МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ .ПРАВ НА ЗЕМЛЮ 7 страница



56

новажень, у тому числі з питань застосування земельного за­конодавства, відповідно до Конституції та Закону України «Про місцеві державні адміністрації». Акти місцевих держав­них адміністрацій, що суперечать чинному законодавству або інтересам територіальних громад, можуть бути оскарже­ні до органу виконавчої влади вищого рівня або суду.

Органи місцевого самоврядування у межах повноважень, визначених Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» та іншими законами, приймають рішення, які теж можуть виступати джерелами земельного права.

Значну роль у забезпеченні єдиної правозастосовної практики та зміцнення законності в галузі земельних відно­син відіграють керівні роз'яснення пленумів Верховного Суду і Вищого господарського суду України.

У сучасних умовах здійснення у країні судової реформі в українській правовій літературі правознавцями активно об­говорюється проблема визнання судового прецеденту джере­лом права. З цього приводу висловлюються як прихильники судового прецеденту1, так і противники ідеї визнання судової практики джерелом українського права2.

Разом з тим слід мати на увазі, що судові органи не ство­рюють нові правові норми, а лише тлумачать їх суть. Роз'яс­нення цих органів не можна вважати джерелами права в за­гальноприйнятому розумінні.

Особлива роль у правовій системі належить рішенням Конституційного Суду України, які згідно зі ст. 150 Конститу­ції є обов'язковими до виконання на території України, оста­точними і не можуть бути оскаржені. Конституційний Суд має виключне право на офіційне тлумачення Конституції та законів України. Це передбачає не лише скасування чи зміну окремих положень зазначених нормативно-правових актів, а й видання нових конституційних нормативно-правових при­писів, у тому числі у сфері земельних відносин.

1        Пархоменко Н. М. Сучасні погляди на правовий прецедент як джерело
права // Держава і право: 36. праць молодих вчених. — К.: Ін Юре, 1999. —
Вип. 2. — С. 26—33; ПгйворонськийВ. М., ТїтовМ. І. До питання про концеп­
туальні засади законотворення (на прикладі законодавства про банкрутс­
тво) // Вісник господарського судочинства. — 2002. — № 1. — С. 182—186.

2        Малишєв Б. В. Судовий прецедент у правовій системі Англії (теорети-
ко-правовий аспект): Автореф. дис__ канд. юрид. наук. — К., 2002. — С. 13.

57

І!

§ 5. Міжнародно-праеові акти як джерела земельного права

Крім національних нормативно-правових актів, які є джерелами права України, в деяких випадках такими дже­релами виступають міжнародно-правові акти. Це зумовле­но загальноприйнятим у цивілізованій правовій практиці правилом пріоритету норм міжнародного права над націо­нальним правом.

Відповідно до ст. 9 Конституції України, ст. 17 Закону Ук­раїни «Про міжнародні договори України» укладені і ратифі­ковані міжнародно-правові акти України становлять не­від'ємну частину національного законодавства України. Во­ни застосовуються у порядку, встановленому для норм віт­чизняного законодавства.

Так, Земельний кодекс України (ст. 85) закріплює можли­вість набуття у власність іноземними державами земельних ділянок для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій саме відповідно до міжнародних договорів.

Міжнародний договір — це родове поняття, що охоплює всі міжнародні угоди, які можуть мати різні найменування та форми — договір, угода, конвенція, протокол та ін.

Україна як самостійна держава підписала й ратифіку­вала низку міжнародних договорів, що регулюють еколо­гічні відносини у планетарному масштабі, в тому числі й відносини щодо охорони земель. Серед них, зокрема, Кон­венція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як середовище існування во­доплавних птахів1.

На виконання цієї Конвенції постановою Кабінету Мі­ністрів України від 29 серпня 20,02 р. затверджений поря­док надання водно-болотним угіддям статусу «водно-бо­лотних угідь міжнародного значення». А з метою вдоско­налення управління у сфері охорони та раціонального ви­користання водно-болотних угідь Міністерство екології та природних ресурсів України, до повноважень якого згідно зі ст. 14 ЗК України віднесено здійснення міжнародного співробітництва з питань охорони земель, наказом від

1 Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 50. — Ст. 279.

27 грудня 2002 р. затвердило структуру, зьДіст і порядок ведення паспорта водно-болотного угіддя іміжнародного значення1.

