В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ

Ключові терміни та поняття

· держава

· історичний досвід

· конституційний договір

· національна символіка

· поділ влади

· суверенна держава

· унітарна держава

 

· правова держава

· багатопартійність

· конституційний процес

· закон

· Конституція України 1966 року

· державний кордон

Досягнення в творенні української державності. Реа­лізація третьої спроби українського народу відновлення своєї державної незалежності здійснювалася на основі синтезу багатовікового досвіду та всіх здорових сил на­роду, орієнтації на правові, демократичні та духовно-гуманістичні чинники. І на цьому шляху з грудня 1991 р. досягнуто немало:

— зроблена спроба цивілізованого й демократичного розподілу функцій влади спочатку шляхом укладання Конституційного договору між ВР і Президентом, а з прийняттям нової Конституції (28 червня 1996 р.) ці функції закріплені Основним Законом держави (рр. IV— VIII, XII);

— створена система національної безпеки та Рада національної безпеки і оборони України при Президен­тові;

— реконструйовані Збройні Сили і продовжується процес розбудови Армії як важливої ознаки державності та гарантії її захисту, Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, за Конституцією, є Президент;

- реалізуючи угоду, підписану в січні 1994 р. Президен­тами США, Росії і України, почалося виведення ядерних ракет з території України, натомість Росія і США зобов'­язалися гарантувати територіальну цілісність і неза­лежність Україні, що стало важливою зовнішньополітич­ною умовою для розгортання процесів державотворення;

— немало зроблено в галузі юриспруденції: ВР прий­няла низку законів, що становлять законотворчу базу життєдіяльності держави в усіх сферах суспільного життя;

— прийнята національна символіка держави;

— на державному рівні законодавчо забезпечені пов­ноцінний правовий статус всім релігійним організаціям, визнана рівноправність всіх конфесій, наповнюється ре­альним змістом конституційне положення про свободу совісті;

— визначено статус Автономної Республіки Крим як невід'ємної складової частини України (р. Х Конститу­ції) ;

— з прийняттям нової Конституції України отримані відповіді на питання дискусійного порядку: Україна е республікою; Україна є унітарною державою; визначена роль місцевого самоврядування; в Україні існує єдине громадянство і єдина державна мова —українська мова.

Суперечливі моменти в державотворенні України:

— Українська держава за Конституцією є унітарна держава, а в ній існує Автономна Республіка Крим;

— незважаючи на детальний розподіл функцій (но­вою Конституцією) всіх трьох гілок влади, на практиці вони діють неефективно: немає кваліфікованого законо­давчого забезпечення реалізації їх функцій — закони є, а механізм їх реалізації, як правило відсутній, або один закон протидіє, зводить нанівець інший закон; вищі ор­гани виконавчої влади не можуть забезпечити соціально-економічну ситуацію, яка все більше погіршується, веду­чи до значного зниження життєвого рівня основної маси населення (за незначний час — помінявся склад 10 Ка­бінетів Міністрів); судова влада є, закони щодо її діяль­ності прийняті, але на практиці вона виявляється без­діяльною в умовах криміналізації всіх сфер суспільного життя;

— серйозною загрозою державотворенню є протисто­яння місцевих рад та органів їх виконавчої влади з місцевими державними адміністраціями, взаємне дублю- вання функцій, величезне збільшення армії державний службовців за рахунок народу;

— низький авторитет всіх ланок   влади серед насе­лення України, яке свою незгоду з існуючою політикою і практикою висловлює через акції протесту (шахтарі, пенсіонери, працівники освіти, охорони здоров'я тощо).

— серйозною загрозою розгортанню процесів держа­вотворення є зростання корумпованості владних струк­тур на всіх рівнях.

Особливістю державотворчого процесу в Україні є те, що існує багатопартійність,  однак багатопартійної системи немає. Політичні партії України,     на жаль, не стали об'єднавчими центрами в процесі державотворення. В їх діяльності відсутня єд­ність з основних питань розбудови незалежної держави, навіть збереження її самостійності, суверенітету. Вони малочисельні, гостро стоїть проблема фінансів, кадрів, партійної преси, а звідси — незначний вплив у суспіль­стві. Політичні партії не стали повноцінним суб'єктом політичної системи, переважна більшість з них еволюціо-нує в бік втрати своєї ролі. Основна причина такого стану полягає в тому, що українське суспільство ще не­достатньо диференційоване, а значить не готове для ба­гатопартійної розбудови суспільства. Окрім того, інфор­маційний вакуум (відсутність своїх друкованих органів, дефіцит паперу, друкарських потужностей тощо) ство­рює сприятливі умови для політичного маніпулювання громадською думкою, не дає можливості різним політич­ним партіям донести до мас своє бачення різних аспек­тів державотворення, або критики вже існуючих.

