Екзистенціоналізм: проблема людини в ХХ столітті.
Проблема людини в екзистенціалізмі.
Провідною формою сучасного філософського гуманізму є екзистенційна філософія. Одним з перших її представників був датський філософ Серен Юєркегор (1813-1855 рр.). На противагу жорстокій однозначності раціоналістичного тлумачення істини як знання незалежного від суб'єкта, К'єркегор висуває концепцію особистої (екзистенціальної) істини. Ідеї К'єркегора, щоправда, на деякий час були забуті. І лише в 20-і роки XX ст. німецький філософ МіХайдегер сформувалював філософське вчення, центральним поняттям якого постала «екзистенція» — людське існування.. Найбільш відомими представниками екзистенціалізму є К.Ясперс, А.Камю, Ж.-П.Сартр, Г.Марсель, М.Мерло Понті, Х.Ортега-і-Гасет та ін.
М.Хайдеггер (1889-1976 рр.) при побудові своєї системи виходить із положення про пріоритет людського існування стосовно всього іншого. На відміну від класичних філософських вчень про буття, які розглядають його як об'єктивний, незалежний від свідомості світ, Хайдеггер розуміє буття як поєднання тієї частини світу, яка залучена до людської діяльності, і самої цієї діяльності. Буття є неподільною конкретністю, яка переживається людиною, а не схематизоване за допомогою теоретичних абстракцій і категорій.буття, як це мало місце у традиційній філософії.
За думкою Хайдеггера, розуміння справжньої структури буття як певної єдності його часових характеристик (минулого, нинішнього і майбутнього) дає людині можливість відрізняти справжнє буття від несправжнього. Людина є істотою кінечною в часі, смертною. Тому в залежності від того, яка характеристика часу висувається на передній план (майбутнє чи нинішнє), людське буття буде справжнім або несправжнім. Якщо людина акцентує увагу на нинішньому часі, в якому над нею панують речі і знеособлені соціальні структури, -то її буття є несправжнім буттям; коли ж людина усвідомлює свою кінечність і приходить до свободи, тоді її буття є справжнім. Хайдеггер намагається наголосити на унікальності, самобутності кожної людини, яка завдяки власним зусиллям повинна пройти свій~ унікальний життєвий шлях. «Масова», «стандартизована» людина — це несправжня людина; в ній немає нічого унікального і неповторного, що "й робить людину індивідуальністю.
В такому підході і такій оцінці людини та її призначення проявляється гуманістична спрямованість філософії Хайдеггера.
А.Камю ((1913-1960 рр.) — французький філософ-екзистенціаліст, письменник, публіцист. Основна проблема творчості Камю — тема абсурду людського існування. Саме розгляду зазначеної проблеми присвячені праці «Міф про Сізіфа», «Калігула», «Бунтуюча людина», «Чума».
А.Камю прагне відповісти на запитання: «Як жити без найвищого сенсу і благодаті?», «Як жити у світі, де вмерла релігійна надія? Що її замінить?».
Вихідний пункт його філософії — абсурд, який ставить під сумнів цінності. А.Камю вважав, що сам по собі світ не абсурдний, він просто нерозумний, тому що він є позалюдською реальністю, яка не має нічого спільного з нашими бажаннями і нашим розумом.
Для абсурду необхідні людина і світ, знищення одного з них означає припинення абсурду. З констатації абсурду А.Камю робить два неправомірних висновки: про самогубство і «філософське самогубство».
З абсурду випливає заперечення універсальних етичних норм, що призводить до реалізації принципу «все дозволено». На думку Камю, абсурд не слід знищувати самогубством або «стрибком віри», необхідно його максимально повно позбутися.
Ще один відомий представник екзистенціалізму Ж.-П.Сартр (1905-1980 рр.) вихідним пунктом філософії вважає суб'єктивність індивіда. Екзистунціалізм, за Сартром, це єдина філософія, яка не робить з людини об'єкта, а утверджує ії існування як неповторної індивідуальності. Людина є істота вільна, яка бажає свободи не лише собі, а й іншим; людина ні при яких обставинах не може бути засобом, вона завжди є метою.
Свобода неможлива і в соціальному житті. В своїх класових, професійних, соціальних функціях кожна людина подібна до інших людей і виконує ті функції, які нав'язуються їй зовнішніми факторами — суспільством. Її своєрідність розкривається в неповторності, унікальності, що виявляється в цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє, тобто свобода людини проявляється в її виборі майбутнього. Майбутнього ще немає, воно представлене множиною можливих варіантів і тому людина завжди знаходиться у ситуації вибору, яка і є єдиною справді людською ситуацією і свободою. Отже, саме вибір і свобода є вияв справжньої сутності людини.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Феноменологія Е. Гусерля.
