Народні депутати України не можуть бути без згоди Верхов ної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, зат римані чи заарештовані. 40 страница
319
Конституція України
Розділ П. Стаття 64
кими й існують та працюють під контролем адміністрації. Походи і демонстрації в умовах кримінально виконавчої установи виключаються через вимоги режиму та ізоляції. Разом з тим адміністрація має право проводити збори чи мітинги засуджених у зв'язку з відзначенням певної події в житті держави.
Засудженим не може бути надане і конституційне право бути обраним народним депутатом. Згідно зі ст. 76 Конституції України не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Цілий ряд обмежень стосується економічних, соціальних і культурних прав засуджених. Наприклад, засуджений до позбавлення волі не позбавлений права на працю, яке закріплене в ст. 43 Конституції України, але через режим відбування покарання це право певною мірою змінюється та обмежується. Засуджені обмежені у виборі виду праці та повинні працювати на роботах, якими їх забезпечує адміністрація установи. У вихідні і святкові дні засудженим надається відпочинок, але щорічні відпустки їм не надаються.
Громадянські права й обов'язки засуджених до позбавлення волі обмежені у меншому ступені, ніж права політичні. Засуджені продовжують залишатися суб'єктами цивільних прав і обов'язків, хоча їх дієздатність, правоздатність і можливість здійснення деяких суб'єктивних прав дещо обмежені.
|
|
|
Залишаючись суб'єктами права власності, засуджені обмежені в праві користування, володіння і розпорядження певними видами майна. Майном, що залишилося за місцем проживання, вони можуть розпоряджатися через представників за дорученням. Щодо майна, яке є при них, вони не можуть складати угоди (купівлі, продажу, застави, дарування, обміну) з іншими засудженими. Зароблені гроші, за винятком сум, установлених законом, а також гроші, отримані у вигляді грошових переказів, на руки не видаються, а зараховуються на особистий рахунок. На гроші, зароблені в колоніях, засуджені мають право придбати в обмеженій кількості та асортименті за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої необхідності.
Оскільки обмеження, пов'язані із засудженням, є винятком із загального правового положення особи, то, як уже зазначалося, вони можуть застосовуватися за рішенням суду і відповідно до Конституції України чи інших законів.
320
Стаття 64. Конституційні права і свободи людини і грома дянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть вста новлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням стро ку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
|
|
|
Коментована стаття присвячена регламентації однієї з найбільш складних проблем реалізації і захисту прав і свобод людини і громадянина – проблемі їх обмеження. З викладеної вище соціальної інтерпретації прав людини природно випливає уявлення про те, що вони не можуть бути безмежними: зміст і обсяг використання будь-якого права окреслюються, так би мовити, певними кордонами, «бар'єрами». Межі (обмеження) прав людини – це сукупність усіх явиш, які визначають зміст та обсяг прав людини. До складу таких явищ можуть входити, зокрема, й юридичні норми, встановлені міжнародним чи національним правом. У такому випадку певні обмеження (межі) прав людини є наслідком нормо-творчої діяльності відповідно міжнародних чи державних органів.
Окремо слід розглянути поняття обмежування прав людини. Визначаючи це поняття, можна сформулювати положення про те, що обмежування здійснення прав людини – це діяльність владних суб'єктів, насамперед компетентних державних органів, змістом якої є встановлення меж (обмежень) у здійсненні прав
|
|
|
людини.
Отже, межі (обмеження) прав людини та обмежування здійснення прав людини – це явища (і відповідно поняття) не тотожні.