Загрозливим явищем для процесів державотворення стає діяльність прокомуністичних організацій на терито­рії Лівобережжя і в Криму, та позиція деяких народних обранців у Верховній Раді України, які закликають до відродження СРСР, тобто до втрати державності укра­їнського народу.

 

                            З а п и т а н н я:

1. Розбудова сучасної незалежної Української держави є тре­тьою спробою українського народу відродити свою суверенну дер­жаву. Назвіть перші дві спроби.

2. Чого досяг український народ в процесі понад 5-річного дер­жавотворення своєї незалежності?

3. В чому Ви вбачаєте кризу влади впродовж усього процесу державотворення в незалежній Україні.

4. Як різні політичні партії (і які) відносяться до державотворчих процесів в незалежній Українській державі?

 

                    

ДЕРЖАВНА СИМВОЛІКА УКРАЇНИ

Ключові терміни та поняття

· соборна Україна

· державна символіка

· державний герб

· державний прапор

· державний гімн

· столиця України

· традиції

Державна символіка — державні символи (знак, ем­блеми, атрибути), передбачені й закріплені Конституцією й іншими законодавчими актами України. Основними символами Української держави є герб, прапор, гімн й столиця, які затверджуються Верховною Радою. Дер­жавні символи, як правило, виражають національні, іс­торичні, географічні та інші найбільш суттєві особливості держави й нації.

Державний герб — це емблема, особливий спадкоєм­ний знак, створений у відповідності з законами гераль­дики, поєднання фігур і предметів, що мають символічне бачення і виражають відповідну історичну традицію. Зображується на прапорах (знаменах), грошових знаках, печатках, деяких офіційних документах тощо.

На українських землях слов'яни використовували різні символічні знаки ще в епоху родоплемінних відносин. Ними були квадрат, ромб, трикутник, зірки, звірі, птахи тощо.

Після утворення Київської держави рід Рюриковичів користувався знаком власності в зображенні двозубця, а потім тризубця. Тризубець був зображений на печатці Святослава, на монетах — Володимира Святославовича, з деякими відмінностями — на монетах Ярослава Мудро­го. Тризубець в різні часи зображувався  як елемент різноманітних гербів в українських землях.

Під час другої спроби українського народу відродити свою державу перед Українською Центральною Радою постало питання про українську символіку. 12 березня 1918 р. на засіданні Малої Ради в Коростені державним гербом УНР було схвалено золотого тризуба на синьому полі. Автором проекту був відомий художник В. Кричевський.

Тризуб залишався державним гербом Української держави за часів гетьмана П. Скоропадського (1918 р.), в часи Директорії УНР (1919—1920 рр.).

Після проголошення Соборності України (22.01. 1919 р.) і об'єднання УНР і ЗУНР в єдиній Українській державі її гербом став золотий тризуб на синьому фоні.

Радянські герби — зображення серпа і молота — не мали ані українських національних, ані історичних тра­дицій.

Коли український народ втретє зробив спробу відро­дити незалежну державу, Верховна Рада України 19 лю­того 1992 р. затвердила тризуб, як малий герб України, вважаючи його головним елементом великого герба Ук­раїни.

Державний прапор також відмітний знак держави. описання якого встановлюється  Конститу­цією. Д. п. є символом суверенітету держави. 28 січня 1992 р. на пропозицію Президента Л. Кравчука сесія Верховної Ради більшістю голосів прийняла рішення про Державний прапор України. В цій постанові записано:

«Затвердити державним прапором України національний прапор, що являє собою прямокутне полотнище, яке скла­дається з двох рівних за шириною горизонтально розта­шованих смуг: верхньої — синього кольору, нижньої — жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2 : З».

Державний прапор піднімається на будинках держав­них установ, посольств, консульств, місій, митниць тощо. Він піднімається також при відкритті міжнародних кон­ференцій, при врученні міжнародних спортивних призів.

