Стаття 1. Місто Київ - столиця України
1.Місто Київ відповідно до Конституції України є столицею України.
2.Місто Київ як столиця України є:
1)політичним та адміністративним центром держави;
2)місцем розташування резиденції глави держави – Президента України, Верховної Ради України, Кабінету міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України, центральних органів державної влади;
3)духовним, культурним, історичним, науково-освітнім центром України;
4)місцем розташування дипломатичних представництв іноземних держав та міжнародних організацій в Україні.
3.Місто Київ є місцем розташування Київської обласної ради та Київської обласної державної адміністрації та її органів.
4.Місто Київ є місцем розташування відповідних органів виконавчої влади і місцевого самоврядування.
5.Столичний статус міста покладає на органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади додаткові обов'язки та гарантує цим органам надання з боку держави додаткових прав.
Стаття 2. Адміністративно-територіальний устрій містаКиєва
1.Систему адміністративно-територіального устрою міста Києва складають райони в місті.
2.Межі міста Києва встановлюються Верховною Радою України за поданням Київської міської ради, погодженням з відповідними радами, з урахуванням історичних, соціально-економічних та інших особливостей територій відповідно до чинного законодавства.
Стаття 3. Символіка міста Києва, районів у місті
|
|
|
1.Територіальна громада міста Києва має герб, прапор та іншу символіку. Райони в місті можуть мати власну символіку.
2.Зміст, опис, порядок використання символіки визначаються Положенням про символіку, яке затверджується відповідно Київською міською радою та районними в місті радами.
Урядовий кур'єр
Text 8
Умови оплати праці працівників закладів охорони здоров'я
Доплати
4.1. Доплати за роботу у нічний час.
4.1.1. Спеціалістам, у тому числі медичним, фармацевтичним та педагогічним працівникам, службовцям і робітникам закладів охорони здоров'я та установ соціального захисту населення, водіям санітарних автомобілів (у тому числі тим, хто є у штаті автотранспортних підприємств та інших організацій), які залучаються до роботи у нічний час, здійснюється доплата у розмірі 35 відсотків годинної тарифної ставки (окладу) за кожну годину роботи у нічний час. Нічним вважається час з десятої години вечора до шостої години ранку.
4.1.2. Медичним працівникам та службовцям, зайнятим наданням екстреної, швидкої та невідкладної медичної допомоги, а також тим, хто працює у відділеннях (палатах) для новонароджених дітей, у пологових (акушерських) відділеннях, водіям санітарних автомобілів швидкої, невідкладної медичної допомоги (у тому числі у штаті АТП та інших організацій) провадиться доплата у розмірі 50 відсотків годинної тарифної ставки (окладу) за кожну годину роботи у нічний час.
|
|
|
Перелік посад та підрозділів, за роботу в яких проводяться зазначені доплати, затверджується керівником закладу за погодженням з профспілковим комітетом. Він не підлягає щорічному переза- твердженню, а у разі потреби до нього можуть вноситись зміни та доповнення у такому ж порядку.
Медик столиці
Юрій Большак
Text 9.
Русифікація українізмів чи українізація русизмів?
Спочатку була русифікація. Щира любов до рідного слова, навіть від не менш щирого комуніста, викликала тривогу в чиновника, і той про всяк випадок таємно вносив нашого необачного романтика до реєстру неблагонадійних. А благонадійних годі було підганяти, так старанно і самовіддано розробляли вони благодатну тему взаємозбагачення культур братніх народів, збагачення, авжеж одностороннього...
Теперечки все не так! Нині, коли немає отого гноблення і примусу, розквітло, нарешті, взаємозбагачення справжнє, достеменне. Яке я окреслив би як два широченні паралельні проспекти. Назви тих проспектів новітні й поки що маловідомі широкому загалові: "Русифікація українізмів" та "Українізація русизмів"...
|
|
|
Русифікація українізмів. Шлях цей поки що майже порожній, але якась магічна сила вже тягне сюди і знаменитих, і доволі пересічних росіян. Абсолютний доказ - загальновідомий факт: після першої склянки оковитої пересічний москаль заводить сумно-ліричне "Шумел камыш, деревья гнулись...", а вже після другої тільки "Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела". Адекватна й поведінка культурної еліти, яка де-не-де ненароком та й продемонструє свою підсвідому українофілію. Згадайте російську зірку Ігоря Скляра, того, котрий із джазу, і як він у пісні "на недельку до второго" застерігає "если, часом, затону". Оте "часом" - немов вихід геотермальних вод у засніженій гірській ущелині - несподівано зігріває українську душу і нагадує про велику суспільно-філософську вагу русифікованих українізмів, котрі часто-густо передають саму сутність спорідненості братніх народів. Отак "часом", ненароком, грянула колись із осіннього морозку для обох народів Велика Жовтнева, а потім серед яблуневого цвіту - Чорнобиль.
|
|
|
Але найяскравішим прикладом торжества процесу русифікації українізмів є кульмінаційна фраза з новітнього шлягера самої російської примадонни, озвучена улюбленим народним персонажем - мадам Брошкіною: "Ну шо он в ней нашел?" Oцe "шо" інтонаційно вимовлено так щиро по-українськи, що в автора небезпідставно з'явилися підозри про наявність у Алли Борисівни прихованого українського коріння.
