Народні депутати України не можуть бути без згоди Верхов ної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, зат римані чи заарештовані. 38 страница
Положення про те, що обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, слід тлумачити обмежно. Йдеться лише про такі припущення, на підставі яких можуть бути зроблені обвинувальні висновки. Якщо ж це результат тлумачення сумнівів на користь особи, то такі припущення можуть і повинні бути використані тими, хто веде процес, для формулювання висновків у справі.
3. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. З ст. 62 Конституції України). Тут йдеться не про будь-який сумнів, що виникає при розслідуванні чи судовому розгляді кримінальної справи, а лише про той, який не можна усунути. Непереборними сумніви визнаються в тих випадках, коли зібрані в справі докази не дозволяють зробити однозначний висновок про винуватість чи невинуватість підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а передбачені законом засоби і способи збирання додаткових доказів вичерпані. У процесі розслідування кримінальної справи сумніви можуть виникнути як щодо обвинувачення в цілому, так і відносно окремих обставин, що входять до складу обвинувачення. У першому випадку прокурор, слідчий зобов'язані припинити кримінальне переслідування щодо особи, а суд – винести виправдувальний вирок. Дане правило сформульоване судовою практикою і знайшло своє відображення в п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 червня 1990 р. № 5 «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку», де зазначено, що коли зібрані по справі докази не підтверджують обвинувачення і всі можливості збирання додаткових доказів вичерпані, суд зобов'язаний постановити виправдувальний вирок, а не повертати справу на додаткове розслідування.
|
|
|
Сумніви, які виникли щодо окремих обставин, які входять до складу обвинувачення, спричиняють не виправдання особи, а по-
304 і
м'якшення обвинувачення. Це може бути, зокрема, виключення недоведеного епізоду злочинної діяльності, перекваліфікація дій підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на статтю кримінального закону, що передбачає більш м'який вид покарання, тощо.
Рішення, прийняте в результаті тлумачення непереборних сумнівів на користь підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, має таке ж значення і породжує такі ж юридичні наслідки, як коли б воно грунтувалося на однозначно доведеній невинуватості цієї особи. Закон забороняє у виправдувальний вирок, незалежно від підстав виправдання, включати формулювання, що ставлять під сумнів невинуватість виправданого (ч. 4 ст. 334 КПК України). З погляду юридичного значення недоведена винуватість рівнозначна доведеній невинуватості.
|
|
|
З принципом презумпції невинуватості тісно пов'язане право кожного громадянина у разі скасування вироку суду як неправосудного на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, заподіяної в результаті безпідставного засудження. У статті 56 Конституції України закріплений загальний принцип майнової відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Одним з окремих випадків такої відповідальності є відповідальність за шкоду, заподіяну протиправними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.
Положення ч. 4 ст. 62 Конституції України ґрунтується на загальновизнаних принципах справедливості і гуманізму і сформульовано відповідно до міжнародно-правових стандартів, закріплених у п. 5 ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, п. 5 ст. 9, п. 6 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, принципу 35 Зводу принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню чи ув'язненню у будь-якій формі, ст. 85 Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 p., ч. 1 ст. 14 Конвенції проти катувань та інших жорстоких і нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання.
|
|
|
Зростаюча увага суспільства і держави до розглядуваної проблеми, закріплення її правових основ у нормах Конституції України сприяли тому, що в правову доктрину, чинне законодавство і правозастосовну практику міцно ввійшов термін «реабілітація»,
305
20 3472
Конституція України
Розділ Я. Стаття 62
що ототожнюється з фактом судового виправдання невинуватого чи закриття відносно особи кримінальної справи з реабілітує ючих підстав, а законодавчий масив, що регулює процесуальний порядок відшкодування шкоди, заподіяної протиправним притягненням особи до кримінальної відповідальності й засудженням, сформувався в комплексний, міжгалузевий інститут реабілітації.
Норми інституту реабілітації є важливим засобом забезпечення і захисту прав і свобод людини і громадянина, невід'ємним складовим елементом правового статусу особи в Україні. Гарантуючи повне відновлення громадянина в правах і відшкодовуючи збиток, заподіяний протиправним притягненням до кримінальної відповідальності, держава в такий спосіб піклується про дотримання законності, підтримання власного авторитету, авторитету судової влади, непорушності основ конституційного ладу, а також підкреслює, що завданнями кримінального судочинства є не лише швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних, але й охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, правильне застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до кримінальної відповідальності£ і жоден невинуватий не був покараний (ст. 2 КПК України).
|
|
|
Правовою основою реабілітації крім Конституції України е\ Закон України від 1 грудня 1994 р. «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», Кримінально-процесуальний кодекс України, Цивільний кодекс України, а також Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», затверджене наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України і Міністерства фінансів України 4 березня 1996 р. №6/5,3,41.
