Внутрішня і зовнішня політика Директорії УНР. С. Петлюра.
В умовах кризи гетьманського режиму П. Скоропадського, що особливо загострилася восени 1918 р., в Україні активізувалися сили, які виступали за відновлення УНР. У серпні 1918р. в Києві було створено Український національний союз (УНС). Головою УНС було обрано В. Винниченка. Поміркована частина членів УНС схилялася до легальної діяльності, порозуміння з гетьманською владою, опозиційна ж наполягала на повстанні. На середину жовтня 1918 р. переважав вплив опозиційних сил.
Створення 24 жовтня.1918 р. коаліційного уряду, до якого ввійшли п'ять представників УНС, не наблизило Українську державу до консолідації суспільства. Невдовзі гетьман зробив остаточний вибір між двома протилежними політичними таборами на користь консервативних проросійських сил.
Реакція УНС на оголошення гетьманом нового державного курсу була адекватною: оголошення повстання проти влади гетьмана. Для керівництва повстанням із метою відновлення УНР у ніч із 13 на 14 листопада на засіданні УНС було створено тимчасовий орган (після перемоги — верховний державний орган УНР) —Директорію.
До складу Директорії входили представники різних політичних напрямків. Від українських соціал-демократів — В. Винниченко (голова Директорії), С. Петлюра, А. Макаренко; від українських есерів — Ф. Швець; від соціалістів-самостійників — П. Андрієвський. Директорія у своєму зверненні до українського народу закликала до повстання проти гетьмана П. Скоропадського.
|
|
|
13 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади та виїхав до Німеччини. УНР було офіційно відновлено. 14 грудня того ж року частини Директорії вступили до Києва.
Диктатура Директорії призвела до кризи влади. На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму, Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це визначило її внутрішню та зовнішню політику.
Внутрішня політика Директорії:
— прагнення утвердити в Україні національний варіант радянської влади без крайнощів більшовицького максималізму;
— проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р.;
— передання законодавчої влади Трудовому Конгресу, який населення обирало без участі «поміщиків і капіталістів»;
— обіцянка скасувати закони гетьманщини, відновити 8-годинний робочий день, робітничий контроль.
Аграрна політика Директорії передбачала конфіскацію поміщицьких земель. Землі площею до 15 десятин не конфісковувались. Не підлягали конфіскації землі промислових підприємств, цукрових заводів, а також іноземців.
Старий державний апарат було зруйновано, а обіцяна «трудова влада» не встановлена. Фактична влада на місцях залишалась в отаманів.
|
|
|
Директорія змогла за нетривалий час розширити міжнародні зв'язки України: було встановлено дипломатичні відносини з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією, Ватиканом. Однак їй не вдалося налагодити необхідний рівень зв'язків із країнами Антанти, Польщею та Радянською Росією, від яких значною мірою залежала доля України.
Директорія не змогла навести лад і налагодити ефективне управління країною. Ситуація ще більше ускладнилась через висадку в листопаді 1918 р. на півдні України військ Антанти, в основному французьких. Своє пряме завдання — узяти під контроль території, які залишали армії німецького блоку, підрозділи Антанти повністю не виконали. Проте вони підтримували в Україні великодержавну російську білогвардійську контрреволюцію й спричинили поглиблення розколу всередині Директорії.
Доля Директорії вирішувалася насамперед на радянсько-українському фронті (друга війна Радянської Росії проти УНР наприкінці 1918 р. — на початку 1919 р.). Із січня 1919 р. війська Директорії залишили Харків, який став столицею Радянської України. Із захопленням 19 березня 1919 р. Жмеринки Український фронт розпався на дві частини: Південно-Західний та Північно-Західний.
|
|
|
Провівши в армії реформу, позбувшись напівпартизанщини, С. Петлюрі вдалося дещо стабілізувати становище на фронті й на початку червня 1919 р. закріпитися на лінії Старокостянтинів—Проскурів—Кам'янець-Подільський. Таким чином, навесні 1919 р. над територією України (крім Надзбруччя та західних областей) знову було встановлено радянський контроль.
Причини поразки національно-демократичних сил:
— неспроможність Директорії створити життєздатний і стабільний політичний режим;
— послаблення соціальної опори Директорії (інтелігенції, селянства, робітників);
— неусвідомлення широкими масами українського населення, особливо селянством загальнонаціональних інтересів, необхідності створення та зміцнення власної держави;
— відсутність єдності національно-демократичних сил;
— несприятливі зовнішньополітичні обставини.
Ключовою фігурою періоду Директорії УНР і завершення визвольних змагань був С. Петлюра.
Петлюра Симон Васильович народився 10 травня 1879 р. в Полтаві в родині міщан козацького роду. Навчався в духовній семінарії, де відразу став активним членом політичного гуртка. У 1901 р. був відрахований із семінарії за політичну діяльність. Переховуючись від поліції, був змушений у 1902 р. переїхати до Катеринодара, де в грудні 1903 р. був заарештований за членство в Чорноморській Вільній Спілці. У травні 1904 р. після звільнення «на поруки» переїхав до Києва, а пізніше до Львова для навчання в університеті, де він продовжував вести партійно-організаційну роботу. Але через невдоволення австрійської влади С. Петлюра був змушений переїхати до Москви. У період із 1916 до 1917 р. — заступник уповноваженого «Союзу Земств» від західного фронту. У квітні 1917 р. його було обрано головою Української Військової Ради Західного Фронту, потім — головою Генерального Військового Комітету, що був створений при Центральній Раді. Після більшовицького жовтневого перевороту в Росії УЦР призначила С. Петлюру міністром військових справ. На цій посаді він розгорнув активну роботу з розбудови української армії, але через свої соціалістичні ідеї заперечував створення регулярної армії. Проте,, маючи розбіжності з В. Винниченком та протестуючи проти Берестейського миру, С. Петлюра, будучи прихильником Антанти, подав у відставку.
|
|
|
У період гетьманату С. Петлюра марно намагався схилити гетьмана П. Скоропадського до більш демократичної політики. Після повалення Гетьманату він знову очолив армію УНР. 11 лютого 1919 р. після відставки В. Винниченка С. Петлюра став головою Директорії, а згодом Головним Отаманом.
Із кінця 1924 р. Петлюра оселився в Парижі, де продовжував плідну робо ту, беручи участь у конференціях як представник Українського Уряду. Однак його визвольна діяльність не могла не зачіпати інтересів Радянького ('окшу І 25 травня 1926 р. він був убитий радянським агентом С. Шварцбартом.
Висновок. Директорія не змогла створити життєздатний і стабільний політичний режим. Широкі маси українського населення, особливо селянство, не зовсім усвідомлювали загальнонаціональні інтереси, необхідність створення і зміцнення власної держави. Несприятливі зовнішньополітичні обставини також сприяли поразці Директорії.
Дор
Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 391; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!