СУТНІСТЬ СИСТЕМ ЗЕМЛЕРОБСТВА ТА ЇХНІЙ ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК

    

НАУКОВІ ОСНОВИ СИСТЕМ ЗЕМЛЕРОБСТВА

СУТНІСТЬ СИСТЕМ ЗЕМЛЕРОБСТВА ТА ЇХНІЙ ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК

ПОНЯТІЙНИЙ АПАРАТ АДАПТИВНО-ЛАНДШАФТНИХ СИСТЕМ ЗЕМЛЕРОБСТВА

ЗАВДАННЯ І ПРИНЦИПИ ПОБУДОВИ АГРОЕКОЛОГІЧНОЇ ОЦІНКИ ЗЕМЕЛЬ

АГРОЕКОЛОГІЧНІ ВИМОГИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ КУЛЬТУР ЯК ПОЧАТКОВИЙ КРИТЕРІЙ АГРООЦІНКИ ЗЕМЕЛЬ

ОЦІНКА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ КУЛЬТУР ЗА БІОЛОГІЧНИМИ ВИМОГАМИ ДО УМОВ ВИРОЩУВАННЯ

ОЦІНКА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ КУЛЬТУР ПО ВПЛИВУ НА ҐРУНТИ В ЗВ'ЯЗКУ З ОСОБЛИВОСТЯМИ БІОЛОГІЇ ТА АГРОТЕХНІКИ

ПОНЯТТЯ ЛАНДШАФТУ І АГРОЛАНДШАФТУ

ГЕОГРАФІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ ПРИРОДНИХ І ПРИРОДНО-СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ЛАНДШАФТІВ

БУДОВА ҐРУНТОВОГО ПРОФІЛЮ.

ОРГАНІЧНА РЕЧОВИНА ҐРУНТУ.

ГРАНУЛОМЕТРИЧНИЙ СКЛАД ҐРУНТУ.

СКЛАД ҐРУНТУ І ВОДОПРОНИКНІСТЬ.

СТРУКТУРНА БУДОВА ҐРУНТУ.

ТИПИ ВОДНОГО РЕЖИМУ ҐРУНТУ.

ОЦІНКА ВОЛОГОЗАБЕЗПЕЧЕНОСТІ ҐРУНТІВ.

ОКИСНО-ВІДНОВНИЙ СТАН ҐРУНТУ.

КАРБОНАТНІСТЬ ҐРУНТІВ.

ЗАСОЛЕНІСТЬ ҐРУНТІВ.

СОЛОНЦЮВАТІСТЬ.

ЗАБЕЗПЕЧЕНІСТЬ ҐРУНТІВ ЕЛЕМЕНТАМИ ЖИВЛЕННЯ.

ОЦІНКА БІОЛОГІЧНОЇ АКТИВНОСТІ ҐРУНТУ.

ОКУЛЬТУРЕНІСТЬ ГРУНТУ

ОЦІНКА ЕРОЗІЙНОЇ БЕЗПЕКИ І ЕРОДОВАНОСТІ ҐРУНТІВ.

ҐРУНТОВТОМА, ОЦІНКА ФІТОТОКСИЧНОСТІ ҐРУНТУ І ФІТОСАНІТАРНОГО СТАНУ.

ЗАБРУДНЕНІСТЬ ҐРУНТУ ВАЖКИМИ МЕТАЛАМИ ТА ІНШИМИ ХІМІЧНИМИ РЕЧОВИНАМИ.

ОПТИМІЗАЦІЯ РОЗМІЩЕННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ КУЛЬТУР

ПЕРСПЕКТИВА ОБРОБІТКУ ГРУНТУ

ЗАСТОСУВАННЯ ДОБРИВ

РЕЖИМ ОРГАНІЧНОЇ РЕЧОВИНИ ҐРУНТУ

РЕГУЛЮВАННЯ БІОГЕННОСТІ ҐРУНТІВ

ОПТИМІЗАЦІЯ ЗАХИСТУ РОСЛИН

МЕЛІОРАЦІЯ В СИСТЕМІ АДАПТИВНОГО ЗЕМЛЕРОБСТВА

ПРИНЦИПИ ФОРМУВАННЯ ТЕХНОЛОГІЙ ВИРОЩУВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ КУЛЬТУР

ВИМОГИ ДО ТЕХНІЧНИХ ЗАСОБІВ

ВІДПОВІДНІСТЬ ЗЕМЛЕРОБСТВА ВИМОГАМ ОХОРОНИ ПРИРОДИ

МАТЕМАТИЧНЕ МОДЕЛЮВАННЯ СИСТЕМ ЗЕМЛЕРОБСТВА

 

