Народні депутати України не можуть бути без згоди Верхов ної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, зат римані чи заарештовані. 41 страница
Положення ст. 66 Основного Закону відтворюються в Законі України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», який зобов'язує громадян раціонально використовувати природні ресурси, здійснювати заходи щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливу на стан довкілля.
Невиконання зазначеного обов'язку як результат неправомірної поведінки громадянина може бути пов'язане із заподіянням шкоди природі. Ця шкода охоплює весь матеріальний світ – навколишнє природне середовище, людину, результати її діяльності тощо.
Крім збитків, які виражені у грошовій формі, в результаті неправомірних дій громадян можливе завдання екологічної шкоди. Сутність останньої зводиться головним чином до певного погіршення якісного стану довкілля.
Відшкодування завданих природі збитків здійснюється в порядку цивільно-правової відповідальності. Згідно з екологічним законодавством України (Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», Закон України від 16 червня 1992 р. «Про природно-заповідний фонд України», Закон України від 13 грудня 2001 р. «Про тваринний світ», Закон України від 9 квітня 1999 р.«Про рослинний світ», Земельний кодекс України, Водний кодекс України, Лісовий кодекс України та ін.) збитки, завдані внаслідок порушення законодавства про охорону довкілля, підлягають відшкодуванню, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення і незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.
|
|
|
Цивільно-правова відповідальність за заподіяння шкоди природі має свої особливості, які полягають в тому, що: а) порядок і розміри збитків за шкоду, заподіяну природі, визначаються спеціальними нормативними актами екологічного законодавства України, і лише в разі їх відсутності застосовуються норми Цивільного кодексу України про відшкодування шкоди. У постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 січня 1990 р. «Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення 328
законодавства про охорону природи» (із змінами та доповненнями) підкреслюється, що при вирішенні позовів про відшкодування шкоди суди повинні керуватися нормами природоохоронного законодавства, а в питаннях, не врегульованих цим законодавством, відповідними правилами цивільного законодавства; б) збитки компенсуються за шкоду, заподіяну довкіллю (його природним ресурсам, природним багатствам, природним комплексам); в) розміри збитків визначаються за затвердженими у спеціальному законодавстві таксами, методиками та ін.
|
|
|
Таксою вважається середня величина вартості усіх негативних майнових наслідків, які виникають у разі незаконного добування, знищення чи псування об'єктів довкілля, або умовна одиниця обчислення заподіяної природі шкоди.
Такси встановлюються спеціальними нормативними актами екологічного законодавства України, які приймаються Кабінетом Міністрів України або окремими міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади.
Постановами Кабінету Міністрів України затверджуються такси: для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної цінним видам риб, морських ссавців, водних безхребетних і водних рослин; для обчислення розміру шкоди, заподіяної порушенням законодавства про природно-заповідний фонд; для обчислення розміру компенсації за добування (збір) і шкоду, заподіяну видам тварин та рослин, занесених до Червоної Книги України; для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству.
Міністерством екології та природних ресурсів України затверджуються такси для обчислення розміру вщшкодування за шкоду, заподіяну незаконним добуванням або знищенням диких тварин і птахів (крім видів, занесених до Червоної Книги України), їх жител та біотехнічних споруд.
|
|
|
Особливістю цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди природі є й те, що в окремих випадках порядок і розміри відшкодування збитків визначаються за спеціальною методикою, яка є різновидом таксового методу вщшкодування збитків.
Такі методики затверджуються нормативними актами міністерств та інших органів виконавчої влади. Міністерством екології та природних ресурсів України затверджена «Методика розрахунку відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону і раціональне використання
329
Конституція України
Розділ //. Стаття 67
водних ресурсів», «Методика визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства» та ін.
Поряд з обов'язком не заподіювати шкоду природі Основний Закон закріплює аналогічний обов'язок і щодо культурної спадщини, яка становить сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів. Цей обов'язок деталізується і конкретизується в Законі України від 8 червня 2000 р. «Про охорону культурної спадщини», який регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини в суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і прийдешніх поколінь.
|
|
|
До об'єктів культурної спадщини закон відносить місця, споруди (витвори), комплекси (ансамблі), їхні частини, пов'язані з ними території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереження, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.
