Українське християнство: особливості, віхи історії
Витоки Українського християнства - Київське християнство. Насамперед слід відзначити таку його світлу, привабливу особливість, як відкритість до Сходу і Заходу.1 В ньому і після розколу Вселенської церкви в 1054 р. на східну (греко-православну) і західну (римо-католицьку) не вкорінюється релігійна нетерпимість, віросповідний фанатизм і ворожнеча до іновірців. На київському грунті твориться власний - руський, тобто український синтез християнства.
Іларіон, перший митрополит-українець і визначний богослов Київського християнства (1051-1072 pp.), найкраще з'ясував основи віри українського народу і християнське підґрунтя Української Церкви. Він фактично і став достовірним речником Українського християнства, філософія і ідеологія якого базувалися на наступних, ним обгрунтованих, принципах:
по-перше, не тільки кожна людна є відповідальною перед Богом, а і весь народ начолі зі своїми представниками-правителями повинен репрезентувати духовну відповідальність і творити християнську цивілізацію. Висновок із цього очевидний: кожний індивід повинен дбати про загальнонародні справи. На цій засаді ґрунтувався патріотизм Київського християнства. Незалежність в управлінні Церквою була його вимогою, бо саме так народ міг осягнути спасіння, бути щасливим;
по-друге, перед Богом всі народи рівні і рівноцінні. Цей принцип був цілком протилежний візантійській претензії на першість у християнському світі, тобто на "другий Рим", яким мав стати Константинополь. Також він іде всупереч пізнішим домаганням Москви стати спадкоємницею Візантії, тобто "третім Римом, після якого іншому не бувати". Отже, Київське християнство формувало таку духовну особистість, таку українську ментальність, яка б неприродним і чужим вважала будь-який шовінізм і расизм;
|
|
|
по-третє, в основі Київського християнства була обов'язкова норма будувати християнське життя на євангельських засадах, що зобов'язувало віруючих до соціальної справедливості, милосердя, добродійності;
по-четверте, митрополит Іларіон надавав особливого значення відносинам між Церквою і державою. Світська держава повинна дбати про світські, загальнонародні справи, а Церква, віронавчальна, пастирська влада - про добро
' Українська Церква між Сходом і Заходом. (За ред. ПЯроцького). - К., 1996.
456 Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії
душ. Однак при нагальній потребі духовні настоятелі повинні нагадувати і світській владі про її обов'язки. Духовна влада відповідає за моральний стан народу.
Запозичуючи зі Сходу обрядові і культові форми, Київське християнство не сприймає візантійську теократію, цезаропапізм. Українська церква в Київській державі не надає виключної уваги специфічним формам візантійської набожності, буквалізму, ритуалізму, що згодом знайшли сприятливі умови для розвитку на ґрунті Московського християнства (згадаймо хоча б безперервний ряд усіляких єресей і, зрештою, старообрядницький розкол, який майже не зачепив Україну). Київське християнство дивиться на західних християн не інакше, ніж на східних, незважаючи на посилену протиримську пропаганду з боку Візантії. Зв'язки з Римом і Заходом підтримувалися тривалий час ще й до хрещення Русі-України і продовжувалися до татарської навали: відбувався активний обмін посольствами, церковними діячами, йшло листування між Києвом і Римом за часів Ольги, під час князювання Ярополка (сина Святослава), Володимира Святославовича, Святополка, Ярослава Мудрого.
|
|
|
Водночас католицькі чернечі ордени домініканців і францисканців, які безперешкодно і толерантно з боку Київської церкви і князівської влади проводили на теренах Київської Русі місіонерську діяльність, змушені були залишити Київ та інші міста і були видворені за межі Української держави, оскільки намагалися перетягнути місцеве населення на латинський обряд. Замах на східний обряд розглядався як замах на національну культуру - складовий чинник києвохристиянської духовності.
|
|
|
Російський історик Г.Федотов вважає, що "Київське християнство було одним з найкращих способів здійснення Христової науки в цілому християнському світі. Воно не знайшло ніякого продовження в Московському християнстві, яке було зовсім іншим".1 Однією з істотних особливостей Московського християнства була його схильність до обрядової, показової релігійності. Київське християнство - це насамперед, пріоритет внутрішнього змісту релігійності над його зовнішньою формою. Велику роль у цьому відіграв Печерський монастир, який став твердинею самоврядованості Української церкви, захищаючи її від візантізації митрополитів-греків, осередком яких був собор св. Софії.
