ОПТИМІЗАЦІЯ РОЗМІЩЕННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ КУЛЬТУР

У сільському господарстві використовується всього декілька сотень видів рослин і декілька десятків видів тварин. Більша час­тина сільськогосподарської продукції забезпечується в кращому випадку 20 видами тварин і рослин. Протягом тисячоліть люди намагалися їх покращити, при цьому мало використовували реш­ту фауни і флори. Безумовно, люди майбутнього краще нас вико­ристають великий генетичний потенціал рослин і тварин за умов їх збереженості. Тому надзвичайним завданням є збереження якомога більше різноманітних біоценозів, генофонду рослин та активізація робіт по інтродукції диких видів.

Надзвичайно актуальною залишається проблема раціонально­го розміщення традиційних культур. Оптимізація розміщення угідь, культур, удосконалення структури посівних площ в Украї­ні ще мають значні резерви, оскільки спеціалізація виробництва в ряді районів знаходиться у протиріччі з природними факторами. Раціональне вирішення цього завдання може дати помітне збіль­шення виробництва продукції та вирішити цілий ряд екологічних питань без особливих матеріальних витрат.

У складних ерозійних ландшафтах на піщаних та інших мало­продуктивних грунтах доцільно переглянути зернову спеціалізацію на користь тваринництва з одночасною інтенсифікацією виробниц­тва зерна в лісостеповій зоні. Сконцентрувавши виробництво това­рної пшениці на чорноземах, темно-сірих, темно-каштанових і каш­танових ґрунтах, доцільно скоротити її посіви на солонцюватих та супіщаних ґрунтах на користь фуражних культур.

Необхідно істотно збільшити виробництво кукурудзяного зе­рна, перш за все шляхом підвищення врожайності та розширення ареалу вирощування цієї культури в більш північних районах за рахунок ранньостиглих гібридів. У традиційних районах її виро­щування питома вага у виробництві зерна повинна становити не менше половини.

При порівняльній оцінці сільськогосподарських культур за їх продуктивністю доцільно поряд з іншими критеріями виходити з кінцевої цілі виробництва і, коли це кормова культура, з виходу тваринницької продукції.

За кормовою відповідністю і якістю протеїну на перше місце з традиційних культур доцільно ставити зернобобові, а з колосових злаків — ячмінь. Досвід показує, що 1 т незбагаченої білковими добавками пшениці забезпечує одержання приблизно 120 кг при­росту маси, така сама кількість ячменю — 160 і гороху в складі комбікорму — 350 кг.

Доцільно сконцентрувати посіви цукрових буряків у районах, де переважають типові, звичайні, вилугувані чорноземи і темно-сірі лісові ґрунти, товарне картоплярство — на середньо- і легко-суглинних ґрунтах лісостепової зони та на Поліссі з урахуванням потреби місцевих промислових центрів та інших регіонів держави.

Є потреба значного розширення на Поліссі посівів озимого жита, ячменю, ріпаку, зернобобових. Необхідно диференційовано розміщати культури за стійкістю до посухи, перезволоження, со­лонцюватості ґрунтів і до інших несприятливих умов.

Перспектива розвитку зернового господарства і кормовироб­ництва значною мірою пов'язана з виведенням нових сортів зер­нових і кормових культур. Для районів Полісся і Лісостепу необ­хідні скоростиглі сорти зернових, стійкі до холоду, вилягання, хвороб, внутрішньостеблових шкідників, проростання зерна на рослині, підвищеної кислотності ґрунтів.

Для лісостепової та степової зони необхідні середньостиглі, середньопізні та швидкостиглі сорти з високою якістю зерна, стійкі до посухи, хвороб, шкідників, вилягання та типів ґрунтів.

Асортимент сортів зернових культур значною мірою визна­чають набір технологій їх вирощування і відповідно об'єми за­стосування добрив, меліорантів, пестицидів та ретардантів.