Об'єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою шляхом здійснення комплексу заходів з обліку, захисту, збереження, належного утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, реабілітації та музеєфікації. Серед цих заходів самостійне місце посідають і обов'язки фізичних та юридичних осіб, діяльність яких може негативно позначитися на стані пам'яток. Зокрема, на особу, діяльність якої негативно позначається на стані пам'ятки (створює загрозу знищення, руйнування, пошкодження, спотворення пам'ятки), покладається обов'язок вжити заходів, погоджених з відповідним органом охорони культурної спадщини, для запобігання такій загрозі та підтримання пам'ятки в належному стані за власні кошти.
При заподіянні шкоди об'єктам культурної спадщини національного або місцевого значення, які занесені до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, завдані збитки підлягають відшкодуванню.
Незаконні дії (пошкодження, руйнування, знищення), вчинені фізичною особою, що призвели до істотних змін пам'яток, 330
їхніх територій, охоронюваних археологічних територій, а також їхніх частин, тягнуть за собою кримінальну відповідальність.
Застосування фінансових санкцій, адміністративних стягнень або кримінального покарання не звільняє винного від обов'язку відшкодувати шкоду, завдану власникові пам'ятки або уповноваженому ним органові, особі, яка набула права володіння, користування чи управління пам'яткою, охоронюваною археологічною територією. Шкода, завдана власникові пам'ятки або уповноваженому ним органові, особі, яка набула права володіння, користування чи управління пам'яткою, охоронюваною археологічною територією, відшкодовується відповідно до
закону.
Особи, які завдали шкоди пам'яткам, їхнім територіям (у тому числі незаконним будівництвом), зобов'язані відновити пам'ятки та їхні території, а якщо відновлення неможливе – відшкодувати шкоду відповідно до Закону.
Стаття 67. Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збо ри в порядку і розмірах, встановлених законом.
Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.
Обов'язок по сплаті податків і зборів, закріплений цією статтею Конституції, деталізується податковим законодавством. Передусім це ст. 1 Закону України від 18 лютого 1997 р. «Про систему оподаткування», згідно з якою встановлення і скасування податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів, а також пільг їх платникам здійснюються Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами. Верховна Рада Автономної Республіки Крим і сільські, селищні, міські ради можуть встановлювати додатковий вид пільг щодо оподаткування в межах сум, що надходять до їх бюджетів. Ставки, механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів), пільги щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування. Це положення базується на ст. 92 Конституції
331
Конституція Україна
Розділ II. Стаття 68
України, в якій підкреслено, що виключно законами України встановлюються система оподаткування, податки і збори.
Треба враховувати, що конституційне закріплення має саме| обов'язок сплачувати податки і збори. Тобто податкове законодавство уточнює імперативне веління своєчасної сплати податків та зборів у повному обсязі відповідно до податкового обов'язку. Зміст цієї' норми передбачає реалізацію однобічних наказів з боку держави, коли їх реалізація не може мати ніяких ознак угоди, ніяких рис реалізації зустрічних зобов'язань. Показово, що ст. 9 Закону України «Про систему оподаткування» закріплює значну кількість суттєвих обов'язків платників податків і зборів (обов'язкових платежів), а кілька загальних прав (підтвердження прав на пільги, ознайомлення з актами перевірок, оскарження рішень державних податкових органів) – ст. 10 цього ж Закону.
Податковий обов'язок виникає у платників щодо тих податків і зборів (обов'язкових платежів), які становлять систему оподаткування. Вичерпний перелік загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів) встановлено ст. 14 Закону України «Про систему оподаткування» та місцевих податків і зборів (обов'язкових платежів) – ст. 15 цього ж Закону. Треба враховувати, що законодавчо закріплено лише перелік податків і зборів (обов'язкових платежів), тоді як встановлення їх на відповідних територіях здійснюється законами України (на всій території України відносно загальнодержавних податків і зборів) та Положеннями місцевих органів самоврядування (відносно місцевих податків та зборів). Кожен із податків та зборів (обов'язкових платежів), віднесених до загальнодержавних, вводиться окремими законами України. Декретом Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р. «Про місцеві податки і збори» визначаються основні елементи (платник, об'єкт, ставка) місцевих податків і зборів, кожного зокрема, які визначено ст. 15 Закону України «Про систему оподаткування».
