Демографічні характеристики населення.
Упродовж 1765-1769 років за ініціативи керівника Малоросійської колегії , графа П.О. Рум’янцева було здійснене Генеральне описання Лівобережної України. Воно вперше поєднало перепис населення із складанням реєстру майнового цензу. Вперше статистика враховувала не лише чоловіків, але й жінок, їхній стан здоров’я та працездатність. Тоді ж уперше були отримані і відомості про міграції населення. Під час перепису враховували так звану “породу” (станове та етнічне походження). У чоловіків-козаків вимірювали зріст. До недоліків Генерального описання можемо віднести той факт, що під час його проведення не було враховано козацьку старшину, державних чиновників та духівництво так як ці категорії населення не підлягали подушному оподаткуванню. Проте, їх нерухоме майно все ж було обраховане.
Перший перепис населення у східній частині України був проведений у 1897 р. – це був Всезагальний перепис населення Росії. У ньому подано детальну характеристику населення, зокрема його чисельність, вік, стать, шлюбний стан, письменність, міграції, рідну мову та ін. Такі ж переписи населення у західній частині України вперше проведені з 1867 до 1910 рр. австро-угорською владою.
Загальним недоліком цих переписів було те, що вони проводились неодномоментно, а тривалий час, а також подавали занижену кількість українців на українській етнічній території.
Соціальна історія України у 20-30-ті рр.
|
|
|
Соціальна структура населення: номенклатура, робітничий клас, селянство, інтелігенція, “непмани”, “куркулі” та інші. Колективізація, розкуркулення, голодомор. Демографічні характеристики населення України. Сімейно-шлюбні відносини. Історія повсякденності.
Номеклатура.
Робітничий клас.
Селянство.
Інтелігенція.
“Непмани”.
“Куркулі”.
Колективізація, розкуркулення, голодомор.
Демографіні характеристики населення України.
Сімейно-шлюбні відносини.
Історія повсякденності.
Номеклатура.Головна особли - вість формування керівних кадрів в СРСР полягає в тому, що жовтневий більшовицький переворот 1917 р. припинив кадрову спадкоємність і виштовхнув до вершин влади людей з раніше безвладних соціальних верств. Почалася реалізація однієї з основоположних
ідей марксизму щодо залучення трудящих до управління державою
“диктатури пролетаріату”, які, на думку “класиків” будуть одночасно
керуючими й керованими, а державне управління поступово перетвориться на самоврядування трудящих. Ні основоположники марксизму, ні лідери більшовиків не мали жодної уяви про те, як реалізувати декларовані принципи, а тому їх наміри створити державне
|
|
|
народовладдя практично одразу ж привели до створення антидемократичного диктаторського режиму, опорою якого стала “робітничо-селянська” партійно-державна бюрократія на чолі з керівництвом РКП(б) – ВКП(б).
Реалізуючи концептуальний підхід, в основі якого твердження про другорядність номенклатури УСРР у порівнянні з вищою ланкою керівництва СРСР, автор виходив з переконання в тому, що процес становлення партійно_радянської номенклатури в Україні тісно пов’язаний з практикою, яка мала місце в діяльності Російської Комуністичної партії (більшовиків), оскільки КП(б)У від часу її створення в липні 1918 р. була її невід’ємною частиною. Тому кадрова політика тут здійснювалася значною мірою під диктовку московського партійного центру. Пояснювалося це не лише централістським характером побудови більшовицької партії, а й своєрідністю процесу встановлення радянської влади в Україні, де більшовики упродовж тривалого часу не мали достатньої підтримки з боку місцевого населення. Зіткнувшись з проблемою несприйняття їх влади в Україні, російські більшовики, реалізуючи свою кадрову політику в республіці, весь час мусіли враховувати цей фактор, внаслідок чого в досліджуваний нами період партійно_радянське керівництво УРСР рекрутувалось переважно з так званих “інтернаціоналістів” – осіб, які не мали нічого спільного з українським національно-державним відродженням, національною ідеєю.
|
|
|
Номенклатура УРСР створювалась під пильним наглядом центру, у нас є вагомі підстави акцентувати увагу не лише на особливостях її зародження та становлення, а й виділити окремі специфічні риси, такі як багатокорінність походження керівного прошарку УРСР, поділ його на угруповання (клани), що вели між собою запеклу боротьбу за вплив у керівних партійно-радянських структурах тощо.