Державний прапор України, як і її герб, продовжує традиції в державній символіці Галицько-волинського князівства, героїчної козацько-гетьманської доби, часів УНР, Української держави П. Скоропадського, УНР часів Директорії. У проекті Конституції 1920 р. записано: «Артикул 10. Державними барвами Української Держа­ви є барва синя і жовта. Артикул 11. Прапор військової фльоти є синьо-жовтий з державним гербом золотої бар­ви в лівому розі синьої частини прапора. Прапор торго­вої фльоти є синьо-жовтий».

Крайовий синьо-жовтий прапор було ухвалено 20 бе­резня 1920 р. для Закарпатської України як складової частини Чехословаччини, 15 березня 1939 р. він був прийнятий як державний прапор Карпатської України.

Слід підкреслити, що прапор ОУН, створеної у Відні в 1929 р., а пізніше УПА, як політичних угруповань, був червоно-чорний (це слід пам'ятати тим, хто жовто-синьо­го кольору прапор називає бандерівським).

 Синьо-жовтий прапор піддавався сталіністами всіля­кому паплюженню.

Державний гімн — це урочиста пісня, виконання якої пов'язане з урочистими святами, політичними подіями, військовими парадами, перемогами на олімпіадах наших спортсменів, іншими ритуальними заходами державного значення.

Державний гімн України, так само, як її герб і пра­пор, має свою давню історію. Слова і музика цього гімну з'явилися в умовах піднесення національно-визвольного руху в Україні в др. пол. XIX ст. Слова гімну «Ще не вмерла Україна!» написав відомий український поет, ет­нограф, фольклорист, вчений Павло Платонович Чубин-ський. Музика до цих слів була написана західноукраїн­ським композитором і диригентом Михайлом Вербицьким. Вперше глибоко патріотичні слова гімну були опубліко­вані в 1863 р. і дуже швидко стали надзвичайно попу­лярними серед інтелігенції. Слова, які кликали україн­ський народ до відновлення державної незалежності, «Станем, браття, всі за волю від Сяну до Дону», так налякали царський уряд Росії, що вірш цей було зразу заборонено, а автора його через рік заслали в Архан­гельськ.

З проголошенням IV Універсалу ЦР (січень 1918 р.) та утворенням на українській землі суверенної, незалеж­ної України, почалося нове життя гімну.

Як Державний гімн пісня «Ще не вмерла України» була закріплена в 1939 р. сеймом Карпатської України.

 З відновленням державності України, указом Президії Верховної Ради «Про державний гімн України» (15 січня 1992 р.) була затверджена музична редакція Державного гімну Ук­раїни, в основу якої покладена музика, написана М. Вер­бицьким.  

Столиця Української держави — м. Київ. Старовинне українське місто, засноване в VI—VII ст. як центр племе­ні полян. В літописах відоме з 860 р. В IX—XII ст.ст.— столиця Київської Русі. В 1240 р. зруйноване монголо-татарами. В 1362 р. захоплене Литвою, 1569 р.—Поль­щею. З 1654 р.— практично в складі Російської імперії. За радянських часів—столиця УРСР. З 1991 р.—столиця незалежної України. Закону Верховної Ради про сто­лицю України ще немає.

 

 

                                 З а п и т а н н я:

1. Чи знаєте Ви якого походження термін «символ»?

2. Що виражають державні символи?

3. Як би Ви охарактеризували історичні традиції української символіки?

 

        

        СТАНОВЛЕННЯ І УТВЕРДЖЕННЯ РИНКОВИХ ВІДНОСИН

Ключові терміни та поняття

· адміністративно-командна система

· економічний суверенітет

· планова економіка

· ринкова економіка

· багатоукладність народного господарства

· народно-господарський комплекс

· приватизація

· законодавча влада

· економічні закони

· історичний досвід

· економічна криза

· фінансова криза

· НТР

Взаємозалежність політичного й економічного суверенітету. Історичний досвід свідчить, що без створення високоефективної економіки, зорієнтованої на задоволення потреб широких народних мас, неможливе утвердження політичної незалежності; що погіршення економічного становища людей неминуче ставить під загрозу державну самостійність.                           1

Отримана від адміністративно-командного минулого економічна спадщина була надзвичайно важкою. Потрібно було вирішити низку завдань по реформуванню уламків єдиного народногосподарського комплексу:

 — докорінно реформувати економіку на ринкових заса­дах, роздержавити її, провести приватизацію, сформувати багатоукладну економіку, забезпечити рівні умови для всіх її форм — державної, приватної, колективної;

— структурно перебудувати промисловість, подолати її однобічну орієнтацію на важку промисловість, демілі­таризувати її, забезпечити її соціальну спрямованість — «виробництво заради людей»;

— на ринкових засадах створити ефективну систему економічної кооперації всередині країни, а також коопе­рації України з державами близького й далекого зару­біжжя.

