Народні депутати України не можуть бути без згоди Верхов ної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, зат римані чи заарештовані. 37 страница
Розділ U. Стаття 6 і
покращення долі поранених, хворих і тих, хто зазнав корабельнуаварію» (ст. 50), «Про поводження з військовополоненими»(ст. 129), «Про захист громадянського населення під час війни»(ст. 146) зобов'язалися «ввести законодавство, потрібне для забезпечення ефективних кримінальних покарань для осіб, які вчинили або наказали вчинити ті чи інші серйозні порушення Конвенцій 1949 р. Серйозними порушеннями Конвенцій вважаються: навмисне вбивство військовополонених, тортури і нелюдськеповодження, включаючи біологічні експерименти, нівечення ізаподіяння шкоди здоров'ю, багатомасштабні руйнування чи загарбання майна, примушення військовополонених нести службу в армії супротивника, захоплення заручників тощо. .
Перший додатковий протокол до Женевських конвенцій 1949 р. ,| який торкається захисту жертв міжнародних військових конфліктів 1977 p., підійшов до проблеми невиконання злочинногс наказу з позицій відповідальності командира (начальника) зе накази, які він віддає своїм підлеглим.
Командир, який одержав від старшого начальника злочинний наказ (наприклад, відносно нападу на споруди, які містять небезпечні сили, – атомні електростанції, водосховища, віроломного використання емблем Червоного Хреста, страти заручників), хоч би в якому він був званні, пам'ятає про свою відповідальність за накази, що їх він особисто віддає своїм підлеглим. Повага до міжнародного права в такому разі ґрунтується не на побоюванні того, що посилання на наказ не буде прийняте як виправдання, а на усвідомленні своєї особистої відповідальності за дії підлеглих.
|
|
|
Стаття 61. Ніхто не може бути двічі притягнений до юридич ної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Стаття Конституції, що коментується, закріплює загальновизнаний принцип права «двічі за одне і те саме не карають» {поп bis in idem). Стосовно кримінальної відповідальності цей принцип закріплено в ст. 4 Протоколу № 7 до Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а також у ч. Зет. 2 КК України. Так, ст. 4 зазначеного Протоколу передбачає: «Жодна людина не може бути вдруге притягнута до відповідальності або 296
покарана у кримінальному порядку судом однієї і тієї самої держави за злочин, за який вона вже була остаточно виправдана або засуджена відповідно до закону і кримінально-процесуального права цієї держави». У свою чергу ч. Зет. 2 КК України закріплює положення, що «ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу».
|
|
|
У Конституції України ст. 61 міститься у розділі II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина», в якому закріплені конституційні права, свободи і обов'язки людини і громадянина та їх гарантії. Тому положення ч. 1 ст, 61 стосується лише фізичних осіб (див. коментар до ч. 1 ст. 58 Конституції).
Термін «юридична відповідальність» у статті, що коментується, вживається як синонім так званої негативної юридичної відповідальності, тобто відповідальності за правопорушення.
Відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них. Конституційний Суд України у справі про відповідальність юридичних осіб дійшов висновку, що за своїм змістом п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України спрямований не на встановлення переліку видів юридичної відповідальності, а ним визначено, що виключно законами України мають врегульовуватись засади цивільно-правової відповідальності (загальні підстави, умови, форми відповідальності тощо), підстави кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності – діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями (основні ознаки правопорушень, що створюють їх склад), та відповідальність за них. Разом з тим у цьому ж рішенні Конституційний Суд зауважив, що загальновизнаним є поділ юридичної відповідальності за галузевою структурою права на цивільно-правову, кримінальну, адміністративну та дисциплінарну.
|
|
|
Поняття «притягнення до юридичної відповідальності» не ідентичне поняттю «юридична відповідальність». У мотивувальній частині рішення у справі про депутатську недоторканність Конституційний Суд України зазначив, що притягнення до юридичної відповідальності передує юридичній відповідальності особи. Форма і порядок притягнення особи до юридичної відповідальності регламентується законом. Зокрема, порядок притягнення особи до
297
Конституція України
Розділ її. Стаття 62
кримінальної відповідальності регламентується КПК України. Конституційний Суд України у зазначеній вище справі вирішив, що «притягнення до кримінальної відповідальності, як стадія кримінального переслідування, починається з моменту пред'явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину». Порядок притягнення особи до адміністративної відповідальності встановлюється Кодексом України про адміністративні правопорушення.
|
|
|
Стаття Конституції, що коментується, забороняє притягати фізичну особу щонайменше двічі до юридичної відповідальності одного виду (цивільно-правової, кримінальної, адміністративної, дисциплінарної тощо) за одне й те саме правопорушення (цивільно-правовий делікт, злочин, адміністративне або дисциплінарне правопорушення).
Частина 2 ст. 61 закріплює принцип індивідуалізації юридичної відповідальності правопорушника. Цей принцип знайшов своє відображення у галузевому законодавстві. Так, частина 1 ст. 65 КК України передбачає, зокрема, що суд при призначенні покарання особі, винної у вчиненні злочину, враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Згідно з ч. 2 ст. 33 КУпАП при накладенні адміністративного стягнення враховується характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.