Великі можливості є в розширенні асортименту кормових культур, у тому числі інтродукції нових видів. Ускладнення агроценозів, розвиток складних ценозів — одна із перспектив екологізації землеробства і підвищення його стабільності.

Особливості формування сівозмін. Основою кожної системи землеробства є сівозміна. Перше наукове тлумачення сівозміни сформувалось у вигляді теорії плодозміни ще на початку XIX ст. А. Теер обґрунтував її доцільність, виходячи з своєї теорії гуму­сового живлення рослин, з якої виходить необхідність чергуван­ня культур, що не виснажують ґрунт і збагачують його гумусом. Всередині цього століття ця необхідність вже розгляда­лася з позиції теорії мінерального живлення Ю. Лібіха, тобто з точки зору однобічного виснаження ґрунту на елементи живлення.

При цьому одночасно розвивалось уявлення про необхідність чергування культур для усунення несприятливих фітосанітарних умов: забур'яненості посівів, накопичення шкідників, ґрунтових патогенів, специфічних для тих або інших рослин.

В цілому склався всебічний підхід до оцінки значення сіво­зміни, в основі якої є такі критерії:

регулювання режиму органіч­ної речовини ґрунту і мінеральних елементів живлення;

підтри­мання задовільного структурного стану ґрунту та інших фізичних властивостей;

регулювання водного балансу агроценозів;

попе­редження процесів ерозії та дефляції;

зменшення забур'яненості посівів;

 регулювання фітосанітарного стану ґрунту.

Орієнтуючись на плодозміну, товаровиробник змушений за­йматися відразу багатьма культурами, вести універсальне госпо­дарство. Проте такому господарству важко досягти високої про­дуктивності праці, тому що кожна група культур вимагає свого комплексу технічних засобів для вирощування, зберігання та пе­реробки продукції, різнопланової технічної орієнтації і т. ін.

Процес спеціалізації сільського господарства в передових країнах почався давно і неухильно продовжується. Виробники концентрують зусилля на виробництві максимальної кількості продукції. Відповідно давно існували і існують протиріччя між плодозміною і спеціалізацією землеробства, які можуть загост­рюватись, якщо зневажаються вимоги спеціалізації або абсолю­тизуються ті або інші полегшення теорії сівозмін.

Науково-технічний прогрес і зростання виробничо-ресурсного потенціалу певною мірою нівелюють розглянуті протиріччя. За умов оптимального забезпечення добривами і пестицидами, ви­користання стійких до хвороб сортів, біопрепаратів і інших засо­бів захисту рослин значення чергування культур щодо мінераль­ного живлення, боротьби з бур'янами, шкідниками і хворобами послаблюється, зростає можливість повторного вирощування культур, головним критерієм доцільності чистого пару стає воло­гозабезпеченість.

Нездоланною перешкодою на шляху поглиблення спеціаліза­ції сівозмін є біологічна ґрунтовтома внаслідок накопичення в ґрунті колінів. Більшість інших стимулюючих факторів може бути передбачена різними засобами, питання лише в мірі витратності та екологічної безпеки застосовуваних препаратів і техно­логій.

Значення багаторічних трав як попередника в сівозмінах під­вищується при їх удобренні. За таких умов вони залишають в ґрунті більше органічної речовини, збагаченої поживними елеме­нтами, які потім поступово вивільнюються в процесі вегетації наступної культури. Внаслідок знижується можливість її виля­гання, покращуються умови мінерального живлення, зменшу­ються втрати мінеральних елементів при вимиванні. Це особливо важливо на легких за гранулометричним складом ґрунтах, де час­тка багаторічних трав повинна істотно зростати.

Першочергове завдання землеробства полягає в адекватному розміщенні культур відповідно до їх біологічних вимог, що може бути досягнуто формуванням спеціалізованих сівозмін стосовно до агрономічних типів ґрунтів.

