ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ»

ТА ЇЇ ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ

Ключові терміни та поняття

· декларація

· внутрішня політика

· зовнішня політика

· суверенна держава

· право на самовизначення

· демократична держава

· громадянство

· поділ влади

· національно-культурне відродження

Декларація як політико-правовий акт проголошує основні принципи, програмні положення внутрішньої і зовнішньої політики держави.

«Декларація про державний суверенітет України» була прийнята 16 липня 1990 року Верховною Радою України, через місяць після того, як аналогічну деклара­цію прийняла Верховна Рада Російської Федерації.

За своєю юридичною природою цей документ являв собою правовий фундамент для нової Конституції неза­лежної держави,  ухваленої  в 1996 р., для прийняття за­конів, для визначення позиції держави (до прийняття Основного закону) при заключенні міжнародних угод. Він переслідував мету затвердити суверенітет народу України.

В основу Декларації були покладені кращі традиції українського народу, які розвивалися впродовж століть.

Основні положення Декларації: — Україна, як суве­ренна держава, реалізовує своє право на самовизначення в існуючих кордонах;

— єдиним джерелом державної влади в республіці є народ України, який складають її громадяни. Повно­владдя народу реалізується як безпосередньо, так і через народних депутатів. Від імені всього народу має право виступати виключно Верховна Рада України;

— Україна є демократичною державою, механізм якої функціонує у відповідності з принципами розподілу влад між законодавчою, виконавчою та судовою;

— Україна має своє громадянство, де всі рівні перед законом незалежно від походження, соціального та май­нового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду та характеру занять, місця проживання та інших обста­вин;

— територія України є недоторканою і неподільною. Вона не може бути змінена і використана без її згоди;

— економічна організація суспільства ґрунтується на тому, що народ України має право власності на всі національні надбання республіки;

— Україна самостійно встановлює порядок органі­зації охорони природи на території республіки, гарантії екологічної безпеки та раціонального природокористу­вання;

 — держава забезпечує національно-культурне відро­дження й розвиток українського народу, гарантує всім національностям, що проживають на території України, право вільного культурно-національного розвитку;

— в сфері внутрішньої та зовнішньої безпеки Украї­на проголосила право на власні Збройні Сили, внутріш­ні війська та органи державної безпеки, намір в майбут­ньому стати нейтральною державою;

— в галузі міжнародних відносин Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, ви­знає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрідержавного права.

Реалізація основних положень Декларації. За час, що минув після прийняття Декларації про незалежність України, зроблено чимало:

— реформовані державні органи, відбулося розмежу­вання функцій поміж трьома гілками влади;

— прийнята низка законів, покликаних зміцнити еко­номічну незалежність держави, становлення ринкових відносин;

— дуже багато зроблено для національного відрод­ження українського народу та національних меншин, що проживають на терені України;

— проведена велика робота по виходу України як крупної європейської держави на міжнародну арену;

— але чи не найбільшим досягненням стало  прийняття нової Конституції, на основі втілення якої в життя відбуваються усі державотворчі процеси сього­дення.

Труднощі, з якими зустрівся український народ, вті­люючи в життя Декларацію про незалежність України:

— шалений опір консервативних сил, які й до сьо­годні «мріють» про відновлення Радянського Союзу;

— посилення негативних тенденцій в економіці Ук­раїни;

— зниження життєвого рівня народу на всіх «зрі­зах»;

— стан російсько-українських відносин з цілої низки життєво важливих проблем розбудови незалежної дер­жави, особливо з проблем Криму та Чорноморського флоту.

                           З а п и т а н н я:

1. Що таке Декларація?

2. Які положення Декларації найбільше втілені в життя в ході розбудови незалежної Української держави?

3. Яку функцію виконувала «Декларація про державний сувере­нітет України» до прийняття нової Конституції України?

4. Дайте визначення поняття «суверенітет».

5. З якими труднощами зустрілася Українська держава, присту­пивши до виконання основних положень Декларації?

РОЗПАД СРСР.

УКРАЇНА І КРАЇНИ СНД

Ключові терміни та поняття

· Союзний договір

· федерація

· унітарна держава

· „ядро політичної системи”

· національне питання

· національна самосвідомість

· національні конфлікти

· традиції

 

· кадрова політика

· „парад суверенітетів”

·  Новоогарьовський процес

· державний переворот

· ДКНС

· акт проголошення

   незалежності України

· референдум

· СНД

Причини розпаду Союзу РСР:

а) політичні: — неможливість та й небажання Цент­ру подолати унітарний характер попередньої федерації, що являв собою СРСР;

— небажання переглядати Союзний договір 1922 р., як пропонували те неодноразово деякі республіки;

— монополізм партійно-бюрократичних структур;

