Політика «українізації» (коренізації), її наслідки О. Шумський, М. Скрипник.
1. Передумови «українізації».
2. Початок «українізації». М. Скрипник.
3. Наслідки «українізації» та її значення.
Більшовики у своїй національній політиці не могли не зважати на факт існування самостійних національних держав у 1917-1920 рр., які утворилися на руїнах Російської імперії.
Щоб здобути підтримку місцевого, корінного населення і зокрема, національної інтелігенції, більшовицьке керівництво вдалося до політики так званої «коренізації».
Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок місцевих кадрів, користування мовою місцевого населення в державних установах і закладах, сприяння розвитку національної культури. Український різновид політики коренізації відповідно називався «українізацією». Політику «українізації» по-різному розуміли керівна верхівка та виконавці. Для політичних верхів «українізація» покликана була продемонструвати українцям за Збручем та Дністром, що умови для задоволення національних прагнень створено лише в УСРР. Для української інтелігенції після поразки національно свідомих сил у відкритій збройній сутичці з більшовиками боротьба за збереження і розвиток культури стала боротьбою за національну державність, за незалежність.
Початком «українізації» можна вважати декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи у справі «українізації» шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» та декрет від 1 серпня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови».
|
|
|
«Українізація» була спробою більшовиків опанувати процес українського національного відродження і спрямувати його в русло соціалістичного будівництва.
У 1923 р. головою РНК УСРР став Влас Чубар. У 1925 р. посаду Генерального секретаря ЦК КП(б)У посів Лазар Каганович, слухняний сталінець, який однаково був готовий втілювати в життя як «українізацію», так і «контрукраїнізацію». Олександр Шумський очолив наркомат освіти, Микола Скорик — наркомат юстиції. Після цього «українізація» пожвавилася. Під час проведення «українізації» долався опір шовіністично налаштованих викладачів і студентів, які не бажали вивчати українську мову, переборювалися численні труднощі (нестача вчителів зі знанням української мови, підручників, навчальних посібників). З еміграції в Україну повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші відомі діячі, які включилися у процес національного відродження. До кадрів «українізації» приєдналися й сотні вихідців з Галичини, які прибули на схід України, щиро повіривши в заяви більшовицького керівництва.
Із 1925 р. відбулася посилена «українізація» партії та державного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з української мови. Частка українців у КП(б)У збільшилась у 1933 р. до 60%; у ЦК КП(б)У в 1924 р. українці становили 16%; 1925 — 25%; 1930 — 43%. Центром «українізації» став наркомат освіти. Очолив його у 1927 р. Микола Скрипник. Українська освіта своїми успіхами значною мірою завдячувала його діяльності.
|
|
|
У 1929 р. проводили навчання українською мовою понад 80% загальноосвітніх шкіл, понад 75% технікумів і 30% інститутів.
У процесі «українізації» велика увага приділялась також створенню умов для розвитку національних меншин. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську Автономну Республіку, столицею якої в листопаді цього ж року стало українське місто Балта. У 1926 р. в МАСРР із 545 тис. населення молдавани складали ледь більше 30%, українці — 50%.
Якщо в 1922 р. республіка мала до десяти україномовних газет і журналів, то в 1933 р. їх було вже 373. Почався процес дерусифікації міст, якому сприяв масовий наплив селян, що тікали від колективізації.
Слід зазначити, що російська бюрократична верхівка чинила опір «українізації». Уже в другій половині 20-х років «українізація» зазнала перших ударів.
|
|
|
Період «українізації» (1923-1933 рр.) був часом зростання, піднесення і розвитку української культури, національного відродження. Процес українізації також активізував спроби пристосувати комунізм до національної специфіки, послабити централізм і надати радянській державності національного обличчя. Але підкреслювання національної специфіки було визнане Москвою як небажання підкорюватися всесоюзним інтересам, а тому засуджене як класово вороже з відповідними для того часу наслідками. Проводячи «українізацію», більшовицька партія вела боротьбу з так званим «націонал ухильництвом» тих відповідальних працівників партії, які нібито приділяли підвищену увагу національному питанню. X з'їзд КП(б)У (1927 р.) засудив «націоналістичний ухил Шумського».
Для більшовицького керівництва «українізація» була тимчасовим тактичним маневром. Вона допускалася лише в тих межах, які не суперечили інтересам вищого державного й партійного керівництва.
У 1933 році українізацію за вказівкою Сталіна припинили, її активних учасників фізично знищили і повернулись до політики русифікації.
Дата добавления: 2018-06-01; просмотров: 414; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!