Тема № 13. Рецидивна злочинність та її попередження.
План
1. Рецидив злочину і його види. Поняття рецидивної злочинності
2. Показники рецидивної злочинності
3. Причини та умови рецидивної злочинності
4. Особа рецидивіста
5. Попередження рецидивної злочинності
! Терміни та поняття:
Кримінально-правовий рецидив; пенітенціарний рецидив; кримінологічний рецидив.
¨1. Залежно від галузі юридичної науки прийнято розрізняти три поняття рецидиву: кримінально-правове, пенітенціарне, кримінологічне (фактичне). Зміст кримінально-правового поняття рецидиву складає вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин. Пенітенціарний рецидив наявний, якщо особа, що була засуджена до позбавлення волі, знову вчиняє протягом строку судимості новий злочин, за який знову засуджується до позбавлення волі. Нарешті, кримінологічний рецидив означає факт вчинення двох або більше злочинів, незалежно від того, чи був винний засуджений за перший з них, чи відбував покарання у вигляді позбавлення волі. Звісно ж, що аналіз саме кримінологічного рецидиву дає найбільш повну і точну соціальну характеристику особливостей даного різновиду злочинності. Кримінологію цікавлять не стільки юридичні аспекти, скільки фактичний стан рецидивної злочинності, її причини та заходи запобігання.
Класифікація рецидиву злочинів можлива за наступними критеріями.
За характером вчинених злочинів:
|
|
|
1) загальний (винний вчиняє різнорідні за характером посягання, зокрема, пограбування, зґвалтування, крадіжки та інші);
2) спеціальний (особа вчиняє однорідні за характером злочини, зокрема, повторну крадіжку (ст. 185 КК), хуліганство (ст. 296 КК), контрабанду (ст. 201 КК), торгівлю людьми (ст. 149 КК)).
З урахуванням кількості злочинних діянь (дія, бездіяльність), вчинених одною і тією ж особою:
1) повторний;
2) неодноразовий.
За особливостями особи рецидивіста:
1) жіночий рецидив;
2) рецидив неповнолітніх [6, с. 45].
2. За даними Генеральної прокуратури України протягом 2013-2016 р.р. з облікованих кримінальних правопорушень 10,4% вчинено особами, які раніше вчиняли кримінальні правопорушення. Серед цих злочинів переважають злочини середньої тяжкості (50,3%) та тяжкі злочини (34,6%). Переважна більшість з них (75,4%) вчинено у містах та селищах міського типу.
Якщо говорити про динаміку рецидивної злочинності, то офіційні дані свідчать про її спад протягом останніх 4 років.
Що ж стосується структури рецидивної злочинності, то вона характеризується переважанням в ній злочинів проти власності (65,1%), злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров'я населення (12,1%), злочини проти життя та здоров'я особи (7%).
|
|
|
Підвищена суспільна небезпека рецидиву злочинів визначається: а) стійкістю і інтенсивністю антисоціальної мотивації поведінки їх суб'єктів; б) систематичністю вчинення ними злочинів; в) особливо стійкими формами співучасті; г) прагненням до залучення в злочинну діяльність нових осіб; д) кримінальною кваліфікацією, яку рецидивісти набувають по мірі повторення злочинів, і пов'язаної з цим впевненістю у своїй безкарності.
У зв'язку зі згаданими проявами високої суспільної небезпеки рецидивної злочинності та її структурного поділу слід зазначити, що дуже мало фактичного рецидиву дає випадкова, зокрема необережна, злочинність. Систематичність і «кваліфікованість» спостерігаються насамперед у вчиненні грабежів, крадіжок, шахрайств. Майже чверть осіб, яким вручено повідомлення про підозру у вчиненні умисного вбивство, є особами, які раніше вчиняли кримінальне правопорушення, вони ж вчиняють 20% злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканності.
