Марксизм про рушійні сили історичного процесу.
Проблема рушійних сил у філософській та соціально-політичній літературі завжди вирішувалась неоднозначно. Одні мислителі вважали, що рушієм суспільного розвитку є суперечності, інші пов'язували їх з об'єктивними чи суб'єктивними чинниками, треті з діяльністю людей чи окремих особистостей, четверті шукали їх у певних соціальних детермінантах і таке ін. Непоодинокими є випадки, коли деякі мислителі пов'язують рушійні сили суспільства з певними прогресивними перетвореннями, з набуттям суспільством певних позитивних якостей, здобутків. Слід зазначити, що кожен з цих підходів має раціональне зерно, хоча й не є самодостатнім, оскільки страждає певною однобічністю, відображаючи якусь одну сторону, грань процесу, не зачіпаючи його в цілому.
Розв'язання даної проблеми у межах основних напрямів філософії формувало матеріалістичне й ідеалістичне її розуміння. Ідеалістичне бере свій відлік з античної філософії, матеріалістичне - відстає у часі. Більше того, як писав Ф.Енгельс, старий матеріалізм не тільки не досліджував цю проблему, але й не ставив її. А якщо й ставив, то вирішував теж ідеалістично, вважаючи ідеальні спонуки кінцевими причинами тих чи інших подій. Критикуючи цю позицію, він кваліфікував її як непослідовну, половинчату, оскільки вона зупинилась на ідейних чинниках і не пішла далі дійсних рушійних сил1.
Ідеалістична філософія Гегеля вирішувала ці проблеми, виходячи з того, що суспільна свідомість визначає суспільні життя і діяльність. Тому, рушійні сили не виводилися із самої історії, а нав'язувалися їй ззовні в якості духовних чинників чи вбачалися в діях видатних людей.
|
|
|
Послідовне розв'язання цього питання було здійснено марксизмом. К.Маркс і Ф.Енгельс виходили з того, що суспільне життя і діяльність визначають суспільну свідомість, а не навпаки. Вони пов'язували рушійні сили суспільства з діяльністю людей. На їхню думку, життя суспільства, історія людства є процесом діяльності самих людей, особистостей, класів і народів. У цьому контексті марксизм пішов далі, шукаючи відповіді на питання, а що є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої особи чи соціальної групи, колективу, суспільства чи людства.
Поняття "рушійні сили суспільства" охоплює як об'єктивні, такі суб'єктивні фактори, котрі спонукають особу, соціальну групу, клас, народ до свідомих дій, спрямованих на перетворення чи збереження соціальної дійсності. Серед цих факторів головна роль належить потребам та інтересам (Див.: теми 20 і 24), і, в першу чергу, суперечностям, які протікають на фазі їх вирішення. Носіями цих потреб та інтересів були і залишаються люди, народні маси. їхня діяльність спрямована не лише на формування цих потреб та інтересів, а й на їх вирішення, що веде, в кінцевому результаті, до вирішення соціальних суперечностей.
|
|
|
Як уже говорилось, потреби є першим і найсильнішим спонукальним чинником діяльності загалом, трудової та виробничої, зокрема. Будучи об'єктивною властивістю, вони виражають необхідність людини до чого-небудь. Наявність потреб, невдоволеність існуючим станом речей підштовхують людину до об'єктивних дій, спрямованих на її задоволення. Це, в свою чергу, випрацьовує і нові сили, нові уявлення, способи спілкування та формує нові потреби.
Така діяльність є свідомою, цілеспрямованою, активною, і водночас опосередкованою через інтереси (усвідомлений чинник практичної діяльності), тобто реальною причиною соціальних дій та звершень.
Суспільна діяльність (практика), з одного боку, опосередковується існуючими потребами та інтересами, а з іншого - соціальним середовищем суб'єктів історичного процесу. Ця суперечність є вихідним моментом людської діяльності. Не існує жодної рушійної сили, котра прямо чи опосередковано не брала б участі у розгортанні та вирішенні протиріч. Досить часто потреба виступає стороною певного протиріччя ("виробництво - потреби" та ін.).
|
|
|
Соціальні протиріччя і є рушійною силою суспільного розвитку. Саме на основі них розв'язуються і виникають нові людські потреби та інтереси, мотиви й спонуки їх задоволення, задля котрих люди діють, ведуть боротьбу з природою і між собою, підкорюють природні сили, вступають у певні відносини, створюють суспільно-політичні організації, працюють, щось змінюють, утверджують.