— повільність в підготовці реформ політичної систе­ми;

— втрата КПРС своєї функції «ядра політичної си­стеми» та її кадрова політика, що повністю зжила себе й не рахувалася з національними інтересами;

б) економічні: — повна втрата республіками еконо­мічного суверенітету та нескінченні суперечки поміж ними, «хто кого кормить»;

— негативні сторони єдиного народногосподарського комплексу;

в) духовні: — ситуація, яка не сприяла створенню нормальних умов для розвитку національних мов, куль­тури, збереження традицій, звичаїв народів, вивчення іс­торії своїх етносів;

г) національні — зростання національної самосвідо­мості народів та можливість її прояву в умовах демокра­тизації і гласності, які супроводжували перебудову всіх сфер суспільного життя;

— незадоволення на місцях національною політикою Центру;

— запізнення в розв'язанні національних конфліктів, що виникали в різних регіонах СРСР: грудень 1986 р.— Алма-Ата; з лютого 1988 р.— низка конфліктів в Нагір­ному Карабасі; квітень 1989 р.—Грузія (Тбілісі); червень—Казахстан (Новий Узень); липень—Грузія (Абхазія); червень 1989 р.—Узбекистан (Фергана, Кокай, Андіжан); влітку 1990 р.—Киргизія (Ошська трагедія) січень 1991 р.—Литва (Вільнюська трагедія);

—надія розв'язати в самостійних національних державах зразу всі проблеми.

«Парад суверенітетів». Починаючи з 1990 р., респуб­ліки Союзу одна за одною почали проголошувати суве­ренітет, ставлячи себе поза Союзом. Почали республіки Прибалтики, продовжили республіки Закавказького ре­гіону, потім Молдавська РСР. В червні 1990 р. Декла­рацію про державний суверенітет прийняла Верховна Рада  Росій­ської Федерації, а через місяць, 16 липня,—Україна., Намагаючись врятувати Союз від розпаду, 17 березня 1991 р. був проведений Всесоюзний референдум, в ході якого понад 70 % населення України висловилося за збереження оновленої федерації на основі дотримання Декларації про державний суверенітет України.

Але процес розпаду Союзу був настільки глибоким, об'єктивним і незупинним, що   практично   нічого не можна було змінити.

Новоогарьовський процес. Після референдуму було проведено декілька зустрічей керівників Центру та союзних республік в Новоогарьові під Москвою, поклика­них «рятувати» в  будь-який спосіб Союз. Але процес цей розвивався надзвичайно повільно. Йшла підготовка нового варіанту Союзного договору, який був майже готовий, але прийняття його було відкладено до 20 серп­ня (на відпочинку в Криму знаходився М. Горбачов).

Спроба державного перевороту. Як кажуть в народі, «не було б щастя, так нещастя помогло». 19—21 серпня 1991 р. на вулицях Москви з'явилися танки. Була зроблена спроба державного перевороту, який було придушено. Зразу після путчу, як реакція на нього, виник могутній рух децентралізації, дезінтеграції країни. В умовах політичної нестабільності, як своєрідна форма захисту республік, у відповідь на переворот, пішла серія актів і декларацій про державну незалежність.

24 серпня 1991 р. Акт про державну незалежність України і створення самостійної держави прийняла Верховна Рада України.   1 грудня 1991 р., в умовах гострої політичної боротьби, зростання національної самосвідомості українське нації, був проведений Всеукраїнський референдум, і ході якого понад 90 % громадян України підтримали серпневий Акт про державну незалежність. Цим же Ре­ферендумом було обрано (із 6 кандидатів) першого Президента незалежної України — Л. М. Кравчука. Союз РСР фактично припинив своє існування.

 Утворення СНД. 8 грудня 1991 р. в Біловежській Пу­щі (Білорусія) керівники трьох держав: Росії, України та Білорусії (Б. Єльцин, Л. Кравчук, С. Шушкевич) прийняли рішення про розпуск СРСР і створення нового об'єднання — Співдружності Незалежних Держав (СНД). Переслідувалося дві головні мети: по перше— ввести в організоване русло нестабільні, дуже загрозливі процеси, спасти хоча-би що-небудь і визначити механізм для спільної подальшої роботи; по-друге, мирно, цивілі­зовано «розлучитися» й розподілити союзну власність.

Угода про створення СНД констатувала факт, що СРСР як суб'єкт міжнародного права припинив своє іс­нування, замість нього створено СНД з координаційним центром в Мінську (а не Москві).

До сфери співпраці трьох держав, за угодою, були віднесені: зовнішня політика, формування і розвиток загальноекономічного простору, митна політика, розви­ток транспорту і зв'язку, охорона оточуючого середови­ща, боротьба з організованою злочинністю.

