МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ .ПРАВ НА ЗЕМЛЮ 5 страница

За характером виникнення юридичні факти поділя­ються на дії та події. Дії являють собою такі юридичні факти, в яких виявляється поведінка людей або їх колек­тивів. Дії (бездіяльність) можуть бути правомірними, тоб­то такими що відповідають вимогам законодавства, і неп­равомірними, тобто такими, що суперечать закону. Ос­новні види правомірних дій — землекористування та охо­рона земель.

Події — це такі юридичні факти, настання яких від­бувається незалежно від волі учасників правовідносин (наприклад, засуха, повінь, землетрус або інше стихійне лихо).

Особливістю земельних правовідносин є те, що для ви­никнення багатьох з них необхідна сукупність юридичних фактів — юридичний склад. Наприклад, для того щоб набути -право власності або користування земельною ділянкою на підставі набувальної давності згідно зі ст. 119 ЗК України, не­обхідна наявність низки юридичних фактів.

Одним з найпоширеніших правовстановлюючих юридич­них фактів є приватизація земель¹.

¹ Докладніше про це див. у главі 5. 38

Зміни земельних відносин у процесі використання зе­мельних угідь завжди пов'язані з подальшою еволюцією тих чи інших дій та подій, а також змінами, які відбуваються у чинному законодавстві. Так, орендодавець за умов збільшен­ня розміру земельного податку має право вимагати збіль­шення орендної плати, якщо інше не передбачено умовами договору оренди.

Динаміка у земельних правовідносинах особливо харак­терна для сільськогосподарського виробництва, де якісні ха­рактеристики об'єкта таких відносин — земельної ділянки — не є постійними. Однак важливим у таких земельних право­відносинах є те, що вони повинні ґрунтуватися тільки на за­конних підставах.

Земельне законодавство окремо закріплює перелік правоприпиняючих юридичних обставин. Згідно зі стат­тями 140 і 141 ЗК України до них належать: добровільна відмова власника або користувача від права на земельну ділянку; смерть власника земельної ділянки за відсутнос­ті спадкоємця або припинення діяльності юридичних осіб за відсутності правонаступника; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; відчуження зе­мельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; вилучення земельної ділянки у випад­ках, передбачених земельним законодавством; конфіска­ція за рішенням суду; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у вста­новлений строк у випадках, визначених земельним зако­нодавством; використання земельної ділянки не за цільо­вим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Охоронні земельні правовідносини припиняються після здійснення учасником (учасниками) цих відносин дій, які усувають правопорушення. Якщо порушника земельного за­конодавства притягнуто до юридичної відповідальності, то акт застосування стягнення (покарання) означає припинен­ня охоронних земельних правовідносин.

Дії, як підстави припинення земельних правовідносин, традиційно поділяють на дві групи: 1) ті, які відбуваються за волею землевласника чи землекористувача (відчужен­ня земельної ділянки за рішенням власника, відмова від

39

 

 

використання земельної ділянки тощо); 2) ті, які відбува­ються за волею органів держави, уповноважених на охо­рону земельних ресурсів, у тому числі правоохоронних органів загальної компетенції (вилучення земельної ді­лянки, позбавлення права користування нею у зв'язку з порушенням закону тощо).

Глпвпз

§ 1. Поняття, особливості та класифікація джерел земельного права

У національній теорії права сформувалася точка зору, згід­но з якою джерелом права слід вважати офіційно-докумен-тальні форми вираження і закріплення норм права, що вихо­дять від держави чи визнані нею і мають юридичне загально­обов'язкове значення¹. У такому розумінні джерело права є інструментом, за допомогою якого воля законодавця чи упов­новаженого ним органу стає обов'язковою для виконання.

Найпоширенішим в Україні видом джерел права є норма­тивно-правові акти органів державної влади та органів міс­цевого самоврядування, які встановлюють (санкціонують) правові норми, розраховані на багаторазове застосування у процесі регламентації суспільних відносин.

Джерелами земельного права є нормативно-правові акти, які містять загальнообов'язкові правові вимоги, норми, пра­вила, що регулюють суспільні відносини у сфері належності, використання, відтворення та охорони земель. Ними вста­новлюються, набирають чинності, змінюються чи скасову­ються загальнообов'язкові правила поведінки суб'єктів зе­мельних правовідносин. Вони слугують формою вираження і закріплення земельної політики держави.