Боротьба за права людини (яка може вважатися головною рушійною силою і соціальною сутністю всієї історії людства) нині знаходить вияв у боротьбі саме за межі таких прав, насамперед за юридичне закріплення та юридичну інтерпретацію цих меж. Класифікація останніх дозволяє виявити особливості соціальних та інших факторів, від яких безпосередньо залежить правореаліза-ційна діяльність людини. Використовуючи різноманітні критерії, можна виділити такі різновиди меж прав людини:
– залежно від онтологічної сутності явища, яке обмежує права людини, – природні (біологічні, фізіологічні, екологічні) та
321
21 І471
Конституція України
Розділ //. Стаття 64
соціальні (економічні, політичні, духовно-ідеологічні, спеціально-соціальні, наприклад, права і свободи інших людей);
- за наявністю чи відсутністю залежності від волі суб'єкта –абсолютно об'єктивні (скажімо, певні явища природи), відносно об'єктивні (наприклад, законодавчі обмеження), суб'єктивно-об'єктивні (фізичні потреби людини), суб'єктивні (свідомі самообмеження суб'єкта);
|
|
|
- залежно від ступеня соціальної обгрунтованості – цілкомобгрунтовані, в основному обгрунтовані і недостатньо обгрунтовані;
- залежно від політико-юридичного статусу правообмежую-чого суб'єкта – державні (міжнародні – всесвітні, регіональні,міждержавні і внутрішньодержавні) й недержавні, тобто громадські (з аналогічними «підвидами»);
- за обсягом прав людини, стосовно яких установлено певні межі, – загальні (що стосуються усіх прав), спеціальні (поширюютьсяна певну групу прав) і виключні (розраховані тільки на одне право);
- залежно від «стосунків» із законодавством або іншими юридичними джерелами – легальні (законні), позалегальні (юридично-нейтральні, «іррелевантні»), антилегальні (протизаконні);
- за видовою належністю державного органу, яким здійснено правообмеження, – законодавчі, президентські, управлінські(адміністративні), судові;
- залежно від регулятивної природи юридичного акта, котримвстановлено і межі, шо розглядаються: нормативні й казуальні;
- залежно від юридичної сили нормативного акта, в якомувизначено межі прав, – законні (зокрема, конституційні) і підза-конні (з їх подальшим відповідним поділом);
- за тривалістю (чинністю) у часі – постійні та тимчасові(зокрема надзвичайні);
- за колом осіб, чиї права обмежено, – спільні, особливі,індивідуальні;
- залежно від стадії юридичного регулювання, на якій відбулося правообмеження, – правотворчі, правотлумачні, правоза-стосувальні, правореалізаційні;
- за ступенем змістовної визначеності – повністю визначені(формальні), відносно визначені (зокрема оцінні);
- залежно від характеру логіко-гносеологічної операції, якою \опосередковувалося визначення меж, – тлумачні, конкретиза- :ційні, деталізаційні.
322
Окремі питання, пов'язані з обмеженням прав людини, вже роз'яснювались у коментарях до ст. 22 і деяких інших норм Конституції України. Оскільки конституційні права та свободи людини і громадянина встановлюються Верховною Радою України, то й введення обмежень цих прав та свобод може мати місце тільки за її прямим волевиявленням. Коментований припис є одним із прикладів самообмеження держави в її відносинах з громадянами на основі спеціально дозволеного принципу регулювання: розглядувані обмеження можуть бути встановлені Верховною Радою України лише у випадках, передбачених Конституцією України. Остання ж, як уже зазначалось, регламентує це питання за двома напрямками: по-перше, вона встановлює підстави запровадження правообмежень, а по-друге, визначає зовнішню юридичну форму їх закріплення – тільки закон.
