Сімейно-шлюбні відносини після хрещення Русі



Що стосувалося майнових відносин у подружжі, то після хрещення Русі тут іде боротьба двох начал. Одне начало - характерне для сімейних відносин у

варварському суспільстві, коли лише чоловікові належало право володіти,

користуватися та розпоряджатися не тільки своїм майном, а й майном ,

котре дружина приносила в його дім, тобто її приданим. Інше ж начало,

яке почало запроваджуватися візантійським духовенством, розширює права

дружини. Вирішуючи майнові спори між чоловіком та жінкою, церква тією чи іншою мірою наслідувала візантійське законодавство та візантійську

церковну практику.

Перейдемо тепер до питання, які ж зміни стались у відносинах батьків і

дітей після 988 року. Після хрещення Русі церква повела активну боротьбу

за “святість шлюбу”. її результатом стала рецепція норм візантійського

права щодо законних і незаконних дітей. Так, останніми визнавалися діти,

народженні поза офіційним шлюбом. Такі діти не мали права спадку після

своїх батьків. Проте таке нове ставлення до позашлюбних дітей

впроваджувалось у Київській Русі з великими труднощами.

Що стосується усиновлення, то в джерелах, які належать до цього періоду, про це не згадується. Проте усиновлення було поширене серед європейських народів, і дослідники вважають, що це явище мало місце і в Київській Русі.

Батьківська влада стає м’якшою порівняно з дофеодальним періодом.

Внаслідок впливу візантійського законодавства у деяких руських родинах

виникає двовладдя. Так, після смерті чоловіка жінка мала право доглядати

своїх дітей до їхнього повноліття, а останні мали їй повністю підкорятися. Проте таке пом’якшення батьківської влади не було істотним.

І, нарешті, опікунство. За джерелами права, які дійшли до наших часів ,

ми бачимо, що цей інститут у Київській Русі був досить розвинений. Про

це, зокрема, свідчать такі риси руського опікунського права, як винагорода опікуну за його діяльність, його звіт про виконання ним його обов’язків і строга відповідальність.

Соціальна історія Великого князівства Литовського

Соціально-станова станова структура населення: князі, бояри-шляхта, міщана, селяни. Сімейно-шлюбні відносини. Демографічні характеристики населення. Історія повсякденності.

Князі. Вершину панівного стану — шляхти - посідали удільні князі Рюриковичі і Гедиміновичі. Вони становили замкнену групу, до якої можна було увійти завдяки заможності чи найвищим державним посадам. Князівські роди поділялися на «княжат головних», до яких належали Острозькі, Заславські, Сангушки, Чарторийські, Корецькі, Гольшанські, Дубровицькі, і «княжат повітовників. Перші не підлягали дії місцевої адміністрації, мали право входити до великокнязівської ради й вирушати у військові походи зі своїми загонами під родовими гербами. їм належали спадкові землеволодіння, де вони мали право судити своїх підданих, установлювати податки й повинності, надавати підлеглим землю за умови несення служби. Другі таких прав і привілеїв не мали, а їхні збройні загони виступали у складі повітового ополчення, підпорядкованого місцевій адміністрації.

Бояри. 1528 р. було проведено «попис земський» (перепис шляхти). Посилання на цей „попис” стало від цього часу доказом шляхетства. Водночас терміни «зем'янин», «панцирні слуги» і «боярин» замінили на єдиний — «шляхтич». Ті, за ким шляхетство не було визнано, утратили права на привілеї і злилися із селянством.

Шляхта — привілейований панівний клас, закріплені прийняттям збірок у Польщі, Литві, на українських конів — Литовських статутів. Шляхта отримала можливість брати участь в управлінні державою завдяки участі в роботі повітових сеймиків (місцевих станово-представницьких органів) і великому Вальному (загальному) сеймі.

Міщани. До напівпривілейованого стану належало міщанство, що мало привілеї на міське самоврядування, окремий становий суд, заняття ремеслами й торгівлею. Проте міщани були також зобов'язані сплачувати податки, виконувати повинності на користь приватних власників міст або держави. Найзаможнішою частиною населення міст був патриціат, що складався з найбагатших купців, лихварів і ремісників. До бюргерства, або середньої за рівнем заможності частини міщанства, належали цехові майстри й більшість купецтва. Основою соціальної піраміди міського населення був плебс, який складався з дрібних ремісників і торговців.

Селяни. Переважну більшість населення українських земель (близько 80 %) складало селянство, що було непривілейованим станом. За своїм правовим становищем воно поділялося на «непохожих» (або вотчичів») і «похожих» (або «вільних») селян. Правом безперешкодного переходу від одного землевласника до іншого користувалися лише останні. «Непохожі» селяни примусово й безоплатно працювали в господарстві пана.

За характером виконуваних повинностей селяни поділялися на три групи. Слуги були особисто вільними селянами, які за службу своєму володарю отримували землю і звільнялися від інших повинностей. Від селян-слуг походили деякі дрібні шляхтичі. Більшість селянства становили данники. Це були вільні селяни, які сплачували державі данину (чинш) натурою або грошима. Тяглими селянами називали тих, які не мали власної землі й за користування землею пана відбували повинності на користь держави або землевласників зі своїм «тяглом» (робочою худобою). Вони були як вільними, так і прикріпленими до своїх наділів.

Із представників різних верств населення формувався міжстановий соціальний прошарок козацтва, яке займалося степовими промислами і боролося з татаро-турецькими нападниками.

Сімейно-шлюбні відносини.

Сімейно-шлюбні відносини регламентувалися офіційними кодексами, якими в більшій частині України були три Литовські статути, народним звичаєвим правом, а також Магдебурзьким правом у містах. Два розділи Литовського статуту (тут і далі посилання на статті третьої редакції Статуту 1588 р.) були присвячені шлюбно-сімейному праву. Пов’язані з особливостями ремісничо-торгового середовища міста, положення Магдебурзького права у сімейно-шлюбних відносинах будувалися, в основному, на майновій спільності подружжя, в той час як Литовський статут такої спільності не передбачав. Оскільки на українських землях основним критерієм оцінки різних сторін життя, особливо сімейних справ, що перебували у компетенції світських, а не духовних судів, було старовинне звичаєве право, то з Литовського статуту, як і з Магдебурзького права, бралися ті артикули, які не суперечили звичаєвим нормам.


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 422; ЗАКАЗАТЬ РАБОТУ