Стаття 62. Особа вважається невинуватою у вчиненні зло чину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Ніхто не зобов 'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Уразі скасування вироку суду як неправосудного держава від шкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.
Стаття, що коментується, закріплює одне з найважливіших положень демократичної, правової держави, що знайшло своє
298
відображення в п.1 ст. 11 Загальної декларації прав людини, п. 2 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, у п. 2 ст. 14 Міжнародного паклу про громадянські і політичні права, принципі 36 Звід принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню або ув'язненню в будь-який формі, – презумпцію невинуватості.
Виражаючи сутність сучасного кримінального процесу, його важливу характерну рису, презумпція невинуватості знайшла своє найбільш загальне нормативне закріплення також у ч. 2 ст. 15 КПК України, ч. 2 ст. 2 КК України і є принципом (основним, керівним началом) кримінального судочинства.
Встановлення безпосередньо в Конституції України формули презумпції невинуватості як об'єктивного правового положення має найважливіше значення для захисту прав і законних інтересів громадян, що залучаються до орбіти кримінального судочинства, для слідчої і судової практики, впливає на законотворчий процес.
Презумпцію невинуватості необхідно розглядати в загально-правовому і процесуальному значеннях. Як загальноправова вимога вона визначає положення особи в суспільстві. Хоча цей принцип сформульований як кримінально-процесуальний, однак його дія виходить за рамки лише кримінального процесу. Презумпція невинуватості – об'єктивне правоположення. Це вимога закону, звернена до всіх громадян, посадових осіб, державних і громадських організацій, до суспільної думки в цілому. Такої позиції дотримується і Європейський Суд з прав людини, що у своєму рішенні від 10 лютого 1995 р. по справі «Аллене де Рібермон проти Франції» підкреслив, що сфера застосування принципу презумпції невинуватості є значно ширшою: він обов'язковий не лише для кримінального суду, який вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, а й для всіх інших органів держави.
Правило презумпції невинуватості одержує пряме втілення в нормах інших галузей вітчизняного законодавства. Наприклад, відповідно до ст. 71 Житлового кодексу України за громадянином протягом усього часу перебування його під слідством і судом зберігається займане ним житлове приміщення; керуючись ст. 36 Кодексу законів про працю, розірвати трудовий договір із працівником наймодавець має право тільки при набранні законної сили вироком суду, яким працівник визнається винним у вчиненні злочину і засуджується до позбавлення волі, і т.д.
299
Конституція України
Розділ //. Стаття 62
У ході судового розгляду головуючий, судді, народні засідателі зобов'язані утримуватися від висловлення будь-яких оцінок і висновків стосовно розглядуваної справи аж до видалення суду в дорадчу кімнату для постановлення вироку, виключивши будь-які прояви упередженості і необ'єктивності. Відступ від цієї вимоги й оголошення під час судового розгляду позиції головуючого судді, тоді як підсудний ще не визнаний винуватим, розцінене Європейським Судом з прав людини як порушення презумпції невинуватості (рішення в справі «Мінеллі проти Швейцарії» від 25 березня 1983 р.)
У процесуальному значенні презумпцію невинуватості необхідно розглядати як вимогу, що визначає правове положення учасників кримінального судочинства, і насамперед підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, як основу їхніх процесуальних прав, гарантію всебічного, повного, об'єктивного дослідження обставин кримінальної справи.
У найзагальнішому вигляді правило презумпції невинуватості означає, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний може бути визнаний винуватим у вчиненні злочину і покараний лише за умови, що його вина буде доведена в передбаченому законом порядку і встановлена обвинувальним вироком суду. Притягнення особи як обвинуваченого, затвердження прокурором обвинувального висновку на стадії досудового слідства, попередній розгляд кримінальної справи суддею не вирішують наперед визнання його винуватим у вчиненні злочину. Лише один орган у державі наділений таким правом – це суд, який є відповідно до Конституції України (ст. 124) носієм судової влади, що здійснює правосуддя в умовах законності, незалежності, гласності, усности, змагальності.
Вирок суду є єдиним процесуальним документом, що встановлює винуватість підсудного. Вирок суду це акт, що втілює силу і авторитет судової влади. Постановляючи і проголошуючи вирок, суд від імені держави дає суспільно-політичну, моральну і правову оцінку вчиненим діянням, формулює ставлення держави до осіб, що вчинили злочин, застосовує захід державного примусу на основі судового розгляду й у встановленій законом формі.
Під обвинувальним вироком суду в рамках статті, що коментується, слід розуміти вирок, що набрав законної сили. Керуючись розглянутою нормою Конституції України, Пленум Верхов-
300
ного Суду України у своїй постанові від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» роз'яснює: «При розгляді кримінальних справ має суворо додержуватись закріплений у ч. 1 ст. 62 Конституції принцип презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили». Така необхідність обумовлює наявність у чинному кримінально-процесуальному законодавстві процедур по перегляду судових рішень в апеляційному і касаційному порядку (глави 29, ЗО, 31 КПК України). Процесуальний порядок, що передує набранню вироком суду законної сили, є надійною гарантією справедливості правосуддя і визнання винуватими тільки осіб, що дійсно вчинили злочин.
