Релігія і Церква в тоталітарну добу
Від самого початку встановлення комуністичної ідеологічної монополії і радянської влади в Україні ставлення до релігії і Церкви було постійно в центрі
1 Зінченко А. Визволитися вірою. - К., 1997.
Історія Православної Церкви в Україні. - К., 1997; Українське Православ'я. - К., 1996; Православ'я в Україні. - К., 1997.
462 Розділ НІ. Історичне витлумачення феномену релігії
уваги партійно-державної політики. Залежно від внутрішньо- і зовнішньополітичних обставин корегувалися і відносини з Церквою. Це мало на меті створення привабливого та демократичного іміджу зв'язкам між Церквою і державою. В такій політиці можна виділити два "зрізи": внутрішній, підпорядкований ідеологічно-партійним програмам КПРС, і зовнішній, спрямований на "вибілювання", реабілітацію перед світовою громадськістю комуністичного наступу на релігію і Церкву.
Ідеологічним підґрунтям ставлення Комуністичної партії і Радянської держави до релігії, Церкви, віруючих були праці класиків марксизму-ленінізму, партійні програми, рішення з'їздів і пленумів КПРС. Суть ідеологічно сформульованих постулатів щодо релігійного питання була такою: несумісність марксизму-ленінізму і релігії; підпорядкування боротьби з релігією завданням, що зведуть до побудови комунізму; забезпечення свободи совісті задля утвердження єдності трудящих, віруючих і невіруючих, в боротьбі проти імперіалізму, за мир, демократію і соціалізм; формування наукового світогляду і подолання релігійних пережитків.
|
|
|
Отже, ця ідеологічна концепція дозволяла тоталітарному комуністичному режиму маневрувати, діяти, так би мовити, діалектично і диференційовано: релігія оголошувалася антинауковим світоглядом, а відтак і боротьба з нею ідеологічними, просвітницькими методами вважалася обов'язковою і безкомпромісною; Церква як інститут задоволення релігійних потреб певної частини населення, яке було віруючим, допускалася і навіть якоюсь мірою захищалася державою, але за умови, що та функціонуватиме строго у визначеній для неї державним законодавством площині і виступатиме з позицій лояльності і вірнопідданості режимові, більше того, виконуватиме його політичні замовлення як у внутрішній, так і зовнішній політиці; віруючих потрібно було "терпеливо перевиховувати" і готувати з них атеїстів, а до тих, які не погоджувалися "перевиховуватись" і проявляли релігійну активність, застосовувалися заходи іншого порядку - адміністративного і кримінального -під виглядом переслідування не за релігію, а за антирадянську контрреволюційну діяльність або за так зване "дармоїдство" (штамп, яким обґрунтовувалася "антигромадська" діяльність, яка полягала в ухиленні від суспільно-корисної праці і проведенні релігійної діяльності).
|
|
|
Ця концепція ставлення до релігії, Церкви, віруючих втілювалася в конкретну політичну практику. В Україні, як і в Радянському Союзі в цілому, боротьба з релігією мала ряд етапів.1
Від встановлення радянської влади до 1930 року здійснювалася так звана "кавалерійська атака" на панівну за самодержавного ладу Російську православну
Пащенко В. Православ'я в Україні. - Полтава, 1995; Пащенко В. Православ'я в новітній історії України. - Полтава, 1997.
Тема 16. Релігія в контексті історії України
463
Церкву з метою її упокорення і доведення її до стану так званого "лояльного ставлення до Радянської влади". Ця визначальна тактика здійснювалася випробуваним методом "поділяй і владарюй". Репресивні органи ЧК і ДПУ сприяли розколу та інституційному розладу православ'я, утворенню кількох ворогуючих між собою паралельних православних церков. Іншим конфесіям, які до жовтневої більшовицької революції в Російській імперії характеризувалися як другорядні - "терпимі", "дозволені", "заборонені", - зокрема протестантським, на певний час було дозволене більш-менш толероване владою існування.
|
|
|
Від 1930 до 1943 року здійснювалася так звана масова атака на релігію: закриття діючих церков, арешти духовенства і активних віруючих. Релігійні організації, зокрема, національного кшталту, такі як Українська автокефальна православна Церква, оголошувалися "контрреволюційними, націоналістичними, антирадянськими". Вони підлягали скасуванню. В цей період в Україні інституційну церковність і масову релігійність було майже цілком знищено, а те, що залишилося, ледве животіло і контролювалося репресованими органами.