З'ясовна така характерна риса рецидивної злочинності, як створення стійких і складних форм співучасті з одночасним залученням все нових осіб у діяльність злочинних груп. Певна схожість становища злочинців-рецидивістів при значному послабленні соціально-корисних зв'язків веде до підшукування співучасників у злочинній діяльності, до згуртування в кримінальні угруповання. Їх стійкість підтримується особистими зв'язками, круговою порукою, тероризування співучасників найбільш небезпечними категоріями рецидивістів. Що ж стосується прагнення рецидивістів до поповнення своїх рядів, то об'єктом його найчастіше є особи з числа молоді. Їм прищеплюється кримінальна романтика, психологія паразитизму, вони стають знаряддями виконання злочинів, організованих рецидивістами.
|
|
|
3. Рецидивну злочинності не можна відокремлювати від злочинності первинної, бо обидві мають одні і ті ж соціальні корені. В історії ще не було випадку, щоб існувала тільки первинна злочинність без певної кількості рецидиву, і навпаки. Це цілком закономірно. Разом з тим на рецидивній злочинності позначаються обставини двоякого роду: по-перше, причини і умови, що впливають на злочинність в цілому, по-друге, специфічні криміногенні чинники, характерні саме для даного різновиду злочинності. Відбувається своєрідне нашарування, а точніше – переплетіння нових негативних обставин з тими, що діяли раніше і не були усунені до часу відбуття покарання.
|
|
|
Розглянемо типові криміногенні чинники, характерні саме для рецидивної злочинності. Умовно їх можна поділити на три групи: 1) недоліки і проблеми в діяльності кримінально-виконавчих установ; 2) прорахунки судових органів; 3) труднощі постпенітенціарного періоду і упущення в роботі з особами, звільненими з місць позбавлення волі.
Випереджаючи аналіз першої групи криміногенних обставин, справедливо буде зазначити, що позбавленню волі як пенітенціарному інституту властиві, як мінімум, такі внутрішні протиріччя. По-перше, ставлячи завдання щодо максимального пристосуванню засудженого до життя у суспільстві, його відокремлюють від цього суспільства. По-друге, бажаючи навчити засудженого соціально корисної активної поведінки, його занурюють в обстановку суворої регламентації, яка неминуче виробляє пасивність. Нарешті, маючи на меті змінити в свідомості особистості шкідливі уявлення і звички правильними, прагнучи прищепити їй соціально корисні якості, її поміщають в співтовариство їй подібних, тому ймовірність (а точніше – неминучість) «зараження» негативними рисами зростає. Адже спільнота засуджених активна, вона нейтралізує позитивний виправний вплив. Очевидно, що ця природна, практично непереборна суперечливість сама по собі примножує і інші труднощі і проблеми, що стоять перед пенітенціарною системою.
Зокрема, сьогодні серйозну небезпеку становить зростання напруженість між засудженими, з одного боку, і охороною, адміністративно-виховним персоналом – з іншого. Критичного стану досягло самоправство засуджених, в «зонах» відродилися традиції «злодіїв в законі», широко використовується метод організованого тиску на адміністрацію, масові відмови від роботи. І все це відбувається на тлі непридатною матеріальної бази самих кримінально-виконавчих установ.
До числа серйозних проблем належать відсутність низці виконавчих установ власної виробничої бази, недостатня ефективність трудового виховання засуджених і неповне їх охоплення виробничим і загальним навчанням. Але ж загальновідомо, що неробство породжує недисциплінованість, прагнення вбити час в азартних іграх, призводить до різкого зростання кількості проступків, злочинів, посилює небезпеку негативного впливу одних засуджених на інших.
