Реформа 1861 р. та особливості проведення в У.
Причини скасування кріпосного права:
1) криза феодально-кріпосницького ладу в 1859-1861 р. досяг вищої точки, що висловилася у величезному відставанні Росії від країн Заходу, у принизливій поразці в Кримській війні, у рості селянських повстань;
2) бажання скасування кріпосного права було в селянства і буржуазії, що зароджується, (якої був необхідний ринок вільної робочої сили), ліберальної і революційно-демократичної интеллигенции-(видевшей економічну безперспективність кріпосництва і його безнравственность), у перекласти своє господарство на буржуазні рейки);
3) необхідність зміцнення оборони країни після поразки в Кримській війні, що було неможливо без капіталістичного перетворення країни;
4) кріпосне право в більшості країн Європи було вже скасовано, через що кріпосницька Росія виглядала в очах Європи відсталою, забитою, патріархальною;
5) повернути колишню могутність після поразки в Кримської війни і на рівних конкурувати з Англією, Францією й ін. країнами Росія могла, лише вступивши вслід, за ними на капіталістичний шлях розвитку.
У результаті; у 1859-1861 р. у Росії укладається революційна ситуація, і в умовах, коли була ясна безперспективність кріпосницької системи, Олександр II для запобігання можливого революційного вибуху в Росії 19 лютого 1861 р. підписує "Маніфест" про скасування кріпосного права. Принципи скасування кріпосного права.
|
|
|
Позитивні (буржуазне утримання):
а) селяни одержували особисту свободу і цивільні права: можливість вільно розпоряджатися своїм майном, виступати в суді, укладати угоди й ін. від свого імені, а не від імені поміщика, як це було колись, тобто селяни стали юридичними особами;
б) селяни звільнялися з землею (за викуп).
Негативні (кріпосницькі риси):
а) поміщики залишилися власниками більшості земель у державі;
б) в особисте користування селянин одержував тільки землі, на яких знаходилася його садиба з господарськими будівництвами, а польовий наділ він зобов'язаний був викупити в поміщика;
в) протягом 20 років селянин рахувався "временнообязанным" і повинний був залишатися в поміщика і за користування землею відпрацьовувати панщину або сплачувати оброк, як і до 1861 р.;
г) зберігалася община, як засіб суворого виконання селянами повинностей перед поміщиком (тому що з поміщиком розраховувався не кожний селянин окремо, а вся община в цілому);
д) для дозволу споровши був створений інститут світових посередників, що призначалися винятково з дворян і тому не могли бути "безсторонніми примирителями" земельних суперечок селян і поміщиків.
Здійснення реформи в поміщицьких селян:
|
|
|
1) поміщик давав селянину землю в такій малій кількості, щоб економічно змусити селянина звернутися по допомогу і потрапити в нову економічну залежність від поміщика;
2) система відрізків, коли для кожного регіону установлювалася вища і нижча норма наділу;
3) вага відрізків полягала не тільки в розмірах, але й у методах здійснення, тому що:
а) поміщик відрізав найбільше необхідні для селян землі, чим змушував селян орендувати ці ж землі на кабальних умовах;
б) черезсмужжя, коли поміщик, що мав право відрізати будь-яку частину селянської земли-отрезал її смугами, розташованими найчастіше на значному видаленні друг від друга, у результаті чого один селянський наділ надавався в 5-6 місцях, для з'єднання яких селянин змушений був орендувати свою колишню землю в поміщика на його умовах.
Значення реформи 61 року:
1) реформи поклали початок капіталістичному розвитку Росії й У, перетворивши феодально-кріпосницьку монархію в монархію - буржуазну;
2) реформа сприяла більш швидкому капіталістичному розвитку країни;
3) Відбулася деяка демократизація товариства, якщо порівнювати внутрішню і зовнішню політику Миколи I і Олександра II;
4) проте через те, що буржуазні реформи проводилися "зверху", тому в країні залишилися многие феодальні пережитки.
|
|
|
1863 – звільнення удільних селян
1866 – звільнення державних селян
23. Буржуазні реформи 60-70-х рр. Х I Х ст. у Наддніпрянській Україні та їх значення.