Спрямування сільськогосподарських культур до певних умов їх вирощування в сучасних умовах стало відправною позицією нової науки — агрофітоценології. На жаль, цей підхід не завжди був врахований як визначальний в проектуванні сівозмін.

В сучасних умовах замість традиційно обов'язкової умови підвищення родючості всіх ґрунтів сучасна стратегія землекорис­тування повинна орієнтуватися в першу чергу на інтенсифікацію використання кращих земель і вжиття заходів по упередженню ерозії, дефляції та інших видів деградації. Підвищення їх продук­тивності створить передумови для виводу з активного сільсько­господарського обороту малосприятливих земель.

Підвищення родючості бідних ґрунтів пов'язане частіше всього з переборенням несприятливих елементарних ґрунтових процесів шляхом застосування великих кількостей органічних добрив, меліорантів і інших витратних заходів. Причому підтримання нового ста­ну вимагає постійних зусиль, бо як тільки вичерпується меліоратив­ний ефект, посилиться прояв несприятливих процесів.

Використання таких земель повинно бути зорієнтованим на вирощування культур, стійких до несприятливих умов, здатних переносити засолення, солонцюватість, перезволоження, виси­хання, ерозійні процеси, несприятливий фітосанітарний стан. Значення сівозміни підсилюється в міру ускладнення агроландшафту і проявлення несприятливих факторів.

Сівозміни відіграють вирішальне значення в попередженні ерозійних процесів. Від підбору культур за їх ґрунтозахисною здатністю і чутливістю до змитості ґрунтів залежить продуктив­ність ріллі і збереженість ґрунтового покриву. Формування сіво­змін у складних ерозійних ландшафтах відбувається з врахуван­ням поділу території і крутизни схилів. При цьому поділ схилів за крутизною, поданий в загальній схемі класифікації земель, має різне визначення. Наприклад, в умовах Лісостепу та Степу, де водна ерозія ґрунту найбільш інтенсивно проявляється в період весняного розтавання снігу, під інтенсивні зернопросапні і зернопаропросапні сівозміни рекомендується відводити незмиті і малозмиті чорноземи та темно-сірі лісові ґрунти — до 3°, а на сі­рих і світло-сірих лісових ґрунтах — до 2°. На мало- і середньозмитих чорноземах і темно-сірих лісових ґрунтах зі схилом 2-3° вводяться травопільні сівозміни (з зерновими і зернобобовими культурами, багаторічними травами). На середньо- і дуже змитих чорноземах і темно-сірих грунтах на схилах понад 5°, сірих і сві­тло-сірих на схилах більше 4° доцільно вводити ґрунтозахисні сі­возміни, що включають 50 % і більше багаторічних трав.

При формуванні сівозмін необхідно враховувати, що їх функ­ції по регулюванню водного режиму, елементів живлення, орга­нічної речовини, складання ґрунту, його фітосанітарного стану, з межею забур'яненості посівів виконує система удобрень, чистий пар і система догляду за ним, підбір сортів, строки сівби та інші агротехнічні заходи.

Використання чистого пару. Значення чистого пару в земле­робстві пов'язується із зменшенням впливу посухи, очищенням ґрунту від насіння та вегетативних органів розмноження бур'янів, накопиченням рухомих елементів живлення, поліпшен­ням фітосанітарного стану. При цьому підвищується стабільність виробництва зерна, економиться насіння, більш рівномірно і ефе­ктивно використовуються трудові та матеріально-технічні ресур­си. Наявність пару дозволяє знизити напруженість польових ро­біт в період максимального навантаження. Тому пар протягом століть сприяє вирощуванню зернових культур в посушливих районах, а відмова від нього супроводжувалась зниженням ефективності сільськогосподарського виробництва.

Проте при всіх позитивах чистого пару він має такі істотні не­доліки, як підвищення ерозійної небезпеки, скорочення надхо­дження в ґрунт рослинних решток, висока мінералізація органіч­ної речовини, втрати азоту внаслідок міграції нітратів за межі коренеобжитого шару.