Для успішного виправлення злочинців мало одного лише поголовного залучення їх до суспільно-корисної праці і навчання спеціальності. Праця без повсякденної виховної роботи не може служити достатнім засобом виправлення. У кримінально-виконавчих установах така робота, безумовно, ведеться, але в ній багато формалізму, не завжди використовуються її індивідуалізовані форми. У місцях позбавлення волі як і раніше дуже мало психологів, соціальних працівників, необхідність участі яких передбачена «Мінімальними стандартами» ООН. Страждає недоліками дисциплінарна практика КВУ. Іноді без достатніх підстав призначаються стягнення або, навпаки, заохочення. Досі найбільш дієвою мірою стягнення є поміщення особи в ізолятор і мало використовуються інші, більш дієві засоби виховання. На жаль, недооцінюється велике профілактичне значення роздільного тримання різних категорій засуджених. Іноді з різних утилітарних міркувань в колоніях загального режиму містяться і рецидивісти, і особи, засуджені за тяжкі та особливо тяжкі злочини.
Слабким місцем у діяльності кримінально-виконавчих установ є недостатня зв'язок із звільненими з місць позбавлення волі. Адміністрація дуже рідко проявляє інтерес до їх життєвих планів, до того, як вони працевлаштувалися, як складаються їхні долі.
Нарешті, не можна не відзначити істотні вади в кадровому складі КВУ, перш за все начальників і вихователів. Ця категорія співробітників повинна мати високий рівень освіти, володіти спеціальними знаннями, постійно їх поповнювати і вдосконалювати. Тим часом дані вимоги не витримуються. Праця в «зонах» і в'язницях небезпечна, пов'язана з психологічним навантаженням, яка не підкріплена ні моральними, ні матеріальними стимулами. Все це веде до руйнування професійного ядра працівників пенітенціарних установ.
Справедливо констатуючи недоліки і проблеми кримінально-виконавчої системи, слід все ж зазначити, що до оцінки її можливостей треба підходити тверезо, не перебільшуючи їх. Якщо основне завдання кримінально-виконавчих установ бачити в тому, щоб з них виходили тільки виключно високоморальні люди, то подібне завдання буде явно утопічним.
Певну роль в збереженні рецидивної злочинності відіграють помилки у судовій практиці: прорахунки у визначенні режиму та умов утримання різних категорій засуджених, серйозні недоліки в застосуванні інститутів умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або заміни його більш м'яким
Настільки ж небездоганною є практика амністій і помилувань. Звичайно, умовно-дострокове звільнення є необхідним компонентом так званої прогресивної системи відбування позбавлення волі, є ефективним засобом виправного впливу на злочинців. Не всі амністовані і помилувані повертаються до злочинної діяльності. Однак практика необґрунтовано широкого застосування названих кримінально-правових інститутів не тільки стимулює рецидивну злочинність, а й підриває попереджувальну силу покарання. Кримінальний закон і суд втрачають свій авторитет, тим самим наноситься шкоду вирішенню завдань правосуддя.
Значною мірою рецидивній злочинності сприяють труднощі постпенітенціарного періоду, відсутність реальної системи надання соціальної допомоги колишнім засудженим, помилки та недоліки в роботі з ними.
Слід прямо сказати, що адміністрація підприємств, де вони працюють рідко покладають на себе обов'язок вдумливо і наполегливо працювати з колишніми злочинцями, взагалі не цікавляться їхнім оточенням і поведінкою в побуті, проведенням дозвілля. Правоохоронні органи слабо здійснюють адміністративний нагляд, роблять не все для роз'єднання колишніх злочинців з близьким їм середовищем.
Іншого роду негативна обставина: звільненому доводиться заново налагоджувати своє життя, але він відвикнув від нормальних умов за довгі роки перебування в місцях позбавлення волі. Багаторічне придушення кримінальних нахилів в характері людини певною мірою робить її безвольною. В умовах ізоляції змінюється і наповнення конкретного поняття свободи. Якщо на початку терміну вона розуміється як життя з усіма її турботами і труднощами, то після закінчення декількох років це поняття ідеалізується. Життя в умовах свободи представляється безконфліктним, що є результатом відвикання від нього. Між тим особи, які звільнилися з місць позбавлення волі, можуть зустріти насторожене або різко негативне ставлення до себе з боку оточуючих. Адже в масовій суспільній свідомості зі словом «злочинець» (нехай навіть колишній) нерідко пов'язується образ якогось лиходія, у якого немає позитивних рис. Колишні засуджені чудово усвідомлюють таке ставлення, консолідуються із собі подібними, протиставляючи свою спільноту так званому законослухняному середовищу. У світлі сказаного цілком зрозуміло парадоксальне, на перший погляд, явище, коли деякі неодноразово судимі рецидивісти, звільнившись, прагнуть знову повернутися в місця позбавлення волі. Їх повторні злочини виступають (часто несвідомо) способом подолання відчуження в умовах свободи, де вони не можуть адаптуватися.