Українізація русизмів. На відміну від першого, на проспекті другому ніде яблуку впасти - такий шалений і бурхливий потік... Кого тут тільки не побачиш: від боржника на скаліченому велосипеді до уславленого олігарха на двоповерховому джипі. Та й помпезні кортежі вулиці нашої не обминають.
Коли хочете, процес українізації русизмів - справжній народний рух, що має свої традиції і глибоке історичне та культурне коріння. І якщо вдячні кияни на розі Хрещатику та Прорізної милуються на прекрасну скульптуру праотцеві сучасних ринкових мушкетерів Паніковському, то місце для п'єдесталу пам'ятнику патріархові народного руху за українізацію русизмів Свириду Голохвастому мешканці столиці навряд чи виберуть далі як за сотню кроків від готелю з надивно доречною назвою - "Москва".
Теперечки про народність руху та його історичну глибочинь. Чверть віку тому, пополудні, кухар мобільного військового підрозділу рядовий Грицюк (де сумлінно виконував свііі патріотичний обов'язок автор) якось доповів командирові:
- Товаришу капітане, борщ готовий, наллять?
Хіба знав він, що командирові поталанило закінчувати знамениту Павлиську середню школу, директором якої свого часу був сам Василь Сухомлинський, і тому Валентин Васильович не міг подарувати підлеглому найменшого відхилення від чистоти літературної мови.
- Грицюк, - напутливо заперечив він, - не налляти, а наливати!..
Вовочка дрібно закліпав віями і скромненько так, обережненько заперечив:
- Товаришу капітане, в нас, у Здолбунові, всі розмовляють українською і кажуть налляти, а у вас, у Києві, ніхто рідною мовою не говорить. То як мусить бути правильно - налити чи налляти?!...
Тоді за вибухом реготу я не розгледів глибинної сутності окресленого хлопцем фундаментального принципу. Лише згодом зрозумів, що народ сам та устами своїх представників у бізнесовому шарі та у владних структурах щосекунди, щоднини реалізовує саме принцип Грицюка. І якщо високоповажний чільний чиновник під телеоб'єктивами експромтом, українізуючи на ходу русизми, каже "Дайте мені точні дані, і я зроблю справу лучче та бистріше", то так воно, мабуть, і лучче, аби тільки бистріше. Принаймні краще, ніж, ламаючи язика, читати в автобусі оте відшліфоване й відредаговане "Незакомпостируваний талон права на проїзд не дає!" Голови в них, грамотіїв, незакомпостирувані... А якщо вже так говорить еліта, то, за принципом Грицюка, мусить і весь народ наш іти назустріч підсвідомому бажанню повсякчас і невтомно українізувати оті русизми. А отже, тихо й мудро відімре надумана проблема двомовності. І що, зрештою, поганого, коли хтось скаже у новорічну ніч: "Здрастуй, дєдушка Моріз", або після сауни, випірнувши з ополонки, - "Любіть фізкультуру і спірт". Народ зрозуміє і відповість, як кажуть, адекватно. До того ж, скориставшись досвідом французів, котрі нещадно штрафують хазяїв мас-медіа за найменші відхилення від літературної французької, ми, українці, лише завдяки парламентаріям та урядовцям швидко здолаємо бюджетні проблеми і сито нагодуємо увесь наш стражденний нарід. У кого тоді язик поворухнеться сказати, що в нас бракує свободи слова?! Та ви тільки прислухайтесь уважно - скрізь сама свобода, і ще й абсолютна: говорити не лише, що хочеш, але і як хочеш!..
Жалько, звичайно, що обвалилася в руїни наша індустрія, до сліз образливо, що не дали ми ради нашим глобальним покладам чорнозему. Трагічно, що вимираємо. Але в одному впевнений твердо: в українізації русизмів ми вже не схибнемо - такий наш шанс!
Голос України
Text 10.
Василь Стус
Верни до мене, пам'яте моя.
нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою.
Хай сходить співом горло солов'я
в гаю нічному. Пам'яте, верни
із чебреця, із липня жаротою.
Хай яблука останнього достою
в мої, червонобокі виснуть сни.
Нехай Дніпра уроча течія
бодай у сні у маячінні струмує,
і я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, пам'яте моя.
Text 11.
Ліна Костенко
Тут обелісків ціла рота.
Стрижі над кручею стрижуть.
Високі цвинтарні ворота високу тишу стережуть.
Звання, і прізвища, і дати.
Печалі бронзове лиття.
Лежать наморені солдати,
а не проживши й півжиття!
Хтось, може, винен перед ними.
Хтось, може, щось колись забув.
Хтось, може, зорями сумними
у снах юнацьких не побув.
Хтось, може, має яку звістку,
які несказані слова...