Починаючи від 1943 року, Й.Сталін застосовував тактику "відродження Церкви" з певною політичною метою: заспокоїти західних союзників з антигітлерівської коаліції і світову громадськість в тому, що в Радянському Союзі толерується релігія і Церква, а віруючим гарантується свобода совісті. Крім того, православній Церкві, яка відроджувалася, заздалегідь відводилася роль підсобниці комуністичного тоталітарного режиму у здійсненні його геополітичних планів в країнах Східної і Центральної Європи, які переходили у сферу його впливу. Також Церква повинна була підтримувати зовнішньополітичні акції СРСР на світовій арені, які здійснювались у контексті так званої "боротьби з імперіалізмом, за збереження миру і підтримку національно-визвольних рухів". Водночас вівся плановий наступ на релігію і Церкви та релігійні організації національної орієнтації, зокрема на ті, які були в юрисдикційно-канонічному підпорядкуванні закордонних релігійних центрів. Наслідком цієї політики було скасування і заборона Української греко-католицької церкви в 1946 р. та ряду протестантських конфесій, зокрема Свідків Єгови, які спеціальною постановою Ради Міністрів СРСР, підписаною Й.Сталіним в 1951 p., були заборонені й вивезені з України в північно-східні регіони Союзу.
|
|
|
Хрущовська "відлига" (1953 - 1964 pp.) поєднувала терпиміше ставлення до релігії і Церкви з активізацією антирелігійної пропаганди і атеїстичного виховання та жорстким курсом на обмеження сфери релігійного впливу в межах України та використанням Церкви на зовнішньополітичній арені. Російська православна церква стала інституцією, яка не тільки контролювалася КПРС і тоталітарною державною, але й слухняно та самовіддано йшла в фарватері комуністичних ідеологічних і політичних програм. Римо-католицька церква, протестантські конфесії були до мінімуму обмежені в своїй діяльності, постійно
464 Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії
контрольовані і розколюванні на дрібніші опозиційні групи внаслідок впливу КДБ.
70-90-ті роки характеризуються, послугуємося партійно-ідеологічною термінологією, "посиленням ідеологічної боротьби між соціалізмом та імперіалізмом", в якій релігії і Церкві відводилася особлива роль підсобниці комуністичної програми в "боротьбі з імперіалізмом, за відвернення ядерної війни і гарантування миру між народами". Всі зарубіжні релігійні центри і Церкви (особливо в українській діаспорі) оголошувалися виконавцями "імперіалістичної політики боротьби з соціалізмом", "клерикальними антикомуністичними центрами".
Відповідно диференціювалися Церкви і релігійні організації в Україні. До першої категорії відносився Український екзархат Руської православної церкви (РПЦ). До другої - заборонені і репресовані Українська греко-католицька церква, зарубіжні Українська католицька церква (УКЦ) і Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), римо-католицькі громади, які існували в невеликій кількості в Україні і намагалися підтримувати контакт з Апостольською Столицею, а також цілий ряд заборонених і переслідуваних протестантських конфесій. Серед них - ті ж Свідки Єгови, так звані "крайні п'ятидесятники" (штамп, витворений партійно-атеїстичною пропагандою), "ініціативники", або "розкольні", які вийшли із контрольованої тоталітарною владою Всесоюзної ради Євангельських християнських баптистів і утворили незалежну Раду церков ЄХБ, та деякі інші дрібніші сектантські утворення. Політбюро ЦК Компартії України, партійні з'їзди постійно обговорювали релігійну ситуацію в Україні і приймали рішення з метою нейтралізації засобами пропаганди, освіти, науки, репресивних органів релігійної діяльності.