На особливу увагу заслуговує втрата гумусу внаслідок скоро­чення надходження органічної речовини і посилення мінераліза­ції. Ці так звані «біологічні» втрати гумусу можуть досягти в па­рових полях 1,5—2 т/га на рік. Часто вони посилюються ерозійними втратами.

Встановлено, що чим довше використовується на чорнозем­них ґрунтах пар, тим більша міграція нітратів (може досягти 3—5 м). Чим вища частка пару в сівозміні, тим більші втрати азоту, особливо за умов інтенсивного механічного обробітку парових полів і недостатнього застосування фосфорних добрив. У безпарових сівозмінах, не перевантажених добривами, подібного яви­ща не спостерігається. В цілому збільшення втрат гумусу і азоту в ґрунтах степової зони пов'язане перш за все з розширенням чи­стих парів при недосконалій системі догляду за ними.

Часто зниження потенціальної родючості ґрунтів в зерносіючих районах маскується підвищенням урожайності за рахунок за­стосування добрив та пестицидів. Проте це тимчасове заспокою­вання має певну межу і повинне викликати турботу за майбутнє ґрунтів і ґрунтового покриву в цілому.

У лісостеповій зоні вірогідність достатньої забезпеченості ози­мих культур вологою в початковий період їх життя знижується до 70 %. Різниця в запасах ґрунтової вологи між чистими і зайнятими парами тут збільшується і досягає 30 % вологості ґрунту в чистому пару. В цих умовах виявляється якісна диференціація зайнятих па­рів. Пари, зайняті культурами, що рано збираються (озиме жито і ку­курудза на зелений корм, бобово-злакові однорічні сумішки, бобо­ві багаторічні трави на один укіс), на період сівби озимих накопичують достатню кількість вологи. Пари, зайняті кукуру­дзою на силос та іншими культурами більш пізнього збирання, в більшості років не забезпечують вологою початковий ріст озимих культур. Це ще помітніше проявляється в степовій зоні.

У зоні недостатнього зволоження, якою є Степ України, чис­тий пар як необхідна умова виробництва зерна збережеться надо­вго. При цьому дуже важливим є упорядкування системи догляду за паровими полями, домагаючись залишення соломи на полі і мінімізації обробітку ґрунту з тим, щоб максимальною зменшити надлишкову мінералізацію органічної речовини, втрати азоту внаслідок міграції нітратів, зменшити непродуктивні втрати во­логи з ґрунту.

В районах з достатнім зволоженням чистий пар доцільно роз­глядати як атавізм екстенсивного землеробства.

 

ПЕРСПЕКТИВА ОБРОБІТКУ ГРУНТУ

У плані екологізації землеробства перспектива вдосконалення систем обробітку ґрунту пов'язана з адаптуванням їх стосовно до різних грунтово-кліматичних, геоморфологічних умов та поглиб­леної диференціації відповідно до біологічних вимог сільського­сподарських культур. Загальновизначеним напрямом розвитку обробітку грунту є шлях до мінімізації. За останні декілька десят­ків років у світі, а також в нашій країні відбулось переосмислен­ня значення механічного обробітку ґрунту, його призначення, функцій і, зокрема, негативних наслідків.

Механічний обробіток руйнує природну будову ґрунту, яка інколи є оптимальною для певних культур. Позбавлення ґрунту природної мульчі (повсті, підстилки, дернини), розпилення верх­нього шару створює передумови для посилення стікання, ерозії, дефляції. Внаслідок механічного обробітку проходить руйнуван­ня ґрунтових зооценозів, скорочення зоонаселення, руйнування ходів черв'яків і коренів, зниження здатності до біологічного саморихлення. Під дією машин і робочих органів ґрунт часто пере­ущільнюється, що викликає необхідність чергового рихлення, створюючи шкідливе коло. При цьому переущільнюється підор­ний шар, утворюється плужна підошва.