Слід зазначити, що між Україною, сусідніми та іншими державами укладено певні угоди, конвенції, договори, які ті­єю чи іншою мірою стосуються регулювання земельних від­носин. Так, Консульською конвенцією між Україною і Респуб­лікою Польщею, яка ратифікована постановою Верховної Ра­ди України від 14 липня 1993 р.2, встановлено, що акредиту­юча держава має право на умовах, передбачених законами та іншими положеннями держави перебування, придбати у власність або орендувати, володіти і використовувати ділян­ки землі, будівлі або частини будівель призначені для перебу­вання консульської установи, для резиденції глави консуль­ської установи або для житлових приміщень інших працівни­ків консульської установи; будувати будівлі на придбаних ді­лянках землі; передавати право власності на земельні ділян­ки, будівлі або частини будівель, таким чином придбаних або збудованих.

Договором між Україною і Республікою Білорусь про дер­жавний кордон, який ратифікований 18 липни 1997 р., вста­новлено, що порядок користування земельними ділянками, які розташовані поза лінією державного кордону, але перебу­вають у користуванні суб'єктів господарювання іншої дого­вірної Сторони, визначається окремою угодою3-

Відповідно до Угоди між Урядом України та Урядом Рес­публіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності, ратифікованої 12 липня 2001 р., право власності на землю та інші природні ресурси регулюється за­конодавством Сторони, на території якої перебувають об'єк­ти власності. Цією Угодою також встановлено, що Сторони вважають за доцільне надавати на своїй території земельні ділянки у користування як для діючих, так і для тих, що ство­рюються, об'єктів соціальної сфери іншої Сторони, її юри­дичних та фізичних осіб. Надання земельних ділянок, а та­кож плата за їх використання здійснюються на загальних

1        Офіційний вісник. — 2003. — № 4. — Ст. 165.

2        Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 36.

3        Там само. — 1997. — № 40. — Ст. 265.

 

58

59

підставах, які визначаються законодавством Сторони міс­цезнаходження об'єкта1.

Слід підкреслити, що міжнародно-правовими актами ре­гулюються в основному екологічні відносини, які мають міжнародний характер, тому питома вага міжнародно-пра­вових документів, присвячених земельним відносинам, до­сить незначна.

ГЛПВЙ4

ПРОБО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

 

1 Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 46. — Ст. 242.

§ 1. Загальна характеристика права власності на землю

Поняття власності на землю слід розглядати в економіч­ному та юридичному аспектах. Земельна власність в еконо­мічному аспекті являє собою систему суспільних економіч­них відносин з приводу присвоєння землі, перетворення її на благо, що належить окремій особі.

Як юридична категорія земельна власність являє собою ре­зультат закріплення правовими нормами економічних суспіль­них відносин щодо присвоєння землі, тобто відносин володін­ня, користування та розпорядження землею особами, які юри­дично визнані власниками відповідних земельних ділянок. Тк-ке закріплення має вираження у праві власності на землю.

Право власності на землю — інститут земельного права, норми якого регулюють суспільні відносини належності зем­лі визначеним законом видам суб'єктів цього права.

Розрізняють право власності на землю в об'єктивному і суб'єктивному розуміннях. В об'єктивному розумінні право власності на землю являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею.

У суб'єктивному розумінні право власності на землю — це сукупність правомочностей власника з володіння, користу­вання та розпорядження землею. Правовідносини земельної власності є абсолютними. Це означає, що в межах таких пра­вовідносин суб'єкту права власності на землю кореспондує необмежене коло осіб, зобов'язаних утримуватися від вчи­нення дій, які порушують права власника чи перешкоджа-

 

60

61

 

ють йому здійснювати правомочності з володіння, користу­вання чи розпорядження землею.

Разом з тим право власності на землю на сучасному етапі розвитку суспільства не є абсолютним. У більшості країн сві­ту воно обмежується в законодавчому порядку в інтересах суспільства. Необхідність обмеження права власності на зем­лю в Україні випливає і з Конституції (ст. 41), якою передбаче­но, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Основний Закон країни також встановлює, що реалізація права власності на землю здійснюється виключно відповідно до закону. Тим самим Конституцією закріплений примат пов­новажень Верховної Ради України як законодавчого органу в правовому регулюванні земельних відносин, перш за все від­носин земельної власності.