У 70-90-ті роки боротьбу з релігією в Україні здійснювали, прикриваючись такими ідеологічними кампаніями як атеїстична контрпропаганда, метою якої було: викриття і нейтралізація так званого зарубіжного клерикально-націоналістичного впливу на український народ; припинення підривної діяльності зарубіжних антикомуністичних центрів (Ватикану, сіоністських, українських діаспорних національних і церковних організацій, протестантських конфесій). Тоталітарний режим турбувало і дискредитовувало релігійне дисиденство в Україні, протидія релігійних організацій і окремих священиків, зокрема протестантських конфесій, репресивним заходам з обмеження релігійної діяльності, скасування і так обмежених конституційних релігійних свобод в СРСР. Релігійне дисиденство і релігійний опір тоталітарному режимові проявлявся у різних формах. Серед них: масовий еміграційний рух п'ятидесятників за виїзд із СРСР; критика порушень свободи совісті, яку документально і аргументовано здійснювали Рада церков ЄХБ, адвентисти-реформісти, п'ятидесятники; політична і громадська протидія комуністичному режиму Свідками Єгови (відмова брати участь у виборах, бути
Тема 16. Релігія в контексті історії України
465
членами профспілок, служити в Радянській армії і д. ін.). "Залишки уніатства" -таким ідеологічним штампом тоталітарний режим намагався сором'язливо завуалювати діяльність постійно зростаючої і нещадно переслідуваної "катакомбної", тобто підпільної, Української греко-католицької церкви (УГКЦ).
Організаційно оформившись у жовтні 1921 р., УАПЦ одразу ж заявила про свій намір бути аполітичною організацією, займатися винятково вирішенням проблем церковного і духовного характеру.1 Однак церковні структури УАПЦ постійно витісняли з усіх сфер суспільного життя. Органи ДПУ вели жорсткий контроль за всією церковно-канонічною діяльністю цієї Церкви. Православну церкву в Україні було вирішено розкласти зсередини шляхом підтримки так званої "прогресивної"" частини церковників і "нейтралізації реакційної"". З цією метою тоталітарним режимом в СРСР було штучно утворено так звану "Живу церкву" (або обновленський рух в православній Церкві), головним ідеологом якого був протоієрей О.Введенський. Влітку 1922 р. "обновленські" громади з'явилися в Україні. Чинення перешкод їхньому розвитку коштувало не лише кар'єри, але й життя багатьом клірикам і рядовим віруючим як тихонівської, так і автокефальної церков.
Архівні документи свідчать про активне втручання репресивних та партійних органів України в справи організації "Живої церкви". На початок 1925 р. кількість громад "обновленців" в Україні сягала біля 2900. Проте позиції тихонівської Церкви в Україні ще залишалися досить міцними. Вона мала близько 6 тисяч громад. Такий стан справ не влаштовував владні структури. ДПУ використало невдоволення певної частини національно зорієнтованого православного кліру нетрадиційністю єпископських хіротоній в УАПЦ і сприяло утворенню у червні 1925 р. так званого "Братського об'єднання Українських автокефальних церков" (БО УАПЦ). Ця Церква зуміла об'єднати більш як 300 парафій (в основному на Полтавщині та Поділлі). ДПУ постійно маніпулювало церковним життям в Україні, використовуючи вплив своєї агентури в різних церковних об'єднаннях, утворювало паралельні церковні структури, наприклад, "Діяльно-Христову церкву" в 1925 р.
Проте з 1927 року ДПУ уже не потребувало таких вишуканих методів розвалу УАПЦ, як розклад її з середини. Почався неприхований тиск на Церкву, зокрема відмова в реєстрації Статуту УАПЦ. Наприкінці 1927 р. репресивні органи відкидають опосередковані, агентурні методи роботи з Церквами. На другому Всеукраїнському церковному соборі УАПЦ, який відбувся у жовтні місяці, був поставлений ультиматум: або собор усуває з першоієрарха Церкви митрополита Василя Липківського, який, за висновком силових структур, вів в Україні "контрреволюційну діяльність", або собор негайно буде закритий. Тиск тоталітарного режиму на УАПЦ досяг апогею в кінці 30-х років, коли сотні
Воронин О. Історичний шлях УАПЦ. - Кенсінгтон, 1992.