Труднощі вирішення цих завдань:

— Російська Федерація, що проголосила себе правонаступницею СРСР, зайняла жорстку позицію щодо України—політичні структури Росії захопили Держ­банк СРСР, присвоїли собі золотий та алмазний фонд, проте  зовнішні борги Росія розподілила між республі­ками;

— республіканські органи влади, що звикли до вка­зівок «зверху», очолювала стара номенклатура, «запрограмована» на виконання чужих команд;

— невміння використати історичний досвід (позитивний і негативний) попередніх спроб творення самостій­ної держави.

Розробка відповідної законодавчої бази переходу до ринкових  відносин. ВР України, як законодавча влада, розробила й прийняла низку законів про:

— економічну самостійність України;

— ціни й ціноутворення;

— про бюджетну систему;

— про власність;

— про систему оподаткування;

— про підприємства;

— про антимонопольну діяльність;

— три закони про приватизацію (підприємств, землі житла);

— про державну податкову службу;

— про підприємництво;

— про банки й банківську діяльність;

— про цінні папери і фондову біржу;

— про податок на додаткову вартість;

— про пріоритетність соціального розвитку села й її агропромислового комплексу в народному господарстві України;

— про зовнішньоекономічну діяльність та ін.

Переважна більшість з цих законів була прийнята в перші роки незалежності й була достатньо солідною, але і бажаних наслідків досягти не вдалося: закони, в пере­важній своїй більшості, не працювали; деякі з них виявилися недосконалими; недосконалим, або зовсім відсутнім був і механізм їх реалізації; один закон іноді суперечив іншому, що приводило до хаосу в економіці.

Швидка зміна Урядів України, що так і не встигали щось зробити для реформування економіки. Нестабіль­ність політичної ситуації, відсутність механізму чіткого забезпечення реформ, відсутність єдності поглядів щодо напрямів та важелів переходу до ринкової економіки у законодавчої та виконавчої влади та з-поміж політичних партій привели до того, що за короткий період поміня­лося 6 урядів — В. Фокіна, Л. Кучми, Ю. Звягільського, В. Масола, Є. Марчука, П. Лазаренка, Пустовойтенка, кожен з яких мав своє бачення й свої механізми реалізації концепції переходу до ринку. Внаслідок чого Україна опинилася в глибо­кій економічній кризі.                             

Коротка характеристика економічної кризи: — з самого початку були створені легальні умови для криміналізації економічного життя і великомасштабного пограбування економіки України (вільна торгівля продукцією   промислового виробництва; створення малих підприємств при крупних підприємствах; «прозорі» кордони, через які вивозилася дефіцитна продукція тощо);

— зростання цін на енергоносії заганяло молоду державу в міцні фінансові лабети, змушувало підприємства, колгоспи, радгоспи переходити на бартерні розрахунки; цукор, зерно, м'ясо, олія ставали справжньою українською валютою;

— розрив економічних зв'язків при блокуванні пере­ходу до ринкової економіки з боку лівих консервативних сил поставив на грань Існування сотні підприємств, де­сятки і сотні тисяч людей залишилися без роботи;

— загострилася енергетична криза: на 20—ЗО % зменшилися поставки з Росії; катастрофічний стан української електроенергетики; зниження видобутку українського вугілля;                             

— складне становище в металургійному комплексі,  більш як на 1/3 зменшився випуск її продукції;      

— спад виробництва в нафтовій та хімічній промисловості;                                           

— наполовину знизилося виробництво товарів народного споживання (понад 50 % підприємств легкої промисловості або стоять, або працюють напівсили), ринок заполонили товари іноземного виробництва;     

— швидке зростання інфляції, підвищення цін на продуктові та промислові товари, додаткові виплати пенсіонерам, студентам, багатосімейним тощо, підвищення заробітної плати в бюджетній сфері не встигали за  «мтрибком » цін;