За умов інтенсивного обробітку проходить активна мінералі­зація органічної речовини ґрунту, виникає непродуктивна витра­та гумусу. Обробіток ґрунту вимагає великих матеріальних і ене­ргетичних витрат.

Функції механічного обробітку ґрунту (регулювання будови ґрунту, структурного стану, водного, повітряного, теплового, по­живного режимів, загортання в ґрунт насіння рослин, органічних і мінеральних добрив, меліорантів; знищення бур'янів, шкідників і хвороб) в різних природних умовах мають досить неоднакове значення, а частину їх можуть виконувати інші агротехнічні або агрохімічні заходи.

На ґрунтах, рівноважна щільність яких близька до оптималь­ної для вирощування більшості польових культур (більша части­на чорноземів і темно-сірих ґрунтів, окультурених сірих лісових і дерново-підзолистих ґрунтів та ін.), механічний обробіток ґрунту зберігає в основному фітосанітарну роль, в першу чергу по усу­ненню забур'яненості посівів, і функції, пов'язані з регулюван­ням живлення і загортанням добрив. Якщо такі функції викону­ються добривами, пестицидами або іншими засобами, то система обробітку, можливо, може бути зведена до періодичної (лише де­кілька разів за ротацію сівозміни) оранки з загортанням органіч­них, мінеральних добрив і посіву з передпосівним обробітком або навіть без нього під відповідні культури.

Така сучасна загальна теорія питання, що допускає землеробс­тво з мінімальним обробітком ґрунту.

Вченими Національного аграрного університету така теорія обробітку ґрунту була підтверджена багаторічними (1981—2003 рр.) дослідженнями в стаціонарних польових зерно-просапних сі­возмінах в умовах лісостепової зони України.

Якість агрегатного складу грунту залежить в першу чергу від попередників. Чим більше залишає культура після себе ґрунтових решток, тим більше утворюється гумусових речовин, що позити­вно впливають на структурність ґрунту. Перш за все це спостері­гається після конюшини, де, як правило, і міститься найбільш аг­рономічно цінних агрегатів. На полях озимої пшениці, що розміщується після кукурудзи на силос, існує стійке зниження агрономічно цінних агрегатів в середньому до 50—60 % та збі­льшення пилової фракції.

Продуктивної вологи більше накопичується при застосуванні плоскорізного та поверхневого обробітку ґрунту, кращі запаси продуктивної вологи формуються після конюшини на один укіс у порівнянні з горохом і особливо з кукурудзою на силос.

Мінімалізація обробітку ґрунту призводить до зниження во­допроникності. Причиною цього є руйнування ґрунтових агрега­тів та на цій основі зменшення пружних некапілярних пор. Зни­ження водопроникності призводить до застою води на поверхні ґрунту і створення умов для розвитку ерозійних процесів, а в зи­мовий період створюється загроза утворення льодяної кірки на посівах озимих культур.

Урожайність озимої пшениці, як свідчать дослідження профе­сора В. П. Гудзя, помітно відрізняється як залежно від попе­редників, так і від застосування систем основного обробітку ґру­нту.

Заміна полицевого обробітку ґрунту після багаторічних трав призводить до зниження урожайності пшениці, хоч цей попере­дник забезпечує більше накопичення вологи. Величина врожаю після кукурудзи на силос формується нижчою в порівнянні з отриманою після конюшини, але перевищує врожайність після гороху.

 

Адекватне судження про проблему обробітку грунту можливе лише при усвідомленні багатогранного фактичного матеріалу в географічному і історичному розумінні, адже ця проблема весь час в полі зору з III ст. до нової ери до сьогодення. Апогей про­цесу розвитку теорії і практики обробітку ґрунту приходиться на сьогоднішнє покоління, що повинне зробити помітні теоретичні узагальнення по цій проблемі, незважаючи на дискусійність багатьох положень.