§ 2. Форми права власності на землю

До початку 90-х років XX ст. основу земельного права ста­новив інститут права виключної власності держави на зем­лю. Він передбачав належність усіх земель у межах території України одному суб'єктові — державі. Інші суб'єкти земель­них відносин — громадяни та юридичні особи — могли воло­діти землею лише на праві землекористування, яке вважало­ся похідним і, відповідно, залежним від права виключної власності держави на землю.

Земельний кодекс України в редакції від 13 берез­ня 1992 р. скасував монополію державної власності на зем­лю. Поряд з державною, були введені приватна та колектив­на власність на землю.

Проведення в Україні економічної реформи, спрямованої на формування у країні засад ринкової економіки, законо­мірно зумовило необхідність впровадження світового досвіду в систему відносин власності, у тому числі й на землю.

Світовий досвід свідчить, що економічна та юридична інфраструктури країн з ринковою економікою базуються на двох формах власності — публічній і приватній. Публічна і приватна власність є також основою земельних відносин у цих країнах.

Саме такий підхід до структури форм земельної власності реалізований у Конституції України, уст. 14 якої зазначено, що право власності на землю набувається і реалізується громадя­нами, юридичними особами та державою. А в ст. 142 Основно­го Закону встановлено, що земля може перебувати також у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах. Таким чином, в Україні конституційно встановлено дві форми земельної власності, а саме: публічна (суспільна) влас­ність, яка охоплює державну і комунальну власність, та при­ватна власність, яка охоплює власність фізичних осіб і недер­жавних юридичних осіб. Інститут права колективної власнос­ті на землю, введений у законодавство країни в 1992 р. для за­безпечення приватизації сільськогосподарських земель ко­лишніх колгоспів і радгоспів, втратив свою легітимність у зв'язку з прийняттям чинного Земельного кодексу.

Слід зазначити, що поділ права власності на форми і види був однією з визначальних рис радянської доктрини права власності. В юридичній літературі того періоду види і форми власності, а також права власності нерідко розрізнялися не тільки за їх суб'єктам, а й залежно від кола об'єктів та змісту прав на них. Із запровадженням елементів ринкового регу­лювання виробничих відносин почала виявлятися невідпо­відність радянської доктрини права власності завданням становлення та розвитку ринкової економіки у країні. Це бу­ло зумовлено тим, що основне завдання цивільно-правової регламентації права власності полягає в тому, щоб поставити учасників ринкових відносин в однакове, рівне з юридичної точки зору становище. А для цього необхідні відмова від поді­лу права власності на форми та види, що мають різний зміст, та створення єдиного інституту права власності1.

Право власності за своїм змістом є єдиним. За таким принципом побудовано і цивільне законодавство цивілізова­них країн світу. З набранням чинності з 1 січня 2002 р. ново­го Земельного кодексу України відбулася імплементація цьо­го принципу і до земельного законодавства нашої країни.

Відмова від поділу права власності на форми та види, що мають принципово різний зміст, та формування єдиного інс-

1Дозорцев В. А. Принципиальнме чертьі права собственности в Гражданском кодексе // Гражданский кодекс России. Проблеми. Теория. Практика. — М., 1998. — С. 230.

 

62

63

титуту права власності не виключає доцільності виділення форм земельної власності. Відповідно до вищевикладеного в земельному законодавстві України закріплено дві основні форми земельної власності — суспільну (публічну) та приват­ну. Крім того, у складі суспільної (публічної) власності на зем­лю можна виділити два її підвиди — державну власність на землю та комунальну власність на землю. Приватна влас­ність на землю також поділяється на два підвиди — приватну власність громадян та приватну власність юридичних осіб.

Основним завданням суспільної (публічної) власності на землю є забезпечення та обслуговування земельних інтере­сів суспільства в цілому чи окремих його частин — територі­альних громад. Приватна власність на землю спрямована перш за все на забезпечення та обслуговування земельних прав приватних осіб — громадян та недержавних (некому-нальних) юридичних осіб. Проте суспільство зацікавлене та­кож у повноцінному функціонуванні приватної власності на землю як однієї з важливих підвалин ринкової інфраструк­тури економіки країни. Приватна власність на землю має одним із своїх завдань забезпечення суспільних інтересів у галузі використання земель, зокрема інтересів у підвищенні ефективності приватного сектора як у сільській, так і в ін­ших галузях економіки. Єдність суспільної (публічної) та приватної власності на землю чітко виявляється у положен­нях Конституції України, яка проголосила землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охо­роною держави (ст. 14), а також рівність усіх суб'єктів права власності перед законом (ст. 13).