— надзвичайно низькими темпами відбувалося реформування економічних відносин в аграрному секторі народного господарства: хоча тут і почали функціонува- ти фермерські та кооперативні господарства, різноманітні об'єднання кооперативів, акціонерні та акціонерно-пайові господарства тощо, в основі залишалася  колгоспно-радгоспна система;

— не досягнуто паритетності в ціноутворенні: ціни на промислові товари в декілька разів вище, ніж продукція села. І навіть при таких «ножицях цін», розрахунки за с/г продукцію весь час запізнюються на декілька місяців;

— демонополізованою від жорсткого державного регу­лювання виявилася фінансова сфера: процес становлення комерційних банків та їх діяльність відбувався стихійно, без належної законодавчої бази та контролю з боку НБУ. Внаслідок цього були створені умови для численних зловживань;

— недосконалою виявилася податкова система, що, з одного боку, привело до згортання діяльності кооперацій та виробництва, а, з іншого, до «тінізації» економіки;

— рівень державного регулювання народним господарством різко коливався за різних урядів від 80 % до 135 % і навпаки.

Наслідки глибокої економічної кризи: виробничий потенціал України скоротився майже вдвоє. Різко впав життєвий рівень населення, посилилася його диференціація. Можливості лікування та отримання вищої освіти на безкоштовній основі різко скоротилися.

Певні зрушення, які відбулися в становленні ринко­вих відносин:

— почався процес формування багатоукладного на­родного господарства, стали функціонувати  різні ви­ди власності: 1) державні; 2) державно-асоціативні (частина вкладень—держава, частина—трудовий ко­лектив); 3) асоційовані виробництва (всі працюючі во­лодіють акціями підприємства); 4) асоційовані підприєм- ства відкритого типу (коли акції розподіляються не лише серед членів колективу, а й серед інших громадян); 5) підприємства, де основні засоби взяті в оренду тру­довим колективом (сфера обслуговування, торгівлі); 6) підприємства індивідуальної власності (кіоски, ре­монтні майстерні тощо); 7) спільні підприємства за участю іноземного капіталу. Панівні позиції належать державним та державно-асоційованим підприємствам (великі заводи, виробничі об'єднання, монополісти в своїй галузі), саме вони стримують (за незначним винятком) реформування народного господарства.

—незважаючи на вели­чезні труднощі, машинобудівний комплекс зберіг і наростив колосальний науково-технічний потенціал. Далеко не кожна країна має такі унікальні підприємства, як «Мотор-Січ» (Запоріжжя), Сумське НВО ім. Фрунзе, Азовмаш (Маріуполь), КВО ім. Антонова, КВО ім. Артема. Всі вони раніше були союзного підпорядкування, і хоча сьогодні зв'язки ро­зірвані, тут вдалося зберегти ресурсні та кадрові мож­ливості.

— Успішно реалізується програма «Український ав­томобіль»: роль в цьому Запорізького з-ду «Комунар», Львівського автобусного (випустили унікальну потужну машину на 200 місць); Дніпропетровського «Південмаша» (поставив на серійне виробництво перші партії вітчиз­няних тролейбусів); Луганського тепловозобудівного (розпочав виробництво трамваїв) тощо.

 

                                    З а п и т а н н я:

1. З якими труднощами зустрілася молода незалежна Україн­ська держава, приступаючи до формування ринкових відносин?

2. Що Ви знаєте про позицію різних політичних сил щодо ре­формування економіки на ринкових засадах?

3. Як формувалася законодавча база переходу до ринкової економіки? Чи спрацювали ці закони? Якщо ні, то чому не спрацю­вали?

4. У чому полягає суть глибокої економічної кризи, у якій до сьогоднішнього дня перебуває Україна?

5. Чи можете Ви назвати хоч деякі зрушення, які відбулися в народному господарстві України на шляху до встановлення ринкових відносин?

 

                   РЕЛІГІЯ І ЦЕРКВА В УМОВАХ

НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Ключові терміни та поняття

· релігія

· церква

· свобода совісті

· поліконфесійна держава

· православ’я

 

· протестантизм

· релігії національних меншин

· неорелігії

· між церковні конфлікти

Релігія — складова частина духовного життя України. Вона завжди впливала на розвиток культури, моралі на­роду. В стінах церков, монастирів створювалися шедеври культури, мистецтва, книгодрукування.

