Національно-визвольний рух 60-80 років.
Наростання негараздів у радянському суспільстві викликало незадоволення різних верств населення, створюючи сприятливу атмосферу для діяльності дисидентів (дисидент — інакомислячий, не згідний з існуючим режимом). На зміну ув'язненим правозахисникам у суспільстві з'явилися нові представники дисидентського руху з числа української інтелігенції.
Репресіями середини 60-х років влада сподівалась зупинити наростання опозиційних настроїв у суспільстві. Частково цей розрахунок виправдався. Але придушення радянськими танками «Празької весни» 1968 р. викликало протести свідомого українства, нову хвилю опору режимові. До акції самоспалення вдався 5 листопада 1968 р. в Києві, на Хрещатику, колишній воїн УПА і в'язень сталінських таборів, робітник із Дніпропетровська Василь Макух. Він облив себе пальним і з гаслами «Геть колонізаторів», «Хай живе вільна Україна» перетворився на живий смолоскип. За два дні Макух помер від опіків у Жовтневій лікарні. Він став піонером самоспалення як засобу ненасильницького протесту проти національного гніту в Україні та далеко за її межами. (Ян Палах із Чехословаччини здійснив такий акт у січні 1969 р., кримський татарин Муса Мамут — у 1978 р.)
Спробу самоспалення біля Київського університету в березні 1969 р. вчинив 45-річний учитель із Бердянська Микола Бериславський, але був урятований. Він розклеїв листівки на захист української мови та мав при собі транспаранти: «Борітеся за законні права української мови» та «Свободу діячам української культури». Київський обласний суд відправив Бериславського на два з половиною роки у мордовські табори.
|
|
|
Опозиційні настрої тих років талановито відобразив журналіст В'ячеслав Чорновіл у книзі «Правосуддя чи рецидиви терору?». За її написання та ще відмову свідчити на процесі братів Горинів, Осадчого і Зваричевської його засудили 8 липня 1966 р. на три місяці примусової праці. Однак уже у квітні наступного року він підготував збірку документів «Лихо з розуму» про двадцятьох засуджених дисидентів. Обидві книги вийшли за кордоном. З серпня 1967 р. В. Чорновола заарештували, а 15 листопада засудили на 3 роки таборів. У січні 1969 р. у Києві відбувся процес трьох робітників, що працювали на будівництві Київської ГЕС, — Валентина Карпенка, Василя Кондрюкова та Олександра Назаренка, звинувачених у зберіганні й розповсюдженні літератури проти русифікації, книжок, виданих у Західній Україні у 20-30-х роках та праці В. Чорновола «Лихо з розуму». Вони одержали відповідно один, три та п'ять років таборів.
За контакти з «антирадянщиками» (сім'єю розстріляного командарма Якіра та генералом Григоренком), читання творів А. Сахарова, А. Аган-бегяна, листа Ф. Раскольникова Сталіну викладача Харківського військово-інженерного училища, секретаря партбюро, майора Генріха Алтуняна спершу виключили з КПРС та звільнили з роботи, а потім, як одного із засновників Групи захисту прав людини, у липні 1969 р. заарештували. Харківський обласний суд відправив його на 3 роки на лісоповал у Красноярський край.
|
|
|
З особливою нещадністю викорінювалося релігійне дисидентство.
Переслідували віруючих «свідків Єгови», баптистів, адвентистів, прихильників греко-католицької церкви у західних областях України.
Звільнення з посад та заборона на професію, інші покарання з політичних мотивів були звичайними, широко застосовуваними репресивними засобами. Так, за підписання листа на адресу Брежнєва, Косигіна та Підгорного з протестом проти дисидентських судових процесів 1965-1966 р. у 1968 р. були позбавлені роботи історик Михайло Брайчевський, філолог Михайлина Коцюбинська, композитор і мистецтвознавець Леопольд Ященко, фізик Ірина Заславська, викладач КДУ Віктор Боднарчук, математик Михайло Білецький, кібернетик Леонід Плющ та інші.
Формою поширення ідей представників опозиційного руху був «самвидав» — машинописні журнали, збірки, літературно-публіцистичні доробки. Через «самвидав» громадськість України, СРСР, закордону познайомилася з творами І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965 р.), В. Чорновола «Лихо з розуму» (1967 р.), «Хроніками поточних подій» (1968-1983 рр.). Так починався в СРСР рух, який згодом одержав назву правозахисного й охопив переважно інтелігенцію.
|
|
|
Метою правозахисного руху було: захист прав людини і прав народів СРСР, боротьба проти русифікації, боротьба за незалежну Україну та національне відродження.
Нова хвиля репресій другої половини 60-х рр. (судові процеси 1967-1968 рр. над представниками української інтелігенції в Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі) породила так звану петиційну кампанію, яка стала однією з форм правозахисного руху. Близько 150 відомих представників інтелігенції України підписали лист-протест до ЦК КПРС проти ганебних судових процесів.
Першою в СРСР легальною організацією, що виступила на захист прав людини, була ініціативна група захисту прав людини в СРСР, до якої належав харків'янин Г. Алтунян та киянин О. Плющ.
У 70-80-ті роки арештам і переслідуванням піддавались члени української Гельсінської спілки та інші дисиденти.
Особливістю руху опору 60-х - першої половини 80-х років було прагнення уникати утворення формальних організацій, які легко викривав і знищував КДБ. Українська опозиція зуміла обійти цю загрозу, перетворивши опір режимові на широкий рух. Навіть численні індивідуальні репресії не зруйнували загальної тенденції до політичного, духовного і культурного відродження нації, до появи яскравих речників цього відродження.
Дата добавления: 2018-06-01; просмотров: 510; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!