Важливо підкреслити ще одну обставину. Переважна кількість рецидивістів вважає себе жертвами соціальних обставин, які звинувачують в своїх невдачах кого завгодно, тільки не себе. Найменше потурання цим поглядам породжує у них різку втрату почуття відповідальності, невгамовну вимогливість до різних державних і громадських органів про «особливе» до них ставлення, бо в іншому випадку вони, мовляв, не можуть утримати себе від злочину. Не можна колишнього злочинця ставити в кращі умови в порівнянні із законослухняними громадянами. Але не слід нехтувати наданням справедливо необхідної допомоги їм у вирішенні соціальних проблем, не можна ставити їх в становище ізгоїв суспільства. У всьому необхідно почуття міри.
4. Переважна більшість рецидивістів — чоловіки. Кількість жінок серед рецидивістів невелика. Серед тих, хто раніше вчинив злочин по лінії карного розшуку, певна частина рецидивістів має три і більше судимостей; значна частина рецидивістів перебувала під адміністративним наглядом. Але не всі, навіть неоднократні, рецидивісти стають «авторитетами», лідерами злочинних груп, «блатними» і засвоюють, як зазначається в літературі, риси професійних злочинців.
З числа чоловіків і жінок шлюбного віку помітно більше несімейних. Сім’ї у засуджених до позбавлення волі, особливо жінок, часто розпадаються (приблизно кожна третя), а фактичні шлюбні відносини підтримуються десь у половини засуджених.
Дослідження особи рецидивістів минулих років і сучасності свідчать про те, що загальними їх рисами є соціальна дезорганізація, соціопатія, відчуження від людських цінностей, перекручені уявлення про нормальні людські стосунки, моральна занедбаність, алкоголізація, наркотизація, імпульсивність, конфліктність. Це в основному рецидивісти старшого покоління, не однократні «відсидки» яких довершують портрет патологічної, аморальної, хронічно хворої соматично і психічно, асоціальної людини. З досягненням 45–50-річного віку «кар’єра» рецидивістів, як правило, завершується, їх злочинність набуває примітивного, часто ситуативного характеру, поєднується із здобуванням коштів на спиртні напої, наркотики. Багато рецидивістів не мають постійного місця проживання, засобів до існування, позитивних соціальних зв’язків, сім’ї тощо. Особливо драматичною є доля жінок-рецидивісток, ресоціалізація яких проблематична.
З точки зору соціальної оцінки одержані при дослідженні рецидивістів дані дозволяють зробити висновок про те, що цих людей характеризує чітко виражена антисуспільна установка особи. Соціальний зміст цієї установки становить наявність у свідомості і поведінці рецидивістів таких усвідомлених антисуспільних поглядів і звичок, як корисливі і паразитичні прагнення, зневажливе ставлення до людей і суспільного ладу, небажання виправлення і адаптації.
Типові загальні і специфічні кримінологічні риси особи злочинців-рецидивістів дозволяють групувати цих осіб. За типом стійкості і спрямованості антисуспільної установки у кримінологічній теорії розрізняють три основних типи рецидивістів.
Рецидивісти антисуспільного типу. Цю групу становлять найбільш небезпечні, кримінально активні, злісні злочинці. До них можна віднести особливо небезпечних рецидивістів, неоднократних рецидивістів, рецидивістів-гастролерів, лідерів кримінального середовища, «злодіїв узаконі», злочинних «авторитетів», «блатних».