 

НАУКОВІ ОСНОВИ СИСТЕМ ЗЕМЛЕРОБСТВА

Безперервний розвиток агрономічної науки і вдоскона­лення сільськогосподарської техніки були і залишаються головними критеріями землеробства і всього сільськогосподарського виробни­цтва. В основі земле­робства, як і інших наук, лежать закони, які відображають об'єктивні процеси, що проходять в природі землеробства.

За часом відкриття і загальним значенням у біології і агроно­мії перше місце необхідно віднести закону автотрофності рос­ лин. Він об'єднав теорію фотосинтезу і мінерального живлення рослин. Зелені рослини, використовуючи енергію сонячного сві­тла і поглинаючи з повітря вуглекислий газ, а з грунту воду і мі­неральні речовини, синтезують всі необхідні їм органічні речо­вини в кількостях, які забезпечують новий розвиток і високу продуктивність рослин. Такими основними принципами відо­бражається сутність цього закону. Відповідно до цього одним з найважливіших принципів при створенні врожаю повинно бути швидше нарощування оптимальної асимілюючої поверхні листя, здатної з найкращим ефектом засвоювати сонячну енергію для синтезу цукрів, амінокислот, білків, ферментів та інших клітин протоплазми, тканин і органів рослинного організму.

Для інтенсивного розвитку рослин надзвичайно важливо, щоб в ґрунті в достатній кількості постійно була вода, всі необхідні елементи мінерального живлення в доступних формах та щоб ніщо не заважало їх надходженню в кореневу систему.

Одним з найважливіших в агрономії законів, що визначає умови життя рослин, є закони незамінності і рівнозначностіфак­торів їх життя. Ці закони були сформульовані академіком В.Р. Вільямсом.

Взаємодія факторів життя рослин під час їх росту і розвитку надзвичайно складна, багатогранна і протягом тривалого часу є предметом вивчення біологічних наук.

Суть закону незамінності і рівнозначності факторів життя ро­слин полягає в тому, що всі фактори життя рослин незамінні й абсолютно рівнозначні. Ні один із них не може бути замінений іншим, навіть при надлишку останнього.

Наступне важливе значення в практичному землеробстві має закон мінімуму(закон обмежувальних факторів). Суть його зводиться до того, що величина врожаю визначається фактором, який знаходиться в мінімумі і буде в міру задоволення ним зрос­тати доти, поки не буде обмежений іншим фактором.

Вперше цей закон в 1840 р. сформулював німецький вчений Ю. Лібіх на підставі розвитку теорії мінерального живлення рос­лин і причин зниження родючості ґрунту. Він вважав, що зрос­тання врожаю знаходиться в прямій залежності від збільшення фактора, що знаходиться в мінімумі.

Для наочної демонстрації закону мінімуму часто використо­вують «діжку Дебенека», висота клепок якої умовно визначає рі­вень забезпеченості рослин факторами їх життя .

Низька родючість ґрунту і обмежені можливості одержання високих урожаїв можуть бути викликані не тільки природними умовами, а й недоліками та помилками в культурі землеробства.

Близький до закону обмежувальних факторів широко відомий закон мінімуму, максимуму і оптимуму. Він був вперше сформу­льований Ю.Саксом. Зміст його пролягає в тому, що найбільш високий врожай може бути одержаний при оптимальній наявнос­ті фактора, а в міру збільшення або зменшення останнього уро­жай зменшується.

Виключно велике значення в землеробстві має закон сукупної дії факторівжиття рослин. Основу цього закону сформулював ще в кінці XIX ст. німецький дослідник Лібшер. Суть його поля­гає в тому, що для одержання високого врожаю необхідна наяв­ність усіх факторів життя в оптимальному співвідношенні.