Тут на одному обеліску
є навіть пошта польова.
Text 12.
Ernest Hemingway
Old man at the bridge(First published in 1938)
An old man with steel rimmed spectacles and very dusty clothes sat by the side of the road. There was a pontoon bridge across the river and carts, trucks, and men, women and children were crossing it. The mule-drawn carts staggered up the steep bank from the bridge with soldiers helping push against the spokes of the wheels. The trucks ground up and away heading out of it all and the peasants plodded along in the ankle deep dust. But the old man sat there without moving. He was too tired to go any farther.
It was my business to cross the bridge, explore the bridgehead beyond and find out to what point the enemy had advanced. I did this and returned over the bridge. There were not so many carts now and very few people on foot, but the old man was still there.
"Where do you come from?" I asked him.
"From San Carlos", he said, and smiled.
That was his native town and so it gave him pleasure to mention it and he smiled.
"I was taking care of animals", he explained.
"Oh", I said, not quite understanding.
"Yes", he said, "I stayed, you see, taking care of animals. I was the last one to leave the town of San Carlos".
He did not look like a shepherd nor a herdsman and I looked at his black dusty clothes and his gray dusty face and his steel rimmed spectacles and said, "What animals were they?"
"Various animals", he said, and shook his head. "I had to leave them".
I was watching the bridge and the African looking country of the Ebro Delta and wondering how long now it would be before we would see the enemy, and listening all the while for the first noises that would signal that ever mysterious event called contact, and the old man still sat there.
"What animals were they?" I asked.
"There were three animals altogether", he explained. "There were two goats and a cat and then there were four pairs of pigeons".
"And you had to leave them?" I asked.
"Yes. Because of the artillery. The captain told me to go because of the artillery".
"And do you have a family?" I asked, watching the far end of the bridge where a few last carts were hurrying down the slope of the bank.
"No," he said, "only the animals I stated. The cat, of course, will be all right. A cat can look out for itself, but I cannot think what will become of the others".
"What politics have you?" I asked.
"I am without politics", he said. I am seventy-six years old. 1 have come twelve kilometers now and I think 1 now can go no further".
"This is not a good place to stop", I said. "If you can make it, there are trucks up the road where it forks for Tortosa".
"I will wait a while", he said, "and then I will go. Where do the trucks go?"
"Towards Barcelona", I told him.
"1 know no one in that direction", he said, "but thank you very much. Thank you again very much".
He looked at me very blankly and tiredly, than said, having to share his worry with someone. "The cat will be all right, I am sure. There is no need to be unquiet about the cat. But the others. Now what do you think about the others?"
"Why, they'll probably come through it all right".
"You think so?"
"Why not", I said watching the far bank where now there were no carts.
"But what will they do under the artillery when 1 was told to leave because of the artillery?"
"Did you leave the dove cage unlocked?" I asked.
"Yes".
"Then they'll fly away".
"Yes, certainly they'll fly. But the others. It's better not to think about the others", he said.
"If you are rested I would go", I urged. "Get up and try to walk now".
"Thank you", he said and got up to his feet, swayed from side to side and then sat down backwards in the dust.
"I was taking care of animals", he said dully, but no longer to me. "I was only taking care of animals '.
There was nothing to do about him It was Easter Sunday and the Fascists were advancing toward the Ebro. It was a grey overcast day with a low- ceiling so their planes were not up. That and the fact that cats know how to look after themselves was the good luck that old man would ever have.
Text 13.
Загребельний П.А.
Роксолана
Роман в двох книгах
Море
О біле каміння серце посічу…
П.Тичина
Назвали його Чорним, бо чорна доля, і чорні душі на ньому, і діла теж чорні. Кара деніз - Чорне море.
На Чорному морі на білому камені
Ясненький сокіл жалібно квилить-проквиляє.
Смутно себе має, на Чорне море спильна поглядає.
Що на Чорному морю недобре ся починає.
Що на небі усі звізди потьмарило,
Половину місяця в хмари вступило,
А із низу буйний вітер повіває,
А по Чорному морю супротивна хвиля вставає...
Не вставала злоспротивна хвиля проти турецької кадриги, море було тихе, вітер починався щодня по заході сонця, дув цілу ніч з берега, але вода лиш злегка брижилася від нього, на ранок залягала мертвота на водах і в повітрі, лиш по обіді війне свіжий вітерець, повертає за сонцем, мовби женеться за ним, і вмирає надвечір разом із сонцем.
Кадрига скрадалася уздовж берега, не відважуючись пускатися на широкий простір цього переповненого водою великих слов'янських рік моря, непроглядного у глибинах, таємничо- неприступного, чорного, як шайтан. Кара деніз...