10 грудня ВР України ратифікувала Угоду про ство­рення СНД.

Розширення СНД та його діяльність. 21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті керівники Азербайджану, Білорусії, Казахстану, Киргизії, Молдавії, Росії, Таджи­кистану, Туркменії, Узбекистану і України підписали Декларацію про СНД.

25 грудня Президент СРСР М. Горбачов пішов у від­ставку. СРСР повністю припинив своє існування.

Розгортання роботи СНД відбувалося в ході зустрі­чей, обговорення питань, підписання різноманітних до­говорів, що відбувалося в суперечливій обстановці. Так, делегація України прийняла участь в Мінській зустрічі (лютий 1992 р.), на якій була досягнута повна згода між членами СНД про зміцнення співпраці, особливо еконо­мічних зв'язків; в обговоренні договору про воєнно-полі­тичний союз (травень 1992 р.). В цій зустрічі Україна, а разом з нею Молдова, Бєларусь, Азербайджан, (на від­міну від інших незалежних держав, готових об'єднати в єдине свої збройні сили) висловила бажання створити свої власні збройні сили.

Впродовж  наступних років була проведена низка  зустрічей глав держав в Ашхабаді, Бішкеку, Мінську. Москві, Києві та ін. містах. На цих зустрічах керівники Української держави займали принципову позицію:

— виступали проти такого політичного союзу, який загрожує незалежності України, його територіальній цілісності;

— вимагали справедливого поділу економічних надбань СРСР, золотого й валютного запасу, власності за  кордоном, армії та воєнного майна;

— ставили питання про розподіл внутрішніх боргів і вкладів, про що, нарешті, було домовлено у 1993 р.;

— особливо гостро обговорювалися питання (впродовж 1992—1996 р.) в ході зустрічей державних діячі її різного рівня України та Росії з приводу врегулювання проблеми Чорноморського флоту.

Життя показало, що СНД далеко не завжди виправ­довує надії, які на нього покладалися. Особливо це стосується економічного співробітництва, яке не відповідає потребам бувших радянських республік, стримує їх роз­виток (руйнування господарських зв'язків, негативні процеси в фінансовій сфері, спад виробництва, складна проблема приватизації, різке падіння експортного потен­ціалу всіх країн СНД тощо).  

Майбутнє СНД багато в чому залежить від «поведін­ки Москви», яка неприкрито дивиться на це нове утво­рення, як на державне утворення зі своєю бюрократич­ною структурою, яка б координувала (як колись і СРСР) військову, політичну, особливо економічну сферу діяль­ності бувших союзних республік. З свого боку, невизна­ченість майбутнього СНД, спроби перетворити його в наддержавний орган, що загрожує національним інте­ресам незалежних держав, намагання втягнути їх в Міжпарламентську Асамблею (МПА) СНД, статус якої до кінця не визначений (немає Статуту), породжує не­однозначне ставлення до СНД різних політичних сил в Україні, особливо у Верховній Раді. Зокрема, партії лівої орієнтації, незважаючи на можливу втрату суверенітету нашої держави, виступають за беззастережне входження України до МПА СНД. Сили ж державницького спрямування (правої та центристської орієнтації) закликають до обережного, виваженого підходу до вирі­шення цього питання.

 Незважаючи на складнощі та суперечності, які ви­никли у зв'язку з утворенням та розгортанням діяльності (-НД, сам факт появи такого об'єднання, особливо в по­чатковий період, мав позитивне значення: було припи­нено процес хаотичного розпаду СРСР, створено для нього більш-менш організовані, цивілізовані рамки. З усіма наявними протиріччями в його діяльності, СНД й до сьогодні виконує роль координаційного центру в сто­сунках між бувшими республіками СРСР.

 

                          З а п и т а н н я:

1. Коли було заключено Союзний Договір про створення СРСР і  які національні республіки увійшли до його складу?

2. Як ви думаєте, в чому полягав унітарний характер Союзу РСР, який юридично вважався федеративною державою?

3. Скільки десятиліть КПРС не розглядала національного пи­тання і в зв'язку з чим у 1989 р. вона поставила його на розгляд спеціального партійного пленуму ЦК?

4. Чому на місцях (в республіках) розгорталося все більше невдоволення національною політикою Центру? На яких прикладах  можете це довести?

5. Чи можна було зберегти ще Союз РСР? Серпневий, путч—це причина чи привід, який дозволив причинам, що привели до розпаду Союзу, вийти на поверхню?

6. Що ви знаєте про СНД?

                  УКРАЇНА В СУЧАСНУ ДОБУ

                           (1991—1997 рр.)

 

---

Дата добавления: 2018-05-02; просмотров: 664; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!