Соціальна історія Російської імперії.
Соціально станова структура населення: дворянство, купецтво, духовенство, різночинці, козаки, селяни.
Дослідженням даної теми займалися О. М. Донік, В. Г. Ляшенко, Н. Р. Темірова, О.І.Левицький, І.М. Петренко та інш.
Дворянство (поміщики) на українських землях формувалося з представників козацькоїстаршини, польської шляхти, військово-служилих чинів найманих формувань тощо. Воно мало міцні економічні позиції як основний клас землевласників, що володів 70 % всіх земель, і політична опора влади - з дворян комплектувався штат урядовців та офіцерів, лише дворяни мали право займати державні та військові посади. У губерніях, повітах та волостях діяли органи дворянського самоврядування (зібрання) на чолі з предводителями. Дворяни мали право створювати фабрики, заводи та майстерні в селах і містах, займатися підприємницькою діяльністю. Особливими статтями законів захищалося життя, честь, свобода і здоров'я дворянина. На початку XX ст. дворянство створює свої політичні партії (кадети і октябристи). Незважаючи на втрату влади над селянами у 1861 p., унормовані привілеї дворянства з часів Катерини II лишалися чинними до 1917 р.
Духовенствотеж належало до привілейованих прошарків суспільства. Воно звільнялося від всіх податків, тілесних покарань, поповнювалося вихідцями з усіх верств, дозволявся вільний вихід з духовного стану, діти священнослужителів отримували почесне громадянство. Проте держава провела секуляризацію церковних земель, взяла церкву під контроль через Синод, заборонила займатися промислами, торгівлею, володіти кріпаками, замінила обрання священників їх призначенням.
|
|
|
Міщани не були однорідною масою. Серед них виділялися міські обивателі (власне міщани), купці (розподілялися за рівнем прибутків на гільдії), духовенство, інтелігенція. Міщани володіли землею, відбували рекрутську повинність тощо. У другій половині XIX ст. в містах формується робітничий клас - нова суспільна верства, з появою якої з'являється фабрично-заводське законодавство, яке стало передумовою виникнення трудового права. Разом з робітниками розвивається і буржуазія (фабрична, банківська, заводська, торговельна і промислова). Капіталісти аж до 1905 р. не мали політичних прав, сплачували податки, несли державні повинності.
Селяни - найчисельніша, основна маса населення. До реформи 1861 р. розподілялися на кріпаків та державних. Останні відбували повинності на державу. До них належали також військові поселенці та козаки, які, крім селянських, мали і військові обов'язки. Кріпосні селяни відбували панщину, платили оброк і в усьому залежали від волі поміщика. Лише у 1861 р. вони отримали особисту свободу і цілковиту правоздатність.
|
|
|
Купецтвоформувався, окрім корінних українців, як великими (росіяни, євреї), так і малими етногрупами (німці, греки, італійці та ін.). Російський етнос був представлений найбільш капіталоспроможним елементом в лавах купецтва. Цьому сприяла низка соціально-економічних чинників. Купці-росіяни, займаючись підприємницькою діяльністю, користувались повним кредитом в Росії та отримували товари з перших рук. Завдяки цьому вартість їх предметів торгівлі відрізнялась низькою ціною.
Згодом, купці-росіяни в пореформений період склали серйозну конкуренцію підприємцям інших національностей (українцям, євреям та ін.) В Україні за чисельністю переважало купецтво єврейського походження, складаючи близько 50-60% від загальної кількості підприємців. Наявна більшість купців-євреїв пояснювалась специфікою політики уряду Російської імперії щодо іудейського етносу, яка знайшла своє відображення в проведенні так званої "смуги єврейської осілості". Головна мета даного заходу, з одного боку, полягала в зосередженні єврейського населення у західних регіонах імперії, тобто, на більшій території України, а з іншого - у запобіганні проникненню євреїв у великоруські губернії.
|
|
|
Особливо приваблювала євреїв перша купецька гільдія, яка надавала можливість займатись торгово-промисловою діяльністю поза "смугою осілості" в економічно розвинутих регіонах Російської імперії.
