МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ .ПРАВ НА ЗЕМЛЮ 2 страница



У сучасному земельному законодавстві є норми, що регу­люють відносини, які мають цивільно-правовий характер: угоди (правочини) щодо земельних ділянок, спадкування, відшкодування збитків тощо. Ці відносин регулюються нор­мами цивільного законодавства, лише якщо вони не врегу­льовані земельно-правовими нормами. Тому цивільно-пра­вові норми є додатковими, субсидіарними для врегулювання земельних відносин.

У чинному земельному законодавстві є чимало адмініс­тративно-правових норм. Вони стосуються управління і кон­тролю у галузі використання та охорони земельних ресурсів, здійснення землевпорядкування та ведення земельного ка­дастру. Проте адміністративно-правові норми в земельному законодавстві мають спеціальне призначення, пов'язане із земельними відносинами. Це надає їм земельно-правового змісту, у зв'язку з чим їх не можна віднести до суто адмініс­тративно-правових відносин.

Земля стає предметом земельних відносин у зв'язку з привласненням її продуктів і використанням її корисних властивостей. При цьому вона залишається об'єктом приро­ди. Особливості земельних відносин полягають у тому, що їх виникнення і розвиток безпосередньо пов'язані з об'єктивни­ми закономірностями розвитку людського суспільства і сус­пільного виробництва. Таким чином, предметом земельного права є суспільні відносини, зумовлені особливими власти­востями землі як об'єкта суспільних відносин у тій частині, у якій вони регулюються нормами земельного права.

Земельне право виходить з певної кількості суб'єктів права власності на землю та видів прав на земельні ділян-

ки, регулює поведінку суб'єктів земельних прав, пов'язаних з раціональним використанням землі та її охороною. Зе­мельно-правові норми встановлюють порядок діяльності державних та інших органів щодо організації раціонально­го використання та охорони земель, а також захищають конституційні права та інтереси громадян та юридичних осіб, які пов'язані з використанням земельних ділянок у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Все вищевикладе-не дає підстави для висновку про те, що земельне право є самостійною галуззю права, яке являє собою систему пра­вових норм, що регулюють земельні відносини з метою за­безпечення раціонального використання земель, охорони їх від негативного впливу, захисту прав громадян та юридич­них осіб на землю та додержання встановленого правопо­рядку в галузі земельних відносин.

§ 2. Методи регулювання земельних відносин

Земельне право як самостійна галузь права у правовій системі України має свої методи регулювання земельних від­носин. Вони являють собою відповідні характерові земель­них відносин способи та засоби впливу на учасників цих від­носин. Методи правового регулювання земельних відносин складаються зі встановлених земельно-правовими нормами прав та обов'язків учасників зазначених відносин і застосу­вання до них відповідних заходів. Особливості земельних від­носин відображені у специфічному поєднанні методів право­вого регулювання даної сфери суспільних відносин. При цьо­му завданням правового регулювання є забезпечення певної поведінки учасників земельних відносин. Сутність такого правового регулювання полягає в офіційному виданні та зас­тосуванні правових норм, які закріплюють моделі поведінки суб'єктів земельних відносин.

У юридичній літературі виділяють властивий публічному праву метод імперативного впливу, за допомогою обов'язко­вих до виконання розпоряджень і заборон та метод диспози­тивний, який визначає лише межі поведінки учасників від­повідних відносин, що дає їм можливість вільно і самостійно регулювати свої стосунки у встановленому обсязі. З точки зо-

10

ру загальної теорії права, земельному праву, враховуючи роз­галужену сукупність правових норм, притаманні обидва ме­тоди правового регулювання.

Імперативний методу земельному праві застосовують у галузі управління використанням і охороною земель: визначення порядку реалізації функцій державного управління; ведення державного земельного кадастру; забез­печення земельного моніторингу; здійснення землевпоряд­кування; визначення порядку проведення земельних аукціо­нів і конкурсів; встановлення обмежень використання зе­мель за цільовим призначенням тощо.

Диспозитивний метод притаманний регулюванню сто­сунків власників земельних ділянок з приводу використання землі та самостійного господарювання на ній. Власник має право на свій розсуд розпоряджатися належною йому зе­мельною ділянкою у межах, встановлених законом. Учасни­ки земельних відносин мають можливість у визначених ме­жах регулювати свої стосунки.

У земельно-правовій літературі висловлена обгрунтована точка зору, відповідно до якої існують три основні різновиди диспозитивного методу регулювання земельних відносин — рекомендаційний, санкціонований та делегований1.

