Проблема людини та суспільства в філософії Просвітництва.
Проблема людини у філософії Французського Просвітництва (ФП).
Просвітництво-культурно-історичний термін, /вперше використали Вольтер і Гардер/,що відби-ває певну епоху розвитку людства,сутність якої полягає в широкому використанні розуму для сус-пільного прогресу.Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій 14-15ст.,але відрізняєть-ся більшим раціоналізмом і критичністю.Голов-ним прагненням просвітників було знайти шляхом діяльності людського розуму прородні принципи суспільного життя.З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відношення людей в сфері права,моралі,економіки,політики. Під впливом просвітництва розпочались реформи в деяких країнах східної Європи,які сприяли ство-ренню і розбудові громадянського суспільства.
ФП порушує проблему вдосконалення суспільства шляхом реформ.Велике значення мали твори Монтеск’є(1689-1755),зокрема його “Перські листи”та “Дух законів”,де методом порівняльного аналізу описує типи державного устрою.Загалом Монтеск’є висував ідею величезного географіч-ного фактору/територія,клімат,родючість землі…/ в розвитку суспільства.Але він не заперечував ролі способу життя,способу виробництва.Проголосив ідею загального миру.
Вольтер(1694-1778)в своїх творах “Кандід”,”Філо-софський словник”та ін.висував ідеї,спрямовані проти феодалізму та кріпацтва,він боровся проти церкви,релігійної нетерпимості,фанатизму,деспо-тії.вольтер вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних.Певний час мислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого “освіченого монарха”,тобто вченого,розум ного царя чи імператора,але наприкінці свого жит-тя схилився до того,що найкращим держ.устроєм є республіка.Він залишився переконаним в немину-чості суспільного прогресу.
Ж-Ж.Руссо(1712-1778)написав праці “Про суспіль-ний договір”,”Еміль,або про виховання” та інші,де торкається питань розвитку цивілізації,держави, моралі.Критика ним наявних порядків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою слова.Взагалі Руссо помітно схиляється до насолоди і насолоди і намагається уникнути страждань.Цивілізація,твер-дить він,псує людину,погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованості,поміркова-ності.Розподіл праці,який має величезне значення для прогресу,не тільки благо,але й зло,оскільки людина втрачає цілісність.Звідси вже крок до виз-нання проблеми відчуження людини в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на чуття людини,звер-тався до її щирого серця.В цьому він вбачав мож-ливість збереження і розвитку справді людяних відносин у суспільстві.Він рішуче виступає проти соціальної нерівності, вимагає свободи і забезпе-чення повноти юридичних прав.
|
|
|
Агностицизм І. Канта.
|
|
|
Фундатором німецької класичної філософії був Кант. Його теоретична діяльність поділяється на періоди. Перший період закінчується 60-ми роками XVIII ст. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення Сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.
З 70-х років починається другий, так званий «критичний» » період, коли у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: „Критика чистого розуму”, „Пролегомени”, „Критика практичного розуму”.
У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це буз великий поворот філософії до людини.
|
|
|
Вчення Канта про пізнання спирається на його концепцію про створення суджень. Знання завжди виявляють себе у формі судження, в якій думкою фіксується відношення чи зв'язок між поняттями — суб'єктом і предикатом судження. Існують два різновиди такого зв'язку. В одних судженнях предикат не дає нового знання про предмет порівняно із знанням, яке фіксоване у понятті "суб’єкт". Такі судження Кант називає "аналітичними". У других — зв'язок між суб'єктом і предикатом не випливає з розгляду поняття "суб'єкт", а предикат об'єднується із суб'єктом. Такі судження Кант назвав "синтетичними". У свою чергу синтетичні судження поділяються на два класи: в одному зв'язок предиката і суб'єкта мислиться відповідно до даних досвіду (такі судження називаються "апостеріорними"), у другому зв'язок мислиться як незалежний від досвіду, передуючий досвідові (такі судження називаються "апріорними").Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини, „речі в собі” стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір—час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.), тобто таким формам, ;і мають поза досвідне походження. Наступна сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених протиріччях — так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.
|
|
|
У філософії Канта поєднані матеріалізм(визнання об'єктивного існування «речей у собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об'єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.
Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення "предметів самих по собі". Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання "речей для нас" та неможливість пізнання "речей в собі", що стає основою нової форми агностицизму.
Вчення Гегеля про розвиток.
Фейєрбах про природу людини.
В центрі інтересів Фейєрбаха і, природно, в центрі всієї його філософії - людина. Вчення його було антропоцентричне. Слова одного з героїв твору Горького: “Людина - це звучить гордо. Все в людині, все для людини” могло би бути епіграфом до збірника творів Фейєрбаха [10, 150].
“Нова філософія - говориться в одному з основних положень його “філософії майбутнього” - перетворює людину, включаючи і природу як базис людини, в єдиний, універсальний і вищий предмет філософії перетворюючи антропологію, в тому числі і фізіологію, в універсальну науку” [4, 202].
Людина для Фейєрбаха не тільки основний предмет і кінцева мета філософії, але і праобраз і мірило всього сущого. Можна сказати, що він якби моделює буття по людському образу і подобі, на відміну від механістичних матеріалістів, для яких не організм (“фізіологія”), притому людський, а механізм служили праобразом буття. Фейєрбах не мислить людину у відриві від природи, не допускає антропології у відриві від фізіології. Людина є продуктом природи. Фейєрбах весь час підкреслює значення природи в життєдіяльності людини. Природі людина зобов’язана своїм походженням та існуванням. Людина є частиною природи і може існувати лише у природі, завдяки їй. В розумінні природи Фейєрбах був послідовним матеріалістом, розглядав її як цілісний організм. ”… Природа тілесна, матеріальна, чуттєва…” - писав Фейєрбах. Матерія не створена, вона вічна; безконечна. Причину природи слід шукати у самій же природі. Природа, матерія первинна, свідомість вторинна.
Не природа основана на дусі, як думали ідеалісти, а навпаки, дух на природі. Природа передувала духу [4, 202]. Природа різноманітна; доступна людині всіма відчуттями. ”… Я розумію під природою сукупність всіх чуттєвих сил, речей, істот, які людина відрізняє від себе як нелюдське… Чи, беручи слово практично, природа все те, що для людини - незалежно від надприродних переконань теїстичної віри - представляється чуттєво, як основа і предмет її життя. Природа є світло, електрика. Магнетизм, повітря, вода, вогонь, земля, тварина, рослина, людина, оскільки вона є істотою, самовільно і несвідомо діючою. Під словом “природа” я не розумію нічого більше, нічого містичного, нічого туманного, нічого теологічного.” [9, 635].
Правдивість, простота, визначеність, повинні бути відмінними ознаками антропологічної філософії.
Людина є тілесна, фізична, просторово-часова істота, і тільки в якості такої вона має здібність споглядати і мислити. Ідеалізм роздвоював цю цілісну істоту, утворюючи конфлікт між духом і тілом. І та обставина, що картезіанській формулі: cogito ergo sum (“я мислю, значить, існую”) він протиставляє свою формулу: sentio ergo sum (“я відчуваю, значить, існую”), ще тісніше зближує у нього психологію з фізіологією, душу з тілом, бо відчуваюча істота - це обов’язково тілесна істота.
Фейєрбах постійно підкреслював єдність і цілісність природи людини. Він був глибоко переконаний, що мислення у відриві від тіла, перетворюється ідеалістами у божественну силу, що творить матерію [4, 202].
Заперечуючи богословську теорію дуалізму душі і тіла Фейєрбах казав: “Що за половинчатість, що за роздвоєння. Звідки походить дух? Звідки орган, звідти і його функція; їх не можна відокремлювати один від одного. Тільки теоретично можна уявити собі дух окремо від тіла; в дійсності ж перший нерозривно зв’язаний із другим і залежить від нього.” [3, 127].
Антропологічний принцип філософії Фейєрбаха усунув розрив між духом і тілом. Заперечивши пріоритет свідомості, який ідеалісти встановлювали по відношенню до матерії, і визнавши свідомість особливою властивістю матеріального субстрату мозку, Фейєрбах дав матеріалістичне рішення основного питання філософії. “Дійсне відношення мислення до буття, - твердив він, - таке: буття - суб’єкт, мислення - предикат.” [14, 128].