Три вітрила - одне червоне, два зелені - ледь напиналися. Кадригу гнали вперед своїми веслами галерники. На двадцяти шести лавках по чотири гребці, голі до пояса, бритоголові, забиті в кайдани, прикуті до товстезного ланцюга, що лежав змійовим валом уздовж дна кадриги. Ні випростатися, ні змінити місце. Спали і їли позмінно на своїх лавицях, хвилі били в них, сонце пекло, вітер рвав тіло, піт заливав очі, уздовж помосту, прокладеного над галерниками, бігав з канчуком євнух-потурнак - ключник, схожий на старого вола, євнух, наділений силою теж ледве не волячою, у високій чалмі, в розхристаному шовковому халаті, тряс жирними грудьми, кричав, аж пінився, підганяв гребців, а вони й самі за кожним помахом весел, мовби кидаючи в прокляту воду не лише весла, а й усю свою силу, видихали з себе дико, ненависно: "Г-гик! Р-рик! Г-гмк! Р-рик!"
Хоча й би синєє море розіграло,
Хоча й би турецький корабель розірвало...
На демені-кормі напнуто від сонця й негоди прилисток із смугасто-білого з синім єгипетського полотна. Старий Сінам-ага, страждаючи від хворощів, втомлено споглядає шістьох вродливих чорнооких молодих жінок, скованих докупи за шиї. Всіх їх заполонено, викрадено, у двох одібрано цицькових дитяток, усіх продано на невільничому торзі в Кафі, майже нагих кинуто на кадригу (хай свіжий вітер Кара денізу золотить їхні молоді вабливі тіла), скуто залізом, щоб порятувати від відчаю і від нечестивих спроб заподіяти собі смерть у хвилях. Кадрига скрадається понад берегами, береться далі й далі на південь - до благославенних земель Анатолії, до Богазічі-Босфору, до священного Стамбула, де цих молодих чужинок уже ждуть у солодких гаремах. Сказано в поета: "Бери частіше нову жону, щоб для тебе завжди тривала весна. Старий календар не годиться для нового року." Спочивають втомлені метушнею і недосконалістю світу старі очі Сінам-аги на гнучких білих тілах бранок. І хоч негоже правовірному споглядати жіночу гріховну наготу, та хай втішаться бодай очі старого Сінам-аги подорожнім видовищем слов'янських рабинь, коли вже тіло немічне. Сказано-бо: "Аллах хоче полегшити вам; адже створений чоловік слабим".
Були чи й не були шість бранок для старого Сінам-аги, може, й узяв їх на кадригу хіба що для спочинку очей своїх. Віз же до Стамбула, на славетний Бедестан, де продаються найдорожчі раби під місяцем, молоде білотіле дівча з волоссям у золоті червонім, ніби у вогні тогосвітнім, п'ятнадцятилітнє, зухвале, невпокорене і - о всемогутність Аллаха єдиного й милосердного - розсміяне та безжурне!
Дівча не скуте залізом, не прикуте ні до кадриги, ні до нещасних своїх подруг, не світить воно нагим тілом, а завинуте дбайливо в шовки, щоб тіло його не втратило ніжності, жилавий євнух-суданець, втаємничений у незбагненне мистецтво давнього Мисру, натирає дівча якимись пахощами, намащує, розчісує його золоті коси, а воно то пустотливо підставляється під те чужинське пещення, то випручується і летить до облавка кадриги, так, ніби міриться втонути, і Сінам-ага, мінячись од люті, тупотить ногами, тонко верещить на євнуха, насилаючи на нього найстрашніші кари земні й небесні за недогляд, а дівча вистрибує-витанцьовує понад облавком, ще більше дратуючи старого агу, ще й приспівує про свій ніби намір утопитися:
Нехай щуки їдять руки,
А плотиці - біле лице,
Нехай нелюб не любує,
Біле лице не цілує.
Нехай пісок очі точить,
Нехай нелюб не волочить...
- Настасю, не ятри душу! - стогнуть бранки.
Тоді золотокосе дівча заводить тужливої, такої, що й Сінам-ага, навіть не розуміючи мови, схиляє голову на тонкій зморшкуватій шиї і задумується тяжко про свою спровиненість перед Аллахом.
Ой повій, вітроньку, да з-під ночі,
Да розкуй мої да руки-ніженьки,
Ой повій, вітроньку, з-під темної ночі
Да на мої ж да на карії очі...
Гори підступають до самого моря, насторожено височать над водою. Море зазирає у темні ущелини, в широкі гирла річок і струмочків, у хащі й ліси на схилах. Тоді довго тягнеться уздовж берега пласка рівнина, утворена тисячолітніми виносами каламутних рік, на яких давні греки шукали колись золоте руно. Тяжка путь кадриги впирається у суворі гори Анатолії, що здіймаються високо під небесами за смугою круглих горбів, піщаних кіс і пасовиськ. На вузьких смужках землі пасуться коні, росте якийсь хліб, тоді гори підходять до самого моря, гострі, скелясті, мертві, за ними - безмежний сніговий хребет, холодний, як безнадія, холодом смерті віє від тих снігів, крижані вихори зароджуються у піднебессях, падають на тепле море, чорний дим хмар клубочиться між горами й водами, пожадливо тягнеться до сонця, сонце злякано втікає від нього далі й далі, і на морі починає діятися щось несамовите.