Активний розвиток питання обробітку ґрунту під польові культури розпочався в кінці XIX ст. в Західній Європі, де сфор­мувалась система оранки, яка одержала широке застосування, бо відповідала природним умовам і вимогам сформованої на той час плодозміни. Поширення оранки в Східну Європу нерідко призво­дило до негативних наслідків, у зв'язку з чим П. А. Костичев, зо­крема, звертав увагу на перевагу мілкої оранки перед глибокою в посушливих умовах. На початку XX ст. оранка з обертанням пла­ста залишалась незаперечною, хоч посухи в Західній Європі і царській Росії в 1891, 1901, 1921 рр. спонукали до пошуку нетра­диційних рішень.

Виходячи з цього положення, він наголошував, щоб перший обробіток починали слідом за збиранням хлібів, не очікуючи ви­везення врожаю з поля, і запропонував в осінній час, а на чисто­му пару і в весняно-літній період — до самої сівби в міру з'явлення бур'янів. Багато теоретичних положень, викладених І. Є. Овсінським, не застаріли до цього часу і одержали подаль­ший розвиток.

У 1910 р. незалежно від І. Є. Овсінського фермер Жан на півдні Франції застосував замість оранки ґрунту обробіток ґрунту пру­жинним культиватором з наступним поглибленням до 20—22 см.

Одночасно з основним напрямком теорії обробітку ґрунту в світі продовжувався розвиток напрямку безплужного обробітку ґрунту. В 40-х рр. минулого сторіччя увага світової агрономічної спільноти була спрямована до виданої в США книги Е. X. Фолкнера «Безумство орача», в якій доводилась шкода обробітку ґрун­ту з обертанням скиби і пропонувався безплужний обробіток. Проте хоч будь-яких теоретичних постулатів з цього приводу во­на не містила.

Перше теоретичне підґрунтя мінімізації обробітку ґрунту створене Т. С. Мальцевим у 40—50-х рр. Віддаючи належне ві­домій теорії В.Р.Вільямса, він висунув положення про можли­вість синтезу гумусу і відповідно формування водостійкої струк­тури на основі анаеробного розкладу кореневої системи одно­річних трав. Для створення умов за яких розвивались би анаеро­бні процеси, він запропонував систему, яка передбачала поверх­невий обробіток ґрунту лущильниками з періодичним глибоким безполицевим рихленням. Теоретичні уявлення про механізм гумусоутворення з того часу суттєво змінились. Якраз саме це є конкретним вкладом Т. С. Мальцева в розвиток теоретичних ос­нов землеробства. Велика заслуга Т. С. Мальцева полягає в тому, що ним знайдене системне рішення мінімізації обробітку ґрунту стосовно конкретних умов з визначенням частки чистого пару, зернових культур, заходів по боротьбі з бур'янами та ін. Внаслі­док цього, почавши з компромісу з теорією В. Р. Вільямса, Т. С. Мальцев прийшов до протилежних позицій.

Незважаючи на розвиток нових уявлень про систему обробіт­ку ґрунту, аж до 60-х рр. минулого століття теоретики і практики землеробства в переважній більшості притримувались класичних позицій оранки.

Універсальність цих уявлень зруйнувалась після масових роз­орювань цілинних і перелогових земель. Внаслідок широкого розвитку дефляції виникла необхідність заміни традиційного об­робітку ґрунту такою системою, при якій забезпечувалось збере­ження на поверхні ґрунту пожнивних решток для захисту його від руйнуючої дії вітру. Дуже своєчасно був використаний досвід Канади по застосуванню плоскорізних знарядь. За короткий час був створений комплекс машин для плоскорізного обробітку гру­нту і посіву по стерньових фонах.

Вирішуючи проблему захисту ґрунтів від дефляції, плоскорізна система обробітку ґрунту в районах прояву ерозії певною мі­рою сприяє зменшенню шкідливої дії посухи завдяки накопичен­ню зимових опадів за рахунок збереженої стерні.