Українська церква визнавала авторитет Константинопольського патріарха, але відкидала його зверхність у відносинах між Києвом і Костантинополем, які мали своєрідний характер. З усіх видів канонічної підлеглості практично існував лише один: поставлення патріархом митрополита, якого (явно всупереч канонам) обирали грецькі єпископи. Інші атрибути канонічної
|
|
|
1 Fedotov George. The Rusin Rectons. Mind Kievan Whristianity. - Harvard University Pree, 1994.-P.5.
Тема 16. Релігія в контексті історії України
457
підпорядкованості (патріарший суд, обов'язкова участь київського митрополита у Константинопольських соборах) майже не існували. Константинопольські патріархи не втручалися у внутрішнє життя Української церкви. Жодним канонічним актом не було зафіксовано підлеглості Української церкви Константинопольській патріархії. Незалежність і окремішність Української церкви виявлялися і в тому, що, поруч з авторитетом Константинопольського патріарха, вона визнавала авторитет інших патріархів - Олександрійського, Антиохійського та Єрусалимського. Маючи рівні, привілейовані відносини з Римським Апостольським престолом аж до половини XV ст. Українська церква не вважала себе канонічно чи ієрархічно залежною від Римських пап.
Визначальним принципом внутрішньої організації й устрою Української церкви до першої половини XVI ст. були: 1) виборний принцип у формуванні ієрархічно-церковної структури; 2) широка участь світських людей, мирян у церковних справах. За цих умов Українська церква являла собою живий національний організм, виступала захисницею духовності народу, була провідницею його суспільно-політичного розвитку. Саме в поєднанні церковних та суспільних сил й містилося джерело внутрішньої динамічності, життєвості, спорідненості Української церкви і українського народу.
Протягом двох з половиною століть після введення християнства церковне життя в Русі-Україні розвивалося навколо свого київського центру і безперешкодно утверджувалося на Подніпров'ї і в Західній Русі, витісняючи залишки язичництва в північних (Володимиро-Суздальській і Новгородській) землях. Цей перший період в історії Української церкви - період Київського християнства - завершується татарською навалою і розоренням Києва. У Галицько-Волинському князівстві він тривав ще майже століття - до втрати Української державності в середині XIV ст.
Українська церква після занепаду Київської держави потрапила в складне геополітичне становище, довелось співіснувати з різними державними устроями, політичними та релігійними центрами. Вона перебувала під владою держав з різноконфесійною орієнтацією: Галицько-Волинського князівства, Польщі, Литви, Московського князівства, татарської Орди. Більше двох століть тривала міждержавна боротьба за митрополичу кафедру, в результаті якої єдина для православного Сходу Київська Митрополія ділиться на дві окремі - Київську і Московську (1458 р.). Весь цей період Київська митрополія була не тільки церковно-релігійним, а й національно-культурним (і певною мірою національно-політичним) центром, який об'єднував сформований український етнос.
Протягом трьох століть Церква в Україні існувала в умовах литовсько-польської державності, зберігаючи релігійну, культурну, національну ідентичність українського народу, підтримуючи його в боротьбі проти денаціоналізації і цілковитого виродження, дотримуючись традиційного східного обряду. Цей період завершується Берестейською унією 1596 р. і
458 Розділ НІ. Історичне витлумачення феномену релігії
початком викликаної унією міжконфесійної боротьби, в якій "Русь нищила Русь". Церковний досвід цих трьох століть є повчальним і дає багато фактів для роздумів і порівнянь, спонукає до прийняття виважених рішень в міжконфесійних і державно-церковних відносинах.
Однією з найбільших вад православної Церкви в Україні у XVI ст. був світський патронат над нею - надання королями так званих "столиць духовних і хлібів духовних", тобто ієрархічних становищ у Церкві, зокрема важливої, ключової для життєдіяльності Церкви митрополичої кафедри, а також посад єпископів, архімандритів монастирів, людям світським, привілейованим, заслуженим перед державою і королем, але не перед Церквою. Ці люди здебільшого не мали "духовного покликання", не завжди розуміли і цінували церковну службу, дбали лише про матеріальні вигоди, які давали їм високу церковні посади. Таким чином, скасовувалися принципи виборності, соборності і соборноправності в Церкві.
XVI століття - гнітюча епоха в історії православної Церкви в Україні.
Митрополичі й єпископські кафедри дарувалися людям, недостойним цих
високих духовних посад, цілком світським і часто аморальним. Беручи приклад
з королів і князів, різні польські, литовські, українські магнати і шляхтичі
зловживали правом патронату у своїх маєтках, в сфері своїх впливів щодо
Церкви і духовенства. Внаслідок цього відбуваються деморалізація і розлад на
нижчих щаблях церковного життя. Такий стан Українського православ'я в XVI
ст. спонукав частину церковної ієрархії до висновку, що вихід із кризи
можливий лише в унії з Римом, яка приведе до оздоровлення всього церковного
життя. Вони вважали, що віросповідні розбіжності між православним Сходом і
католицьким Заходом не такі вже й глибокі і непримиренні, а унія церков
поліпшила б долю Української церкви і українського народу.