Ніби змій з моторошної дитячої казки зродився десь над гірським обрієм, зітканий з примарливого жовтого світла, припав до поверхні моря, годі круто вдарився в небо, полетів вище, вище. закрив своєю кулястою головешкою півнеба, став хлебтати з моря світло, жадібно й хапливо гнав світло по своєму довжезному тілу в оту кулясту головешку. Безмежне зміїне тіло судомилося від напливу світла, головешка криваво кипіла вогнем, а море темніло, чорнота насувалася на нього звідусіль тяжка й щільна, тепер тільки іноді пробивалася несміливим зблиском блакитно-зелена хвиля і вмирала посеред суцільної чорноти, і море ставало, як чорна кров.
У той короткий проміжок, що запанував між настанням тривожного мороку й неминучої бурі, переляк охопив Сінам-агу і його прислужників, затрепетали скуті залізом бранки, тільки галерники викрикували за кожним змахом весел ще дикіше й мовби аж зраділо та п'ятнадцятирічна Настася, оте золотокосе дівча, зухвало роззирнулася довкола і вперше, мабуть, за час плавби подумала, що, може, й справді б оце кинутися з кадриги і втопитися навіки! Бо, мабуть, людині іноді ліпше втонути, ніж мучитися. Якби ж то вона знала! А ще якби знала, що води приймуть її тіло і вспокояться. Чи ж вспокояться? І чи ж вихлюпнуть бодай краплю туги, якою виповнене це море по найвищі береги?
А вже падала буря така тяжка, що здригнулося море до його найглибших глибин, підняло дибки свої води, заревло й загриміло.
"І ти побачиш, - бурмотів Сінам-ага, - що гори, які ти вважав нерухомими, - ось вони йдуть, як іде хмара".
Вітрила на кадризі вже давно було зірвано, тепер невільники рубали всі три щогли, які, падаючи, роздушили тих, хто, прикутий залізним ланцем, не міг порятуватися.
Щезло все, умерло навіки, вбите кам'яного силою до небесних водяних гір, чортячим вітром, ошалінням усього світу, лиш якесь ніби жалібне квиління, перемагаючи рев, свист і громи стихій, тонкою ниткою несподівано провисло над нещасними душами, може, й народжуване лиш тими душами, квиління, почуте спершу самою тільки п'ятнадцятилітньою Настасею, тоді її згорьованими товаришками, тоді галерниками, потурнаками-євнухами і навіть самим Сінам-агою, бо ж усі, зрештою, були людьми, хоч і не однаково вартісними й милосердними, і вже коли мали загинути всі, коли кадриги не могли порятувати ні залізнорукі веслярі, ні молитви Сінам-аги, ні телесування потурнака-ключника, ні сльози бранок, ні роззухваленість золотокосого дівчати, ні сам Аллах, злинуло звідкись оте тонке квиління, народившись у душі Настасиній, стало чутне всім людям і стихіям, підхопило кадригу, повело за собою, повело й провело крізь стихію, крізь смерть і нищення, і вивело туди, де ще світило сонце, зависаючи на вечірнім прузі, де море, хоч і билося ще відчаєно, але вже не трощило всього на собі, де було життя, хоч і гірке для бранок, але ж життя, ох, життя, і вже не квиління було в душі золотокосого дівчати, а спів тонкий і високий, розсяяний, наче золота нитка, і світився той спів, як молода дівоча душа, і хотілося кричати, сміятися і плакати, заламувати руки від нестримної радості й розпуки за щойно перенесене: "Жити, хочу жити!"
Сінам-ага бурмотів з Корану: "Схід і захід належить Аллаху". Кадрига пливла цілу ніч понад темними берегами, ранкове сонце висвітило глибокі зморшки в старезному тілі гір, за скелястими острівцями море мовби провалювалося, кам'яні гори простелили до води заокруглені зелені горби, судно опинилося між тими горбами, Сінам-ага і його прислужники радісно закричали: "Богазічі! Богазічі" - "Босфор! Босфор!" - а з широкого моря, ніби радіючи порятованим людям, весело погнався за галерою цілий табун дивних створінь, вони охоплювали кадригу півколом, вистрибували з хвиль, темноспинні, білочеревні, потужні й красиві, зграбно прошивали глибину, мов живі веретена, наближалися до кадриги в радісних сплесках, у веселій грі, і щось, ніби спів, линуло від них аж ніби людське чи від глибинних вищих сил живих. Дівча золотоволосе кинулося до облавків, до правого та лівого, заплескало в долоні, закричало до тих дивних добрих створінь, заспівало до них. Суданець-євнух, для якого дельфіни не були ніякою дивиною, трохи збентежено поглянув на Сінам-агу, а той, якось зболено зітхнувши, простягнув руку, показуючи, щоб євнух подав йому довгу бронзову рушницю.