Поєднання плоскорізної системи обробітку ґрунту з оптима­льними строками і способами посіву, нормами висіву, смуговим розміщенням парів і сільськогосподарських культур, застосуван­ня добрив, гербіцидів, снігозатримання і інших заходів у зерно-парових і зернопросапних сівозмінах з короткою ротацією склало ґрунтозахисну систему землеробства. Вона була розроблена ко­лективом вчених відомого Наукового центру в селищі Шартанди в Казахстані під керівництвом академіка О. І. Бараєва. Ця систе­ма подібна до канадської, але не повторювала її, практично вря­тувала орні землі цих регіонів від руйнування.

Значення плоскорізних і безвідвальних обробітків ґрунту в нако­пиченні вологи і упередженості ерозійних процесів посилюється за­вдяки скороченню втрат гумусу за рахунок зниження темпів його мінералізації, що було доведено дослідженнями В. 1. Кірюшина і І. М. Лебєдєвої на дослідному стаціонарі ВНДІЗГ (Шортанди).

Зниження темпів мінералізації органічної речовини при безполицевому і мінімальному обробітках скорочує накопичення мінерального азоту. Внаслідок зменшуються втрати нітратів за рахунок міграції в нижні шари ґрунту.

В умовах інтенсивного використання азоту, особливо в агроценозах Полісся і Північного Лісостепу, плоскорізний і безвідвальний обробіток створюють дефіцит мінерального азоту, внаслі­док чого знижується урожайність зернових по непарових попередниках. Тут мінімалізація обробітку ґрунту вимагає засто­сування азотних добрив, тобто вона є досягненням інтенсивного землеробства на відміну від екстенсивного, за якого єдиним дже­релом азоту слугує органічна речовина ґрунту, а найбільш ефек­тивним засобом його вивільнення — полицева оранка. Невипадкова традиційна турбота теоретиків землеробства про підвищен­ня біологічної активності ґрунту, усунення диференціації орного шару, що відбувається внаслідок більшої активності мікрофлори в поверхневих шарах. Перемішування ґрунту сприяє рівномірній гомогенності всього орного шару і відповідно посиленню проце­сів мінералізації органічної речовини в усьому об'ємі ґрунту на фоні підвищеної аерації.

Подальше посилення мінімізації обробітку ґрунту (скорочення її глибини і частоти) ще більше послаблює процеси мінералізації органічної речовини і відповідно азоту, підвищує протиерозійну стійкість ґрунту, сприяє кращому вологонакопиченню.

При всіх перевагах безвідвальних і плоскорізних систем обро­бітку ґрунту вони мають певні недоліки, головні з яких — наро­щування забур'яненості посівів, особливо при підвищеному зво­ложенні. При нестачі гербіцидів і азотних добрив доцільно застосовувати комбіновані системи, що поєднують різноглибин­ний обробіток з полицевою оранкою.

Крім зростаючої забур'яненості посівів, розвитком деяких хвороб, підвищеного дефіциту мінерального азоту, диференціації орного шару за вмістом рухомих фосфатів, при мінімальних об­робітках ґрунту виникають труднощі, пов'язані з несприятливим впливом надлишкової кількості післязбиральних решток. Перш за все вони є істотною механічною перепоною для якісного заго­ртання насіння і одержання дружних сходів, що супроводжується послабленням кущення, високим відсотком загибелі озимих культур зимою і ранньою весною. Крім того в процесі розкладу післязбиральних решток утворюється цілий ряд сполук — ети­лен, аміак, органічні кислоти і феноли, особливо в кислій формі, токсичні не тільки для рослин, а й для багатьох корисних мікро­організмів, в тому числі пов'язаних з мобілізацією поживних ре­човин ґрунту і післязбиральних решток. При наявності великої кількості післязбиральних решток необхідні ґрунтообробні зна­ряддя з великим кліренсом, а також спеціальні сівалки.