Найстарішим, але постійно актуальним, є закон повернення речовинв ґрунт, відкритий в середині XIX ст. одним із основопо­ложників агрохімії Ю.Лібіхом. Зміст його зводиться до того, що всі речовини, які використовуються при створенні урожаю, по­винні бути повністю повернуті в гунт з добривами. Порушення цього закону, за твердженням Ю. Лібіха, рано чи пізно призведе до втрати ґрунтом ґрунтової родючості.

При розробці і освоєнні системи землеробства велике значен­ня має закон плодозміни. Ще в 1838 р. професор М.Г. Павлов ви­знавав його як закон природи. Він стверджував, що кожний агро­технічний захід більш ефективний при плодозміні, ніж при беззмінному посіву.

В основі цього закону — загальнобіологічний закон єдності та взаємозв'язку рослинних організмів і умов середовища.Не­обхідність періодичної зміни різних культур в посіві обумов­люється не тільки різним виснаженням ґрунту елементами жи­влення і неоднаковим розміщенням та накопиченням корене­вих пожнивних решток, а бобовими — азоту, а й тим, що в пе­ріод росту культури по-різному впливають на ґрунт і в цілому на оточуюче середовище.  

Великою групою видатних вчених кінця XIX — першої поло­вини XX ст.: В. І. Вернадським, О. П. Виноградовим, В. Р. Вільямсом, К. П. Гедройцем, П. А. Костичевим, Д. М. Прянішніковим, П. А. Власюком, О. О. Ничипоровичем було незаперечно дове­дено, що внаслідок життєвих процесів збільшуються запаси аку­мульованої сонячної енергії на землі, що знаходить накопичення в грунті органічних речовин і всіх біологічно важливих елементів живлення, створюються нові, тільки сприятливі умови для росту і розвитку зелених рослин і мікроорганізмів.

Дослідженнями О. П. Виноградова встановлено, що під впли­вом діяльності живих організмів, і головним чином рослин у ґру­нті, в порівнянні з земною корою вміст азоту збільшився в 10, а вуглецю в 20 разів. Чим активніше проходять біологічні процеси, тим більше накопичується біологічних елементів і створюється кращі умови для нових поколінь живих організмів. Таким чином проявляється реальне існування закону природи — закону підви­ щення родючості грунту.

 

СУТНІСТЬ СИСТЕМ ЗЕМЛЕРОБСТВА ТА ЇХНІЙ ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК

Система землеробства — історично визначений спосіб установлення співвідношення між заходами і засобами викорис­тання земельних, рослинних, агрокліматичних та інших ресурсів у відповідній географічній зоні. Система землеробства — це су­купність взаємопов'язаних принципів, правил, прийомів, заходів організаційно-економічного, агротехнічного, меліоративного ха­рактеру із використання землі на визначеній території за земле­впорядкуванням для виробництва сільськогосподарської продук­ції, відтворення і підвищення родючості ґрунту за наявних кліматичних умов. Система землеробства вміщує сукупність сис­тем організації території і здійснення виробничого процесу ви­рощування рослинної продукції за такими провідними ланками, як сівозміна, система обробітку ґрунту, система удобрення, захи­сту рослин, система насінництва, система машин і знарядь та ін. Засобом поєднання різнорідних ланок систем землеробства є агрофітотехнології . Одним із принципів упорядкування систем зе­млеробства за місцевих природних умов є агрокліматична класи­фікація систем землеробства.

Виникнення і зміни науки про системи землеробства пов'язані з розвитком у суспільстві виробничих сил та виробничих від­носин.

У другій половині XVIII ст. перші російські вчені агрономи А. Т. Болотов, І. М. Комов, В. О. Левшин присвятили свої дослі­дження вивченню систем землеробства. А. Т. Болотов, зокрема, писав: «Належне співвідношення між скотарством і хліборобст­вом складає головну увагу в сільському господарстві». Своїм ба­ченням він визначив концепцію інтегрованого землеробства, рос­линництва і тваринництва.

В основу назв систем землеробства бралися переважаючий характер використання землі або спосіб відновлення родючості ґрунту (переліг, пар) та найбільш поширені в посівах культурні рослини. А тому систему землеробства спочатку трактували переважно як спосіб розведення культурних рослин на полях і на­зивали її способом нивоведення, системою рільництва, системою хліборобства тощо.