Постріл прогримів такий, що мав би самим своїм гуком скинути білотіле дівча в море, але дівча, в чужих шовках, загрозливо чипіло над самим облавком, падаючи й не падаючи в босфорську хвилю, натомість у табуні добрих дельфінів один, вражений, може, й у саме серце, щезнув у глибині, його товариші кинулися за ним, щоб порятувати, але, безсилі, знов виринули і віддалилися від кадриги так само швидко, як допіру наближалися до неї, а той, поцілений, вражений, вбитий і ще не добитий, зненацька виринув майже коло самої корми, зблиснув у прозорій воді білим, темний хребет тяжко перевалився через буруни, конаюча тварина аж припадала до дерев'яного тіла кадриги, і гребці занесли весла, тримали їх, не вмочаючи в воду, щоб не зачепити дельфіна, за яким, ніби червоне руно, тягнулася багряна смуга крові. Дельфін не встигав за хвилястим рухом води, висував спину, піднімав у муці голову. і годі ставало видно, що має у собі щось ніби людське. Конав, як людина. Безпомічно, болісно, тяжко. Ще раз зблиснув черевом, перевернувся і навіки зник у темній глибині і ніби кликав за собою й до себе всіх, кому на поверхні, під сонцем і небом, було тяжко, нестерпно і безнадійно, кликав і отих вічних галерників з голеними головами й зчорнілими, як кора на старих деревах, тілами, і жінок-бранок, і оте п'ятнадцятилітнє золотокосе дівча, яке Сінам-ага, у сподіванні високого зиску, готував для життя солодкого й розкішного - для кого ж, для кого? "Не хочу! Не хочу!" - кричало в ній, а вона давила той крик, заганяла його в глиб душі, переповненими слізьми очима дивилася вже й не на глибини, в яких навіки зникла добра морська істота, а на високі зелені береги, на птахів, що вільно ширяли над кадригою, на біле каміння суворої фортеці, що переперізувала тонку протоку, на товсті залізні ланцюги, якими замикалися турецькі води відгороджувалися від вільного світу моря. Веслярі неохоче й спроквола вмочали довжезні, важкі, як каменюки, весла у воду, а кадрига пливла і без весел, вільно й охоче, щодалі прискорюючи плав так, ніби зраділа своєму віднайденому вмінню відчувати рідний берег, прибувати до рідного міста, до свого дому. А вона? Навіщо вона тут, так далеко від рідної домівки, нащо, нащо, Настасю? Питала сама себе; питало чуже небо, питали чужі дерева, питали чужі птахи, питали чужі води, увесь простір гукав коротким і безнадійним: "Нащо, нащо Настасю?"
Востаннє чула своє ім'я тут, над морем, бо мало воно втонути в морі назавжди, навіки.
...І назване було море Чорним.
Text 14.
Analyse the Ukrainian original of the following text and compare it with its officially published version in English [Panorama, № 1, 2001] commenting upon lexical, semantic and grammatical transformations and other changes:
| Артем Сталінський, Анжела Хижня Лицар авіації Життя як піке На світанку світової авіації єдиним осередком літакобудування в Україні були Червонські аеропланні майстерні Федора Терещенка, а їх інтелектуальним центром - спадковий дворянин Володимир Григор'єв. Володимир Григор'єв не був льотчиком; поза тим, на уявному груповому знімку піонерів вітчизняної авіації порожній проміжок десь у самому центрі буде кричущим знаком його відсутності. Григор'єв не літав, а конструював та будував залізні замки-аероплани, на яких інші здиралися у бліде прозоре небо. Однак він уповні пізнав потрясіння авіакатастрофи - тієї, коли у гармонійний союз повітря й літака втручається владне німотне тяжіння землі, коли високий політ думки переривають брутальні матеріальні обставини. У Володимира Григор'єва не було жодної, окрім палкого бажання, підстави пов'язати свою долю з авіацією. Народився він 1883 року у родині військових і мав би продовжити сімейну традицію. Однак, відмовившись від військової кар'єри, яку вимріяла йому мати, 1902 року Володимир вступив на механічний факультет Київського політехнічного інституту. Стосункі з родиною було зі псовано. Юнакові довелося піти з дому і самостійно заробляти на житло, їжу, навчання. Він займався репетиторством, підробляв креслярством, однак бідував і був неодноразово виключений з вузу через несплату за навчання. Коли у 1905 році у КПІ почав працювати повітроплавний гурток, Григор'єв негайно вступив туди, щойно поновившись у вузі. Бідність мала б надійно утримати його захоплення авіацією у рамках теорії — практика вимагала коштів, яких не було. Але тут доля робить мало не чудодійний віраж. На засіданні гуртка зустрічаються Господар та Робітник... Господар і Робітник Безумовно, ця зустріч була подарунком для обох: і для "вічного студента" Григор'єва і для першокурсника Терещенка. Обидва - романтики нової доби, втіленій у силуеті планера Отто Лілієнталя, удосконаленого декілька років тому братами Райт. Федір Терещенко, юний представник однієї з найзаможніших у Києві родин, має досить грошей та азарту, аби розпочати будівництво залізних птахів, що злітатимуть у небо. Григор'єв має капітал, без якого гроші Терещенка нічого не були б варті, - капітал натхнення, знань, інженерного таланту. Терещенко засновує авіамай- стерню у родовому маєтку Червоному (теперішня Житомирщина) і запрошує Григор'єва на службу. З 1909 і аж до 1917 року, коли Терещенко мусить рятуватися від нової влади втечею за кордон, Григор'єв, позбувшись матеріальних ускладнень, має можливість цілком присвятити себе улюбленій справі. Він будує "Морани", "Фармани", "Моран- Сольньє", здійснює