Феноменологія — напрям філософських досліджень початку XX-го століття. Найвизначнішим представником феноменології був Едмунд Гуссерль.
Термін «феноменологія» походить від грецьких слів phainómenon, яке означачає «те, що з'являється» і lógos — вивчення. У викладі Гуссерля феноменологія в основному розглядає та вивчає структури свідомості й явища, які в ній відбуваються. Цей розгляд повинен відбуватися з точки зору «першої особи», але вивчаються явища не так, як вони постають перед моєю свідомістю, а перед будь-якою свідомістю. Гуссерль вірив у те, що збудована таким чином наука про явища, феноменологія, може забезпечити міцну основу для усього людського знання включно із знанням науковим. Таким чином філософія могла б отримати статус строгої науки.
|
|
|
Ідея феноменології
У своїй найпростішій формі феноменологія намагається створити умови для об'єктивного вивчення того, що зазвичай вважається суб'єктивним — свідомості та таких її проявів, як судження, сприйняття та почуття. Хоча феноменологія прагне бути науковою, вона не намагається вивчати свідомість із точки зору клінічної психології чи неврології. Замість цього за допомогою систематичних міркувань вона ставить собі метою визначити суттєві властивості структур свідомості та проявів свідомості.
Багато важливих для феноменології концепцій Гуссерль запозичив у роботах та лекціях своїх учителів Франца Брентано та Карла Штюмпфа. У Брентано Гуссерль взяв важливе поняття інтенціональності — думку про те, що свідомість завжди є усвідомленням чогось. Об'єкт усвідомлення називають інтенціональним об'єктом. Він може виникати в свідомості різним чином: як сприйняття, спогад, знак тощо. Хоча всі ці різні інтенціональності мають різні структури і вони є про щось різним чином, об'єкт усе ж відбудовується в свідомості як той самий ідентичний об'єкт.
Хоча чимало феноменологічних методів застосовують різні редукції (спрощення), феноменологія суттєво антиредукційна. Редукція тільки знаряддя, яке допомагає краще зрозуміти й описати дію свідомості. Вона на зводить будь-який феномен до такого опису. Іншими словами, коли мова йде про суть або ідею речі, чи коли деталізується будова ідентичної речі, описуюючи те, що «насправді» видно так ніби це єдині аспекти чи властивості речі, це зовсім не означає, що річ є винятково лише тим, що описується. Мета такої редукції в тому, щоб зрозуміти, як різні аспекти складаються в ту реальну річ, яку отримує спостерігач у досвіді. Феноменологія — безпосередня реакція на психологізм та фізикалізм, що були популярними у часи Гуссерля.
Герменевтика Г. Гадамера.
Разработка философии герменевтики как одного из направлений современной европейской философии была начата итальянским историком права Эмилио Бетти (1890–1970), а затем продолжена немецким философом Хансом Георгом Гадамером (1900–2002) в его работах «Герменевтический манифест» (1954), «Общая теория понимания» (1955), «Истина и метод» (1960). Гадамер реконструирует учение своих предшественников и создает философию понимания. В его определении это способ освоения мира человеком, в котором наряду с теоретическим знанием существенную роль играет непосредственное переживание («опыт жизни»), состоящий из различных форм практики (опыт истории), формы эстетического переживания, («опыт искусства»). Хранилищем опыта являются язык, искусство. Источниками опыта служат образование, предания, культурные традиции, осмысливаемые индивидом в обществе. Герменевтический опыт в учении Гадамера носит незавершенный характер, что, как он считает, является эпистемологической проблемой общества. При этом существенна роль самопонимания субъекта и его совпадение с интерпретацией, истолкованием своей экзистенции. Главный смысл понимания чужого текста философ видит в «перемещении в чужую субъективность». Поистине: понять другого невозможно, не ощутив себя на его месте! Гадамер в книге «Истина и метод. Основные черты философии герменевтики» продолжает метафизические традиции Платона и Декарта, отстаивает идею о том, что главным носителем понимания традиций является язык.