Уроки Берестейської унії свідчать, що є певна зловісна закономірність: те, що довелося витерпіти православним, не меншою мірою вистраждали, відчули на собі й греко-католики.
XVII століття: Православна церква без ієрархії; боротьба за відновлення, а
потім багаторічна боротьба за її легалізацію; ієрархічне двовладдя;
міжконфесійні конфлікти в сеймах; боротьба за володіння церквами в парафіях;
козацькі війни з вимогою ліквідації унії в Україні. Зрештою, приєднання
України до Росії відкриває шлях до ліквідації Київської митрополії і зведення її
до ролі рядової єпархії.
XVIII століття: початок процесу уніфікації "купночиння" з Російською
церквою, зросійщення українського православ'я; акція конфедератів задля
насадження католицизму в Правобережній Україні, що викликало Коліївщину,
яка залишила після себе мартирологію "уніатських мучеників" в Умані,
Бердичеві, Білій Церкві та інших містах і селах України; антиуніатська політика
більшості російських царів після розділів Польщі та поступова ліквідація греко-
Тема 16. Релігія в контексті історії України
459
католицької Церкви на українських землях, що були під Росією.
З відновленням своєї ієрархії у 20-х роках XVII ст. Православна церква в складній політичній і релігійній ситуації в Україні і довкола неї реформується, відновлює свою соборність і соборноправність. Це була могилянська доба Українського Православ'я, пов'язана з іменем славетного Київського митрополита Петра Могили - період ренесансу Українського Православ'я після 400-річного небуття української державності. Українська церква збагачує свій духовний і освітній потенціал, відіграє важливу роль у становленні української державності часів козаччини, Запорізької Січі, Гетьманської України. Це ще один яскравий і незаперечний урок того, що вільна Церква і незалежна держава - явища нерозривні, що розквіт першої і стабільність другої - процеси взаємопов'язані і взаємообумовлені.
Перебуваючи з кінця XVII ст. у складі Російської православної церкви Українське Православ'я майже до середини XVIII ст. збагачує своїми кадрами ієрархів і богословським науковим потенціалом Московську патріархію. Водночас воно поступово і неухильно втрачає свою інституційну самостійність, традиційну соборність, властиву їй українськість і натомість уніфікується і зросійщується.
Відбуваються складні міжконфесійні процеси в Правобережній Україні, вкрай загострюються і періодично драматизуються відносини між римо-католиками і греко-католиками, з одного боку, і православними - з другого на фоні геополітичного втручання в ці процеси державної влади католицької Польщі і православної Росії.
Ставши складовою частиною самодержавного духовно-ідеологічного механізму, українське духовенство стало тепер і знаряддям русифікації, денаціоналізації, асиміляції, дедалі більше втрачало зв'язки з народним підґрунтям, відчужувалось від нього. На колишніх козацьких землях, як і на Лівобережжі, Слободській Україні, чи не єдиним притулком для збереження етноконфесійних особливостей Церкви в Україні став первинний її осередок -релігійна громада. Вона виявилася найстійкішою в протидії уніфікаційним заходам самодержавно-синодального православ'я, остаточному перетворенню Церкви в складову частину великоросійських самодержавно-імперських структур.
Усе це змушувало багатьох в Україні, особливо в середовищі національної інтелігенції, зокрема українського письменництва (згадаймо ставлення Т.Шевченка до тодішнього православ'я), досить критично оцінювати не лише духовенство, а й офіційну Церкву загалом. Системою заходів щодо духовенства у першій половині XIX ст. (одержавлення церковних структур, розширення прав і привілеїв духовенства, наближення їх соціального статусу до дворянського, поліпшення матеріального становища за рахунок парафіян та ін.) царському уряду вдалося не лише поставити духовенство в залежне від монархії
460 Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії
становище, але й значною мірою звести стіну відчуження між православним духовенством і рядовими парафіянами в Україні, підірвати корені, що живили українське духовенство від народного ґрунту. Православне духовенство, в цілому православна Церква в Україні в кінці XIX - початку XX століття не знайшла в собі сміливості, подібно до національно свідомої і прогресивно мислячої інтелігенції, виступити проти політики асиміляції, зросійщення української нації, стати на захист її національної самобутності, культури, мови.