Рецидивісти ситуативного типу. Для даної групи характерним є рецидив злочинів залежно від криміногенної ситуації, під значним впливом якої і вчиняється новий злочин. Зазначеному типу рецидивістів притаманні нестійкість ставлення до соціальних цінностей, відсутність більш-менш сталих моральних принципів, примітивність поглядів, імпульсивність реакцій тощо. До цієї групи належать рецидивісти, які вчиняють різнорідні злочини, рецидивісти-неповнолітні тощо.
Рецидивісти асоціального (деградованого) типу. Характерним для цієї групи є тип особи з фактичним розпадом особистості. У таких осіб відмічаються втрата основних життєвих позицій, суспільно корисних зв’язків, глибока соціальна дезадаптація, що є наслідком зловживання алкоголем, наркотиками, токсичними речовинами, психічних відхилень, тяжких хронічних соматичних захворювань. Через похилий вік і тривале перебування у місцях позбавлення волі, примітивізм потреб та інтересів, фізичну неспроможність вчиняти складні за задумом злочини такі особи вчиняють дезадаптивні злочини — дрібні крадіжки, хуліганство тощо [3, с. 446-447].
5. Загальносоціальні заходи запобігання рецидивній злочинності: додаткове створення робочих місць, розширення соціального житлового будівництва за рахунок держави, надання адресної допомоги нужденним сім’ям у забезпеченні елементарних потреб побутового влаштування, підвищення правової освіти і культури, формування морально-психологічних якостей несумісних із неповагою до людини, насильством, злочинною субкультурою, інші заходи, що опосередковано впливають на усунення умов, які сприяють злочинності загалом у т.ч. і рецидиву злочинів.
Спеціально-кримінологічне запобігання рецидивній злочинності – це безпосереднє усунення причин та умов, що її породжують або їй сприяють, формують сталу антисуспільну, деструктивну установку в злочинців, послаблюють контроль над їх свідомою поведінкою, провокують повторні злочинні прояви, а також запобігання й припинення на будь-якій стадії розпочатого злочину, ресоціалізація та адаптація осіб, що відбули покарання. Спеціально-кримінологічне запобігання рецидивній злочинності складається з трьох головних напрямів: кримінологічна профілактика рецидиву, відвернення рецидиву , п рипинення рецидиву.
Кримінологічна профілактика рецидиву – це головним чином випереджальний напрям запобігання рецидивній злочинності. При його здійсненні боротьба з нею виноситься на ранні стадії соціалізації особи. Для реалізації цього напрямунеобхідно рішуче усувати недоліки у професійній діяльності фахівців, які відповідають за процеси навчання та виховання дітей, підлітків, молоді;вживати заходів щодо зменшення впливу негативних умов мікросередовища, які є досить складною справою сьогодення; нейтралізувати сімейне неблагополуччя, де формуються стійкі криміногенні риси майбутнього рецидивіста.