Частина 2 ст. 67 Конституції України закріплює обов'язок декларування. Треба підкреслити, що цей обов'язок торкається усіх податкових резидентів, до яких згідно з ч. 2 ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні в цілому не менше ста вісімдесяти трьох днів у календарному році. По закінченні кален-332
парного року визначається сума сукупного річного оподатковуваного доходу. Прибутковий податок з річного доходу, отриманого за місцем основної роботи, визначається з середньомісячногодоходу з урахуванням сплаченого (утриманого) протягом рокуподатку з місячних доходів. Обчислення податку і перерахунокпровадиться підприємствами, установами, організаціями тафізичними особами – суб'єктами підприємницької діяльності до1 березня року, наступного за звітним. у
Єдиний державний облік фізичних осіб, які зобов'язані сплачувати податки та збори (обов'язкові платежі), здійснюється шляхом ведення Державного реєстру фізичних осіб – платників податків та інших обов'язкових платежів (див. Закон України від 22 грудня 1994 р. «Про Державний реєстр фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів»). Реєстрація фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів проводиться державними податковими інспекціями по районах, районах у містах і містах без районного поділу за місцем постійного проживання платників податків, а для осіб, які не мають постійного місця проживання в Україні, – за місцем отримання доходів або за місцезнаходженням іншого об'єкта оподаткування.
Стаття 68. Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.
Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Коментована стаття присвячена загальному регулюванню одного із суттєвих аспектів взаємин людини й держави. У коментарі до ст. З вже зазначалося, що ці відносини в Україні будуються на засадах взаємної відповідальності. Там же роз'яснювалося, в чому саме виявляється відповідальність держави перед людиною. Розглядувана ж тепер стаття присвячена характеристиці «протилежного» напрямку цієї відповідальності – відповідальності людини перед державою. Ця відповідальність, знову ж таки (як і відповідальність держави перед людиною), може бути або позитивною, або негативною. У коментованому приписі
333
Конституція України
Розділ /. Стаття 68
відповідальність сформульована в позитивному сенсі – як обов'язок людини неухильно додержуватися Конституції України та законів України, тобто найголовніших волевиявлень держави. Цей обов'язок адресовано не тільки громадянам України, а й «кожному», хто перебуває на її території.
Хоча в цій статті згадуються тільки такі нормативно-правові акти, як Конституція України та закони України, це, однак, не означає, щаможна не додержуватися норм інших правових актів. Тому зазначений обов'язок слід тлумачити розширено й мати на увазі, що всі інші, тобто підзаконні, нормативно-правові акти можуть (та й повинні) при їх застосуванні й реалізації піддаватись перевірці, оцінці, нагляду, контролю з огляду на їх відповідність закону. У разі виникнення сумнівів щодо такої відповідності підзаконні нормативно-правові акти можуть оскаржуватись (опротестовуватись) у встановленому законом порядку. А ось Конституція України (як було роз'яснено в коментарі до ст. 8) – це акт, зміст якого не підлягає жодним сумнівам та запереченням. Щодо громадян України така ж властивість визнається і за законами України: громадяни України не можуть безпосередньо звертатися до Конституційного Суду України для вирішення питання про відповідність законів Конституції.
У загальній теорії права зазвичай розрізняють три основні форми здійснення, реалізації дозволяючих, забороняючих та зобов'язуючих юридичних норм: їх використання, виконання й додержання. У коментованому приписі мовиться тільки про останню з цих форм правореалізації. Однак, як відомо, будь-яка забороняюча норма може бути сформульована як норма зобов'язуюча (заборона певної дії – це не що інше, як обов'язок утримуватися від вчинення такої дії), і навпаки: будь-який юридичний обов'язок може бути переформульовано на заборону (обов'язок вчинити певну дію є, інакше кажучи, забороною утримуватися від її невчинення). Тому коментований припис поширюється не тільки на забороняючі, але й на зобов'язуючі юридичні норми, шо , їх вміщено в Конституції України.