Курс проведення реформ було проголошено царем Олександром 2. У промові перед московським дворянством 30 березня 1856 р. У кожній губернії створюються комітети по розробці реформ, які потім мала опрацювати Головна комісія у Петербурзі, до складу якої ввійшли і ряд українських дворян, такі, як Григорій Галаган, Василь Тарановский. В результаті комісія запропонувала царю компромісний варіант аграрної реформи.
19 лютого 1861 р. царський маніфест проголосив скасування кріпосного права, що поклало початок проведення реформ у Російській імперії. в т. ч. і в Україні.
Аграрна реформа в Україні проходила за місцевими положеннями. Так, територія України була поділена на ряд регіонів по специфіці проведення аграрної реформи:
а) губернії Новоросійського краю — тут переважно общинне землеволодіння.
б) Лівобережна Україна (Полтавська, Чернігівська, частково Харківська губ.) — тут переважно подвірне землекористування.
За аграрною реформою скасовувалась особиста залежність селянина від поміщика, селяни чорноземних районів отримували 3-5 десятин землі на душу, нечорноземних районів — 4-7 десятин, земельні надлишки забирались на користь поміщика. Так, на півдні та сході селяни втратили до 30% своїх наділів. Виняток ставило правобережжя, де панувала польська шляхта, і уряд, щоб привернути на свою сторону населення, збільшив селянські земельні наділи на 20%. Всі селяни за отримані наділи повинні були сплатити викупні платежі протягом 49 років. До переходу на викуп селяни вважались тимчасово зобов'язаними і мали виконувати повинності. Лише на Правобережжі вони були переведені на обов'язковий викуп, а викупна плата зменшувалась на 20%. Вводилась загальноросійська система селянського управління: сільські громади, об'єднані у волості, та кругова порука за сплату податків. Поміщицьке господарство та земельна власність залишались недоторканими.
|
|
|
За аграрною реформою було проведено ряд реформ, що стосувались питань державного устрою Російської імперії: земську, судову, освітянську, міського самоврядування, цензурну та військову
В 1864 р. було проведено земську реформу (1.01.1864): створювалась система місцевого самоврядування під зверхністю дворянства. В Україні реформа поширювалась на південні та лівобережні губернії, де було утворено 6 губернських та 60 повітових земських управ. На Правобережній Україні зекіське самоврядування було введене лише аж у 1911 р. Земськими органами самоврядування були: губернські земські собори та їх виконавчі органи — губернські та повітові земські управи. До повітових зборів входили гласні, обрані на трирічний строк по куріям за майновим цензом. Гласні, обрані на повітових землях, утворювали губернське земське зібрання.
Функціями земств було: упорядкування доріг, організація медичної допомоги, утримання народних шкіл, пошти, збір статичних даних, та ін.
Створення земської системи самоврядування свідчить про оформлення виборної структури в бюрократичній системі управління. Хоча земства мали обмежену компетенцію, вони стали осередком формування ліберальної опозиції самодержавству.
За судовою реформою (20.11.1864) вводився позастановий, відкритий, незалежний від чиновників суд. Тепер судочинство відбувалось за участю двох сторін: обвинування та захисту, провину підсудного визначали присяжні судді, обрані населенням. Судова реформа була найдемократичнішим заходом царату.
У цей же час здійснювалась освітянська реформа, яка забезпечила введення єдиної системи початкової освіти, створення мережі жіночих, чоловічих та реальних гімназій. Право на освіту здобули всі стани, але спроможні оплатити навчання. З 1686 р. було відновлено автономію університетів.
