МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ .ПРАВ НА ЗЕМЛЮ 10 страница
4) використовувати у встановленому порядку для власних
потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корис
ні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також
інші корисні властивості землі. Це право власника земельної
ділянки характеризується певними особливостями. По-пер
ше, його об'єктом є не всі, а лише розташовані на земельній
ділянці корисні копалини місцевого значення.
По-друге, власники земельних ділянок мають право використовувати корисні копалини місцевого значення, а також торф, лісові насадження, водні об'єкти та інші корисні властивості землі лише для власних потреб. Використання зазначених природних ресурсів власником земельної ділянки не для власних, а для інших потреб (для їх продажу чи виробництва певної продукції та матеріалів з метою продажу і т.п.) може здійснюватися лише після отримання додаткових дозволів
б* 83
відповідно до чинного законодавства. По-третє, згідно зі ст. 23 Кодексу України про надрах право власників земельних ділянок на використання розташованих на земельних ділянках ряду природних ресурсів для власних потреб обмежене ще й певними просторовими межами. Так, вони можуть видобувати для своїх господарських та побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до двох метрів і прісні підземні води до 20 метрів.
|
|
Право розпорядження земельною ділянкою— законодавчо закріплена можливість власника земельної ділянки вирішувати її юридичну долю шляхом вчинення дій, які не суперечать нормам чинного законодавства. Так, згідно зі ст. 90 ЗК України власник земельної ділянки має право: 1) відчужувати земельну ділянку на підставі договору купів-лі-продажу, міни, дарування та інших цивільно-правових угод; 2) передавати П в оренду відповідно до Закону україни «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р.; 3) передавати земельну ділянку в заставу (ст. 133 ЗК); 4) передати земельну ділянку в спадщину шляхом написання заповіту та посвідчення його відповідно до встановлених вимог.
Слід також зазначити, що порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню у порядку, встановленому законом. При цьому власники ділянок мають право на відшкодування збитків, завданих порушенням права власності на земельну ділянку.
Об'єктом права власності на землю є земельна ділянка.Відповідно до ст. 79 ЗК України земельна ділянка являє собою частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Отже, земельна ділянка — це така частина земної поверхні, яка: 1) по всьому периметру відмежована від решти земної поверхні лінією, що закріплюється межовими знаками встановленого зразка; 2) розміщена за певною поштовою адресою (в населеному пункті) або має інше юридично значиме позначення місця свого розташування на земній поверхні (за межами населених пунктів); 3) віднесена до певної категорії земель, має встановлене відповідно до законодавства цільове призначення та є об'єктом,земельних прав громадян, юридичних осіб, територіальних громад чи держави.
|
|
1 Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 36. — Ст. 340.
84
Визначення земельної ділянки як частини земної поверхні не означає, що права власника ділянки поширюються лише на вертикальну площину земної поверхні. За ЗК України (ст. 79) право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Якщо на земельній ділянці зведено житлову, виробничу чи іншу будівлю чи споруду, то права власника ділянки поширюються й на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки та зайнятий будівлею чи спорудою (у висоту і на глибину).
|
|
Здійснення прав власника землі передбачає додержання власником ділянки низки обов'язків, пов'язаних з володінням земельною ділянкою.Обов'язки власників земельних ділянок передбачені в ряді статей ЗК України та в деяких інших законодавчих актах. За своїм змістом обов'язки власника земельної ділянки можна поділити на три основні групи. До першої з них належать обов'язки власників земельних ділянок, об'єктом яких є власна земельна ділянка. Так, згідно зі ст. 91 ЗК України власник земельної ділянки зобов'язаний: а) забезпечувати її використання за цільовим призначенням. Навіть якщо власник ділянки самостійно не використовує її, а передав ділянку в оренду, він не звільняється від виконання обов'язку забезпечити цільове використання земельної ділянки. Укладаючи, наприклад, договір оренди землі, її власник повинен здійснювати договірний контроль за цільовим використанням земельної ділянки орендарем; б) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; в) своєчасно сплачувати земельний податок; г) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; ґ) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем, які розташовані на земельній ділянці чи її межах.
|
|
До другої групи обов'язків власника земельної ділянки належать його обов'язки перед власниками та користувачами суміжних і сусідніх земельних ділянок. Так, ст. 91 ЗК України зобов'язує власника земельної ділянки не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів і додержуватися правил добросусідства. Зміст цього обов'язку конкретизовано у статтях 103—109 ЗК України.