Рекомендаційний метод правового регулювання поля­гає у наданні можливості альтернативної поведінки суб'єкта земельних відносин, коли суб'єкт має можливість самостійно вибрати спосіб своєї поведінки для досягнення поставленої мети. Так, у статтях 140—141 ЗК України серед підстав при­пинення прав на земельну ділянку передбачено право добро­вільної відмови власника землі або землекористувача від права на земельну ділянку. Отже, власникові земельної ді­лянки та землекористувачеві надається право альтернатив­ного вибору: або використовувати земельну ділянку за основ­ним цільовим призначенням, або відмовитися від неї у вста­новленому порядку.

Санкціонований метод полягає в тому, що рішення про реалізацію своїх земельних повноважень суб'єкт земельних відносин приймає самостійно.

Делегований метод правового регулювання полягає в наданні прав і свобод суб'єктам земельних відносин щодо то-

1Ерофеев Б. В. Земельное право России: Учебник. — М., 2000. — С. 28.

11

го чи іншого кола правомочностей. Прикладом делегованого методу регулювання земельних відносин може бути ст. 11 ЗК України, згідно з якою повноваження районних у містах рад у галузі земельних відносин визначаються міськими радами. Правовому регулюванню земельних відносин притаман­ний весь вищенаведений перелік методів, які проявляються в обов'язковій вимозі цільового використання земельних діля­нок; у забороні порушення ґрунтової родючості та погіршен­ня екологічної ситуації; у використанні заходів економічного стимулювання охорони земель; в обмеженні розпорядниць­ких прав власників землі в інтересах усього суспільства з ура­хуванням соціальної функції землі — її соціального значення та об'єктивної обмеженості. При цьому особливості методів регулювання земельних відносин визначаються характером цих відносин і виявляються у специфічному сполученні імпе­ративного і диспозитивного методів. Таким чином, у сучас­ному земельному праві спостерігається поєднання диспози­тивного та імперативного методів. Визначити перевагу того чи іншого методу досить складно. Все залежить від змісту врегульованих відносин та інтересів суспільства і держави, які превалюють у конкретний період часу.

§ 3. Принципи земельного права

В основі правового регулювання земельних відносин ле­жать принципи, які відображають характер і тенденції роз­витку всього змісту земельного права. Принципами права прийнято вважати головні положення та основні ідеї, які ха­рактеризуються універсальністю, загальною значимістю, вищою імперативністю та відображають істотні положення права1. Принципи земельного права реалізуються шляхом відтворення основних положень у земельному законодавстві, які пронизують його систему та вдосконалюються разом з їх розвитком. Виходячи з цього принципи земельного права по­діляють на конституційні, загальні та спеціальні2.

1        Колодій А. М., Копейчиков В. В., Лисенков С. Л. Теорія держави і
права: Навч. посібник. — К., 1995 — С. 95.

2        Земельне право: Підручник / За ред. В. І. Семчика та П. Ф. Кулини-
ча. —К.: Видавничий дім «ІнЮре», 2001. — С. 26.

12

Конституційні принципи є універсальними і властивими усім галузям вітчизняного права. Загальні принципи є ре­зультатом відтворення конституційних принципів права. Конституційні та загальні принципи відображаються в зе­мельному законодавстві, набуваючи характеру і змісту спеці­альних земельно-правових принципів. Тому наявний взає­мозв'язок конституційних, загальних та спеціальних прин­ципів. Проте особливий інтерес тут становлять спеціальні принципи земельного права.

Відомо, що земельне законодавство базується на прин­ципах: поєднання особливостей використання землі як те­риторіального базису, природного ресурсу та основного за­собу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних гро­мад та держави; невтручання держави у здійснення грома­дянами, юридичними особами та територіальними грома­дами своїх прав щодо володіння, користування і розпоряд­ження землею, крім випадків, передбачених законом; за­безпечення раціонального використання та охорони зе­мель; забезпечення гарантій прав на землю; пріоритет ви­мог екологічної безпеки. Наведені принципи земельного права закріплено у ст. 5 чинного ЗК України. На жаль, у змісті зазначеної норми серед принципів земельного права не знайшли відображення такі його принципові базові за­сади, як першочергове забезпечення прав на землі грома­дян України; поєднання публічних та приватних інтересів у землекористуванні; пріоритетність правового режиму зе­мель сільськогосподарського призначення; посилена охо­рона ґрунтів1 тощо.