І ще одну суттєву заборону (а тим самим і обов'язок) для кожної людини встановлює положення, котре розглядається: не посягати на права і свободи, честь та гідність інших людей. Хоча це положення спрямоване на регулювання людських взаємин, дер-
334
жава все ж покладає на себе підтримку певного режиму, стану цих взаємин (про що вже йшлося у коментарі до ст. 23).
Слід звернути увагу на те, що цей конституційний припис забороняє посягати на права і свободи, честь і гідність людей незалежно від того, закріплені чи не закріплені вони в Конституції, в законах України. З цього надзвичайно важливого положення природно випливає й обов'язок держави забезпечити все населення інформацією, знаннями про права, свободи та обов'язки. Такий висновок є ще одним аргументом на користь охарактери-зовної інтерпретації права кожного знати свої права й обов'язки (ч. 1 ст. 57), згідно з якою дане право стосується також і знання загальносоціальних (а не тільки юридичних) прав, свобод і обов'язків людини.
До складу забороненого об'єкта посягання включено, крім прав та свобод, також честь і гідність інших людей. Оскільки право на честь і гідність, на їх недоторканність і захист є одним із видів прав та свобод людини, наведене формулювання може бути пояснене прагненням ще раз додатково акцентувати особливу цінність, значущість саме цього різновиду її прав (див. також коментар до ч. 1 ст. З, в якій честь і гідність піднесено до рівня найвищої соціальної цінності поряд із життям та здоров'ям, недоторканністю і безпекою людини). Наслідком порушення цього права є спричинення людині специфічної шкоди та виникнення в потерпілого права на її компенсацію. Оскільки гідність людини, беззаперечно, належить до сфери моральних явищ, є, так би мовити, моральним «параметром» особи, то існують і підстави позначити поняття про зазначену шкоду терміном «моральна».
Те явище, котре за традицією відображають поняттям моральної шкоди, становить своєрідний соціальний феномен, є проявом і продуктом певних суспільних відносин, що можуть виникати в будь-яких сферах соціуму і мати найрізноманітніший зміст. Тому-то й право людини на компенсацію моральної шкоди – це, за його генезисом та сутністю, різновид загальносоціаль-ного (а не виключно юридичного) права. Його юридичне забезпечення та юридичний захист хоча і є найбільш дієвими, ефективними «інструментами», проте аж ніяк не єдино можливими. Окрім цього, воно – навіть у його державно-юридичному (зокрема законодавчому) опосередкуванні – є явищем міжгалу-
335
Конституція Україна
Розділ II. Стаття 68
зевим, так би мовити, всеюридичним, загальноюридичним (а не тільки, скажімо, цивілістичним). Виходячи із таких позицій, видається можливим сформулювати такі положення.
Явище, яке відображається терміно-поняттям «моральна шкода», складається принаймні із двох елементів: соціально-морального та індивідуально-психічного. Сутність першого полягає у приниженні оцінки гідності індивіда – як у його самооцінці, так і в уявленнях інших суб'єктів (тобто в соціальній оцінці його престижу, авторитету, репутації). Причому йдеться не тільки про реальний факт такого приниження, але й про зазіхання , «замах» на останнє, про його загрозу. Другий же складник феномена, що розглядається, має – з огляду на його онтологію, «субстанцію» – іншу природу, є явищем індивідуально-психічним. Йдеться про негативні психічні стани і (чи) процеси людини. Взагалі кажучи, такі стани й процеси (скажімо, психічні травми, «ушкодження» психіки людини) можуть викликатись різноманітними причинами, зокрема правомірними вчинками інших суб'єктів або ж навіть якимись подіями, а не діями. І вже тому поняття «психічна шкода» є родовим щодо поняття «моральна шкода». Але як би то не було, явище, адекватним категоріальним відображенням котрого здатне слугувати поняття моральної шкоди, має включати водночас обидва згадані елементи: соціально-моральний та індивідуально-психічний.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 90; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!