Суспільно-політичне життя в Україні в другій половині 50-х на початку 60-х років.
1.Десталінізація — час політичної «відлиги».
2.Лібералізація в галузі літератури та мистецтва.
3.Питання української мови.
4.Непослідовність та обмеженість політичної лібералізації.
5.Нові форми діяльності української опозиції.
Після смерті Й. Сталіна у 1953 р. почався частковий відхід від сталінізму. Однак він не змінив тоталітарної суті суспільного ладу в СРСР. Критика на адресу Сталіна була непослідовною. Разом з тим у керівництва партії визрівало розуміння того, що без певної демократизації суспільного життя неможливе оновлення країни, її економічний розвиток, підтримання високого рівня воєнної могутності.
Три десятиліття після смерті Сталіна в історії України можна умовно поділити на два періоди — час «відлиги» IVI. Хрущова (друга половина 50-х — початок 60-х pp.) і час політичної та ідеологічної реакції часів Л. Брежнєва.
Критика культу особи відкрила можливість оновлення і лібералізації суспільства. Цей процес був складним і суперечливим, але в цілому сприяв громадському пробудженню, національному відродженню в Україні. Серед різних категорій населення зріс інтерес до української мови і культури, до історії свого народу. З'явилися нові періодичні видання, зокрема журнали «Прапор» (1956), «Радянське літературознавство» (1957), відновився вихід журналу «Всесвіт» (1958). У цей час були створені такі наукові центри, як Академія будівництва і архітектури, Українська сільськогосподарська академія наук (1956), а також нові творчі спілки — Спілка журналістів України (1957) та спілка працівників кінематографії України (1958). Почалося видання «Українського історичного журналу» та першої «Української Радянської Енциклопедії». Більша увага стала приділятися розвитку літературознавства і мовознавства, що знайшло відображення у виданні багатотомних праць з історії української літератури та літературної мови, «Антології української поезії» та ін.
|
|
|
Критика культу особи поклала край «сталініані» в мистецтві УРСР. З музеїв, виставок, галерей вилучалися численні полотна і скульптури, присвячені «вождю всіх народів».
Лібералізація і десталінізація суспільства мали позитивне значення для розвитку української літератури. У цей час були написані «Зачарована Десна» і «Поема про море» О. Довженка, «Гомоніла Україна» П. Панча і «Вир» Г. Тютюнника, «Людина і зброя» О. Гончара та «Правда і кривда» М. Стельмаха. Припинилися нападки на письменників.
На розвиток української культури та громадське життя в Україні того часу помітно вплинуло нове покоління талановитих митців, які одержали назву «шестидесятників». Твори цих поетів, прозаїків, літературних критиків нерідко з труднощами пробивали собі шлях на сторінки журналів, проте користувалися популярністю серед молоді, поширюючись у численних рукописах. Саме з цього часу беруть початок українські позацензурні видання або, інакше кажучи, український «самвидав».
|
|
|
Серед зачинателів руху «шестидесятників» були Л. Костенко і В. Симоненко. Вони виступили проти фальшу, єлейності в зображенні дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Великий інтерес читачів викликали збірки поезій Л. Костенко «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961). У 1962 р. побачила світ перша збірка В. Симоненка «Тиша і грім», що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. У 1953 р. Д. Павличко дебютував збіркою «Любов і ненависть». Широкий відгук 1962 р. одержали перші збірки поезій І. Драча «Соняшник» та М. Вінграновського «Атомні прелюди». До них приєдналася велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні стереотипи, знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне, одноколірне, догматичне сприйняття світу. У плеяді митців-шестидесятників — поети Б. Олійник, В. Коротич, І. Калинець, В. Стус, прозаїки Г. Тютюнник, В. Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іваничук, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцист В. Чорновіл та ін.
|
|
|
На початку 1963 р. відбулася конференція з питань культури української мови, організована Київським університетом та Інститутом мовознавства АН УРСР. Особливий інтерес учасники конференції виявили до питань загального стану української мови. У багатьох виступах засуджувалась теорія двомовності націй і зазначалося, що у кожного народу є тільки одна рідна мова, ставились питання про поширення української мови в усіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму. Засуджувалась позиція мовознавців, які проповідували необхідність ліквідації національних мов і переходу радянських письменників на російську мову.