У примітивних системах землеробства — залежній, переліжній, вирубно-вогневій та лісопильній — в обробітку знаходилась частина орнопридатних земель. Ці системи відповідали рівню розвитку виробничих сил того історичного часу.

Розвиток науки про системи землеробства пов'язаний з іменами відомих російських економістів О. П. Людоговського, О. С. Ермолова, І. О. Стебута та О. І. Скворцова.

Новий помітний вклад у розвиток основ вчення про системи землеробства було зроблено в кінці XVIII ст. видатним вченим — агрономом і економістом Іваном Михайловичем Комовим.

Вчені-аграрники О. Т. Болотов та І. М. Комов розглядали систему землеробства не тільки як засіб відновлення і підви­щення родючості ґрунту, а й як засіб одержання прибутку, розрізняючи два боки системи землеробства

– агрономічний (збереження і підвищення родючості землі) і

– –економічний (спів­відношення між культурами).

Під системою сільського господарства І. О. Стебут, як і його однодумці, розумів три взаємопов'язаних між собою частини:

> виробниче спрямування господарства;

> система землеробства, що відповідає спрямованості госпо­дарства та природним умовам;

> сівозміна, в якій, як правило, знаходить зміст виробнича
спрямованість господарства і яка в той же час є основною лан­
кою системи землеробства.

Теоретичною основою кожної системи землеробства є закони агрономії, творче використання яких в умовах виробництва за­безпечує високу агротехнічну і економічну ефективність кожної ланки та всієї системи землеробства в цілому.

Причини, які знижують урожайність сільськогосподарських культур та їх якість, досить різні. Серед зовнішніх причин зни­ження продуктивності рослин найчастіше є особливості клімату в конкретному районі, зокрема недостатність або надлишкова кіль­кість опадів або їх несприятливий розподіл у часі, малосніжні зими з низькими температурами, заморозки рано восени та пізно весною, суховії, різкі коливанні температур, зливи, градобої та ін.

Причини низької родючості ґрунтів визначаються не тільки природними умовами, а часто рівнем культури землеробства. Збіднення ґрунту на окремі елементи живлення, підкисленість та засоленість, еродованість, велика засміченість насінням і вегета­тивними органами розмноження бур'янів, погіршений агрофізи­чний та фітосанітарний стан дуже часто є наслідком неправиль­ного антропогенного впливу — безгосподарської діяльності землероба.

Системи землеробства повинні бути характерні і адаптовані для ґрунтово-кліматичних зон або їх частин, які різко не відріз­няються за ґрунтовими, кліматичними та економічними умовами. Ці адаптовані системи схожі в цих умовах за структурою посів­них площ, комплексом основних заходів до реалізації кожної з складових їх ланок та в цілому вирішенні основної цілі — най­більш продуктивного використання землі при одночасному ви­рішенні головних завдань підвищення врожайності вирощуваних культур та розширеному зростанню рівня родючості ґрунтів.

За ступенем інтенсивності виділяють чотири групи систем зе­млеробства: примітивні, екстенсивні, перехідні та інтенсивні.

До примітивної системи землеробствавіднесені: вирубно-вогнева, лісопильна, заліжна і перелогова, вони відображали ни­зький рівень розвитку продуктивних сил суспільства — первіс­нообщинний, рабовласницький та феодальний.

У цей період розвитку суспільства на території, що заселялася людьми, значні площі землі залишалися вільними і в міру втрати родючості на розораних ділянках їх залишали й освоювали нові. Залишені площі під впливом природних процесів з часом віднов­лювали родючість ґрунту. Провідну роль у цьому відігравали ро­слинність, ґрунтова біота та інші чинники.

За цих систем землеробства оброблялась і засівалась незначна частина придатних для обробітку земель — в межах 20—25 % від можливостей. Як правило, ці площі використовували під зернові культури. Використану протягом 3—4 років ріллю залишали в переліг. Одною з головних причин при цьому було не стільки ви­снаження ґрунту, скільки, перш за все, сильне засмічення посівів культурних рослин бур'янами та через розпилення верхнього шару ґрунту і погіршення його водних властивостей.