§ 3. Суб'єкти та об'єкти

права власності на землю

Відповідно до закріплених Конституцією України форм зе­мельної власності суб'єктами права власності на землю є дер­жава, територіальні громади сіл, селищ і міст, юридичні осо­би та громадяни. Крім того, суб'єктами права власності на землю в Україні можуть бути іноземні держави та міжнарод­ні організації. Правовий статус кожного виду суб'єктів права власності на землю має певні особливості. Ці особливості пов'язані з належністю суб'єктів до публічної чи приватної

64

сфери суспільних відносин, видами земель як об'єктами пра­ва власності та порядком реалізації правомочностей власни­ка землі.

Суб'єкти та об'єкти права державної власності на зем­лю.Суб'єктом права державної власності на землю виступає держава. Вона являє собою складний механізм реалізації влади в суспільстві і характеризується наявністю системи органів, які здійснюють ті чи інші функції держави. Здій­снення правомочностей власника земель, які перебувають у державній власності, покладено на органи державної вико­навчої влади. Згідно зі ст. 84 Земельного кодексу України право державної власності на землю набувається і реалізу­ється державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради мі­ністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністра­цій відповідно до закону.

Слід підкреслити, що зазначені органи становлять єдину систему органів державної виконавчої влади, які перебува­ють в ієрархічному підпорядкуванні. Тому Земельний кодекс України розмежував компетенцію цих органів щодо здій­снення правомочностей суб'єкта права державної власності на землю. Так, згідно зі статтями 122 і 149 Кодексу районні державні адміністрації на їх території розпоряджаються зе­мельними ділянками шляхом надання у постійне користу­вання юридичним особам та вилучення у них земельних ді­лянок із земель державної власності у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ве­дення лісового і водного господарства, крім випадків, перед­бачених частиною сьомою цієї статті; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної грома­ди району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо). Крім того, районні, Київська та Севастополь­ська міські державні адміністрації мають право розпоряджа­тися землями державної власності шляхом передачі їх в оренду (ст. 124 ЗК), у власність громадян (ст. 118 ЗК) та про­дажу юридичним особам (ст. 128 ЗК).

65

Обласні державні адміністрації надають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у постійне ко­ристування та в оренду у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків

5 — 4-123

надання земель у постійне користування на підставі рішення районної державної адміністрації та Кабінету Міністрів Ук­раїни. Київська та Севастопольська міські державні адмініс­трації надають земельні ділянки із земель державної влас­ності у постійне користування та в оренду у межах їх терито­рій для всіх потреб, крім випадків, коли таке надання здій­снюється за рішенням Кабінету Міністрів України. Рада мі­ністрів Автономної Республіки Крим надає земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування та в оренду у межах міст республіканського (Автономної Республі­ки Крим) значення та за їх межами для всіх потреб, крім ви­падків надання земель у постійне користування на підставі рішення районної державної адміністрації та Кабінету Мініс­трів України.

Нарешті, Кабінет Міністрів України розпоряджається зе­мельними ділянками із земель державної власності шляхом надання їх у постійне користування та оренду у випадках, ко­ли такі землі: 1) являють собою ріллю чи багаторічні насад­ження та вилучаються із постійного користування для не-сільськогосподарських потреб; 2) вкриті лісами першої групи площею понад 10 га і вилучаються для інших потреб; 3) є зе­мельними ділянками природоохоронного, оздоровчого, рек­реаційного призначення та вилучаються для інших потреб (ст. 149 ЗК).

Лише Кабінет Міністрів України за погодженням із Вер­ховною Радою України має право розпоряджатися земельни­ми ділянками особливо цінних земель, що перебувають у дер­жавній власності, шляхом вилучення та надання їх для будів­ництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуата­цією (ст. 150 ЗК).


Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 451; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:






Мы поможем в написании ваших работ!