Становище православної церкви у ВКЛ та КП в ХІ V - XVI ст.
Переїзд митрополита на північ Русі викликав бажання галицьких князів, які уособлювали українську владу, мати митрополита для своїх земель. Адже ці землі залишилися без верховного церковного керівника. В перший раз новий митрополит – Нифонт, для Галицько-Волинської землі, був висвячений у 1303р. Нова митрополія отримала назву – "Мала Русь". Вона складалась з п’яти єпархій і проіснувала до 1347 р. Вдруге, митрополія відновилась 1371р. і діяла до 1413р. А 1415 – 1420р. литовський князь Вітовт відновив окрему Київську митрополію. З цього часу і до 1686р., всі українські і білоруські землі підпорядковувались Київській митрополії. Митрополит носив титул – "Київського, Галицького і всієї Русі". Залежність Київської митрополії від константинопольського патріарха була формальною. Згодом, патріарх давав своє благословення митрополиту який обирався князем чи королем по рекомендації князів і панів. Православна церква в Великому князівстві Литовському, на початку ХV ст. втратила своє панівне становище, однак не зазнавала великих обмежень. Більш того Троїцьким привілеєм 1434р., литовський князь Сигізмунд Кейстутович, урівняв в правах православну і католицьку шляхту. Згодом, в 1569р., цей статус підтвердила Люблінська унія. Але реальне життя православної церкви постійно ускладнювалось. Для цього було кілька причин. Світські феодали отримали право "подавання" – право рекомендувати своїх ставлеників на церковні посади. Великої шкоди церкві завдавав патронат феодалів над церквами і монастирями. Часто магнати, в володіннях яких були церкви і монастирі, розглядали їх як свою власність: "Патрони розпоряджались ними на основі маєткового права: заставляли, давали в посаг, у спадщину, здавали в оренду, продавали." Іноді продавались посади ігумена, священика, єпископа. Становище віруючих ускладнювалось, коли патрон-феодал переходив з православ’я в іншу віру. Поступово занепадає значення і авторитет митрополита. За часів литовського князівства єпископів почав призначати сам великий князь. Згодом князь почав призначати і українських і білоруських землях ретельно відбираючи серед простого митрополита. Українські священики значно поступались католицьким і в освіті. А католики-єзуїти почали активно поширювати освіту на люду своїх майбутніх адептів.
|
|
|
Покращати становище православної церкви намагались братства. Братства – це релігійні та культурно-просвітницькі організації, які утворюються з сер. XV ст. при церковних парафіях і об’єднують українських міщан. Спочатку братства носили релігійно-благодійницький характер – опікувались церквою, влаштовували громадські богослужіння, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі і т. ін. З часом братства зайняли провідне місце в релігійному житті. Братства починають виступати за реформи в православній церкві, критикують церковну верхівку, втручаються в життя церкви, домагаючись усунення негідних священників.
|
|
|
На думку окремих представників церкви і світських феодалів підняти статус православної церкви мала-б унія – об’єднання православної і католицької церкви.
Єдина українська церква, після проголошення унії розкололась і обидві сторони повели між собою завзяту боротьбу. Унія насаджувалась силою. Православні церкви і монастирі, за підтримки польської влади, передавались греко-католицькій церкві.
Підготовка й реалізація церковної унії. Церковні собори у Бресті.
Ідея об'єднання двох християнських церков, католицької та православної, виникла ще в XI ст., одразу після розколу християнства в 1054 р. Упродовж століть робилися більш менш активні спроби об'єднання християн в рамках єдиної церкви. Найближче до рішення цього питання підійшов Флорентійський собор в 1439 р. Собор успішно здолав основні догматичні розбіжності двох церков і теоретично добився їх об'єднання. Проте проти такого ходу подій виступили католицька Польща і православна Московія, що не дозволило реально об'єднати християнство.
|
|
|
У XVI ст. ярим поборником об'єднання церков став орден єзуїтів, який активно діяв у Польщі та в Україні. Цього разу релігійна ідея об'єднання християн доповнювалася політичними й економічними інтересами. Польща була зацікавлена в підпорядкуванні української православної церкви Риму, оскільки це ще міцніше пов'язало б Україну та Білорусію з Річчю Посполитою й послабило би вплив на цих землях православної Московії. Тому фанатичним прихильником церковної унії (об'єднання) виступав польський король Сигізмунд III. З іншого боку, прихильники унії існували і серед українського населення Речі Посполитої. Створення єдиної церкви обіцяло для українців отримання рівних прав з поляками у політичній та економічній сферах. Однак ціною цього рівноправ'я була відмова від віри предків, а також неминуча полонізація України. Проте сама ідея виглядала досить привабливо і знайшла своїх впливових прихильників.
У 1590 р. львівський єпископ Балабан провів таємну нараду владик у місті Белзі, де були присутні єпископи Луцький, Холмський і Туровський, що схвалили ідею церковної унії. Пізніше до них приєдналися єпископи Володимирський і Перемишльський, а також київський митрополит Рогоза. Владики погоджувалися визнати авторитет і духовне лідерство римського папи, але при збереженні традиційних православних церковних обрядів. Наприкінці 1595 р. два українські єпископи відбули до Риму для переговорів з папою Климентієм VIII, який з готовністю відгукнувся на пропозицію унії. 23 грудня 1595 р. в урочистій обстановці папа Климентій VIII офіційно прийняв українську православну церкву під свою владу.
|
|
|
Коли таємне стало явним і в Україні відкрито проголосили церковну унію, обуренню більшості українців не було межі. Населення країни лякала реальна загроза латинізації та полонізації України. На чолі антиуніатських виступів постав найбільший український магнат, князь Костянтин Острозький. Ситуація, що склалася, змусила польського короля Сігізмунда III піти на скликання церковного собору в Бресті з метою остаточного вирішення питання про унію.
Восени 1596 р. до Бресту прибули численні представники української шляхти, міщанства і духовенства. З польського боку були присутні деякі католицькі єпископи, представники польської шляхти і короля. З самого початку собор не зміг прийти ні до якої угоди і фактично розпався на два - католицький і православний, причому в католицькому взяли участь митрополит київський Рогоза і 8 православних єпископів. З 8 по 10 лютого обидва собори проводили свою роботу в Бресті та прийшли до кардинально протилежних рішень: католицький затвердив створення нової уніатської церкви (згодом її сталі називати греко-католицькою), а православний засудив унію.
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 432; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!