466
Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії
кліриків і мирян УАПЦ були засуджені за "націоналізм і антирадянщину". Піком кампанії компрометації УАПЦ була справа міфічної "Спілки визволення України" (СВУ). У судовому процесі значне місце посідало звинувачення УАПЦ саме в тісних зв'язках з СВУ. Недоведеність цієї тези не зашкодила ДПУ розгорнути відкриту боротьбу проти цієї Церкви, підґрунтям якої було вороже ставлення тоталітарного режиму до ідеї розбудови національної Церкви. Наприкінці січня 1930 р. нашвидкуруч зібрані єпископи, що залишилися на волі, та біля 40 священиків оголосили себе "надзвичайним Собором" і одноголосно "засудили контрреволюційну діяльність" УАПЦ, яку нібито вона вела протягом десяти років, та ухвалили розпуск Церкви. Так було скасовано УАПЦ.
По суті, за таким же сценарієм здійснювалася в Україні акція нищення Греко-католицької церкви в 1946 році.1 У квітні 1945 р. вся вища ієрархія УГКЦ - Й.Сліпий (після смерті митрополита А.Шептицького очолював Греко-католицьку церкву), єпископи М.Чарнецький, Н.Будка, Г.Хомишин, 1.Лятишевський - була репресована і, як це практикувалося в сталінські часи, трафаретно звинувачена в "зраді Батьківщині", "пособництві фашистським загарбникам". Заарештовано було також сотні священиків і ченців цієї Церкви. В атмосфері тоталітарного терору і страху організовано і проведено в березні 1946 р. Львівський собор Греко-католицької церкви. Його рішення, безумовно, були відпрацьовані і узгоджені заздалегідь, і не в церковних колах, а в державних інстанціях. Собор вирішив "скасувати постанови уніатського Берестейського собору 1596 року, ліквідувати унію, анулювати залежність від Риму і повернутися до нашої Батьківської Святої Православної віри і до Руської православної Церкви".
Львівський собор 1946 року - це не лише трагічна віха в історії Греко-католицької церкви в Україні. Однаковою мірою це й трагедія Православної церкви взагалі, бо саме їй в особі Московської патріархії тоталітарним режимом була відведена роль могильника іншої Церкви.
Греко-католицькі парафії після рішень Львівського собору 1946 р. автоматично були оголошені православними. Крім діючих православних церков, інші були закриті. Однак значна частина віруючих, колишніх греко-католиків, залишалася, вони не сприйняли нав'язуване їм православ'я. Оці "залишки уніатства", як стали їх іменувати і в православній, і в партійно-державній пресі, після 1946 р. змушені були відправляти свої богослужіння таємно, діяти нелегально. З часом вплив цих "залишків уніатства" не послаблювався серед віруючих, як на це розраховували партійно-репресивні органи. Навпаки, він зростав, як серед тих, хто не прийняв "воз'єднання" з Православною церквою, так і серед тих віруючих, які "з'єдналися", але у яких православна свідомість була слабкою.
1 Українська греко-католицька Церква. - Львів, 1992.
Тема 16. Релігія в контекст історії України
467
Поступово з підтримкою Апостольської Столиці і зарубіжної Української католицької церкви, як став іменувати цю Церкву її глава Йосип Сліпий, у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Закарпатській областях сформувалися нелегальні, підпільно діючі структури Греко-католицької церкви: хіротонізувалися єпископи, висвячувалися священики, відновлювалися чернечі ордени, організовувалися "домашні церкви" і чернечі осередки. Все частіше в закритих колишніх греко-католицьких храмах "неофіційно" відправлялися богослужіння.