Учасники конференції порушили клопотання перед ЦК КПУ, перед урядом республіки про те, щоб в усіх вищих навчальних закладах, технікумах, училищах, курсах навчання велось українською мовою; в усіх дошкільних, установах, де є діти українського населення, виховання проводилось українською мовою; в усіх установах і підприємствах, на залізниці та інших видах транспорту, в торгівлі всі справи велись українською мовою; інститути, і видавництва видавали наукові твори здебільшого українською мовою; кіностудії творили кінофільми українською мовою, а фільми інших республік перекладалися на українську мову тощо. Проблеми
|
|
|
розвитку рідної мови порушувались у численних публікаціях, що з'являлися в періодичних виданнях. Однак питання, які хвилювали громадськість, залишилися практично нерозв'язаними, а іноді відверто ігнорувалися керівництвом республіки.
Це привело до того, що діяльність шістдесятників набирала все виразнішого національного спрямування. Партійні і каральні органи розпочали їх переслідувати: звільняли з роботи, влаштовували провокації, забороняли друкувати твори. Ситуацію загострила загадкова смерть молодого поета В. Симоненка (13 грудня 1963 р.). Тоді ж в Україні постійно утворювались нелегальні організації, які ставили собі за мету відстоювати національні інтереси українців. За офіційними даними, протягом 1954-1959 рр. було розкрито 183 антирадянські групи з 1879 учасниками, протягом 1958-1962 рр. — 46 таких груп із 245 учасниками. Переважна більшість таких груп були нечисленні й існували недовго, їх учасниками переважно була молодь. Вони вивішували жовто-блакитні прапори, поширювали листівки. Створений 3. Попадюком «Український національно-визвольний фронт» своєю основною метою бачив самостійну Україну.
Новим явищем опозиційного руху було утворення групи, яка хотіла використати легальні методи боротьби. У 1958 р. на Львівщині Л. Лук'яненко та І. Кандиба утворили Українську робітничо-селянську спілку. її мета — домогтися виходу України зі складу СРСР. Таку можливість було задекларовано Конституціями СРСР і УРСР. У січні 1961 р. Спілку було викрито. Л. Лук'яненка як керівника було засуджено за зраду Батьківщини до розстрілу. Пізніше вирок було замінено на 15-річне ув'язнення та 10-річне заслання.
Об'єднана партія визволення України, що існувала у 1953-1989 рр., Український національний комітет та інші організації відстоювали вимоги подібні до вимог Української робітничо-селянської спілки.
На початку 1960-х рр. в Україні відбувся ряд судових процесів над незгідними з політикою КПРС, зокрема у 1961 р. над групою Г. Гайового у Донецьку. Такі ж процеси відбулися у Рівному, Тернополі, Чернівцях, Запоріжжі, Луганську, Києві.
Новим наступом на українство став підпал у Київській Публічній бібліотеці 24 травня 1964 р., коли згорів увесь український відділ — 600 тисяч рукописів, рідкісних книг.
У середині 60-х років українська опозиція формує політичні вимоги. Поштовхом до цього була хвиля арештів у серпні-вересні 1965 р. Було заарештовано І. Світличного, братів Горинів, М. Косіва, С. Караванського, П. Заливаху. Репресії обрушились і на одного з лідерів українського руху генерала П. Григоренка. На захист переслідуваних виступили представники української інтелігенції: М. Стельмах, А. Малишко, Г. Майборода,
0. Антонов, С. Параджанов. Восени 1965 р. під чає демонстрації фільму «Тіні забутих предків» І. Дзюбата В. Стус закликали виступити проти арештів.
І. Дзюба написав працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка містила програму культурних і політичних вимог українців, закликала, використовуючи цитати Леніна, Маркса, Енгельса, партійне керівництво повернутись до проголошених Леніним принципів національної політики. Ця книга стала програмою українського дисидентського руху (дисидент — інакомислячий).
Дата добавления: 2018-06-01; просмотров: 415; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!