Відповідно до Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» підлягає відшкодуванню шкода, заподіяна громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття й тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду криміналь-
306
ної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.
Право на відшкодування шкоди виникає у разі постановлений виправдувального вироку суду, закриття кримінальної справи в зв'язку з відсутністю події злочину, відсутністю в діянні складу злочину чи недоведеністю участі особи у вчиненні злочину. Закриття кримінальної справи з нереабілітуючих підстав (амністія, недосягнення віку кримінальної відповідальності, примирення обвинуваченого з потерпілим, смерть обвинуваченого й ін.) не дає права на відшкодування.
Фізична особа, яка у процесі дізнання, досудового слідства або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконному затриманню, не має права на відшкодування шкоди (ч. 4 ст. 1176 Цивільного кодексу України). При відшкодуванні шкоди, заподіяної громадянину, діє загальний принцип повноти шкоди, що відшкодовується. Відшкодуванню (поверненню) підлягають: заробіток та інші грошові доходи, які громадянин втратив унаслідок протиправного притягнення до кримінальної відповідальності або засудження; майно (у тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка в статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не одержав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в дохід держави, вилучене органами дізнання чи досудового слідства, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; суми, сплачені громадянином за надання йому юридичної допомоги; моральна шкода.
Оскільки одним з основних принципів при реабілітації є повнота відшкодування заподіяної шкоди, цей перелік не є вичерпним. До інших витрат, понесених особою, яка реабілітується, і таких, що підлягають відшкодуванню, правомірно, зокрема, віднести витрати на поїздки обвинуваченого (підсудного) за викликами органів досудового розслідування і суду, витрати сім'ї на
307
20-3-472
Конституція України
Розділ II. Стаття 63
проїзд для побачення після засудження, суми, сплачені за телефонні розмови з захисником або юридичною консультацією, витрати на листування по кримінальній справі.
Шкода також може бути виражена в знесенні будинку, що належить на праві власності особі, яка реабілітується, вартості будівель на земельній ділянці, посівів, насаджень тощо. Важливо, щоб шкода причинно була пов'язана з протиправним притягненням до кримінальної відповідальності або засудженням особи, інакше вона буде відшкодовуватися вже не державою, а особою, яка безпосередньо завдала шкоду, відповідно до норм цивільного права.
Крім цього, законодавство передбачає відновлення втрачених прав: відновлення на попередньому місці роботи (посаді), повернення житла, відновлення військових та інших звань, повернення державних нагород.
Особливість установленого режиму відповідальності за шкоду, заподіяну особі в результаті безпідставного засудження, полягає в тому, що незалежно від того, яким органом заподіяний збиток, зобов'язаним суб'єктом є держава в особі уповноважених нею фінансових органів. Безпосередньої відповідальності посадових осіб, незаконними діями (бездіяльністю) яких заподіяна шкода, законодавством не передбачено.
Правомочним суб'єктом у реабілітаційних правовідносинах Є громадянин, відносно якого винесений виправдувальний вирок суду або кримінальна справа закрита з реабілітуючих підстав. У разі смерті особи, яка реабілітується, право на відшкодування збитку у встановленому порядку переходить до її спадкоємців. Винятком є моральний збиток. Оскільки він має особистий характер, то його відшкодування в спадщину передати не можна.
У місячний термін від дня звернення громадянина відповідний орган робить усе необхідне для визначення розміру шкоди (витребує документи, робить розрахунки і т.п.) і виносить постанову (ухвалу), в якій з посиланням на отримані документи наводиться розрахунок, указується підсумкова сума, що підлягає виплаті, а також викладаються інші необхідні відомості.
У разі незгоди з винесеною постановою громадянин може оскаржити її відповідному прокурору чи до суду в порядку, встановленому для розгляду скарг на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що порушують права громадян 308
(глава 31-А Цивільного процесуального кодексу України). Якщо громадянин не згодний з ухвалою суду щодо розміру шкоди, він має право оскаржити його до суду вищої інстанції в апеляційному порядку.
Стаття 63. Особа не несе відповідальності за відмову дава ти показання або пояснення щодо себе, членів сім 7 або близьких ро дичів, коло яких визначається законом.
Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.
Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені ви роком суду.
Стаття, що коментується, закріпила новий правовий інститут – імунітет свідка. Чинне законодавство не містить зазначеного терміна, однак він давно введений у науковий обіг, широко використовується в юридичній літературі і правозастосовній практиці.
Під правом імунітету свідка слід розуміти звільнення деяких категорій громадян від передбаченого законом обов'язку давати показання і пояснення щодо самого себе чи осіб, коло яких визначене законом.