85
Третю групу обов'язків власників земельних ділянок становлять обов'язки щодо охорони не тільки земельної ділянки та розташованих на ній інших природних ресурсів, а й навколишнього природного середовища в цілому. Відповідно до ЗК України власники земельних ділянок у процесі володіння та користування ними зобов'язані додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля, зокрема, додержуватися обмежень, пов'язаних з встановленням охоронних зон (ст. 112), зон санітарної охорони (ст. 113), санітарно-захисних зон (ст. 114), зон особливого режиму використання земель (ст. 115), прибережних захисних смуг (статті 60—62). Крім вищезазначених обов'язків, закон може встановлювати інші обов'язки власників земельних ділянок.
§ 6. Підстави та порядок припинення права власності на землю
Підставами припинення права власності на землю є юридичні факти, з якими закон пов'язує припинення правовідносин земельної власності. Земельний кодекс України визначає юридичні факти, які ведуть до припинення права державної, комунальної та приватної власності на землю.
Підставами припинення права державної власності на землю є: 1) приватизація земель, які перебувають у власності держави; 2) розмежування земель державної та комунальної власності; 3) передача земельної ділянки державної власності у комунальну власність.
Підставами припинення права комунальної власності визнаються: 1) приватизація земель, які перебувають у комунальній власності та 2) передача земельної ділянки комунальної власності у власність держави.
Загальною підставою припинення права державної та комунальної власності на землю виступає укладення уповноваженими органами цивільно-правових угод про перехід права власності на земельну ділянку, в тому числі і відповідно до міжнародних договорів.
Слід підкреслити, що припинення права державної та комунальної власності може мати місце за наявності згоди власників таких земель — держави в особі відповідних органів державної виконавчої влади та територіальних громад в
86
особі відповідних органів місцевого самоврядування. Примусове припинення права державної та права комунальної власності на землю може мати місце за рішенням суду.
Щодо підстав припинення права приватної власності на землю, то вони визначені у статтях 140 і 143 ЗК України. На жаль, ці статті містять суперечливі положення. Так, у ст. 140 «Підстави припинення права власності на земельну ділянку», визначено, що підставами припинення права приватної власності на земельну ділянку є: а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;
в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;
г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кре
дитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспіль
ної необхідності та для суспільних потреб; д) конфіскація за
рішенням суду; є) невідчуження земельної ділянки інозем
ними особами та особами без громадянства у встановлений
строк у випадках, визначених цим Кодексом. Стаття 143
«Підстави для примусового припинення прав на земельну
ділянку» містить дещо інший перелік підстав припинення
прав на землю, включаючи і право власності, а саме: а) ви
користання земельної ділянки не за цільовим призначен
ням; б) неусунення допущених порушень законодавства
(забруднення земель радіоактивними і хімічними речови
нами, відходами, стічними водами, забруднення земель
бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими
організмами, засмічення земель забороненими рослинами,
пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів
інженерної інфраструктури меліоративних систем, пору
шення встановленого режиму використання земель, що
особливо охороняються, а також використання земель спо
собами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в терміни,
встановлені вказівками спеціально уповноважених органів
виконавчої влади з питань земельних ресурсів; в) конфіска
ції земельної ділянки; г) викупу (вилучення) земельної ді
лянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних
потреб; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ді
лянку за зобов'язаннями власника цієї земельної ділянки;
д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та
особами без громадянства у встановлений строк у випад
ках, визначених Земельним кодексом України.