“Куркулі”.Власне бачення проблеми визначення специфічних ознак заможного
селянства у 20-х рр. ХХ ст. пропонували чисельні науковці, державні діячі,
економісти. Більшість із них на той час була відомими фахівцями. Кожний із
них пропонував авторську систему соціально-економічного поділу селянських
господарств, виокремлюючи, вирішальні, на його думку, параметри госпо-
дарства заможного селянина.До кінця не визначена в тогочасних вищих партійних колах позиція відносно того, яким чином провести градацію між заможним селянином та «експлуататором-куркулем», спонукала продовження дискусії та пошуку загальноприйнятних критеріїв градації селянських господарств, особливо їх заможної частини.
|
|
|
Так, у 1925 р. власне бачення економічних критеріїв, за якими можна
визначити господарство «куркуля» (зазначимо, вживається саме термін «кур-
куль», а не «заможник» чи «багач») подав В. Богушевський. Головні
ознаки такого типу господарства, за В. Богушевським, такі. «Куркуля» дослід-
ник характеризує як сільського капіталіста з особливими рисами. На його думку
це підприємець, який створює капітал поза власним сільськогосподарським
виробництвом, тобто шляхом торгівлі, лихварства тощо. В. Богушевський вва-
жав, що цей суспільний прошарок в умовах непу був «примарою старого світу»,
відмираючим явищем.
Досить специфічні параметри заможного господарства у доповіді, опуб-
лікованій в 1925 р. у «Віснику Комуністичної Академії» виокремив Л. Кріцман.
Автор цілком обґрунтовано наголошував на тому, що заможні господарства поряд із іншими селянськими колективами, були носієм прогресу в сільському господарстві. Заможник більшою мірою, ніж решта селян, що мали індивідуальні господарства, застосовував технічні удосконалення знарядь праці.
Інтелігенція. «Вовки в овечій шкурі», «таргани у шпарах», «дрібнобуржуазна стихія», «баласт», «антирадянський» або «соціально непригодний (ворожий)
елемент» – такими та іншими шаблонними словосполученнями зарясніли
шпальти республіканської періодики 1920-х рр. Відповідно, вони ввійшли до
лексикону «пролетарських» студентів, ставши незамінним та обов’язковим
елементом карикатурного образу «ворожої» новій владі молоді. Так називали
не лише «колишніх» людей – вихідців із дворян, священиків, офіцерів цар-
ської і білої армій тощо, які після 1917 р . були, за висловом Ш.Фіцпатрик,
«приписані» до так званого «класу буржуазії»1. Щоби стати «своїм», потріб-
но було, за висловом нашого видатного сатирика О.Вишні, не лише вчасно
«стати на платформу»2, а й мати неабиякий хист утриматися на ній під час
руху. Падали не лише «чужі» – серед них була молодь зі значними револю-
ційними заслугами, «своя» за духом і походженням. Втративши рівновагу,
не всі знаходили у собі сили підвестися та, довівши право на існування, зно-
ву влитися у лави студентства. Переповненість вищих навчальних закладів студентами, переважна більшість яких не могла похвалитися потрібним новій владі класовим походженням, призвела до закономірного процесу «розвантаження» вишів і реалізації політики пролетаризації. Із кожним роком держава все більше втручалась і контролювала політичне поле вищої школи, намагаючись досягти такого стану, щоби, за образним висловом А.Луначарського, виші були «якнайбільше загіпнотизовані нашим комуністичним духом»6. Нова влада використовувала різні методи «гіпнозу», намагаючись виробити у молоді необхідне їй ставлення до подій політичного і громадського життя, сформувати нового радянського студента як соціальну реальність, як людину, яка б за своєю
сутністю відповідала духу нового суспільства, його соціокультурним нормам. Відтак, цілком розумна мета – відкрити дорогу до вищої освіти дітям робітників і селян – вирішувалася не зовсім розумними методами.
Таким чином, у політичному просторі вищої школи 1920-х рр. бути «чу-
жим» («соціально-ворожим», «вовком в овечій шкурі») зовсім не значило лише мати непролетарське походження. До цієї категорії молоді в основному потрапляли ті вихідці із «колишніх», робітників чи селян, які, чітко вибудовуючи свою життєву мету, не бажали бути бездумними реалізаторами пролетарського світогляду і котрих пригнічували «стандартні фрази виступів, мертвечина, без живого просвіту думки», бездушність і штучність. Вони, на противагу іншим, наважувалися не лише висловлювати своє бачення дійсності, а й намагалися протистояти сліпим виконавцям волі партії, що могли, за висловом М.Хвильового, лише «комсомолити у пустопорожнє».
Саме проти цієї категорії молоді і спрямовувалися постійні перереєстрації
або чистки особового складу вишів, що не могли кардинально змінити «фізі-
ономію складу студентства», але були дієвим методом морального пресинґу,
надійним способом подолання відкритого опору студентів і плекання «єдино
вірного світогляду» без будь-яких проявів власної ініціативи у майбутньому.
Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 585; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!