За час перебування площ під перелогом внаслідок зміни одно­річної трав'яної рослинності на багаторічну ґрунт очищувався від бур'янів, у ньому збільшувався вміст гумусу і азоту та покращу­вався структурно-агрегатний склад.

Цьому історичному відрізку розвитку рільництва характерни­ми були низька примітивна агротехніка, відсутність добрив та тя­глової сили.

Вирубно-вогнева і лісопильна системи землеробства. Це примітивні системи землеробства. Сутність першої полягала в тому, що після вирубування лісу, корчування пеньків, спалюван­ня залишків деревини, освоєння ґрунту культурні рослини, пере­важно зернові, вирощували протягом 2—5 років. Після цього  ріллю залишали для заростання лісом через зниження родючості ґрунту і сильну забур'яненість посівів.

До цього способу освоєння нових земель люди прийшли в ре­зультаті спостережень за природною рослинністю, що з'яв­ляється на ділянках, звільнених після лісових пожарів. На цих ді­лянках землі буйно розвивалася природна трав'яна рослинність.

Внаслідок спалювання лісу ґрунт збагачувався на елементи мінерального живлення за рахунок золи. Разом з тим зола сприя­ла нейтралізації кислої реакції цих ґрунтів. Азотне живлення на­ступних культур формується при цьому за рахунок розкладу лі­сової підстилки, решток трав'янистої рослинності, а також життєдіяльності азотфіксуючих мікроорганізмів.

Протягом 2—3 років на цих ділянках після спалювання лісової рослинності отримували непогані врожаї з наступним різким зниженням у зв'язку з примітивними заходами вирощування.  

Лісопильна система землеробства прийшла на зміну вирубно- вогневій. Причин до її виникнення було декілька. По-перше, в цей час уже з'явилась приватна власність на землю, що обмежу­вала територіальне переміщення селян; по-друге, збільшилась потреба у зерні, а наявних площ для його виробництва уже в до­статній кількості не вистачало; по-третє, зросла потреба в лісома­теріалах і нарешті, зросли пошуки можливостей для підвищення врожаїв.

Для поліпшення властивостей ґрунту за цієї системи земле­робства намагалися більшою мірою використовувати гній, а кра­щі лісоматеріали не спалювали як раніше, а використовували для господарських потреб.

В умовах степу з потенційно родючими чорноземними ґрун­тами використовувалася перелогова системи землеробства.

Суть ЇЇ полягала у відтворенні родючості ґрунту за допомогою багаторічної трав'янистої рослинності. Внаслідок високої природної родючості ґрунтів степової зони і більш ефективної ролі трав у відтворенні родючості період їх росту для поліпшення ґрунту порівняно з лісовою рослинністю тривав значно менше. Сівбу сільськогосподарських культур проводили протягом 6—8, інколи 10 років, а потім, після виснаження і засмічення ґрунту, такі землі залишали на 20—ЗО років і переходили на нові цілинні ділянки.

На зміну примітивним прийшли екстенсивні системи земле­робства, до яких віднесеш зокрема паро-перелогова, парова і ба­гатопільна трав'яна або вигінна. Однією з причин їх виникнення було зростання чисельності населення і обмежена земельна тери­торія, що не дозволяло розширювати площу під посівами культу­рних рослин. Другою суттєвою причиною відмови від підсічно-вогневої і лісопильної систем землеробства була дуже велика трудомісткість освоєння земель з-під лісу.

При екстенсивних системах землеробства більша половина придатних для обробітку земель використовувалася під посіви. Серед культур переважали зернові і кормові, а технічні культури зовсім не вирощувалися або їх було дуже мало. Для відновлення родючості грунту використовували такі заходи, як обробіток парів, травосіяння, внесення гною. Меліоративні заходи майже не здійснювалися.

У непростих умовах опанування досвідом вирощування зерна селянин інтенсифікує його виробництво шляхом покращання си­стеми відновлення природної родючості землі, періодично зали­шаючи її під паром.

