Головні концепції походження людини.
Як же виникла людина? Звідки вона бере свій початок? Ці питання надзвичайно складні і суперечливі. Незважаючи на досить розгалужену систему досліджень, проблему походження людини, втім, які виникнення життя на Землі, не можна вважати розв'язаною. Власне кажучи, сьогодні не існує переконливої теорії, що була б підкріплена незаперечними фактами і що могла б пояснити передісторію становлення людства. Міркування з цього приводу можна класифікувати як гіпотези. Найчастіше виокремлюють три гіпотези: релігійну, космічну, еволюційну.
Релігійна (теологічна) гіпотеза походження людини базується на біблійних переказах про створення Богом світу і людини, гріхопадіння Адама і Єви, Всесвітній потоп, про те, що заповідав Бог людям, та регламентацію життєдіяльності людини, яка викладена в заповідях. Звернімо увагу на те, що в Біблії сказано: людина створена "з пороху земного", а це можна прочитати й так: вона має земну природу і не занесена на Землю з Космосу.
Космічна гіпотеза походження людини базується на припущенні, що життя принесено на Землю з Космосу, у тому числі в його цивілізованих проявах. Під Космосом мають на увазі Всесвіт, котрий знаходиться за межами нашого планетарного середовища. Різновидом космічної гіпотези є припущення про те, що життя на Землю могло бути занесено космічним пилом через атмосферу, який завдяки сприятливим умовам географії та біології Землі перетворився на сучасні форми живого. Ще є припущення про існування позаземних цивілізацій, розвиток яких дозволяє долати космічний простір і час. Вони були на Землі, залишили своїх представників, які згодом перетворились на землян і досягли нинішнього цивілізованого розвитку. Проте всі ці припущення залишаються гіпотезою, бо не мають експериментально-практичного підтвердження.
|
|
|
Еволюційна гіпотеза походження життя та людини з'явилась у другій половині XIX ст. Спочатку Чарльз Дарвін (1809-1882) зробив опис біологічної передісторії людини, створивши теорію природного добору. Згідно з цією теорією під дією природних факторів добору, внаслідок потреби адаптації до середовища Homo sapiens виник як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот. Потім Люїс Морган (1818-1881) дослідив процес становлення людського суспільства і людини як суспільної істоти.
На основі цих досліджень Фрідріх Енгельс (1820-1895) обґрунтував теорію походження людини і суспільства. Він довів, що вирішальну роль у цьому процесі відіграла праця як цілеспрямована діяльність. Початкова праця привела до того, що: а) організм предків людини почав пристосовуватися не тільки до умов середовища, а й до трудової діяльності. У процесі тривалого пристосовування організму до виконання трудових операцій у людської істоти з'явилася пряма хода, відбулася диференціація функцій передніх та задніх кінцівок, розвинулися руки, головний мозок; б) праця, яка була спільною діяльністю, обумовила появу та розвиток різних видів спілкування, членороздільної мови як засобу спілкування і передачі трудового та соціального досвіду; в) завдяки трудовій діяльності утворилися виробничі відносини. Люди не можуть виробляти матеріальні блага, не об'єднавшись між собою. На основі виробничих відносин з'являються різноманітні ідеологічні відносини, форми суспільної свідомості і відповідні установи й організації. Це означало, що формувалося людське суспільство. Ця схема задовольняє певною мірою наукову допитливість, хоча, без сумніву, потребує уточнень і є відкритою для нових висновків антропологів, археологів, істориків, інших спеціалістів.
|
|
|
Проблема смислу людського буття.