В історії людства прослідковується не лише зростання та ускладнення потреб та інтересів, а й зростання та удосконалення механізмів і засобів людської діяльності. Ці два процеси діалектично пов'язані, нерозривні й обумовлюють один одного, сприяючи розвитку суспільства, суспільному прогресові.
Історична доля марксизму.
У 40-ві роки XIX ст. капіталізм став пануючою економічною системою в основних західноєвропейських країнах, а породжений розвитком капіталістичного способу виробництва пролетаріат виступив на історичну арену як самостійна політична сила. Пролетаріат почав усвідомлювати свої класові інтереси і вести організовану боротьбу проти капіталізму.
На початку своєї теоретичної і суспільно-політичної діяльності К. Маркс та Ф. Енгельс були ідеалістами, приєднувалися до лівих представників гегелівської школи (младогегельянців), але виступали як захисники інтересів широких мас трудящих.
|
|
|
У 1842 р. К. Маркс став редактором "Рейнської газети", в якій почав захищати селян, свободу преси, громадські права. Саме в 1842-1843 рр. відбувається перехід К. Маркса від ідеалізму до матеріалізму. У 1843 р. розпочинається і діяльність Ф. Енгельса. Він виступив проти ідеаліста Шеллінга, критикуючи його містицизм. Енгельс відзначив суперечливість між діалектичним методом Гегеля і його консервативною системою, що проголошувала завершення світової історії на тому ступені суспільного розвитку, якого вже в основному досягла Західна Європа.
З 1844 р. починається співпраця та велика дружба К. Маркса і Ф. Енгельса. У 1844-1846 рр. вони підготували два великі твори: "Святе сімейство" і "Німецька ідеологія", в яких піддали систематичній критиці ідеалістичну філософію. Маркс і Енгельс довели, що філософія повинна бути не "наукою наук", яка зверхньо ставиться до конкретних наукових досліджень, а науковим світоглядом, що грунтується на цих дослідженнях, узагальнює їх дані, розкриває найбільш загальні закономірності розвитку природи, суспільства, пізнання. Вони відкинули претензії на абсолютне, завершене, незмінне знання, що не потребує подальшого розвитку.
Виникнення марксизму і його філософії зумовлювалося не тільки соціально-економічним розвитком, але й усіма попередніми досягненнями суспільної думки, науки, культури. Вчення Маркса та Енгельса пояснюється синтезом трьох традицій: німецької класичної філософії (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах); англійської політекономії (А. Сміт, Д. Рікардо) та французької історичної науки (Сен-Сімон, Ш. Фур'є та ін.).
Домарксівський матеріалізм мав переважно механістичний характер, тобто пояснював усю різноманітність явищ природи і суспільства тільки законами механічного руху. Механістичний світогляд, оскільки він пояснював природу, виходячи з неї самої, відкидаючи апеляцію до надприродного, був прогресивним у XVII і XVIII ст., коли найбільшого розвитку серед інших наук набула механіка. Однак у середині XIX ст.
він став уже зовсім недостатнім, особливо в поясненні біологічних, психічних, соціальних процесів.
Домарксівський матеріалізм був переважно метафізичним, тобто розглядав природу і суспільство по суті як незмінні. Це не означає, звичайно, що матеріалісти-метафізики заперечували рух матерії, не визнавали окремих фактів зміни і розвитку. Але в цілому вони тлумачили зміни як збільшення або зменшення вже існуючого, рух розуміли як просте переміщення в просторі і часі, як вічне повторення, кругообіг явищ природи.
Матеріалісти до Маркса, обмежуючись матеріалістичним розумінням природи, не були спроможні матеріалістично пояснити суспільне життя. Джерело руху суспільства вони вбачали в духовних ідеальних факторах: у свідомій діяльності історичних осіб (королів, правителів), у почуттях, пристрастях людей (честолюбстві, егоїзмові, любові, ненависті), в ідеях політиків, філософів. Усі ці ідеальні спонукальні мотиви діяльності людей реально існують і впливають на хід історії. Але матеріалісти не бачили матеріальної зумовленості духовних спонукальних мотивів діяльності людей.
Діалектика Гегеля хоч і розроблена з помилкових ідеалістичних позицій, оскільки "у Гегеля діалектика стоїть на голові", була для свого часу найбільш повною теорією розвитку. "Раціональним зерном" діалектики Гегеля була ідея загальності, суттєвості і необхідності розвитку, здійснюваного шляхом виявлення і подолання внутрішніх суперечностей, взаємоперетворення протилежностей, стрибкоподібного переходу кількісних змін у якісні, заперечення старого новим. Сам Гегель як ідеаліст вважав природу і суспільство втіленням духовності, божественної сутності - "абсолютної ідеї". Гегель не визнавав розвитку матерії, природи, які уявлялися йому зовнішнім проявом цієї ідеї. Маркс спочатку теж був младогегельянцем.