Починаючи з 1987 p., рух за відновлення Греко-католицької церкви набув організованого динамічного характеру. Створений "Комітет захисту Української католицької церкви" звертається до державних органів тоталітарної влади, яка заявила про "перебудову" своєї політики і "нове мислення", до зарубіжних релігійних центрів, зокрема Ватикану, міжнародних організацій, вимагаючи визнання існуючої де-факто Української греко-католицької церкви. Згодом, у 1987 - 1988 роках, відкрито заявила про себе створена у підпіллі і очолювана митрополитом Володимиром Стернюком ієрархія УГКЦ, обнародувавши низку звернень до вищих представників влади в СРСР, Папи Римського Івана Павла II, міжнародних організацій з проханням сприяти легалізації УГКЦ. Щоб привернути до проблеми легалізації УГКЦ увагу широкої громадськості в СРСР і. за кордоном, на підтримку цих звернень організується ряд акцій: масові демонстрації греко-католиків у Львові та інших містах, поїздки груп духовенства і віруючих в Москву для пікетування і відправлення богослужінь в людних місцях. Ці та інші масові акції збіглися з підготовкою і відзначенням 1000-ліття Хрещення Русі-України. Тоталітарний режим змушений був реагувати на цей масовий динамічний рух греко-католиків України. ЗО листопада 1988 р. Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків. Таким чином, УГКЦ після більш ніж 40-річної перерви офіційно відновила свої структури. Уже на 1 січня 1991 року у Львівській області було зареєстровано 907 греко-католицьких громад, Івано-Франківській - 375, Тернопільській - 392, Закарпатській - 129. Греко-католицькі громади поступово почали утворюватися в інших областях України, на її сході і півночі, а також в м. Києві.
Одночасно відродилася в Україні і Українська автокефальна православна церква, яка започаткувала своє нове існування ще при кінці тоталітарної доби.
Початком відновлення автокефалії Українського православ'я слід вважати вихід з-під юрисдикції Московського патріархату православної парафії у Львові, що мала своїм центром церкву св. Петра і Павла. Ця подія відбулася з ініціативи церковного комітету священиків В. Яреми та І.Пашулі і парафіян храму 18 серпня 1989 р. Отже, рух за автокефалію Православної церкви в Україні був ініційований церковними низами за підтримки близької до Церкви інтелігенції. Значущою подією для конституювання УАПЦ було звернення Львівського
468
Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії
собору священиків до єпископа РПЦ Івана (Бондарчука) з проханням очолити Церкву. Ці події відбулися між 11 та 20 жовтням 1989 року. Водночас, або дещо пізніше, було затверджено Церковну Раду УАПЦ в Україні, яку очолив священик В. Ярема. Цим органом, за участю вже архієпископа Івана, було прийнято ухвалу про умови прийому священиків та парафіян до складу УАПЦ. У документі зазначалося, що до УАПЦ можуть увійти лише ті парафії, де є згода між кліром та мирянами щодо розвитку соборності Церкви. Це передбачає вирішення проблем церковного життя на соборах представників ієрархії, духовенства та парафіян. Констатувалася повна незалежність Церкви від держави. Засуджувався акт 1686 року про передання Київської митрополії під юрисдикцію Московської патріархії та тотальне знищення УАПЦ в 30-ті роки XX ст. У цьому документі ставилася вимога повної реабілітації ієрархії цієї Церкви на чолі з митрополитом Василієм (Липківським). Своїм зверхником УАПЦ визнала митрополита Мстислава (Скрипника), який на той час перебував за межами України.
Період з лютого по листопад 1989 року був часом ідейного оформлення руху за автокефалію православ'я в Україні та певних кроків до практичної реалізації цих ідей. Автокефалія ще не сприймалася її опонентами як реальна сила, що здатна вплинути на релігійно-церковну ситуацію в Україні. Руська православна церква, наклавши рішенням Священного Синоду дисциплінарні стягнення на свого колишнього єпископа Івана та священиків, що підтримали його, схоже, ще не мала остаточного уявлення про характер і розмах автокефалістичних настроїв в Україні.