У зв'язку з мульчуючим ефектом рослинних решток різниця в температурі поверхневого шару при мінімальному обробітку і полицевій оранці досягає 3—5 °С і більше. Це відіграє позитивну роль в умовах жаркого і сухого клімату і є небажаним в умовах відносно холодного і короткого вегетаційного періоду в зв'язку з затримкою появи сходів і дозрівання врожаю.

З урахуванням перерахованих особливостей в різних регіонах і від набору культур в сівозміні та ґрунтово-кліматичних умов можливе застосування різних комбінованих систем обробітку ґрунту, що поєднують оранку (перш за все під просапні культури з одночасним внесенням органічних, фосфорних і калійних доб­рив про запас на ряд років) з безвідвальними способами обробіт­ку — глибокою і мілкою культивацією, чизелюванням, дискуванням аж до прямої сівби непросапних культур. Якщо не використовуються органічні добрива, сидерація, то замість полицевої оранки застосовують глибоке рихлення. В цілому виходять із необхідності всебічної оцінки позитивних і негативних наслід­ків повної чи часткової відмови від оранки, щоб не допустити не­добору врожаю.

Можливості скорочення обробітку ґрунту обмежуються не­сприятливими водно-фізичними властивостями, наявністю ущі­льнених шарів, проте потенціал її може бути розширеним за ра­хунок хімічних, агротехнічних і комбінованих меліорацій.

Мінімізація обробітку ґрунту поряд з скороченням глибини і періодичності основного обробітку розвивається також і в плані суміщення в одному робочому процесі передпосівних обробітків, внесення добрив, сівби за допомогою комбінованих ґрунтообро­бних і посівних агрегатів.

Тому вибір оптимальних варіантів системи обробітку ґрунту, що визначається декількома групами природних і виробничих факторів, досить широкий. Проте на ґрунтах, підданих дефляції і водній ерозії, він лімітується необхідністю збереження на повер­хні ґрунту пожнивних решток. При цьому в посушливих умовах степової зони ґрунтозахисний обробіток має чітко виявлену спрямованість в бік мінімізації, а в складних ерозійних ландшаф­тах — протиерозійний обробіток повинен включати глибоке рих­лення, щілювання та інші способи, що забезпечують акумуляцію вологи і зменшення стікання.

В інших ландшафтах з помірним проявом ерозії або дефляції при побудові систем обробітку ґрунту можливі різні комбінації його прийомів.  

У напрямі розвитку систем обробітку ґрунту в бік мінімізації та поглибленої диференціації наявне протиріччя між бажаною біологізацією землеробства, з одного боку, і вимушеним у бага­тьох випадках застосуванням пестицидів — з іншого. За умов мульчуючого безплужного обробітку створюються умови для ак­тивного розвитку зоофауни, особливо дощових черв'яків, які не лише «обробляють» орний шар, покращуючи його структуру, а також забезпечують проникнення ґрунтового профілю за рахунок численних ходів, що досягають близько 1 м. Проте застосування безплужного обробітку нерідко обмежене підвищеним розвитком забур'яненості і хвороб, доводиться використовувати гербіциди і фунгіциди, які негативно впливають на зоофауну.

Завдання зменшення забур'яненості в значній мірі може бути вирішене за рахунок створення сприятливих умов для пророс­тання насіння бур'янів в ранньовесняний і осінній періоди з на­ступним знищенням їх механічними засобами, особливо в райо­нах з продовженим вегетаційним періодом. У поєднанні з раціональним чергуванням культур в сівозміні, оптимальною ча­сткою чистого або зайнятого пару, застосуванням проміжних культур, своєчасного виконання польових робіт, що виключає, зокрема, утворення насіння бур'янів в осінній період, — це завдання в більшості випадків може бути вирішене без застосування гербі­цидів. До економічного і екологічного краху рільництво може бути доведено при підміні агротехніки хімічними засобами.

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        

---

Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 147; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!