Тривалий час імунітет свідка у такому обсязі, як він тепер зак-ріплений у Конституції України, не одержував у нашій країні офіційного визнання і законодавчого вирішення, що породжувало на практиці велику проблему морального характеру. Саме тому, з огляду на роль цього інституту в суспільстві, його яскраво виражену моральну спрямованість, законодавець відвів йому місце в Основному Законі країни.
Інститут імунітету свідка містить:
1) правові норми, що надають особі право відмовитися відДачі показань чи пояснень у випадках, що торкаються відносинспорідненості і свояцтва;
2) правові норми, що дозволяють особі не давати показаннячи пояснення відносно себе особисто (свобода від самозвинувачення);
3) правові норми, що звільняють особу від відповідальностіза відмову від дачі показань під час провадження дізнання, досу-Дового слідства або в суді щодо себе, членів її сім'ї чи близьких
309
Конституція України
Розділ П. Стаття 63
родичів, коло яких визначено законом (ч. 2 ст. 385 КК України).
Правило імунітету свідка, шо міститься в підпункті «q» п. З ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, сформульовано як одна з гарантій при притягненні громадянина до кримінальної відповідальності. Стаття ж Конституції України, що коментується, не обмежує можливості здійснення права імунітету свідка лише кримінальним судочинством і питаннями встановлення винуватості особи у вчиненні злочину, поширюючи свою дію і на інші сфери – цивільного процесу, адміністративного, дисциплінарного та інших видів провадження. Разом з тим, безумовно, особливої важливості норми розглянутого інституту набувають саме в кримінальному судочинстві, оскільки є гарантією особистої недоторканності, забезпечують право на захист.
Звільнення допитуваного учасника кримінального судочинства від самозвинувачення виражається в його праві відмовитися відповідати на запитання, що викривають його у вчиненні злочину.
Важливою гарантією захисту прав і законних інтересів особи в кримінальному процесі є право особи не давати показання щодо членів своєї сім'ї чи близьких родичів. При цьому не має значення процесуальне положення допитуваного. Закон (п. 11 ст. 32, ч. 2 ст. 69 КПК України) до близьких родичів відносить батьків, чоловіків (жінок), дітей, рідних братів і сестер, діда, бабу, онуків, усиновителів і усиновлених. Поняття «член родини» КПК не містить, через що необхідно звернутися до ст. З Сімейного кодексу України і рішення Конституційного Суду України в справі від 3 червня 1999 р. № 5-рп/99, де дається офіційне тлумачення терміна «член родини» , яке до них відносить також осіб, які перебувають з суб'єктом права у правовідносинах, природа яких визначається: кровними (родинними) зв'язками або шлюбними відносинами; постійним проживанням з ним; веденням з ним спільного господарства.
Право особи не свідчити проти самого себе, членів родини чи близьких родичів припускає не лише відмову від дачі показань, що мають прямо інкримінуючий характер, але поширюється також на відомості про будь-які інші факти, що можуть прямо чи побічно, безпосередньо чи опосредовано бути використані проти інтересів зазначених осіб, а також містить у собі право на відмову від надання органам досудового слідства чи суду інших доказів: документів, об'єктів злочинних дій, знаряддя злочину та інших предметів, що можуть бути засобом викриття винних.
310
Суд, прокурор, слідчий, особа, яка проводить дізнання, зобов'язані роз'яснити підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, потерпілому, свідкам, цивільному позивачу, цивільному відповідачу їх права, що випливають з положень ч. 1 ст. 63 Конституції України, і забезпечити можливість здійснення цих прав (статті 107, 142, 53, 69 КПК України). Державні органи, що ведуть процес, не вправі домагатися показань від осіб, які беруть участь у справі і використовують своє право імунітету свідка, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. З ст. 22 КПК
України).
Гарантією імунітету свідка в кримінальному процесі є визнання доказів, отриманих з порушенням перерахованих вище вимог, неприпустимими, такими, що не мають юридичної чинності. Це положення прямо випливає з ч. З ст. 62 Конституції України, відповідно до якої «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом», а також знайшло своє відображення в п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», де роз'яснено судам, що якщо під час проведення дізнання чи досудового слідства підозрюваному, обвинуваченому, його дружині чи близькому родичу не було роз'яснено зміст ст. 63 Конституції, показання зазначених осіб повинні визнаватися судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказування.
Крім цього, гарантією імунітету свідка є положення ч. 2 ст. 385 КК і ч. 2 ст. 396 КК України, якими передбачається звільнення від кримінальної відповідальності особи за відмову давати показання під час провадження дізнання, досудового слідства або в суді щодо себе, а також членів своєї сім'ї чи близьких родичів, а також за заздалегідь не обіцяне приховування злочину членами сім'ї чи близькими родичами особи, яка вчинила злочин.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 88; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!