До загальних заходів кримінологічної профілактики відносять: розробку конкретних заходів підриву і руйнування кримінальної «блатної» субкультури, традиції і звичаї якої суперечать загальним людським цінностям і спрямовані на тримання особи в злочинних тенетах; подальше вдосконалення правоохоронної діяльності, зокрема своєчасне виявлення і розкриття злочинів, неухильне забезпечення принципів невідворотності і більш суворого покарання злочинців за новий злочин; перебудова умов відбування покарання у виправних установах, гуманізація системи відбування покарання, орієнтація її на попередження і моральне оздоровлення засуджених; вдосконалення як самого інституту, так і практики адміністративного нагляду, усунення формалізму в його здійсненні, а саме: підвищення індивідуальної ресоціалізаційної роботи з особами, які реально можуть вчинити новий злочин, насиченість періоду адміністративного нагляду позитивними обов’язками піднаглядного (наприклад, пройти курс лікування, навчання, відновити сімейні зв’язки, працевлаштуватися тощо); комплексні заходи соціального контролю і соціальної допомоги, не формальне проведення і дійсна зацікавленість у долі звільненого з місць позбавлення волі з боку правоохоронних органів, органів влади, трудового колективу, сім’ї (у цьому разі вкрай важливим є функціонування в кожній області центрів соціальної адаптації і ресоціалізації, які включають соціально-психологічну і наркологічну служби, що деякою мірою сприятиме зменшенню гостроти проблеми постпенітенціарного періоду); відновлення серйозної профілактичної роботи з такими складними категоріями осіб, звільнених з місць позбавлення волі, як психічнохворі, хронічні алкоголіки і наркомани, психопати, соціопати тощо; поширення практики застосування випробного строку, як засобу запобігання вчинення злочину, а також активної участі громадськості і трудових колективів у відповідній виховній роботі з метою закріплення результатів виправлення і залучення засуджених до чесного життя.
Відвернення рецидиву зводиться до того, щоб спонукати тих, хто відбуває покарання, і тих, хто звільняється від нього, відмовитися від продовження злочинної діяльності. Для переорієнтації установки на продовження злочинної поведінки на позитивні наміри необхідна система конкретних групових і індивідуальних заходів, які сприяли б вибору засудженим альтернативного, позитивного шляху свого життя. Активна протидія рецидиву являє собою рішучі дії щодо схилення осіб до добровільної відмови від продовження злочинної поведінки, роз’єднання злочинних угруповань та ізоляції лідерів, «авторитетів», організаторів, контролю за додержанням правил і обмежень адміністративного нагляду з притягненням винних у його порушенні до відповідальності, соціальної і матеріальної допомоги тим, хто має твердий намір відмовитися від продовження злочинної діяльності, тощо. Повинна бути забезпечена надійна взаємодія і координація зусиль правоохоронних органів у виконанні програм боротьби з рецидивною злочинністю, налагоджена і вдосконалена міжнародне співробітництво у сфері боротьби з рецидивною злочинністю. Необхідно проводити законотворчу роботу щодо вдосконалення кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного, кримінально-виконавчого законодавства, підвищити рівень оперативно-розшукової роботи з виявлення і припинення злочинної діяльності злісних рецидивістів і професійних злочинців
З метою надання державної і громадської допомоги доцільно: створювати благодійні фонди для засуджених; відкривати безкоштовні нічліжки для безпритульних більш широко залучати до процесу ресоціалізації релігійні організації, соціальні групи, окремих громадян;налагодити в країні через засоби масової інформації за допомогою і підтримкою громадськості контрпропаганду злочинної діяльності; протидіяти залученню у злочинну діяльність неповнолітніх та молоді [4, с. 206-208].
s Контрольні питання:
1. Що таке кримінологічний рецидив злочину?
2. Які основні кількісно-якісні показники рецидивної злочинності в Україні за 2013-2016 рр.?
3. Якими є головні соціально-демографічні, кримінально-правові та моральні риси рецидивіста?
4. Як ви вважаєте, чи можлива типологія злочинців-рецидивістів?
5. Перелічіть основні заходи спеціально-кримінологічного запобігання рецидивної злочинності.
? Тестові завдання:
1. Для рецидивної злочинності сьогодні притаманно:
а) збільшення кількості злочинів, що вчиняються рецидивістами;
б) зменшення кількості злочинів, що вчиняються рецидивістами;
в) стабілізація рівня рецидивної злочинності;
г) динаміка рецидивної злочинності нестабільна, тому не можливо встановити її закономірності.
2. Чи існують специфічні причини рецидивної злочинності, крім причин злочинності в цілому?
а) подібних відмінностей не існує;
б) рецидивну злочинність генерують лише специфічні для неї причини;
в) рецидивна злочинність є продуктом як загальних для всієї злочинності, так і специфічних тільки для рецидивної злочинності криміногенних факторів;
г) наукою не встановлені причини рецидивної злочинності.