Так, греки та італійці мали значний вплив у господарчому й соціальному житті на південних кордонах Лівобережжя. Найбільша активізація їх підприємницької діяльності спостерігалась у портовому місті Маріуполі.
Сімейно-шлюбні відносини.
Укладенню шлюбу в Україні завжди надавали великого значення. За звичаєвим правом в Україні людину вважали за самостійну тільки після одруження: неодружений чоловік, якого б віку він не був, вважався парубком. Відповідно до звичаєвого права в Україні, шлюб являв собою договір батьків нареченого і нареченої, якому передували „змовини” між батьками наречених. Із боку батьків нареченої домовлялися про посаг, а від нареченого – віно і привінок. Посаг за звичай складався наполовину з грошей , решта – із нерухомості. Віно нареченого бере початок ще з часів Київської Русі: тоді воно мало значення викупу за наречену і давалося її родичам. У подальшому в Україні віно – це матеріальне забезпечення жінки після заміжжя, яке переходило в її особисте володіння. Віно – це була грошова сума, якою оцінювалася нареченим реальна вартість посагу нареченої, а привінок – це був додаток, подвоєння тієї ж суми. Домовленості, досягнуті на „змовинах”, оформлялися шлюбним договором, або “змовним листом”. У XVII ст. їх називали “шлюбними інтерцизами”Церквою було заборонено у певні періоди та дні. Це – чотири пости: різдвяний, петрів, успенський, пасхальний та окремі релігійні свята. Обов’язковою умовою можливості шлюбу був вік молодих і відсутність родинних зв’язків між ними. Церковні канони забороняли також шлюби між кумами та їхніми дітьми. Шлюб між родичами по прямій лінії заборонявся до восьмого коліна, по боковій – до четвертого. Ще однією перешкодою до шлюбу була духовна спорідненість, що виникала шляхом хрещення, коли один був хрещеним батьком або матір’ю, а інший – хрещеником. Ще однією перешкодою до шлюбу було усиновлення [6, с.10]. Дозволялося брати шлюб не більше трьох разів, четвертий вважався недійсним. Шлюб укладався між вільними від шлюбних обов’язків особами. Наречені повинні були сповідувати одну (у даному випадку православну) віру, а також бути розумово здоровими людьми. Обов’язковою умовою укладання шлюбу була взаємна згода нареченого і нареченої та благословення батьків. Петро І указом від 12 квітня 1722 року заборонив батькам і поміщикам одружувати відповідно першим своїх дітей, другим – кріпаків без їхньої згоди. Імператор також увів присягу для батьків і поміщиків, котрі одружували дітей та своїх кріпаків, якою вони зобов’язувалися не чинити примусу при одруженні молодих. Для Російської сім’ї було характерним повна залежність жінки від чоловіка, проте, на території України жінки мали більшу вагу у сімейних справах, можливо, це було пов’язано із існуванням козаччини. Адже протягом довгого часу жінки залишалися самі, коли чоловіки знаходилися у походах. Фактично вони виконували всю чоловічу роботу. Ураїнські жінки були більш темпераментні, могли виступати радниками своїх чоловіків. Проте, за законом, чоловік мав владу над жінкою. Так, поширеною практикою було побиття жінок у сім’ях. Ці інциденти, вирішував навіть поміщик, траплялося, що навіть відправляв жінку до її батьків, щоб покарати чоловіка. Громадський статус дружини визначався статусом чоловіка. Дружина перебувала в нерівному, підлеглому становищі: «Жена обязана повиноваться мужу своєму как главе семейства, пребывать к нему в любви, почтении и в неограниченном послушании, оказывать ему всякое угождение и привязанность как хозяйка дома». У майновому ж відношенні подружжя було незалежним. Придане дружини, а також «имение, приобретенное через куплю, дар, наследство или иным законным способом», визнавалось окремою власністю. Подружжя могло розпоряджатися своїм майном незалежно один від одного. За законом діти поділялися на законних, народжених у «законному шлюбі», і незаконних, народжених поза шлюбом. Незаконні діти не мали права на прізвище батька і на успадкування його майна.
|
|
|
Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 831; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!