Релігія і церква й сьогодні є важливим чинником духовного відродження українського народу, утвердження його менталітету, зміцнення підвалин української державності.

Релігія, церква, її діячі, як і Українська держава в цілому, пройшли тернистий шлях розвитку. Тоталітарна держава діяла методом сили і неповаги до прав людини, її переконань і віри. Значних утисків і обмежень зазнали усі церкви, віруючі та духовенство.

Здобувши незалежність, Україна засудила дії тоталі­тарної влади щодо релігії та церкви. Першим її актом було прийняття Закону «Про свободу совісті та релігій­ні організації». В новій Конституції України (ст. 35) зафіксовані чіткі гарантії свободи світогляду й віроспо­відань. В її преамбулі сказано про відповідальність не тільки перед власною совістю, нинішніми й прийдешніми поколіннями, а й перед Богом.

Україна — поліконфесійна держава. Різноманітність конфесій—складна доля українського народу. В нашій державі історично склалися чимало конфесій (всього 55 та 29,8 тис. громад різних віросповідних напрямків). Найпомітніші серед них: Українська православна церк­ва – Московський патріархат (УПЦ), Українська православна церква—Київський патріарх (УПЦ—КП), Українська автокефальна право­славна церква (УАПЦ), Українська греко-католицька церква (УГКЦ), Римо-католицька церква (РКЦ), єван­гельські християни-баптисти (ЄХБ), адвентисти сьомого дня, свідки Єгови, а також мусульманська, реформатська та іудаїстська релігійна організації.

Домінантою релігійного життя виступає православ'я. При цьому 52,2 відсот. загальної кількості релігійних організацій належить УПЦ-МП, УПЦ-КП, УАПЦ та іншим православним осередкам. 

Кількість громад УПЦ-МП  становить 10384 парафії або 36,1 відсот.   Ця Церква об'єднує 36 братств, має 161 монастир, 15 духовних навчальних закладів, 5 місій та 3746 недільних шкіл. Служителями культу церква забезпечена на 83,0 відсот.

У структурі УПЦ-КП діють патріархія, 31 єпархіальне управління, 3395 релігійних громад (11,9 відсот), 34 монастирі, 23 місії, 8 братств, 16 духовних навчальних закладів та 1086 недільних шкіл. Діяльність церкви висвітлюють 25 періодичних релігійних видань.

 УАПЦ  має патріархію, 12 єпархіальних управлінь, 5 монастирів (12 ченців), 7 місій, 2 братства, 7 духовних навчальних закладів (258 студентів), 325 недільних шкіл. Діяльність церкви висвітлюють 7 періодичних видань. 1156 (4 відсот.) громад обслуговують 685 священнослужителів. .

УГКЦ має митрополію, 3 екзархати – Києво-Вишгородський, Одесько-Кримський та Донецько-Харківський і 15 єпархіальних управлінь, 3340 громад (11,5 відсот.), 92 монастирі, 13 духовних навчальних закладів (1581 студент), 14 місій та 2 братства. Функціонування церкви висвітлюють 25 періодичних видань. 

РКЦ   має у своєму складі митрополію, 9 дієцезіальних та чернечих управлінь, 863 громади (3 відсот.), 80 монастирів (635 ченців), 37 місій, 3 братства, 7 духових навчальних закладів (782 студенти), 518 недільних шкіл. Віруючих церкви обслуговують 474 священнослужителі, із них 264 іноземці. Життя і діяльність церкви висвітлюють 13 періодичних релігійних видань. 

  Складова протестантських організацій становить 28,7 відсот. загальної кількості релігійних організацій України.

До складу Всеукраїнського союзу об'єднань євангельських християн-баптистів (ВСОЄХБ) входить 2517 релігійних організацій, 26 регіональних та обласних управлінських структур, 1 центр, 80 місій, 3 братства, 40 духовних навчальних закладів, в яких готується близько 7 тис. майбутніх пресвітерів, дияконів, регентів та інших працівників церкви. 2367 громад обслуговують 2818 священнослужителів в т.ч. 16 іноземців. Функціонує 1338 недільних шкіл. Внутрішнє та міжнародне життя церковної спільноти висвітлюється у 15 періодичних релігійних виданнях. 