Джерела земельного права характеризуються загальними рисами, які в цілому притаманні джерелам інших галузей права України. Так, вони видаються в межах повноважень відповідних суб'єктів правотворчості, повинні відповідати

¹Скакун О. Ф. ТЬория государства и права. — Харьков, 2000. — С. 334.

41

 

нормативним положенням актів, що видані вищестоящими органами, розраховані на багаторазове застосування, мають загальнообов'язковий характер, адресовані невизначеному колу суб'єктів, їх виконання забезпечене примусовою силою держави.

Джерела земельного права, будучи нормативно-правови­ми актами, відрізняються насамперед від індивідуальних ак­тів, тобто актів застосування норм права. Перші містять зе­мельно-правові норм, які встановлюють загальні правила належної поведінки суб'єктів. Вони розраховані на багатора­зове застосування, регулюють однотипні суспільні земельні відносин і не маїоть персоніфікованого адресата. Індивіду­альні акти не встановлюють нових правових норм, а лише використовують, застосовують уже прийняті і чинні земель­но-правові норми, тому їх іноді називають правозастосовни-ми. Ці акти закріплюють приписи, які поширюються на кон­кретні ситуації і стосуються певного кола або окремих осіб, застосовуються уповноваженими органами та посадовими особами у встановленому порядку. У зв'язку з цим не визна­ються джерелами земельного права рішення уповноважених органів щодо приватизації земель, надання земельних діля­нок суб'єктам у власність чи користування та ін. Ці акти приймаються виюіючно на основі та на виконання вимог конкретної чинної земельно-правової норми.

З урахування^ ролі в механізмі правового регулювання джерела земельного права істотно відрізняються від інтерпре-таційних правових актів. Інтерпретаційні акти не встановлю­ють нових правил поведінки, роз'яснюють зміст юридичних приписів, орієнтуїоть практику правозастосування на певний вектор правового розвитку. До них належать, зокрема, поста­нови пленумів Верховного та Вищого господарського судів Ук­раїни з питань застосування земельного законодавства.

Джерела земельного права як нормативно-правові акти слу­гують основою дощ правозастосовчих, інтерпретаційних та ін­ших актів і за своєю сутністю є системоутворюючими. Саме їм мають відповідати правозастосовні та інтерпретаційні акти.

Разом з тим, днсерела земельного права характеризуються певними специфічними рисами, які обумовлені галузевими принципами земельного законодавства, закріпленими у ст. 5 Земельного кодексу. Ці риси дають можливість відмежовува­ти джерела земельного права від інших галузевих джерел.

42

Вони вказують на особливості джерел земельного права за сутністю, змістом, формою і суб'єктами правотворчості.

За своєю сутністю джерела земельного права поділяються на дві групи. Першу групу становлять ті, що є волевиявлен­ням держави та органів державної влади, другу — ті, які є во­левиявленням територіальних громад та інших суб'єктів міс­цевого самоврядування.

За змістом, тобто юридичною силою, джерела земельного права можна класифікувати на конституційні, законодавчі, підзаконні та локальні джерела. З урахуванням зазначеної підстави класифікації ці джерела характеризуються певною ієрархією. Так, підзаконні джерела земельного права повинні відповідати конституційним і законодавчим, а локальні дже­рела не можуть суперечити конституційним, законодавчим і підзаконним джерелам.

До конституційних джерел земельного права належить Кон­ституція України, яка регулює найважливіші (у тому числі й зе­мельні) суспільні відносини. Конституційні засади земельного права становлять закріплені Основним Законом положення що­до належності землі, гарантій права власності на землю та інших земельних прав, особливого статусу землі, яка проголошена ос­новним національним багатством та ін. Вони створюють кон­ституційну основу для галузевого земельного законодавства.

Законодавчі джерела земельного права виражають волю Українського народу, а також політику і волю держави. Маю­чи вищу юридичну силу, вони характеризуються виключним колом суб'єктів правотворчості, до складу якого входять Укра­їнський народ (який шляхом референдуму може приймати за­кони) та Верховна Рада України. Ці джерела земельного права являють собою нормативно-правові акти, які приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо ін­ших джерел земельного права, за винятком Конституції Укра­їни, і регулюють найважливіші суспільні земельні відносини.