Керуючись недопущенням повного виснаження ділянки в од­ному виробничому циклі, систематичний її «відпочинок» харак­теризує цей агротехнічний захід як першу усвідомлену дію ріль­ництва, спрямовану на інтенсифікацію землеробського процесу.Застосування пару при ви­рощуванні зернових колосових культур можна розцінювати як важливе джерело існування людства, беручи до уваги усвідом­лення необхідності цього важливого процесу. Землеробство за­вдяки цьому піднялось із рівня примітивного стану до стану культурного, творчого, що зумовило прогрес хліборобства і його систем.

Парова система набуває агрономічної, агрофізичної суті тіль­ки тоді, коли відведене поле не пасивно наповнюється плодючою силою, а на відновлення його спрямована технологічна операція — оранка, тобто в паровий період поле піддають одно-, дворазо­вому обробітку з метою поліпшення структури фунту, максима­льно можливого знищення бур'янів тощо.

На паровому двопіллі вирощували переважно зернові культу­ри.  

При паровій системі землеробства чергування сільськогоспо­дарських культур в сівозміні було переважною у вигляді двопіл­ля: 1 — пар, 2 — кукурудза, а також 1 — пар, 2 — озимина, або у вигляді трипілля: 1 — пар, 2 — озимина, 3 — ярі зернові. При сильному забур'яненні полів трипілля було з двома полями пару: 1 — пар, 2 — пар, 3 — овес або ячмінь. Таке чергування було поширено на початку XIX ст.. в Німеччині та у Франції. У США широко запроваджувалося чотирипілля: 1 — пар, 2 — бавовник, З — пар, 4 — кукурудза.

У нашій країні ще з часів стародавньої Русі аж до початку XX ст. існувала парова система землеробства з трипільною сівозмі­ною. При паровому трипіллі одне поле відводили під пар, друге — під озиме жито, а на півдні — під озиму пшеницю, трете — під «сірі» ярі хліба: ячмінь, овес, гречку.

З ліквідацією багаторічного перелогу перш за все чітко про­явилась негативна риса парової системи землеробства: різке погіршення якості вирощеної продукції. Тверді ярі пшениці, що давали високі врожаї на цілинних землях і перелогах, по­чали втрачати свою основну ознаку — скловидність зерна і знижували вміст клейковини при вирощуванні їх на розпуше­них землях. Найцінніші за вмістом білка в зерні твердої пше­ниці поступалися місцем менш цінним, м'яким. Крупнозернисте пластове високоврожайне просо змінилося дрібнозернис­тим, менш урожайним. Якість продукції землеробства знижу­валась через те, що в урожаї знаходилось багато щуплого, не­дорозвиненого зерна з домішками великої кількості насіння бур'янів.

За умов парової системи землеробства були знищені продук­тивні пасовища з їх багаторічною трав'янистою рослинністю.

Отже, при паровій системі землеробства порівняно з перело­говою значно збільшувалось виробництво зерна, але зменшува­лось виробництво кормів для худоби.

У зв'язку з цим подекуди формувалася вигінна, або багатопільно-трав'яна система землеробства. За цієї системи половину ріллі займали сіяні багаторічні трави, які використовували на сі­но і випас, на решті площ вирощували зернові культури. Для під­вищення продуктивності природні трави змінилися сіяними, які в перші роки використовували на зелену масу і сіно, а потім — як вигін для худоби.

Прикладом вигінної системи може служити мекленбурзька система, яка виникла в середині XVIII ст. із парової в Німеччині, де на той час парова система землеробства призвела до сильного розорювання природних кормових угідь. Це гальмувало утри­мання достатнього поголів'я худоби, а отже, і отримання необ­хідної кількості гною. Тому трипільні зернові сівозміни були пе­ретворені в багатопільні, наприклад, поля: 1 — пар; 2 — озимі; З — ярі; 4 — пар; 5 — озимі; 6 — ярі; 7—9 — вигін.

З застосуванням добрив багатопільно-трав'яні сівозміни пере­ходили в більш інтенсивні шляхом скорочення трав'яного пері­оду і збільшення посівів зернових культур. На цьому вигінна сис­тема цілком зливається з поліпшеною зерновою, яка виникла з парової зернової.

При перехідних системах землеробства — поліпшеній зер­новій, сидеральній, плодозмінній і травопільній — використову­ють усі орнопридатні землі, у сівозмінах переважають зернові з багаторічними травами або просапними культурами і чистим паром.