87
Зі змісту наведених вище статей випливає, що ст. 143 ЗК України містить підстави припинення як права власності, так і інших прав на землю (права постійного користування, права оренди), в той час як ст. 140 Кодексу визначає лише підстави припинення права власності на землю. Отже, зазначені статті співвідносяться між собою як загальна (ст. 143) та спеціальна (ст. 140). Згідно з правилами тлумачення та застосування правових норм, якщо закон містить з одного і того самого питання дві норми (статті), з яких одна є загальною, а друга — спеціальною, то застосовується спеціальна норма (стаття). Таким чином, право приватної власності на землю може бути припинене з підстав, передбачених у ст. 140 ЗК України.
Слід зазначити, що земельне законодавство України, на відміну від цивільного, не визнає безхазяйних земельних ділянок, які не мають власників. Якщо право власності на земельну ділянку, яка належить одному суб'єктові, припиняється, то це означає, що воно виникає у іншого суб'єкта цього права. Іншими словами, порядок набуття права власності на землю одним суб'єктом нерозривно пов'язаний з порядком припинення цього права у іншого суб'єкта. Тому, вивчаючи порядок припинення права власності на землю, слід звернутися до § 4 «Підстави та порядок виникнення права власності на землю» цього розділу.
ГЛПВП5
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
.приватизації земель
§ 1. Поняття, основні риси та юридична природа приватизації земель
Важливою складовою формування в Україні засад ринкової економіки є приватизація земель. Вона спрямована на розширення сфери застосування інституту приватної власності на землю як важливого чинника формування приватного сектора в усіх галузях економіки держави.
Приватизація земельявляє собою сукупність здійснюваних суб'єктами приватизації дій та заходів, спрямованих на трансформацію форми власності земель, при якій відбувається перехід земельних ділянок з публічної (суспільної) власності, суб'єктами якої є держава та територіальні громади, у приватну власність фізичних та юридичних осіб. Приватизацію земель розглядають у широкому і вузькому аспектах. Під приватизацією земель у широкому аспекті розуміють будь-який перехід права власності на земельні ділянки від держави чи територіальної громади до громадянина чи приватної юридичної особи (наприклад, продаж вільної від забудови земельної ділянки, яка перебуває у державній чи комунальній власності, приватному підприємству для здійснення підприємницької діяльності).
Приватизація земель у вузькому розумінні полягає лише у переході права власності на земельні ділянки від держави чи територіальної громади до громадянина чи приватної юридичної особи, які володіють ними на праві користування. У цьому разі передача земельних ділянок від держави чи територіальної громади до громадянина чи юридичної особи не відбувається, оскільки вони були наданні в користування до початку приватизації землі в країні.
89
Приватизація землі у вузькому розумінні розпочалася в Україні з введенням у дію 15 травня 1992 р. Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р. Особливістю приватизації земель в Україні є те, що вона є складовою земельної реформи. 18 грудня 1990 р. Верховна Рада України прийняла постанову «Про земельну реформу», якою всі землі країни було оголошено об'єктом земельної реформи.
У перші роки земельна реформа та приватизація земель як її невід'ємна частина мали яскраво виражений сільськогосподарський характер. Проведення земельної реформи у сфері аграрного виробництва було зумовлено необхідністю передачі землі у власність тим, хто на ній працює.
Відповідно до законодавства України приватизація сільськогосподарських земель, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, здійснювалася двома основними шляхами. По-перше, держава започаткувала передачу сільськогосподарських угідь із земель запасу та земель резервного фонду громадянам у приватну власність для ведення селянського (фермерського) господарства. По-друге, вона ініціювала здійснення комплексу заходів щодо надання членам сільськогосподарських підприємств статусу власників земель, які перебували у користуванні цих підприємств.