Серед питань, які згідно з Конституцією України (ст. 92) визна­чаються виключно законами України, названо питання щодо за­сад використання природних ресурсів, правового режиму влас­ності, екологічної безпеки та ін. Зазначені соціально значущі сус­пільні відносини регламентуються саме на законодавчому рівні. Самостійним критерієм розмежування джерел земельно­го права є територія їх дії. Ці джерела можуть бути загально­державними та локальними. Загальнодержавні джерела ді-

43

ють на всій території України. До них належать Конституція, закони України, укази Президента України тощо. Дія локаль­них джерел земельного права не поширюється на всю тери­торію держави, вони діють лише на її певній частині. У свою чергу, локальні джерела земельного права поділяються на ак­ти місцевих органів державної влади, акти Автономної Рес­публіки Крим, акти суб'єктів місцевого самоврядування та ін.

Можлива класифікація джерел земельного права за часом дії. Більшість таких джерел приймається на невизначений тер­мін дії, тобто має постійно діючий характер. Разом з тим, тимча­сові джерела діють протягом встановленого терміну чи за пев­них умов, після чого їх чинність втрачається. Так, Тимчасовий порядок розмежування земель права державної і комунальної власності, затверджений постановою Кабінету Міністрів Украї­ни від 1 серпня 2002 р.! діє до прийняття відповідного закону.

Прийнято розрізняти також чинні й нечинні джерела зе­мельного права. До чинних джерел належать Земельний ко­декс України від 25 жовтня 2001 р., Конституція України 1996 р. та ін. Нечинними, або історичними, джерелами зе­мельного права є ті нормативно-правові акти, які свого часу були чинними, але у зв'язку з розвитком земельного права втратили свою чинність. До них слід віднести, зокрема, Зе­мельні кодекси 1970 р., 1990 р., 1992 р.

Не виключається класифікація джерел земельного права за національною належністю на національні та міжнародні. До національних джерел належать ті, що мають національне походження, а до міжнародних—чинні міжнародні договори України у сфері земельного права, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Залежно від питомої ваги земельно-правових приписів у нормативно-правових актах, присвячених регламентації суспільних земельних відносин, їх прийнято поділяти на дві групи. Перша група складається з нормативно-правових ак­тів, всі або переважна більшість норм яких спрямована на регулювання безпосередньо суспільних земельних відносин. Тккі нормативно-правові акти прийнято відносити до спеціа­лізованих. Спеціалізовані земельні нормативно-правові акти становлять значну частину актів — джерел земельного пра­ва. До них, зокрема, належать Земельний кодекс України, за-

Урядовий кур'єр. — 2002. — 21 серпня. — № 153.

44

кони України «Про плату за землю» від 19 серпня 1996 р.¹, «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р.², постанова Верхов­ної Ради України «Про земельну реформу» від 18 груд­ня 1990 р.³, Указ Президента України «Про основні напрями земельної реформи в Україні» від ЗО травня 2001 р.⁴ та ін.

Суспільні земельні відносини регулюються також норма­тивно-правовими актами, основне призначення яких полягає у регламентації інших суспільних відносин: екологічних, міс­тобудівних, адміністративних та ін. Ці нормативно-правові ак­ти регулюють більш широкий спектр суспільних відносин, у тому числі вони містять і правові норми, присвячені регулю­ванню певних земельних відносин. З цих актів складається друга група. До неї входять, зокрема, закони України «Про ос­нови містобудування» від 16 листопаді 1992 р.⁵, «Про сільсько­господарську кооперацію» від 17 липня 1997 р.⁶, «Про плану­вання і забудову територій» від 20 квітня 2000 р.⁷, «Про автомо­більний транспорт» від 5 квітня 2001 Р.⁸, «Про Генеральну схе­му планування території України» від 7 лютого 2002 р.⁹, «Про особисте селянське господарство» від 15 травня 2003 р.¹⁰ та ін.

Особливістю джерел земельного права України є наявність кодифікованого законодавчого акта, ядра вітчизняного земель­ного законодавства — Земельного кодексу України. Ця своєрід­на «земельна Конституція» Української держави як основний акт національного земельного законодавства започаткувала принципово новий етап розвитку земельного законодавства. Земельний кодекс, створюючи ідеологічну й методологічну базу формування земельного законодавства на найближчу перспек­тиву, закладає підвалини для подальшої нормотворчосгі у сфері

¹         Земельне законодавство України: 36. нормативних актів, судової
та арбітражної (господарської) практики: У 2 кн. / За ред. А. С. Данилен-
ка, Ю.Д. Білика та Ін. — К.: Урожай, 2002.— Кн. 1.— С. 304.

²         Там само. — С. 419.

³         Там само. — С. 580.

⁴         Там само. — С. 667.

⁵         Там само. — С. 333.

⁶         Там само. — С. 408.