Система спеціальних принципів ґрунтується на структур­ній організації системи земельного права. Під спеціальними принципами земельного права слід розуміти закріплені чин­ним земельним законодавством основні керівні засади, які виражають сутність норм земельного права та головні нап­рями в галузі правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним використанням та ефективною охороною земельних ресурсів. Такі керівні засади та головні напрями регулювання земельних відносин закріплені у бага-

1Титова Н. Новий Земельний кодекс України: позитивні та негативні аспекти // Право України. — 2002. — № 4. — С. 75.

13

тьох нормах земельного законодавства, але найважливіші з них виділяють особливо.

Принцип цільового і раціонального використання земель пронизує зміст усіх інститутів земельного права. Цільове призначення земель — це встановлені законодавством поря­док, умови та межі експлуатації (використання) земель для конкретних цілей відповідно до категорій земель, які мають особливий правовий режим.

Суть раціонального використання земель полягає в за­безпеченні водночас ефективного використання земель та їх охорони. Законодавством встановлено спеціальні вимоги з метою збереження ґрунтової родючості земель, підвищен­ня їх врожайності, забезпечення збереження і відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і прид­баних якостей землі. Земельно-правові норми передбача­ють певні вимоги щодо розміщення промислових і будівель­них об'єктів, запобігання негативному впливу на стан зе­мель та навколишнє середовище тощо. Наведені заходи іс­тотно впливають на стан забезпечення цільового і раціо­нального використання земельних ресурсів та реалізації цього принципу.

Принцип встановлення особливого правового режиму зе­мель відповідних категорій безпосередньо передбачений у ч. 2 ст. 18 ЗК України.

Під правовим режимом земель слід розуміти встановле­ний правовими нормами порядок та умови використання земель всіх категорій за цільовим призначенням, забезпе­чення й охорону прав власників землі та землекористува­чів, здійснення державного управління земельним фон­дом та контролю за використанням землі, додержанням вимог земельного законодавства, ведення земельного ка­дастру, проведення землеустрою та здійснення земельного моніторингу, внесення плати за землю і застосування за­ходів заохочення за використання земельних ресурсів та мір юридичної відповідальності за порушення земельного •законодавства.

Принцип пріоритету сільськогосподарського викорис­тання земель та їх охорони базується на пріоритетності роз­витку правового регулювання земель сільськогосподарського призначення. Це означає, що землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед

для сільськогосподарського використання. Для несільсько-господарських потреб мають надаватися землі, не придатні для ведення сільського господарства, або сільськогосподар­ські угіддя гіршої якості. Враховуючи обмежену кількість та особливу якість сільськогосподарських земель, такі заходи є обґрунтованими й випливають зі змісту пріоритетності вико­ристання земель для сільськогосподарських потреб. Земель­не законодавство також встановлює спеціальні вимоги щодо охорони земель сільськогосподарського призначення з вве­денням стандартів і нормативів охорони земель та відтво­рення родючості ґрунтів.

Принцип здійснення контролю за використанням та охо­роною земель полягає в наявності спеціальних організацій­но-правових засобів, за допомогою яких здійснюється кон­троль за використанням та охороною земельних ресурсів. Державний контроль за використанням та охороною земель здійснюють уповноважені органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель — спеціально уповноважені органи з пи­тань екології та природних ресурсів.

Поряд з державним контролем за використанням та охо­роною земель здійснюється самоврядний та громадський контроль у цій сфері. Самоврядний контроль за використан­ням та охороною земель здійснюють сільські, селищні, місь­кі, районні та обласні ради. Громадський земельний кон­троль покладено на громадських інспекторів, які признача­ються відповідними органами місцевого самоврядування і ді­ють на основі положення, затвердженого центральним орга­ном виконавчої влади по земельних ресурсах.

Принцип платності використання земель був запровад­жений Законом України «Про плату за землю» від 3 липня 1992 р., який діє у редакції від 19 вересня 1996 р.1.

Принцип забезпечення захисту прав юридичних осіб та громадян на землю закріплений у багатьох нормах земельно­го законодавства і передбачає такі спеціальні способи їх за­хисту: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню Дій, що порушують права або створюють небезпеку порушен­ня прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними

Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 45. — Ст. 238.

 

14

15рішень органів виконавчої влади або органів місцевого са­моврядування; відшкодування заподіяних збитків, а також інші способи, передбачені законом.

§ 4. Система земельного права

Під системою земельного права розуміється внутрішня структура його правових інститутів, кожний з яких склада­ється з груп юридичних норм, які регулюють однорідні зе­мельні відносини.