Щоб подолати негативні для одержавленої Церкви, як і взагалі для самодержавного ладу, негативні процеси другої половини XIX ст., Православна церква проводила цілу систему релігійно-церковних заходів (ювілеїв, з'їздів, канонізації святих та ін.), спрямованих на утвердження стереотипу Російського православ'я як єдиного історично можливого, якому має відповідати єдина нація - російська. Водночас відбувалося помітне падіння впливу офіційної Церкви на українських віруючих, особливо в містах і промислових центрах, зростання відчуження духовенства і парафіян, поступове розширення релігійного індиферентизму, вільнодумства, невір'я, атеїзму, відхід від православ'я в сектантські течії. Офіційна Церква реагувала на всі ці процеси однобоко, концентруючи свої зусилля не на посиленні релігійно-виховної, місіонерської роботи на місцях, серед парафіян, а зосередившись на заходах загальноцерковного або ж, за сприяння держави, - адміністративного заборонного характеру. Початок XX століття показав, що такі заходи не змогли зупинити чи нейтралізувати деструктивні явища у Православній церкві в Україні.
В Україні відразу ж після повалення царської Росії (з весни 1917 р.) починається рух за відновлення автокефалії Українського православ'я, втраченої в 1686 р. внаслідок включення Київської митрополії до Московської патріархії. У квітні-травні 1917 р. проходять єпархіальні з'їзди віруючих та духовенства, на яких порушуються питання про надання Церкві самостійності, утворення Всеукраїнського церковного центру, відновлення в богослужбовій практиці давніх українських обрядів і звичаїв, будівництво церков у національному стилі, налагодження богослужіння українською мовою. З цією метою в листопаді 1917 р. у Києві організувався комітет, який виступив з ініціативою скликання Всеукраїнського православного собору. Потім він реорганізувався у Всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР).
Шлях до здобуття автокефалії був складним і важким. Діяльності ВПЦР активно протидіяли прихильники Московської церкви. Центральна Рада теж байдуже поставилася до діяльності ВПЦР і не змогла оцінити великий потенціал Церкви як ідеологічного чинника у розбудові України. П.Скоропадський проголосив православ'я "первенствуючою в Українській державі вірою", але справа здобуття автокефалії за гетьманату так і не зрушилася з місця. В цей період відбувалося ряд сесій Всеукраїнського собору, на яких обговорювалися
Тема 16. Релігія в контексті історії України
461
пропозиції про автокефалію, але вони не були до кінця і остаточно зреалізованими.
І лише за Директорії 1 січня 1919 р. була проголошена автокефалія православної Церкви, декларувалася її незалежність від Московського патріарха. Вища церковно-законодавча, судова і адміністративна влада належала Всеукраїнському церковному собору. Денікінська окупація Києва у серпні 1919 р. призупинила діяльність ВПЦР, розпочалося жорстоке переслідування учасників українського церковного руху. Курс генерала Денікіна був активно підтриманий ієрархією і духовенством Московського патріархату в Україні.
Із встановленням більшовицького режиму в Україні ВЦПР відновлює свою діяльність. Знову відкриваються національно зорієнтовані парафії, але відсутність власного єпископату, достатньої кількості священиків стримувала розвиток автокефальної Церкви. Неодноразові звернення ВПЦР до єпископату патріаршої РПЦ в Україні перейти на автокефальні засади були відкинути. Це спричинило повний розрив українських громад з РПЦ і проголошення 5 травня
1920 р. автокефальної і соборноправної Православної церкви в Україні. Спроби
висвятити єпископат для цієї Церкви традиційним чином не вдалися. 14 жовтня
1921 р. ВПЦР скликала перший Всеукраїнський православний церковний
собор, який обрав і висвятив пресвітерським чином (через рукоположения
священиків і мирян) на першоієпарха Української автокефальної православної
церкви (УАПЦ) Василя Липківського та на архієпископа Київщини Нестора
Шараївського, які на цьому ж соборі (з 25 по 30 жовтня 1921 р.) уже
традиційним чином висвятили ще чотирьох єпископів.'
На соборі було ухвалено непохитно дотримуватися правил православної віри за зразком первісного, апостольського християнства. Було прийнято багато важливих рішень: постанови про одруження єпископів, про можливість перегляду українізації церковних служб і обрядів, про переклад українською мовою богослужбових книг та ін. Собор засудив приєднання до Московської церкви Київської митрополії у 1686 p., виступив проти єпископсько-самодержавного устрою Церкви, який утворився в Україні внаслідок такого приєднання, і проголосив всенародно-соборноправний устрій Церкви.2
Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 806; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!