Друге місце за кількістю релігійних організацій (1519) займає Всеукраїнський союз церков християн віри євангельської – п'ятидесятників (ВСЦХВЄ). До його складу входять – 1 центр, 27 обласних управлінь, 50 місій, 2 братства, 1424 громади віруючих. Богослужбові відправи проводять 2152 священнослужителі, із них 12 іноземці. Майже 900 пресвітерів і дияконів проходять підготовку в 15 духовних навчальних закладах. При громадах діє 956 недільних шкіл. Питання розвитку церкви, її релігійне життя висвітлюється у 20 періодичних виданнях. 

Українська уніонна конференція церкви адвентистів сьомого дня (УУКЦАСД) має у своєму складі 965 релігійних організацій в т.ч., 1 центр, 9 регіональних управлінь, 2 місії, 3 духовні навчальні заклади та 949 громад. Релігійні потреби віруючих задовольняють 1102 священнослужителі, діє 662 недільні школи. Внутрішнє та міжнародне церковне життя висвітлюється в 7 періодичних виданнях. 

900 релігійних організацій в Україні створено національними меншинами . Майже половину з них складають мусульманські громади – 467 одиниць. 

Іудейські організації нараховують 240 одиниць, Закарпатська (угорська) реформатська церква 112 , Німецька євангелічно-лютеранська церква 40 , Вірменська апостольська та католицька церкви 24 громади. Функціонують також поодинокі етноконфесійні громади чехів, готів, корейців, шведів, а в Автономній Республіці Крим – караїмів та кримчаків, Херсонській та Запорізькій областях –менонітів.

Найбільша частка релігійних організацій національних меншин зосереджена в Автономній Республіці Крим 406  

Міжцерковні конфлікти. Бурхливий процес релігійно­го відродження проходить небезпроблемно, ускладнюю­чи державно-церковні та міжцерковні стосунки, поро­джуючи конфліктні ситуації.

Основний конфлікт в релігійному середовищі – міжправославний, стрижнем якого є проблема набуття автокефалії українським православ’ям. 

   Драматизм ситуації полягає в тому, що в Україні і поза її межами є сили, яких влаштовує розбрат в православному середовищі, як і в суспільстві. Адже не секрет, що міжправославний конфлікт, основними фігурантами якого є УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ, втягує мільйони православних віруючих, а відтак  знекровлює духовні сили народу, підточує підвалини української державності.

Зокрема, УПЦ, яка бажає лишатися в лоні Московського патріархату дотримується того що, автокефалію має дарувати Мати-Церква, тобто Російська православна церква, а набуття помісного статусу українському православ’ю вважає не на часі. Для УПЦ КП та УАПЦ питання набуття автокефалії це -  відновлення історичної справедливості, а самопрголошення автокефалії є самодостатнім і вони добиваються його визнання   Повнотою Світового Православ׳я.

Як відомо, в українській історії питання автокефалії (самоврядування, набуття помісного статусу) сягає своїми коріннями часів прийняття християнства й утворення Київської митрополії. Приєднання України до Росії у 1654 році, анексія Московським патріархатом Київської митрополії у 1686 році стали трагічною сторінкою в історії Української церкви, надовго поховало мрію про автокефалію. Відтоді Українська церква, родовід якої йде від княжих часів, чи не єдина твердиня українського національного духу, втратила не тільки свою самостійність, а й стала об¢єктом тотальної русифікації. Київська митрополія перетворилася на одну з провінційних єпархій Російської церкви.  

 Проти автокефалії українського православ’я  рішуче виступає Московський патріархат, який панічно боїться: 

– втрати церковно – політичної ваги в Повноті Світового Православ’я. Відхід українського православ'я від Москви рівнозначний відриву материка від острова, а об'єднана Українська Церква під омофором Константинополя буде мати більшу вагу в Православній Повноті, ніж Російська.

- визнання автентичності духовно – культурних надбань і державницьких традицій України і Київської Русі, права Київської метрополії вважатися Церквою - Матір'ю щодо Церкви Росії, незаконності перебирання Московським престолом на себе ідеї апостольського благословення, яке одержало українське православ'я від апостола Андрія Первозванного.

- нарешті, не можна не брати до уваги і те, що керівництво РПЦ у вирішенні проблем церковного життя йде в руслі загальної імперської політики Росії за утримання України в орбіті своїх стратегічних інтересів. Адже українська автокефалія не тільки духовно відокремлює Церкву в Україні від російської, а й від російських політичних впливів.    