⁷         1км само. — С. 484.

⁸         Там само. — С. 554.

⁹         Офіційний вісник України. — 2002. — № 10. — Ст. 466.
¹⁰Урядовий кур'єр. — 2003. — 11 червня.

45

 

 

регламентації земельних відносин. Він дає новий могутній ім­пульс для подальшого розвитку земельної реформи в Україні.

Різноманітні за своєю правовою природою джерела зе­мельного права України перебувають між собою в нерозрив­ному взаємозв'язку (структурному, функціональному та гене­тичному) і утворюють єдину систему джерел цієї галузі права.

Система джерел земельного права України — це сукуп­ність взаємопов'язаних і взаємозумовлених законодавчих, підзаконних та локальних нормативно-правових актів, що є зовнішньою об'єктивізацією земельної політики держави.

Уся сукупність нормативно-правових актів як джерел зе­мельного права лежить в основі формування сучасного зе­мельного законодавства. Згідно зі ст. 4 Земельного кодексу земельне законодавство включає Земельний кодекс та також інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин. Чинне земельне законодавство України являє собою досить значну, складну і часто суперечливу сукупність правових приписів, що зосереджені як у спеціалізованих земельно-правових актах, так і розпорошені по нормативних актах ін­ших галузей права.

§ 2. Конституція України —

системоутворююче джерело земельного право

Першоосновою формування та функціонування націо­нальної правової системи є Конституція України — єдиний нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який виступає фундаментальним джерелом усіх галузей права, у тому числі й земельного. Цей акт, будучи Основним Законом суспільства і держави, регулює найважливіші суспільні від­носини, містить норми прямої дії.

Конституція України як головне системоутворююче дже­рело всіх галузей національного права, в тому числі й земель­ного, визначає та закріплює концептуальні засади регулю­вання земельних відносин. Вони становлять принципові по­ложення Основного Закону, які визначають земельну політи­ку держави на сучасному етапі.

Усю сукупність конституційних приписів, як присвячені регламентації найважливіших суспільних земельних відно-

син, зокрема щодо належності, використання та охорони зе­мель, можна поділити на кілька відносно самостійних груп.

До першої групи належать конституційні положення, які визначають належність земель в Україні. Так, у Конституції України (ст. 13) передбачено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континенталь­ного шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єк­тами права власності Українського народу. Від імені Україн­ського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Межі компетен­ції цих органів визначаються Конституцією України. Здій­снення зазначеного права регулюється актами чинного зако­нодавства.

У той же час у ст. 14 Основного Закону встановлено, що право власності на землю набувається громадянами, юридич­ними особами та державою виключно відповідно до закону. Це означає, що в межах кожного адміністративно-територіально­го утворення земля може перебувати у власності громадян, юридичних осіб і держави. У цьому разі держава як політична організація суспільства виступає самостійним суб'єктом права власності на землю, і об'єктами права власності можуть бути конкретно визначені на місцевості земельні ділянки.

Стаття 142 Конституції передбачає можливість перебу­вання землі у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах, тобто у комунальній власності.

Другу самостійну групу складають конституційні припи­си, які присвячені охороні земель. Так, відповідно до ст. 14 Конституції земля проголошена основним національним ба­гатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Основний Закон, враховуючи виключно важливе значення землі у всіх сферах життєдіяльності України та її народу, ви­діляє землю серед інших природних ресурсів і запроваджує принцип її особливої охорони, яку здійснює держава. Ця охо­рона має на меті забезпечення раціонального використання земель, запобігання необгрунтованому вилученню земель, захисту від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості грунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму ви­користання земель природоохоронного, оздоровчого, рекре­аційного та історико-культурного призначення.

 

46

47

До третьої групи належать конституційні положення, які забезпечують гарантування та захист прав громадян на зем­лю як одну з найважливіших функцій держави. Право при­ватної власності на землю відображається в Основному Зако­ні крізь призму прав людини (ст. 17 Загальної декларації прав людини).

Стаття 41 Конституції передбачає, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права приватної власності, яке на-бувається у порядку, визначеному законом, і є непорушним.

Реалізуючи конституційні вимоги щодо гарантування та захисту права приватної власності на землю, Земельний ко­декс України в розділі V закріплює положення, відповідно до якого держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту права власності на цей об'єкт природи та відтворює конституційну норму, за якою власник не може бу­ти позбавлений права на земельну ділянку, крім випадків, пе­редбачених Кодексом та іншими законами України.

---

Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 423; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!