Правовий інститут у земельному праві являє собою систему взаємозалежних правових норм, які регулюють відносно відокремлену групу однорідних суспільних зе­мельних відносин. Так, правові норми утворюють правові інститути земель сільськогосподарського призначення, земель житлової та громадської забудови, земель природ­но-заповідного фонду та природоохоронного призначен­ня, земель водного фонду тощо. Два і більше інститутів земельного права можуть бути об'єднані в один комплек­сний правовий інститут. Прикладом такого інституту в земельному праві є інститут державного управління зе­мельними ресурсами. До його складу входять інститут державного землеустрою, інститут контролю за викорис­танням та охороною земель, інститут правового забезпе­чення моніторингу земель та інститут державного зе­мельного кадастру.

Земельно-правові норми регулюють суспільні земельні відносини, в яких земля водночас виступає як нерухомий об'єкт, як природний об'єкт і як об'єкт господарювання. Біль­шість норм земельного права належать до матеріальних норм. Разом з тим, земельне право містить ряд процесуаль­них норм, які створюють спеціальний механізм реалізації матеріальних норм.

Кожний окремий правовий інститут залежно від його співпідпорядкованості з іншими інститутами у структурі зе­мельного права посідає певне місце. Найважливіші земель­но-правові норми, що відображають сутність земельного права, утворюють загальні інститути, а ті земельно-правові норми, які покликані регулювати окремі сторони або види зе­мельних відносин, — спеціальні інститути. Така диференціа-

16

ція земельно-правових норм, що становлять зміст земельно­го права як самостійної галузі права, випливає зі сталої тра­диції розподілу галузей права на загальну, особливу та спеці­альну частини.

Інститути, що містять відправні положення та основні принципи, дія яких поширюється на всі або більшість урегу­льованих земельним правом відносин, становлять у своїй су­купності загальну частину земельного права. До неї звичай­но включаються: інститут права власності на землю (земель­ні права громадян та юридичних осіб, які є власниками зе­мельних ділянок, підстави виникнення, зміни та припинен­ня земельних прав), інститут права землекористування то­що. Ці правові інститути впливають на формування змісту та складу інститутів Особливої частини.

Особлива частина земельного права виконує конкрети­зуючі та деталізуючі функції правового регулювання. Пра­вові інститути цієї частини підлеглі інститутам Загальної Г\ч частини, а їх зміст стосується певного виду детально вре-^у' гульованих земельних відносин. В Особливій частині в основному групуються правові інститути, які визначають правовий режим окремих категорій земель залежно від їх цільового призначення.

Кожен правовий інститут має свої специфічні характерні риси, зумовлені своєрідністю врегульованих ним суспільних відносин. Він поєднує правові норми, які стосуються цих від­носин, що має велике практичне значення. Інститути галузі права є основою для розвитку та вдосконалювання законо­давства. В земельному праві так само, як у будь-якій іншій самостійній галузі права, не може бути ізольованих один від одного правових інститутів. Незважаючи на різноманіття форм прояву, безліч видів і підвидів земельних відносин, вони перебувають у тісному взаємозв'язку.

Земельне право як галузь правової науки вивчає суспільні процеси і проблеми, які виникають у зв'язку з регулюванням земельних відносин1.

Система науки земельного права тісно пов'язана із систе­мою земельного права як навчальною дисципліною. Земель­не право як навчальна дисципліна являє собою систему знань, зведень та інформації про основні положення і зміст

1 Докладніше про це див. у § 0 цїеїфлави

^"м г-

ї — 4-123                                                   - Я1'

і

Г "£

 

земельного права, які викладаються з метою підготовки про­фесійних правознавців. Вона може відрізнятися від системи галузі земельного права за обсягом інформації, яка виклада­ється виходячи з учбових планів навчальних закладів.

Основними положеннями, які вивчаються у Загальній частині земельного права звичайно є такі питання і пробле­ми, як предмет, метод, принципи і система земельного права, історія становлення і розвитку земельних відносин та форму­вання земельного права, джерела регулювання земельних відносин та їх особливості, методологічні і теоретичні основи земельного права тощо. Головними питаннями Особливої частини земельного права є вивчення питань використання та охорони різних категорій земель тощо. Іноді вивчаються законодавчі основи та особливості правового регулювання земельних відносин в інших країнах, хоч ці питання не охоп­люються системою вітчизняного земельного права.


Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 370; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:






Мы поможем в написании ваших работ!