Встановлюючи підстави правообмежень, Конституція використовує два відомих міжнародній і національній юридичній практиці способи. В одних випадках після формулювання певного права людини і громадянина відразу ж подається вказівка щодо підстав його можливого обмеження (у Конституції України такий прийом застосовується найчастіше). В інших же підстава правообмеження, яка є спільнбю, однаковою для певної групи прав, нібито «виноситься за дужки» і формулюється тільки один раз. Перший вид підстав можна умовно назвати спеціальними, а другий – загальними. Прикладом підстав другого виду можуть бути ті, що зазначені у ч. 2 коментованої статті, а саме умови воєнного або надзвичайного стану. Значення коментованого припису полягає у тому, що він закріплює як загальний принцип державно-юридичного регулювання неприпустимість свавільного, тобто безпідставного (з фактичного й юридичного боків), обмеження конституційних прав і свобод людини та громадянина. Найбільш повна і точна інтерпретація цього положення може бути досягнута лише за умови його аналізу в системному зв'язку із приписами, вміщеними у статтях 3, 22 та 157 Конституції України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29,40,47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції. У коментованому приписі зазначено дві самостійні підстави обмеження конституцій-
323
21-3472
Конституція України
РоздІл II. Стаття 65
них прав та свобод людини і громадянина – умови воєнного стану та умови надзвичайного стану. Ці підстави, як відзначалось мають у певному розумінні загальний характер, оскільки можуть застосовуватися для обмеження значної групи прав і свобод. Три особливості правообмеження на основі таких підстав зазначено уданому приписі. По-перше, тут дозволяється встановлювати лише «окремі» обмеження. Звідси випливає, що обмежуватись може лише менша частина змісту й обсягу конституційних прав та свобод людини і громадянина. По-друге, повинен бути зазначений строк, на який ці обмеження встановлено. По-третє, тут чітко окреслено ті права і свободи, які навіть за наявності однієї із зазначених вище підстав не можуть бути обмежені.
Зазначені особливості відрізняють регламентацію правообмеження із наведених підстав від регламентації правообмеження з інших (спеціальних) підстав. Причому ці відмінності мають вочевидь гуманістичну спрямованість.
Стаття 65. Захист Вітчизни, незалежності та територі альної цілісності України, шанування її державних символів є обо в'язком громадян України.
Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Захист Вітчизни є конституційним обов'язком кожного її громадянина, оскільки оборона країни належить до найважливіших функцій держави і це справа всього народу. Україна проголосила воєнну доктрину, згідно з якою держава не визнає війну як засіб розв'язання міжнародних проблем; прагне до нейтралітету й додержання неядерних принципів, не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї; не має територіальних претензій до жодної держави і не бачить в жодному народові образ ворога; ніколи першою не розпочне бойових дій проти будь-якої країни, якщо сама не стане об'єктом агресії.
Оборона України –це передусім захист держави від збройної агресії, що безумовно є справою честі і обов'язком кожного громадянина. Вона поєднує комплекс політичних, економічних, воєнних, соціальних і правових заходів щодо забезпечення незалежності, територіальної цілісності, захисту інтересів держави і мирного життя народу України. Основи організації оборони 324
й
України та повноваження державних органів щодо її забезпечення, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб стосовно здійснення обороноздатності країни встановлені Законом України від 6 грудня 1991 р. «Про оборону України».
Захист Вітчизни – це не лише її оборона. Це і стан захищеності державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу, законних інтересів держави та прав громадян від посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, це відповідний рівень громадського порядку та громадської безпеки, збереження національної культури та ін. Всі ці аспекти захисту Вітчизни мають відстоюватись громадянами.
Координацію з питань національної безпеки і оборони України здійснює Рада національної безпеки і оборони України при Президентові України (ст. 107 Конституції України; Закон України від 5 березня 1998 р. «Про Раду національної безпеки і оборони України»),
У статті 20 Конституції затверджені символи України – її Державний Прапор, Державний Герб і Державний Гімн, які визначені після прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності. Шанування державних символів, повага до них, захист є обов'язком громадян. Чинним законодавством передбачена кримінальна відповідальність за наругу наддержавними символами (ст. 338 КК України), незаконне підняття Державного Прапора України на річковому або морському судні (ст. 339 КК).