Буття людини надзвичайно складне явище, яке потребує постійної уваги дослідників різних гуманітарних напрямків. Філософська антропологія займає одне з ключових місць у цій галузі знань. Досвід філософського осмислення людського буття, особливо в ХХ сторіччі доводить, що так звана всезагальна історія не є проекцією «не історичних» народів. Кожна історія окремого народу є унікальною, по своїй суті і, не виводиться ні від потужних дій своїх сусідів, ні від механічного запозичення соціального устрою більш «успішних» народів. До складного розуміння історичного процесу велику роль відіграли наукові роботи О. Шпенглера і А. Тойнбі. Згідно їхньому вченню кожна епоха має свою ідею, що надає їй свій, не схожий на попередні епохи сенс і колорит. В змісті цього сенсу існують різні відтінки, які мають свою унікальність не зовсім схожу на визначений панівний період. Не тільки кожна людина, а й кожний народ є носієм певного минулого, особистісного досвіду. Сучасний погляд на певний історичний партикуляризм Відкидає всезагальну закономірність. Натомість, постає індивідуальна і неповторна культура, яка для кожного народу і для кожної людини є основою для власної історії. Отже, проблема полягає в тому, що сьогоднішнє суспільство не є монолітним в культурному сенсі. І ми не тільки ті, якими є сьогодні, але і ті, якими ще були вчора. Наша сьогоднішня поведінка корегується теперішніми обставинами, сьогоднішнім образом життя, певними суспільними змінами. А оцінка, переважно широкого загалу, ґрунтується на минулому досвіді. Ця неузгодженість особливо стала помітною у нашому сучасному світі. Зміни у світі набирають обертів яким немає кінця і краю починають втомлювати сучасне суспільство. Воно на всіх рівнях соціальної драбини волає про стабілізацію, яку, до речі, чітко не уявляє. Бажана стабілізація постійно вислизає, її не можна зафіксувати. А уявна стабілізація не наповнюється реальним змістом і формується, як розумова абстракція, яка не здатна покінчити з неконтрольованими змінами. На основі минулого досвіду суспільство намагається зупинити небажані релятивні тенденції, продукуючи нові, які не встигає осмислити сталими і застарілими знаннями. Спроба взяти під контроль, неконтрольовані зміни не дають бажаного результату. Спосіб подолання текучого і змінного, спроба привести його у відповідність стабілізуючої абстрактної і не чіткої уяви (над часової) є, в деякій мірі, утопічною. Глибина часу, як всеохоплююча тенденція розвитку з усіма його модифікаціями відкидає незрілу уяву про всезагальне і необхідне в історичному процесі, схему для всіх суспільств, виявляючи зовсім інші реалії, не схожі на звичні і зрозумілі пояснювальні події, які ще були свіжі в пам’яті. Але незаперечним залишається факт, що будь-яке суспільство, незважаючи на власні «досягнення», творить «досконале», тобто «вічне» у теперішньому, використовуючи власний минулий унікальний і неповторний досвід, який ми називаємо культурним. «Слід твердо засвоїти: намір науково тлумачити історію, в кінцевому рахунку завжди буде вміщати в собі моменти не зрозумілого і суперечливого» [1, 300].
|
|
|
|
|
|
В суспільствах, де абсолютизувалась однотипність і ігнорувалась індивідуальна неповторність була протиприродною для людини і суспільства, і сприяла масовому захворюванню психічних хвороб, переважно шизофренії. Шизопотік позбавлений мети і сенсу життя, дезорієнтований до загальнолюдських цінностей, лише сприяє масовій шизофренізації суспільного життя і неадекватного сприйняття світу. Концепція шизоаналізу пов’язувала ідею звільнення людини від нав’язування переваги спільноти над особистістю. Особистість повинна бути захищення від тиранії більшості. Її свободі не повинні загрожували ніякі неконтрольовані приписи.
Обезцінювання суспільних цінностей в історії цілих народів кардинально відбувались там, де суспільна тиранія вже була нестерпною. Цінності створюють люди і, якщо вони в ході суспільного розвитку починають обмежувати творчі можливості людини і свободу, вони починають заперечувати природне існування соціуму, наступає криза. Духовна криза відрізняється від всіх інших криз тим, що в ній людина втрачає сама себе. «Це, – як казав Ж.-П. Сартр, – є існуванням без сутності» [2, 323].
Парадокс історії полягає у довічній суперечності індивідуального і суспільного начала, але істина існує як умова співіснування того і іншого, постійний пошук таких форм, які б забезпечили виживання суспільства і не знищили його індивідуальну основу як таку. Індивідуальне і суспільне поєднує доля. Поняття долі фіксує момент «завершеності» чи «незавершеності» людини в її бутті. Доля повинна завершуватись творенням людського буття. А індивідуальне і суспільне буття – підноситись на рівень адекватного розуміння самоцінності людини, як неповторної основи в суспільстві. В цих умовах людина, на якій би соціальній драбині не стояла, була б спроможна розуміти, що стає на перешкоді людського буття і свідомо спрямовувала свою діяльність на те, щоб формувати буття, якого вона потребує. Світ людини постійно знаходиться у пошуку власного буття, не помічаючи творення власного самопроекту, який часто не співпадає з її уявою про досконале буття, «яким по суті воно повинно бути, і яке насправді вона чекає». [3, 135].
Отже, буття людини не визначається сталим поняттям. Воно ґрунтується на цінностях складної внутрішньої рефлексії наповнене людським духом, людськими діяннями і людським життям, де головну роль відграє суспільне середовище, спрямоване не на обмеження, а на розвиток індивідуального, неповторного і унікального людського буття.
Дата добавления: 2018-02-18; просмотров: 1166; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!