Протягом 1862-74 рр. проводилась військова реформа. Росію було розділено на 10 військових округів, в т.ч. на Україні 3: Київський, Харківський, Одеський. На чолі округу призначався командуючий округом, при ньому діяв штаб та військова рада. Було введено новий військовий статут, загальну військову повинність, строк служби 6 років (7 на флоті). Від служби в армії звільнялось дворянство, духовенство. Створювалась мережа військових освітніх закладів: військових гімназій, училищ. куди характерно вступали юнаки недворянського походження.
У 1870 р. було проведено реформу міського самоврядування, в містах створювались міські думи, члени яких обирались всіма платниками податків міста за безстановим принципом Міська дума обирала виконавчий орган управління — міську управу, на чолі якої стояв голова Органи самоуправління міст підпорядковувались губернаторові та міністрові внутрішніх справ. Міські органи управління займалися питаннями благоустрою, торгівлі, промисловості, охорони здоров'я та ін.
В 1897 р. було прийнято закон про скорочення тривалості робочого часу до 11 годин, обов'язковими були вихідні та святкові дні.
Таким чином, реформи 60-70 х років створили основу для переходу від феодально-станового устрою Російської імперії до буржуазно-представницького устрою.
24. Національно-визвольний рух в українських землях у ХГХ ст. (Кирило-Мефодіївське товариство, громади).
Починаючи з 40-х рр. ХІХст., в Україні починає формуватися політичний національний рух. Причини: поглиблення кризи кріпосницького господарства, вплив польського визвольного руху і, особливо, посилення політики русифікації. Так, у 30-40-х рр. російська мова запанувала в державних та освітніх закладах, було заборонено католицьку й греко-католицьку церкви, ліквідовано в містах магдебурзьке право. У даних умовах саме Київ, якому царським урядом відводилась роль центру русифікації, став натомість осередком укр. нац. руху. Саме в Київському університеті виник таємний гурток «Київська молода», на базі якого навесні 1846р. було сформовано першу нелегальну національно-політичну організацію – «Кирило-Мефодіївське товариство»(братство). Загальна чисельність братства складала 12 осіб. Організатори Кирило-Мефодіївського товариства: Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Білозерський. Інші члени: Навроцький, Посяда, Андрузький, Маркович, Тулуб, Куліш, Пильчиков, Савич, Шевченко. Радикали: Шевченко, Гулак, Навроцький, Посяда, Андрузький. Помірковані: Костомаров, Куліш та інші. Головними ідеями Товариства були досягнення Україною незалежності в союзі слов'янських народів, установлення в країні демократичного устрою на зразок США чи Франції, скасування кріпацтва та повалення самодержавства. Кирило-Мефодіївським товариством було розроблено також Статус організації, провідним положенням якого стало проголошення рівноправ'я народів, держав і громадян майбутньої слов'янської федерації. Навідміну від декабристів Товариство намагалося залучити на свій бік народні маси. З цією метою були спроби розгорнути пропагандистсько-агітаційну роботу, про що свідчать вилучення жандармами дві прокламації, звернені до «братів-українців» і «братів великоросів та поляків». Втілити в життя свої погляди кирило-мефодіївцям не судилося, оскільки навесні 1847р. усі 12 учасників були заарештовані. Вони без суду були покарані засланням у різні міста Росії, а Т.Шевченка на 10 років відправили в солдати із забороною писати й малювати.
Громади – культ-просвітницьке легальне русло. Єднала нац укр. Ідея на демократ. грунті, повалення Рос. Імперії: підручники, збірки нар. творчості. Антонович,Русов,Чубинський,Лисенко, П.Мирний, Шевченко.
25. Соціально-економічне та політичне становище в Наддніпрянській Україні на початку XX ст. Виникнення політичної кризи та її прояви (1900-1904 рр.).
