Проблеми теорії пізнання в Новий час.
Деїзм та атеїзм філософів-просвітителів.
Деї́зм (від лат. deus, «бог») — віра в Бога-творця світу, але невіра в його подальшу діяльність у цьому світі (тобто, в подальшому він не втручається — на противагу теїзму).
Деїзм пов'язаний з визнанням Бога-творця, поняття про якого акумулює в собі ідею креаціонізму. Ця ідея заснована на відчуженні, абсолютизації і обожненні могутньої творчої активності людини. В ідеалістичній формі вона ввела у філософію незнаного в часи античності суб’єкта, який творить і пізнає світ.
З розвитком ремесел і промисловості відношення людини до світу й природи взагалі все частіше стає не тільки пізнавальним, а й практично-перетворювальним, виникає потреба в зведенні божественної творчості до її земної основи, в розкритті творчих сутнісних сил самої людини. Це зведення було тривалим історико-філософським процесом, одним зі щаблів якого був деїзм. Якщо пантеїзм повертав активність природі й людині, розчиняючи в них Бога, то деїзм, обмежуючи Бога роллю творця світу, першопричини, гаранта незмінності природи, надавав у такий спосіб відносну самостійність вторинним причинам і, отже, хоча б частково, повертав активність і самостійність природі, матерії, людині.
Родоначальником деїзму вважається лорд Герберт Чербері (1583—1648). Найбільшого розквіту деїзм досяг в епоху Просвітництва. Великий внесок у розповсюдження деїзму вніс орден ілюмінатів.
|
|
|
Атеї́зм (від грец. άθεος, безбожний) — світогляд, який характеризується відсутністю віри в існування будь-яких богів, духів, інших «потойбічних» істот тощо. Атеїзм протиставляється вірі в існування надприроднього — теїзму у формі багатобожжя (політеїзму) або єдинобожжя (монотеїзму).[1][2] Деяким релігіям (буддизм, наприклад) притаманна відсутність віри в персоніфікованого бога.[3] Інколи такі релігії називають атеїстичними.
Багато з тих, хто вважає себе безбожниками, скептично відносяться до всіх «надприродних» істот чи явищ, цілком логічно вказуючи на відсутність емпіричних свідоцтв їх існування. Інші приводять доводи на користь атеїзму, спираючись на філософію, соціологію чи історію. Хоча більшість з тих, хто називає себе безбожниками, є прихильниками світських філософій таких як гуманізм[4] та натуралізм[5], не існує єдиної ідеології чи шаблону поведінки, притаманних усім атеїстам[6].
Поняття «безбожжя» («атеїзм») з'явилося в часи Середньовіччя, як зневажливий епітет, що застосовувався у відношенні до людини або вчення, що знаходилися у конфлікті з поширеним тоді християнським єдинобожжям.[7] І лише пізніше це слово почало означати певну філософську позицію. З розповсюдженням свободи переконань, свободи думки, наукового скептицизму та критики релігії, цей термін почав набувати конкретнішого значення і використовуватися атеїстами для самовизначення.
|
|
|
За часів Ренесансу та Реформації релігійні пристрасті розгорілися, що очевидно з розповсюдження нових релігійних законів, братств, популярних захоплень в католицькому світі і появи все більш аскетичних протестантських сект, таких, як кальвіністи. Це був час міжконфесійного суперництва, що дозволив ще більше розширити межі теологічної та філософської теорії, що пізніше багато в чому було використано для просування скептичного (у відношенні до релігії) світогляду.
Критика християнства почастішала в XVII і XVIII століттях, особливо у Франції та Англії, де, на думку сучасників, спостерігалася криза релігії. Деякі протестантські мислителі, такі, як Томас Гоббс, підтримували філософію матеріалізму та скептицизму щодо надприродних сил. В кінці XVII століття деїзм став відкрито підтримуватися такими інтелектуалами, як Джон Толанд. Фактично всі французькі та англійські філософи XVIII століття в якійсь формі дотримувалися деїзму. Висміюючи християнство, багато деїстів в той же час зневажали і атеїзм. Перші відкрито атеїстичні мислителі, такі, як барон Гольбах, з'явилися наприкінці XVIII століття, коли вираження невіри в Бога стало менш небезпечним.[77] Девід Юм був найбільш систематичним представником освіченого мислення, що створював скептичну епістемологію, засновану на емпіризмі, яка підриває метафізичні основи теології.
|
|
|
Французька Революція винесла атеїзм з салонів на вулиці. Спроба нав'язати Громадянську конституцію духовенства призвела до антиклерикалістських заворушень і вигнання багатьох священиків з Франції. Політичний хаос в революційному Парижі, в кінцевому підсумку, дозволив радикальнішим якобінцям, які розгорнули масовий терор, захопити владу в 1793 році. На завершення, войовничіші атеїсти спробували силоміць дехристиянізувати Францію, замінивши релігію культом розуму. Ці переслідування закінчилися з термідоріанським переворотом, але деякі секуляристські заходи того періоду залишилися постійною спадщиною французької політики.
У період Директорії, консульства та Імперії секуляризація французького суспільства була узаконена, причому в її орбіту залучалися спочатку Північна Італія, а потім й інші території в Європі, де виникали держави-сателіти Франції — спочатку республіки, пізніше (після коронації Наполеона в 1804) — монархії. У XIX столітті багато атеїстів та інших антирелігійних мислителів спрямували свої зусилля на політичну й соціальну революцію, сприяючи переворотам 1848 року, Рісорджіменто в Італії та зростанню інтернаціонального соціалістичного руху.
Дата добавления: 2018-02-18; просмотров: 1196; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!