Основой герменевтики Гадамер считал так называемую понимающую психологию как способ непосредственного постижения целостности душевно-духовной жизни. Основную проблему герменевтики он сформулировал следующим образом: «Как может индивидуальность сделать предметом общезначимого объективного познания чувственно данное проявление чужой индивидуальной жизни?» Анализируя «чистое» сознание, Гадамер выделяет несознаваемый фон интенциональных актов, отводя герменевтике роль учения о бытии в традициях гегелевской диалектики. Он приходит к убеждению, что слишком тесная связь бытия со своим прошлым является помехой для исторического понимания подлинной сущности и ценности. Согласно Гадамеру, основу исторического познания всегда составляет предварительное понимание, заданное традицией, в рамках которой происходят жизнь и мышление. Предпонимание доступно исправлению, корректировке, но освободиться от него полностью невозможно. Безпредпосылочное мышление Гадамер рассматривал как фикцию, не учитывающую историчность человеческого опыта. Носителем понимания является язык, языковое понимание, раскрытое в трудах В. Гумбольдта.
Сознание – «нетематический горизонт» – дает некоторое предварительное знание о предмете, составляющее содержание «жизненного мира», лежащего в основе возможного взаимопонимания индивидов. По мнению философа, при любом исследовании далекой от нас культуры необходимо прежде всего реконструировать «жизненный мир» культуры, в соотнесении с которым мы можем понять смысл отдельных ее памятников. О бытии культуры вещают произведения поэтов – знатоков языка.
Основными понятиями философии Гадамера являются «практика», «жизнь», «слово», «диалог». Герменевтический опыт, т.е. перемещение в чужую жизнь, основан на стремлении понять «другого». В основе геменевтического опыта лежит предание, отраженное в фольклоре; опыт жизни, включающий прожитые события в поколениях, хранящиеся в народной памяти, в легендах, искусстве, культуре, в словоупотреблении. Искусство, считает Гадамер, способно дать философии жизни новый импульс. Культурные традиции способствуют самоосмыслению и интеграции личности в обществе, постулируя ее генетическую укорененность. Так совершается герменевтический круг, устанавливая связь поколений и их преемственность; отмечается эпистемологическая незавершенность герменевтического опыта (перемещения в чужую субъективность).
Гадамер пишет: «Опытный человек предстает перед нами как принципиально адогматический человек, который именно потому, что он столь многое испытал и на опыте столь многому научился, обладает особой способностью приобретать новый опыт и учиться на этом опыте. Диалектика опыта получает свое итоговое завершение на каком-то итоговом знании, но в той открытости для опыта, которая возникает благодаря самому опыту»[16] .
Главное, что обретается в опыте, – готовность к обновлению, изменению, к встрече с «иным», которое становится «своим». Опыт переживаний, ошибок, страданий, разбитых надежд приводит к осознанию своих границ и одновременно к открытости конечного человеческого существа в свете всеобщего, универсального. Открытость опыта, знание того, что можно ошибиться, приводят к поискам истины через личностное постижение на основе собственного опыта. Но опыт – не только нравственное испытание, он испытывает «на прочность» наши умения. Опыт практичен. Он усмиряет фантазии, привязывает разум к действительности. На пути познания можно придти к истинному знанию и заставить природу служить себе.
Процесс понимания Гадамер делит на составные части. Он выделяет предпонимание, которое вырастает из обращенности к делу в виде предмнения, предрассуждения, предрассудка. В предпонимании замешана традиция: мы всегда находимся внутри предания, считает философ. Человек в восприятии текста позволяет ему «говорить». Если человек хочет понять текст, то он должен его «выслушать».
Герменевтик вторгается в субъективность человека. Понимание не есть перенесение в чуждую субъективность. Оно выступает в качестве расширения своего горизонта и обозрения иного «нечто» в правильных пропорциях. У Гадамера вещи не заговаривают лишь потому, что они не обладают умением говорить. В своем молчании, однако, они определяют строй языка, той среды, в которой человек живет. Вещь сохраняет себя в слове. Мышление есть экспликация слова.
Много внимания Гадамер уделяет пониманию прекрасного, которое для него есть Благо. Прекрасное в самом себе несет ясность и блеск, это способ явления благого, сущего, данного в открытом виде, в соразмерности и симметрии. Прекрасное – это венец понимания, его полнота.
Теоретическое наследие Гадамера противоречиво. В его книге «Истина и метод» отразилась цель жизни философа. В ней заявлено описание двух проблем – истины и метода. По этому поводу критики иронизировали: правильное название книги должно быть не «Истина и метод», а «Истина, но не метод». В одном из писем своему критику Гадамер писал: «В сущности, я не предлагаю никакого метода, а описываю то, что есть»[17] .
В. А. Канке, исследовавший теоретическое наследие Гадамера, справедливо отмечает: «...За годы, прошедшие после выхода в свет „Истины и метода“, в полной мере выделена их историчность. Это существенно сблизило понимание естественных и гуманитарных наук. Противопоставление герменевтики естественным наукам потеряло былую остроту»
Дата добавления: 2018-02-18; просмотров: 1050; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!