чимало власних блискучих інженерних розробок. Терещенко цінує свого конструктора і дбає про те, аби він був ознайомлений із найновішими технологічними розробками того часу. 1911 року він власним коштом відряджає Григор'єва до Парижа, де той навчається в авіашколі Анрі Фармана і стажується в аеродинамічній лабораторії Ейфеля. Ас повітря і ас інженерії Знаменитий автор "мертвої петлі" Петро Нестеров був частим гостем у майстернях Терещенка у Червоному. Годинами, не помічаючи часу, Нестеров дискутував з Григор'євим над схемами та ескізами. Нестерову годі було шукати кращого співбесідника: "гармонійні фантазії" льотчика- аса Григор'єв миттєво перевіряє конструкторською "алгеброю". Саме під час цих диспутів, коли павутинням креслень співрозмовники покривали кожен клапоть паперу, що траплявся під руку, набула чітких обрисів висловлена Нестеровим інтуїтивно ідея конструкції крила зі змінним кутом атаки несучих поверхонь – найзначніший винахід, що народився під дахом терещенківських майстерень. Нова конструкція поліпшувала льотні якості літака і збільшувала його швидкість у польоті. Винахід мав добрі перспективи. З початком першої світової війни за особистою вказівкою Великого князя Олександра (шефа авіації діючої армії) Григор'єв очолює роботи по будівництву аероплана з крилом винайденої ним конструкції. Великий князь під час відвідин майстерні вражений розмахом і якістю робіт. Він відмовляється від свого колишнього скепсису щодо майбутнього вітчизняної авіапромисловості і висловлює побажання, "щоб ця справа не пропала, а стала ґрунтом для великого заводу, причому обов'язково казенного". Нова модель успішно проходить випробування. Однак політичні катакліз- ми у якусь хвилину роблять деконструкторський талант актуальнішим за талант конструктора. Принаймні, Григор'єву па власному досвіді довелося пересвідчитися, що останній з талантів цінується значно менше. Піке Війна і революція перетворили життя в Україні на хаос. Авіапромисловість було повністю зруйновано. Та для Григор'єва ідея розвитку авіації була ідеєю вищою й об'єктивнішою, аніж ідея пошуків соціальної справедливості. 1919 року, у розпал громадянської війни, він примудряється організувати Школу авіаторів та механіків. Згодом, змінивши декілька посад в управлінні авіації нової держави, 1920 року потрапляє до Олександрівська на авіазавод "Дека" на посаду завідувача ремонтом літаків, а вже наступного року стає головним інженером. Встановлення нової міцної влади вселяє у Григор'єва обережний оптимізм щодо майбутнього авіапромисловості. У статті тих років він пише: "Хмари, що обклали з усіх боків небо Авіації, починають, мабуть, розвіюватися, і вже недалеко той час, коли добросовісність та невтомна енергія свідомих авіапра- цівників створять кадри потрібних спеціалістів, організують школи для подальшої підготовки фахівців, розвинуть та пустять повним ходом необхідну Авіації промисловість, і тоді промені визираючого з-під хмар сонця визолотять могутній Повітряний флот, що відродився у своїй рідній стихії і працює на користь пролетаріату, який дарував йому життя". Та роки злиднів, на які прирік себе Володимир Григор'єв, лишаючись відданим поклику Авіації, даються взнаки. 1921 року Григор'єв захворів на туберкульоз і за рік, у травні 1922, помер. Останні дні колишнього головного інженера були сповнені відчаю. Він майже не підводився з ліжка, часто голодував і не мав чим обігріти оселю. Ця смерть нагадувала розпачливе падіння у пустельну безодню простору, далеко повз траси, по яких снують веселі бабки-аероплани. | Artem Stalin sky, Anzhela Khyzhnya The White Knight of the sky At the dawn of world aviation, Fedir Tereshchenko's Chervone Aircraft Works was the only aeroplane construction plant in Ukraine, and the brains behind this ambitious effort was Volodymyr Grigoriev, a nobleman by birthright. Volodymyr Grigoriev was not a pilot, but a blank space right in the centre of an imaginary group picture of the pioneers of Ukrainian aviation would be an obvious and unmistakable sign of his absence. Grigoriev did not fly. He designed and built the iron birds on which others rose into the bleak open sky. And yet, he too fully experienced the crippling shock of a plane crash: the feeling of when the harmonious union between plane and air is imperiously destroyed by the earth's silent pull; when mundane circumstances brutally deprive lofty aspirations. Apart from his ardent desire, Volodymyr Grigoriev had no grounds on which to cast his fate with aviation. He was born in 1883 into a family of military men and was to have continued the family tradition. However, he refused the brilliant army career his mother had dreamt for him and enrolled the Mechanical Engineering Department of Kyiv Polytechnics Institute іп 1902. His relations with family were ruined forever. The young man was forced to leave home and earn his own living to pay for lodging, board, and schooling. He worked as a tutor and did other jobs as a draftsman, but still lived from hand to mouth and was repeatedly expelled from the Institute for his inability to pay for tuition. In 1905, an aeronautical club was organised at Kyiv Polytechnics Institute, and Grigoriev joined it as soon as he restored his studentship. But the insistent poverty that plagued him was sure to confine his aviation projects to the hangars