Маркс і Енгельс спирались також на матеріалістичну філософію Фоєрбаха, який протиставляв ідеалізмові Гегеля антропологічний матеріалізм: мислення є не божественна сутність, а природна людська здібність, що невіддільна від мозку, тілесної організації людини та нерозривно пов'язана з чуттєвим відображенням зовнішнього матеріального світу. Людину Фоєрбах розглядав як найвище виявлення природи; саме через людину природа відчуває, сприймає, пізнає себе. Підкреслюючи єдність людини і природи, Фоєрбах разом з тим прагнув розкрити відмінність людини від інших живих істот. Невід'ємною властивістю людських індивідів він вважав товариськість, потяг один до одного, зводив спілкування між індивідами до любові, до духовної спільності. Фоєрбах недооцінював діалектику Гегеля. Прагнучи довести необхідність створення "релігії без Бога", Фоєрбах стверджував, що гуманістична віра в людину ніби коріниться в релігії.
На формування філософії марксизму також вплинули великі природничо-наукові відкриття середини XIX ст. Зростання великої промисловості стимулювало прогрес природознавства, яке, в свою чергу, не тільки сприяло піднесенню виробництва, а й підривало ідеалістичне і метафізичне тлумачення природи.
Найбільші досягнення природознавства 30-50-х років XIX ст. такі: відкриття закону перетворення енергії; відкриття клітинної структури живих організмів; створення еволюційного вчення дарвінізму.
У 1842-1845 рр. німецький фізик Роберт Майєр виявив закон збереження і перетворення енергії. Незалежно від Майєра цей закон був відкритий англійськими фізиками Гровом та Джоулем, датським інженером Кольдінгом, російським вченим Ленцем. Дослідження цих вчених стали важливим етапом у розкритті змісту загальних засад збереження властивостей матерії, обгрунтованих Ломоносовим. Закон збереження і перетворення енергії свідчив, що певна кількість руху в одній його формі (механічній, тепловій тощо) перетворюється на таку ж кількість руху в якійсь іншій формі. Було доведено, що механічне перетворення, теплота, електрика та інші стани матерії, якісно відмінні один від одного, є формами її руху, який не виникає і не знищується, а постійно трансформується. Таким чином, рух матерії не зводиться до її переміщення в просторі і часі, тобто до механічного руху, форми руху матерії закономірно перетворюються одна в іншу. Саме цей закон і став природничою засадою діалектичного погляду на світ.
Розвиток науки про рослинний і тваринний світ також підірвав засади метафізичного уявлення. У 30-ті роки XIX ст. було завершено формування клітинної теорії. Рослинна клітина вперше була відкрита Р. Гуком у 1665 р. Каспар Вольф у середині XVIII ст. описав клітинну структуру рослин і тварин. Завдяки працям російського вченого П. Ф. Горянинова, чеського біолога Я. Пуркинє, німецьких вчених - ботаніка М. Я. Шлейдена та біолога Т. Шванна було розроблено клітинну теорію структури рослин і тварин, що підводила до діалектичного розуміння єдності життя в усій його різноманітності. Було встановлено, що тваринні й рослинні клітини мають однакову структуру і виконують одну і ту саму фізіологічну функцію. Клітинна теорія, доводячи внутрішню єдність усіх живих істот, непрямо вказала на єдність їх походження.
Третє велике відкриття в природознавстві, яке відіграло велику роль у розумінні діалектики природи, було зроблено великим англійським вченим Дарвіном. Вихідні положення своєї теорії він сформулював у перших своїх працях кінця 30 - початку 40-х років, а через двадцять років напруженої роботи, у 1859 р., опублікував основний твір "Походження видів шляхом природного добору, або збереження сприятливих порід у боротьбі за життя". Підсумовуючи численні факти з життя рослин і тварин у природних і штучних умовах, Дарвін дійшов висновку, що види не постійні, а змінні, що існуючі нині види виникли цілком природно з інших видів, які існували раніше. Зміни видів рослин і тварин, за Дарвіном, виникають внаслідок природного і штучного добору.
Таким чином, успіхи природознавства в середині XIX ст. розкривали взаємозв'язок, зміни, розвиток, якісні перетворення на різних царинах природи. Маркс і Енгельс зуміли оцінити і узагальнити не тільки нові явища суспільного життя, але й великі досягнення природознавства першої половини XIX ст. і створити діалектичний матеріалізм.
Дата добавления: 2018-02-18; просмотров: 1342; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!