Поліпшені зернові системи землеробствавиникли в резуль­таті удосконалення парової і багатопільно-трав'яної систем зем­леробства. Сівозміни поліпшених зернових систем землеробства являють собою зернове трипілля, доповнене полем багаторічних трав.

Сидеральна система землеробства— це варіант подальшого удосконалення поліпшеної зернової системи, в якому чистий пар змінювався сидеральним. З метою відновлення родючості ґрунту сидеральні рослини повністю заорюють.

У країнах Західної Європи внаслідок бурхливого розвитку промисловості, росту чисельності міського населення, а отже, зростання попиту на продукти тваринництва, перехід від перело­гової і парової зернової систем землеробства до більш інтенсив­них систем здійснювався значно швидше ніж у Росії. Найпоши­ренішою була плодозмінна, або плодоперемінна, система землеробства.

Початок цій системі було покладено в Бельгії та Голландії (> сучасному географічному вимірі) в XVI—XVII ст. Вона швидке поширювалась до Англії та Франції і дещо пізніше — в Німеччи­ну (XIX ст.).

Основними ознаками плодозмінної системи землеробства вважалися: розорювання природних кормових угідь і перетво­рення їх у ріллю за винятком частини високопродуктивних лук: вирощування кормових, найбільш продуктивних культур на по­лях; ліквідація чистих парів і заміна їх бобовими травами, чергу­вання зернових культур з бобовими і просапними.

Включення в сівозміну конюшини, люцерни та однорічних бобових сприяло помітному поповненню ґрунту запасами зв'я­заного азоту і гумусу, а вирощування просапних культур стало фактором покращання фізичних властивостей верхнього шару ґрунту і дозволило краще очищати його від насіння бур'янів без чистого пару.

Травопільна система землеробствавимагає розробки конк­ретних заходів щодо підвищення продуктивності всіх без винят­ку сільськогосподарських угідь і родючості ґрунту. Всю терито­рію кожного конкретного господарства поділяють на вододіли, схили і долини. Для кожного з цих трьох типів рельєфу місцевос­ті (названих трьома групами угідь) повинна розроблятися само­стійна система заходів щодо відновлення родючості ґрунту.

Травопільна система вимагає, щоб ділянки вододілів і крутих схилів були заліснені. Друга вимога травопільної системи: дві групи угідь — долини і схили повинні бути розмежовані. На них повинні розміщувати свої типи сівозмін. На пологих схилах і плато — польові сівозміни, а в низинах і лощинах вводити кор­мові сівозміни.

Родючість ґрунту, за визначенням В. Р. Вільямса, — це най­важливіша властивість ґрунту, що стала центром, навколо якого зосереджена вся увага агрономічної науки, названої ним агроно­мічним ґрунтознавством. Він підкреслював, що родючість — особлива якість, що відрізняє ґрунт від усіх інших природних утворень. Родючість ґрунту вимірюється рівнем урожаю різних культур, а врожай завжди визначає ступінь продуктивності праці в сільському господарстві.

До інтенсивних і сучасних систем землеробства відносять просапну, зернопросапну, зернопарову, зернопаропросапну, зернотрав'яну, плодозмінну та ін.

Інтенсивні системи землеробства — це сучасні системи, які забезпечують ріст урожайності культурних рослин, відновлення, збереження і підвищення родючості ґрунту за рахунок факторів інтенсифікації землеробства — застосування добрив, меліорації, зрошення, механізації, автоматизації, ґрунтозахисних, ресурсо­зберігаючих та екологічно чистих технологій, вдосконалення знарядь тощо з урахуванням найновіших досягнень сільськогос­подарської науки і передового досвіду. Вони передбачають висо­копродуктивне використання придатних земель для вирощування районованих високопродуктивних культур, сортів і гібридів. Співвідношення між окремими культурами у сівозміні за інтен­сивної системами землеробства встановлюється з врахуванням державних та власних потреб у різних сільськогосподарських продуктах, спеціалізації господарства і природних умов. Сучасна інтенсивна система землеробства спрямована на ефективне вико­ристання землі та інших ресурсів з метою одержання у конкрет­них природних і економічних умовах максимальної кількості сільськогосподарської продукції найвищої якості з найменшими затратами. Спрямована вона також на боротьбу з посухою, ерозі­єю ґрунтів та забезпечення екологічної безпеки й охорони навко­лишнього середовища. Базується ця система переважно на плодо­змінних сівозмінах.