of theory, as practice required money that he didn't have. It was then, however, that life made a steep upward turn. At one of the meetings of the club, the Master and Worker were designed to meet... Master and Worker The meeting was no doubt a blessing for them - the "permanent student" Grigoriev and the freshmen Tereshchenko. They were both romantics of a new age embodied in the silhouette of the flying machine built by Otto Lilienthal and then improved by the Wright brothers only a few- years before. A young offspring of one of the wealthiest families in Kyiv, Fedir Tereshchenko had enough money and gambling passion to launch the manufacture of aeroplanes in Ukraine. And from his part Grigoriev provided the resources without which, Tereshchenko's money would have been worthless - a wealth of knowledge, engineering talent, and inspiration. Tereshchenko founded an aircraft repair shop on the grounds of his family estate in Chervone (today in Zhytomyr Region), and hired Grigoriev to run it. From 1909 up until 1917, when Tereshchenko was forced to flee the country for fear of persecution, Grigoriev, without the threat of financial difficulties, was able to devote himself entirely to his calling in life. During those years he built dozens of Moranes, Farmans and Morane-Saulniers, and designed quite a few excellent aeroplanes of his own. Tereshchenko prized his designer and saw to it that Grigoriev kept abreast of the latest developments in technology. In 1911, at his own expense, he even sent Grigoriev to Paris for training at the flying school of Henri Farman and Eiffel Aerodynamics Laboratory. Dialogues: Earth and Sky Flying-асе Petro Nesterov, the first pilot in the world to perform a "loop the loop", was a frequent guest at Tereshchenko's aeroplane shop. There he discussed new designs with Grigoriev for hours, taking no notice of the time. Neither could have found better company, with Grigoriev immediately testing the pilot's boldest fantasies with his own design calculations. And it was during one of those disputes, when the two men covered every piece of paper handy with a spiderweb or drawings, that Nesterov's intuitive concept of creating a wing configuration with avaliable angle of lifting surface became a reality. The new design improved the plane's flying capabilities and increased its speed, and it was the most significant invention born under the proof of Tereshchenko's Aircraft Works. The invention had tremendous prospects. After World War I began, Grand Duke Alexander Mikhailovich personally ordered Grigoriev to head the efforts of building an aeroplane with the new wing design. On his visit to Chervone, the scope and quality of Grigoriev's work astonished the Grand Duke. He abandoned his scepticism about the future of the domestic aircraft industry and expressed his desire that "the effort will not be wasted, but made the basis for a large factory, naturally stateowned". The new model successfully passed all tests. But the Bolshevik Revolution was already at hand, and in a moment, political cataclysms put destructive skills in greater demand than constructive. Like many others, Grigoriev was to see with his own eyes that the latter had much less value for the new authorities. The Nose Dive The war and revolution turned life in Ukraine into chaos. Its aircraft industry was ruined completely. For Grigoriev, however, the development of aviation was a loftier and more objective ideal than that of social equality, and in 1919, at the height of the civil war, he managed to organise a school for air pilots and mechanics. In 1920, after changing several offices in the new government's National Directorate of Aviation, he was appointed Supervisor of repair works at the Deca Aircraft Factory in Oleksandrivsk. The following year, he became Chief Engineer of that factory. The consolidation of the new rule charged him with careful optimism about the future of aviation in Ukraine. In a newspaper article of those days, he wrote: "The clouds that covered the sky of Aviation from all sides seem to have begun to disperse. The time is near when the dedication and unflagging energy of politically conscious workers in aviation will help train the necessary specialists, organise schools for their further training, develop the industries that Aviation needs, and put them to high gear. Then, peeking from behind the clouds, the sun will shine upon the powerful Air Fleet that has been reborn in its own land and is working for the good ofthe proletariat - the class that has given it its new life". But the years of deprivation Grigoriev had condemned himself to in order to serve aviation began to take their toll. In 1921, he fell ill with tuberculosis and a year later, in May 1922, died. The last months of the one-time chief engineer were filled with despair. He would not get up from his bed and most of the time had nothing to eat or heat his room with. His death was like a helpless dive into the desolate expanse of sky, far away from the airways where the merry dragonflies played. |
[1] Making summaries is often requested by many companies and organizations for the purpose of quick access to the essential information.
Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 401; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!