При вірному застосуванні антропологічного принципу, говорив Фейєрбах, ми прийдемо до визнання того, що у світі немає нічого, окрім матерії, яка рухається, природи, породженням якої і є сама людина.
Реальну основу єдності людини складає тіло. Заберіть у особистості її тіло - і ви заберете в неї те, що її об’єднує, робить цілісною, єдиною. Але що ж таке тіло? - ставить питання Фейєрбах, і відповідає: воно є частиною об’єктивного світу.
На відміну від Гегеля, що зробив предметом своєї філософії абстрактний дух, Фейєрбах поклав в основу своєї філософії людину і природу.
“Нова філософія”, на його думку, перетворює людину, включно з природою як базисом людини, на єдиний, універсальний, найвищий предмет філософії. Лише одна природа - основа людини і закони людського буття вичерпують закони природи. Спроба Фейєрбаха визначити специфіку людини як однієї із часточки природи виявилась не зовсім вдалою.
В антропологічному матеріалізмі Фейєрбаха відсутній діалектичний перехід від природних явищ природи до соціальних і разом з тим пропадає якісна границя між закономірностями природи і суспільства. Він не доходить до розуміння матеріального базису суспільного життя, виводячи форми суспільної свідомості не із суспільного буття, а із психофізіологічної “природи людини”. Коли Фейєрбах стверджує: “Мистецтво, релігія, філософія чи наука складають проявлення або розкриття дійсної людської сутності” [4, 202] він під останньою не розуміє суспільної сутності. Людська природа тлумачиться Фейєрбахом переважно як біологічна. Окремий індивід для нього є не історично-духовним утворенням, як у Гегеля, а ланкою у розвитку людського роду. Історичний процес здійснюється, на думку філософа, не під управлінням світового духу, а лише під впливом змін у релігії та моральній свідомості людини.
Повністю визначено, що вся філософія Фейєрбаха доцентрова по відношенню до людини, але постановка проблеми ще далека від знаходження вірного шляху для її розв’язання. Ускладнення лише починаються, коли постає питання про саме розуміння людини як предмета наукового пізнання в усій її якісній відмінності від усіх інших об’єктів пізнання - про розуміння людини не як одинично відомої нам суспільної істоти. Необхідно довести розуміння “людини” до розуміння “суспільства”, через яке тільки і стає дохідливим повне наукове дослідження буття людини. Антропологія не в змозі перейти поріг наукового пізнання до тих пір, поки вона не переросла у соціологію. В окремих випадках Фейєрбах говорить міркування, які виходять за межі антропології: “Люди… визначаються місцевістю, де вони існують. Сутність Індії - це сутність індіанця. Він є те, що він став, тільки як продукт індійського сонця, індійського повітря, індійської води, індійських рослин і тварин” [12, 330]. До того ж цей вислів не є типовим і визначальним для вчення Фейєрбаха.
Основою фейєрбахівського антропологізму не являється ні суспільство як цілісність, ні ізольоване Я. Першоелементом є Я і Ти. Індивідуальний зв’язок між ними. Для народження істоти тілесної, так і духовної потрібні дві людини - Я і Ти [10, 155]. “Окрема людина як дещо обособлене, не являє людської сутності ні в істоті моральній, ні як у мислячій. ” (4, 203) Людська сутність може бути виведена не із Я самого по собі, а тільки із їх єдності. При цьому саме поняття Я мислиться залежним від спілкування і разом із тим протилежним від Ти. Те і інше - функції комунікації, і не існують поза нею [2, 12-13]. “Людська сутність виявляється лише тільки у спілкуванні, у єдності людини із людиною, в єдності, що опирається на реальність відмінності між Я і Ти… Істинна діалектика не є монолог одного мислителя із самим собою, це монолог між Я і Ти” [4, 203]. Свою антропологічну побудову Фейєрбах закінчує словами: “Величнішим і заключним принципом філософії є тому єдність людини із людиною. Всі існуючі відносини, принципи різних наук - це тільки різні види і форми цієї єдності.” [4, 204].
Дата добавления: 2018-02-18; просмотров: 1452; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!