В начале 20 века украинский народ не имел собственной государственности. Земли Украины были разделены между двумя империями – Российской и Австро-Венгерской. Преимущественное большинство земель, заселенных украинцам, входило в состав России (девять губерний: Киевская, Волынская, Подольской, Полтавской, Черниговской, Харьковской, Екатеринославской, Херсонской, Таврической). Украинцами также были заселены большие районы Кубани, Черноморской губернии, части Курщины, Воронежчины, Холмщины, Берестейщины. Украинские земли на запад от реки Збруч были частью Австро-Венгрии. Это – Восточная Галиция, Буковина и Закарпатье. Общая площадь земель обеих империй, заселенных преимущественно украинцами, составляла более 700 тыс.км2. Украина была наибольшей по площади среди зависимых стран Европы и четвертой среди независимых – после России, Австро-Венгрии и Германии. Население Украины накануне 1917 г. превышало 48 млн. человек. В сельской местности проживало около 80 % населения Украины, в городе – до 20 %. Украина имела все необходимое для самостоятельного существования и зажиточной жизни ее жителей: трудолюбивое население, полезные ископаемые, довольно развитые отрасли промышленности (особенно в Донбассе и Приднепровье), богатые земляные ресурсы. Но этим распоряжались преимущественно не украинцы. Имперские правительства России и Австро-Венгрии поддерживали в подвластных украинских землях национальный и социальный гнет низкий уровень просвещения населения, подавляли любое проявления стремления к созданию суверенного Украинского государства.
26. Події революції 1905-1907 рр. в українських землях. Значення та наслідки революції.
На початку ХХст. у Російській імперії виникла політична криза. Обумовили її неврегульовані зв'язки між працею й капіталом, існування великого поміщицького землеволодіння й відповідно безземелля та малоземелля більшості селян, відсутність політичної свободи, національне гноблення. Основні верстви населення, пролетаріат, буржуазія, селянство, жадали реформ. Отже, країна відчувала гостру необхідність у модернізації всіх сфер життя. Суспільне невдоволення породжувало численні страйки робітників (загальний страйк 1903 р.), повстання селян (на Полтавщині та Харківщині в 1902 р.), демонстрації та виступи студенства України. Розвиток революційної кризи прискорила російсько-японська війна 1904-1905рр. Початком революційних подій став розстріл робітників урядовими військами під час мирної демонстрації 9 січня 1905р. в Петербурзі, коли тільки за офіційними даними загинуло близько ста чоловік. А вже через декілька днів застрайкували робітники Києва, Катеринослава, Одеси, Горлівки, Юзівки та інших промислових центрів України. Розпочався селянський рух, який протягом першого півріччя 1905р. охопив 64% всіх повітів Наддніпрянщини. Серед причин боротьби трудящих переважав соціальний фактор, що однак не заперечувало висування й національних вимог (надання Україні автономії, впровадження української мови в школі, церкві та суді тощо). В червні 1905 р. відбулося повстання матросів на броненосці «Потьомкін» під проводом Г.Вакуленчука та О.Матюшенка; в тому ж році – загальний жовтневий політичний страйк; 11-15 листопада 1905р. – повстання моряків-чорноморців і солдатів севастопольського гарнізону на чолі з лейтенантом П.І.Шмідтом, 18 листопада 1905р. – збройний виступ саперного батальйону в Києві, очолений підпоручиком Б.Жаданівським. Кульмінацією революційних подій були збройні виступи пролетаріату України в Горлівці, Харкові, Олександпівську в грудні 1905р. Як і попередні повстання, вони зазнали поразки, але уряд змушений був піти на уступки. Ще 17 жовтня 1905р. з'явився царський маніфест, який проголошував недоторканість особи, політичну свободу (слова, друку, зборів, спілок), обіцяв скликати законодавчий представницький орган – Думу. І Дума: 27 квітня 1906р.; ІІ Дума – 20.02.1907- 3 червня 1907р. З вимогою надати Україні політичну автономію і запровадити українську мову в школах, судах та місцевих адміністративних органах виступила Українська парламентська громада, яка об'єднувала понад 40 депутатів-українців у І та ІІ Державних думах. Всередині Української думської фракції не було єдності. Революція викликала пожвавлення національного руху на українських землях. У містах виникають культурно-просвітницькі організації «Просвіти»: участь у їх роботі брали такі відомі діячі, як Б.Грінченко, Леся Українка, М.Лисенко, М.Коцюбинський, Панас Мирний, Д.Яворницький, М.Аркас. З'являється в той час і періодична преса – у 1906р. виходило 18 україномовних газет і журналів. Після розпуску ІІ Думи 3 червня 1907р. революція вважається завершеною.Хоча в її ході не було вирішено багато гострих питань (аграрного, робітничого), але вона стала поштовхом для перетворення Росії на конституційну монархію. Було створено законодавчу Думу, легалізовано партії, профспілки, скасовано попередню цензуру щодо друкованих видань, дозволено економічні страйки, мітинги та демонстрації. Уряд під тиском мас був вимушений скасувати викупні платежі селян, зменшити робочий день на підприємствах до 10 годин. У середньому на 15% зросла заробітна плата. Дещо послабився в цей час і національний гніт. Революція виявилася слабкою, щоб істотно підірвати монархічно-бюрократичну систему.