Причиною міжцерковних непорозумінь є також  недостатня кількість куль­тових споруд. Майнове питання порушило спокій сотень населених пунктів, особливо західних областей України.

Часто-густо продукують міжцерковні конфлікти втру­чання у внутрішні справи церков окремих політичних організацій. Наприклад, деякі націонал-радикали наві­шують на УПЦ, яка складає третину всіх релігійних громад держави і має мільйони віруючих, ярлик «чужин­ської, ворожої»; деякі політичні лідери відверто дикту­ють, яка православна церква має право сьогодні існу­вати, яка — ні. Це веде до розпалювання ворожнечі, розбрату народу і закладає великий потенціал неста­більності в державі.

Міжнародні  зв’язки релігійних організацій. Демо­кратичні перетворення в Україні надали їм широких можливостей міжнародних зв'язків з єдиновірцями. Ста­ли традиційними двосторонні обміни делегаціями, виїз­ди віруючих за кордон (конгреси, стажування тощо), візити іноземних священнослужителів на запрошення ре­лігійних організацій України.

 Станом на 01.01.2004 р. в Україну за релігійною візою в’їхало 11947 представників зарубіжних релігійних центрів та організацій з-понад 14 країн світу. З метою священнослужительства, проповідництва та місіонерства Україну відвідало 3760 чол., для міжцерковної співпраці, обміну досвідом – 4835 чол., виконання гуманітарних програм - 1040, для навчання та викладацької діяльності – 801, паломництва – 557, участі у конференціях, конгресах –518, будівництва культових споруд - 66 чол. 

Соціально-значима діяльність релігійних організацій.Завдяки активній співпраці релігійних організацій України з міжнародними релігійними благодійними центрами розширюються внутрішні можливості держави щодо розв'язання соціальних проблем незахищених верств населення. Так за 2003 р. релігійні організації України отримали гуманітарних вантажів від закордонних спонсорів загальною вагою більше 17 тис. тонн. В тому числі: 832,9 тонн медикаментів та медичного обладнання; 1112,6 тонн продуктів харчування; 3487,2 тонн одягу та взуття; 11915 тонн інших (комп'ютери, техніка, будівельні матеріали, сільськогосподарська техніка, устаткування тощо). Допомога надійшла більш ніж з 24 країн світу. 

Релігійними організаціями надається відповідна допомога школам, будинкам-інтернатам; спілкам інвалідів, ветеранів війни, матерів дітей, хворих на ДЦП; організаціям УТОС й УТОГ; медичним закладам та управлінням соціального захисту. З цією метою при релігійних організаціях створені і діють 23 благодійні місії та місіонерські товариства. Тільки Центр реабілітації і милосердя ХВЄ «Християнський дім» м. Чернігова опікується 100 жінками і 30 дітьми будинку маляти колонії м. Чернігова.

У зв'язку з тим, що релігійні організації не рекламують своєї благодійної діяльності, посилаючись на те, що Церква не є комерційною організацією і надання допомоги людям віруючі вважають своїм обов'язком, узагальнені цифрові показники відсутні.

Таким чином, в умовах  незалежної Укра­їнської держави чимало зроблено  для реалізації  конституційного права  люди­ни на свободу совісті та релігії. Наша держава йде шляхом забезпечення пов­ноцінного правового статусу всіх релігійних організацій.  

Неухильне дотримання Українською державою основоположних принципів свободи совісті як важливого елемента загальнолюдських цінностей і невід’ємних прав людини є сьогодні ознакою відкритого демократичного суспільства. В умовах нових реалій, які склалися в державі, Церква активно сприяє процесу духовного та національного відродження, розширює сферу свого соціального служіння.

 

                                     З а п и т а н н я:

1- Які найбільш вагомі події в історії української церкви та її діячів Ви знаєте?

2. Яким методом діяла тоталітарна держава щодо переконань і віри людей, як це співвідносилося з їх правами?

3. Що Ви можете сказати про Україну як поліконфесійну дер­жаву?

4. Чи виникають в Україні сьогодні міжконфесійні непорозу­міння й конфлікти?

5. Коли було прийнято закон «Про свободу совісті та релігійні організації» і в чому його суть?

---

Дата добавления: 2018-05-02; просмотров: 290; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!