Започаткувавшись на Львівщині, етап інституалізації УАПЦ отримав там лише перший імпульс, симпатії віруючих у переважній більшості дісталися Українській греко-католицькій церкві. Керівництво УГКЦ, що вже не вбачало реальної сили в залишках структур РПЦ у Галичині, пройнялося тривогою щодо посилення наростання тут впливу УАПЦ. Протистояння УГКЦ та прихильників православної автокефалії дедалі зростало, незважаючи на лояльність з боку керівництва УАПЦ щодо греко-католиків. Дещо пізніше воно переросте в спроби співробітництва, які проте не знайдуть розуміння з боку УГКЦ. Попри існуючі труднощі в перші місяці своєї легалізації, яку намагався реформувати М. Горбачов, в умовах існуючої ще тоталітарної імперії СРСР, УАПЦ продовжувала нарощення свого впливу, щоправда, в основному в Галичині. Січень 1990 р. поклав початок активним діям Російської православної церкви і її Українського екзархату, очолюваного митрополитом Філаретом, з метою протидії чинникам національно-церковного відродження в Україні. Архієрейський собор РПЦ, що відбувався в Москві 30-31 січня 1990 року, поставив питання саме в такому ракурсі у зв'язку з проблемою протиборства з УАПЦ.
Подією, що мала безперечний вплив на становлення структур УАПЦ, став
Тема 16. Релігія в контексті історії України
469
її перший Собор, що відбувся в Києві 5-6 червня 1990 року. На ньому були присутні сім єпископів, один архімандрит, 247 священиків, п'ять дияконів, 287 мирян. Собор вітали представники національно орієнтованих суспільно-політичних формувань, художньої та наукової інтелігенції. Собор ухвалив постанови, що визначили основні напрями розвитку УАПЦ на тривалий період, та доклав зусиль до подальшого конституювання Церкви. На ньому було прийнято церковний Устав, який після доопрацювання зареєстровано 2 жовтня 1990 року Радою у справах релігій при Раді міністрів УРСР. Заочно обрано патріархом УАПЦ митрополита Мстислава (Скрипника) з титулом "Патріарх Київський та всієї України". Утворено Львівсько-Галицьку митрополію та Тернопільську й Івано-Франківську архієпископію. Прийнято ряд інших ухвал, які визначали подальшу динамізацію життєдіяльності УАПЦ.
Інтронізація патріарха відбулася 18 листопада 1990 року в Софіївському соборі Києва, а дещо раніше, 16 листопада, було утворено єдиний Священний собор єпископів УАПЦ, що об'єднав діючих ієрархів УАПЦ в Україні та представників єпископату діаспори. Всього до складу цього органу увійшло, разом з патріархом, чотирнадцять єпископів.
Динамічне становлення національних ознак православного релігійно-церковного комплексу УАПЦ, природно, виступило каталізатором аналогічних процесів в УПЦ, яку очолював митрополит Філарет. Першим таким кроком стало "Звернення єпископату Української православної Церкви до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія та Священного Синоду Руської Православної Церкви". "Звернення..." було прийняте на засіданні Синоду УКЦ у липні 1990 року, в якому говорилось, що у зв'язку з "ускладненням ситуації навколо Української католицької церкви", постали деякі питання "подальшої суверенізації православних церковних структур, що утворюють її", але в юрисдикції все ж таки Московської патріархії. 25 жовтня 1990 року митрополиту Київському і всієї України Філарету була вручена "Грамота" патріарха Московського і всієї Русі Алексія II. Цим документом рівень незалежності Української православної церкви по суті був прирівняний до статусу автономної Церкви, оскільки в цьому документі все ж відображено залежність Української православної церкви від РПЦ.
Порівняльний аналіз ситуації, що утворилася в обох складових частинах православної Церкви в Україні - УПЦ та УАПЦ - на час прийняття цього документу був не на користь УПЦ. Ідучи канонічним і традиційним шляхом до незалежності і національної зорієнтованості, УПЦ завжди відставала від свого опонента - УАПЦ і перебувала під вогнем критики її прибічників не лише з середовища Церкви, а й з боку суспільно-політичних організацій та партій національного спрямування. Вже тоді єдиною формою самостійності УПЦ, яка могла стабілізувати ситуацію всередині Церкви та привести її у відповідність із реальним процесом національного відродження, могла бути лише автокефалія.
470
Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії
Особливо гостро проблема здобуття автокефалії постала перед УПЦ після провалу серпневого путчу 1991 року і проголошенням Україною своєї незалежності.
Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 514; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!