27. Виникнення та діяльність у Наддніпрянщині на початку XX ст. українських політичних партій. Українська думська громада.
У історії У, її народу цей період характеризується підйомом ліберального, національного і демократичного прямування. Утворення національних партій У:
Революційна укр. партія (РУП) - утворена в 1900 р. у Харкові на зборах студентських громад. Фундатори партії -. Д. Антонович, М. Русов, Л. Матусевич, Д. Познавский і ін. У 1902 г, складалася з 6 організацій: у Києві, Харкові, Полтаві, Лубн, Прилук і Катеринославі - на чолі з центральним комітетом. Ціль партії - боротьба за національні права і соціальну революцію. Відстоювали соціальні інтереси селянства, що вважали основою укр. нації. Свої програмні вимоги викладали на сторінках нелегальних видань: газети «Селянин» і часопис «Гаснуло».
Фракції:
1) Більшість членів РУПа на чолі з Н. Поршем, В. Винниченко і C. Петлюрою вважало, що ця організація повинна бути національною партією, у якій входять винятково українці і який об'єднує націоналізм і марксизм. Соціал-демократична орієнтація партії;
2) Група Н. Міхновского виступала з націоналістичних позицій за «самостійну У» під гаслом «У. для українців».
3) Група М. Меленевского вважала, що РУП повинна відмовитися від національної орієнтації, стати автономною частиною Російської соціал-демократичної партії. У умовах що насувається революції - розкол був неменучий.
Народна укр. партія (НУП) - у 1902 р, група М.Міхневского вийшла з РУПа й організувала невеличку по чисельності НУП.
« Спілка » - у 1904 р. із РУПа пішла група під керівництвом М. Меленевского, що проголосила себе «укр. соціал-демократичною спілкою» (« Спілка ») і на початку 1905 р. влилася в меншовицьку фракцію РСДРП на правах її автономної частини. Чисельність «Спілки» у роки революції - до 6 тис. чел., особливою підтримкою користувалася серед залізничників і с/г робітників.
УСДРП - у 1905 р. частина РУП, що залишилася, перейменувалася й Укр. соціал-демократичну робочу партію (3 тис. чоловік). Лідери: В. Винииченко, Н. Порш, Д. Антонович, С. Петлюра. Вимоги партії: демократизація суспільного ладу, автономія У, конфіскація значної земельної власності.
Укр.ая радикальна партія (УРП) виникнула в 1904 р. на чолі з письменниками А. Гринченко, С. Єфремовим, Д. Дорошенко й ін.
Укр. демократична партія (УДП) - на чолі з А. Дотоцким і Е. Чикаленко виникла в 1904 р. Обі партії, нечисленні по складі, стояли на ліберально-буржуазних позиціях, близьких до російської кадетської партії. Вони виступали за конституційну монархію в Росії з наданням автономії У, земельну реформу.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 327; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!