Військова служба у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, полягає в професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язаній із захистом Батьківщини. Порядок проходження громадянами України військової служби визначається Законом України від 25 березня 1992 р. «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» (в редакції від 18 червня 1999 p.). Положення про порядок проходження військової служби відповідними категоріями затверджуються Президентом України та регулюються іншими нормативно-правовими актами. Загальний військовий обов'язок встановлюється з метою комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України – Прикордонних військ України, Служби безпеки Украї-
325
Конституція України
Розділ //. Стаття 66
ни, Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи та інших, а також підготовки населення до захисту держави.
Військова служба є державною службою особливого характеру, а виконання громадянами України загального військового обов'язку – почесним обов'язком кожного.
Загальний військовий обов'язок включає: підготовку до військової служби; приписку (реєстрацію) до призовних дільниць; прийняття та призов на військову службу; проходження за призовом або добровільно військової та альтернативної (невійськової) служби; виконання військового обов'язку в запасі; дотримання правил військового обліку. У воєнний час загальний військовий обов'язок передбачає також загальне обов'язкове військове навчання громадян.
Комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань військовослужбовцями здійснюється через військові комісаріати. Законом встановлено два види комплектування Збройних Сил України: шляхом призову на військову службу на основі загального військового обов'язку; шляхом вступу громадян на військову службу за контрактом.
Для доукомплектування Збройних Сил України та інших військових формувань військовослужбовцями при мобілізації у воєнний час створюється запас.
Громадяни України проходять підготовку до військової служби. Із допризовниками і призовниками проводиться робота, пов'язана з підготовкою до військової служби, яка включає допризовну підготовку юнаків, підготовку призовників з військово-технічних спеціальностей, підготовку до вступу у вищі військові навчальні заклади та вищі навчальні заклади, які мають навчальні підрозділи, військову підготовку студентів вищих навчальних закладів за програмою офіцерів запасу, фізичну підготовку, лікувально-оздоровчу роботу, підвищення рівня освітньої підготовки, вивчення державної мови, патріотичне виховання.
Альтернативна (невійськова) служба запроваджена замість проходження строкової військової служби. Право на альтернативну службу, як вид виконання загального військового обов'язку, мають за наявності справжніх релігійних переконань громадяни України, які належать до діючих згідно з законодавством релігійних організацій, віровчення яких не допускає користувань
326
я зброєю та служби у збройних силах. Порядок проходження альтернативної (невійськової) служби врегульований Законом України від 12 грудня 1991 р. «Про альтернативну (невійськову) службу» (в редакції від 18 лютого 1999 р.)-
Виконання законодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу є обов'язком кожного громадянина України. Законом України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» передбачена відповідальність керівників, інших посадових осіб державних органів, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ, організацій всіх форм власності та громадян, винних у порушенні порядку військового обліку, допризовної підготовки, приписки до призовних дільниць, призову на дійсну військову службу, призову на військову службу офіцерів запасу, проходження навчальних зборів (занять), мобілізаційної підготовки і мобілізаційної готовності, явки за викликом у військовий комісаріат, а також у вчиненні інших порушень законодавства про загальний військовий обов'язок і
військову службу.
За ряд правопорушень передбачена адміністративна відповідальність, яка настає згідно з КУлАП. За ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК України); ухилення від призову за мобілізацією (ст. 336 КК України) та ухилення від військового обліку або спеціальних зборів (ст. 337 КК України) встановлена кримінальна відповідальність.
Районні (міські) військові комісаріати зобов'язані під час проведення приписки до призовних дільниць, призову на дійсну військову службу офіцерів запасу та проходження навчальних зборів ознайомити громадян з їх правами, обов'язками та вимогами Закону України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу».
Стаття 66. Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду при роді, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.
Проголошений цією статтею обов'язок має величезне значення для охорони довкілля, забезпечення раціонального використання природних ресурсів, їх відновлення та відтворення. Він безпосередньо поширюється на всіх громадян України та інших
327
Конституція України
Розділ Н. Стаття 66
фізичних осіб, що перебувають у межах державних кордонів України або виключної (морської) економічної зони чи континентального шельфу України.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 88; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!