Приватизація сільськогосподарських земель, що перебували у користуванні сільськогосподарських підприємств, виявилася найбільш складною і тривалою і пройшла кілька етапів. В основу приватизації таких земель було покладено ідею організації сільського господарства на основі поєднання переваг ви-сокотоварного сільськогосподарського виробництва з перевагами, що випливають з надання селянинові статусу власника землі. На першому етапі проведення земельної реформи в Україні робилася спроба провести приватизацію сільськогосподарських земель через передачу їх у колективну власність КСП та деяких інших сільськогосподарських формувань. На цьому етапі було проведено роздержавлення земель сільськогосподарського призначення шляхом їх передачі із державної власності у колективну власність КСП. З виходом Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р. основний акцент земельної реформи було перенесено на поглиблення приватизації сільськогосподарських земель, переданих у колективну власність, шляхом їх па-
90
ювання. Паювання сільськогосподарських земель передбачало виділення кожному членові КСП земельної частки (паю), право на яку посвідчувалося сертифікатом, і становило зміст другого етапу земельної реформи.
Третій етап земельної реформи в Україні розпочався у 1997 р. У межах реформування КСП їх членам виділяли належні їм земельні частки (паї) у натурі у вигляді земельних ділянок, право на які посвідчувалося державними актами на право приватної власності на землю. Після проведеної масової реорганізації КСП у сільськогосподарські формування ринкового типу відповідно до Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р. процес приватизації сільськогосподарських земель був значно прискорений.
З прийняттям Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р. приватизація земель, крім передачі сільськогосподарських угідь у колективну власність та паювання, дістала ще один напрям. Згідно з Кодексом громадянам України було надано право на отримання земельних ділянок у приватну власність для: ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного і гаражного будівництва.
У процес приватизації були включені й інші землі. Так, згідно з Указом Президента України «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення» від 19 січня 1999 р. приватизації підлягають земельні ділянки, на яких знаходяться об'єкти нерухомого майна, у тому числі об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, що приватизовані відповідно до законодавства України. А Законом України «Про особливості приватизації об»єктів незавершеного будівництва» від 14 вересня 2000 р. передбачено, що покупці об'єктів незавершеного будівництва дістали право на придбання у приватну власність разом з цими об'єктами і земельних ділянок, відведених під забудову.
Разом з тим законодавством був визначений перелік земель, які не підлягали приватизації. Згідно з ЗК України (ст. 4) у редакції від 13 березня 1992 р. заборона на приватизацію поширювалася на: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, набережні, парки, міські ліси, сквери, бульвари, кладовища, міс-
91
ця знешкодження та утилізації відходів), а також землі, надані для розміщення будинків органів державної влади та державної виконавчої влади; землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення та деякі інші.
Однак, з прийняттям 25 жовтня 2001 р. нового Земельного кодексу України державна політика у сфері приватизації земель істотно змінилася. Чинним Кодексом було визначено мінімально необхідний перелік земель, які мали залишатися у власності держави. Крім того, значно розширено перелік земель, які підлягають приватизації, та перелік суб'єктів права приватної власності на землю.
§ 2. Суб'єкти, об'єкти та форми приватизації земель
Під суб'єктами приватизації земліслід розуміти громадян, юридичних осіб та органи влади, які беруть участь у приватизації земельних ділянок. Громадяни та юридичні особи, які є землекористувачами, становлять найчислен-нішу групу суб'єктів приватизації землі.
Відповідно до законодавства землекористувачі, які виявили бажання приватизувати свої земельні ділянки, повинні звернутися з відповідними заявами (клопотаннями) до органів влади, до компетенції яких належить передача земельних ділянок у приватну власність. Уповноважені органи влади розглядають такі заяви та клопотання і у разі наявності правових підстав для приватизації земельних ділянок приймають рішення про передачу їх у власність відповідним суб'єктам.
Згідно зі ст. 84 ЗК України право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій. Названі органи державної виконавчої влади є суб'єктами приватизації земель у частині приватизації земель державної власності.
Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 532; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!