3. Які види злочинів переважають у структурі рецидивної злочинності?
а) злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту;
б) злочини проти власності;
в) злочини проти правосуддя;
г) злочини проти життя та здоров’я.
4. Вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин – це:
а) кримінально-правовий рецидив;
б) пенітенціарний рецидив;
в) кримінологічний рецидив;
г) загальний рецидив.
5. Рецидивна злочинність – це:
а) сукупність вчинених злочинів особами, раніше судимими;
б) складова частина всієї злочинності, яка являє собою сукупність злочинів, вчинених особами на певній території протягом певного часу, які раніше вчинювали злочини;
в) вчинення особою двох і більше умисних злочинів;
г) вчинення раніше судимою особою злочинів, якщо судимість за перший злочин ще не погашена;
& Додаткова література
1. Бабенко А. М. Регіональні особливості рецидивної злочинності в Україні / А. М. Бабенко // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія Юридичні науки. – 2014. – Випуск 3. Том 3. – С. 14-19.
2. Василенко К. І. Інтегрований вплив соціально-виховної роботи із засудженими на розвиток діяльності інституцій громадянського суспільства та самодіяльних організацій засуджених у виправних колоніях / К. І. Василенко // Право. Науково-інформ. вісн. – 2015. – № 12. – С. 154–163.
3. Виноградова С. О. Рецидивна злочинність серед неповнолітніх: причини та попередження /С. О. Виноградова // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. – 2015. – Випуск 33. Том 2. – С. 141-144
4. Гончарова М. В.Личность корыстного преступника-рецидивиста: Монография / Под ред. Заслуженного деятеля науки РФ, доктора юридических наук, профессора Ю.М. Антоняна. – М. : ФГКУ «ВНИИ МВД России», 2013. – 104 с.
5. Колос О. В. Повторність злочинів за Кримінальним кодексом України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.08 «кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / О. В. Колос. – Київ, 2015. – 19 с.
6. Коростылёва О. В. Анализ криминогенного состава осуждённых к наказаниям без изоляции от общества. Прогноз рецидивной преступности среди лиц, осуждённых к наказаниям без изоляции от общества (на материале уголовно-исполнительных инспекций Сибирского федерального округа) : аналитический обзор / О. В. Коростылёва, П. Н. Красоткин, О. В. Обернихина. – Новокузнецк : Кузбасский институт Федеральной службы исполнения наказаний, 2013. – 111 с.
7. Кошелева Е. В. Семейное неблагополучие как фактор повторной преступности несовершеннолетних / Е. В. Кошелева // Российский следователь. – 2015. – № 14. – С. 8-11.
8. Лагоцька В. Ф. Запобігання жіночій рецидивній злочинності у республіці Польща: досвід для України / В.Ф. Лагоцька // Кримінологічна теорія і практика: досвід, проблеми сьогодення та шляхи їх вирішення: матеріали науково-практичної конференції (м. Київ, 25 березня 2016 р.). / ред. кол. В. В. Чернєй, О. М. Джужа, В. В. Василевич та ін. – К. : Національна академія внутрішніх справ, 2016. – С. 173–176.
9. Лагоцька В. Ф Кримінологічна характеристика рецидивної злочинності жінок : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.08 «кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / В. Ф. Лагоцька. – Київ, 2016. – 20 с.
10. Лагоцька В. Ф. Історична ґенеза дослідження проблеми жіночої рецидивної злочинності в кримінологічній науці / В. Ф. Лагоцька // Прикарпатський юридичний вісник. – 2016. – №1(10). – С. 205-209.
11. Телефанко Б. М. Взаємозв’язок ефективності покарання і рівня рецидивної злочинності / Б. М. Телефанко // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2014. – №3. – С. 229-236.
Дата добавления: 2019-07-17; просмотров: 419; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!