Просапна або промислово-заводська система землеробстває найбільш інтенсивною і енергоємною. Понад 50 % площі ріллі за цієї системи відводиться під інтенсивні просапні культури, які потребують застосування високих норм органічних (50—60 т/га) і мінеральних (до 1 т/га) добрив, пестицидів, доброї вологозарядки ґрунту. У господарствах передбачається вирощування високопроду­ктивних просапних культур — цукрових буряків, соняшнику, ку­курудзи на зерно, рицини, картоплі тощо.

За зернопарової системи землеробства переважають зернові продовольчі (озима та яра пшениця) і фуражні (ячмінь, овес та ін.) культури. Значні площі, від 5 до 25 %, відведені під чисті па­ри. Ця система забезпечує високий вихід зерна з 1 га сівозмінної площі. Родючість ґрунту підтримується і підвищується шляхом внесення органічних та мінеральних добрив, застосування ґрун­тозахисних заходів, вологонагромадження і очищення ґрунту від бур'янів у пару, відповідної системи механічного обробітку ґрунту.

За умов зернопросапної системи землеробства зернові і про­сапні культури займають основну частину ріллі. Цей вид систем зе­млеробства більш інтенсивний, ніж зернопарова, і сприяє найбіль­шому виходу рослинницької продукції з 1 га сівозмінної площі, що супроводжується високим виносом елементів живлення із ґрунту.

Родючість ґрунту підтримується застосуванням високих норм орга­нічних і мінеральних добрив, а також раціональним ґрунтозахисним обробітком ґрунту. Відсутність в сівозмінах чистого пару за цієї си­стеми викликає потребу застосування гербіцидів.

Введення зернопаропросапної системи землеробства перед­бачає використання більшої частини ріллі під зернові і просапні культури та чистий пар. За ступенем інтенсивності ця система поступається зернопросапній, але перевищує зернопарову систе­му. Вона забезпечує високий вихід зерна, кормів та іншої рос­линницької продукції з 1 га сівозмінної площі. Винос поживних речовин із ґрунту високий. Родючість ґрунту вирішується засто­суванням високих норм органічних і мінеральних добрив та ґрун­тозахисних заходів. Наявність в сівозміні чистих парів зменшує обсяг застосування гербіцидів.

Зернотрав'яна система землеробства передбачає наявність близько 50 % під посівами зернових та фуражних культур у по­єднанні з посівами багаторічних трав. Чисті пари відсутні. Ця си­стема землеробства забезпечує середній вихід зерна з 1 га сіво­змінної площі і високий вихід соковитих та грубих трав'яних кормів. У посушливих районах ця система може призвести до значного зниження продуктивності ріллі. Система має високу ґрунтозахисну ефективність за рахунок великої питомої ваги ба­гаторічних трав і зернових суцільного способу сівби. Відтворен­ня родючості ґрунту забезпечується вирощуванням багаторічних трав, застосуванням органічних та мінеральних добрив.

За плодозмінної системи землеробства зернові культури за­ймають не більше половини площі ріллі, а на решті площі розмі­щують просапні та бобові культури. Ця система забезпечує висо­кий вихід рослинницької продукції з гектара сівозмінної площі, що супроводжується значним виносом поживних речовин з ґрун­ту. Система передбачає внесення високих норм органічних і мі­неральних добрив та застосування пестицидів. Родючість ґрунту підтримується та підвищується за рахунок плодозміни — чергу­вання зернових, бобових і просапних культур, застосування доб­рив і ґрунтозахисних заходів.

Враховуючи грунтово-кліматичні умови розробляють зональ­ні або адаптивні системи землеробства, які передбачають ефек­тивне використання не тільки ріллі, а й усіх без винятку сільсько­господарських угідь. Ланки адаптивної системи землеробства повинні передбачати врахування та реалізацію грунтово-кліматичних, матеріально-технічних і трудових ресурсів конкре­тних умов зони і господарств.

 

 

---

Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 232; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!