Винесення судом щодо осіб виправдувального вироку незалежно від підстав виправдання (не встановлено подію злочину, у діянні підсудного немає складу злочину, не доведено участь підсудного у вчиненні злочину (ч. 4 ст, 327 КПК України)) виключає можливість поставлення його невинуватості під сумнів. Зокрема, як порушення принципу презумпції невинуватості громадянина розцінив Європейський Суд з прав людини висловлені судом підозри щодо невинуватості виправданого при розгляді його клопотання про виплату компенсації за час тримання під вартою (рішення Європейського Суду з прав людини від 25 серпня 1993 р. у справі Секанін).
За своїм змістом принцип презумпції невинуватості охоплює такі демократичні ідеї правосуддя, які як правові положення одержали закріплення в Конституції України, а також глибоко і всебічно конкретизовані в різних нормах кримінально- процесуального законодавства.
1. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції України). Відповідно до ст. 22 КПК України вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи зобов'язані прокурор, слідчий і особа, що проводить дізнання. На них же покладається обов'язок виявити обставини, які як викривають, так і виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують чи обтяжують його покарання. Державні
301
Конституція України
Розділ II. Стаття 62
органи, що ведуть процес, не мають права перекладати обов'язок доказування на підозрюваного, обвинуваченого, підсудного (засудженого). Це значить, що неприпустимо вимагати від особи представлення доказів на свій захист і спростування пред'явленого їй обвинувачення. Закон категорично забороняє домагатися показань обвинуваченого шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. З ст. 22 КП К України). Такий примус до дачі показань є кримінально караним діянням (ст. 373 КК України).
Визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є у справі (ч. 2 ст. 74 КПК). Відмова від участі в доказуванні не може тягти для підозрюваного, обвинуваченого, підсудного негативних наслідків ні в частині визнання його винним, ні в частині визначення йому міри і виду покарання.
Разом з тим звільнення обвинуваченого від обов'язку доказувати свою невинуватість не позбавляє його права брати участь у доказуванні по кримінальній справі. Він вправі давати показання, представляти докази, заявляти клопотання. При цьому оскільки обвинувачений зацікавлений у тому, щоб довести свою невинуватість, меншу винуватість чи взагалі уникнути покарання, закон не передбачає для нього відповідальності за дачу завідомо неправдивого показання (якщо таке показання не поєднане з обвинуваченням невинуватого у вчиненні злочину) і не розцінює цей факт як обставину, що обтяжує покарання (ст. 67 КК України). Доводячи свою невинуватість чи меншу винуватість, обвинувачений, підозрюваний, підсудний здійснює в такий спосіб своє право на захист. Тому доказування є його правом, але не є його юридичним обов'язком.
2. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Відповідно до закону доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність чи відсутність суспільно небезпечного діяння, винуватість особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 65 КПК України). Докази повинні бути отримані тільки уповноваженими на те органами чи посадовими особами, законним способом, з точно і вичерпно передбачених законом джерел (ч. 2 ст. 65, ст. 66 КПК), а форма їх фіксації має бути
302
передбачена законом. Порушення зазначених вимог при збиранні доказів позбавляють отриману інформацію юридичної сили, роблять доказ неприпустимим. Такий доказ не може бути покладений в основу обвинувачення, використаний для доказування інших значущих у справі обставин, а також для обгрунтування необхідності здійснення тих чи інших процесуальних дій (провадження обшуку, обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою і т. п.).
Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» роз'яснив судам, що під доказами, отриманими незаконним шляхом, необхідно розуміти, наприклад, такі, коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами.
Оскільки згідно з вимогами Конституції України обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, з метою вдосконалення судової діяльності у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від ЗО травня 1997 р. № 7 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» рекомендував судам при розгляді кожної справи перевіряти, чи були докази, якими органи попереднього слідства обґрунтовують висновки про винуватість особи у вчиненні злочину, одержані відповідно до норм КПК України.
Якщо буде встановлено, що ті чи інші докази одержані незаконним шляхом, суди повинні визнавати їх недопустимими і не враховувати при обґрунтуванні обвинувачення у вироку.
Встановивши в стадії попереднього розгляду справи чи в судовому засіданні, що ті чи інші фактичні дані були одержані з такими порушеннями закону, які роблять їх використання як доказів недопустимим, а інші докази не дозволяють з'ясувати всі передбачені ст. 64 КПК України обставини, суд за наявності можливості усунути цю неповноту або неправильність дізнання чи попереднього слідства повинен відповідно до вимог статей 246 або 281 КПК України повернути справу на додаткове розслідування з наведенням в ухвалі (постанові) відповідних мотивів.
303
Конституція України
Розділ II. Стаття 62
Постанова вироку суду чи іншого процесуального рішення на підставі доказів, отриманих з порушенням вимог кримінально-процесуального закону, тягне за собою перегляд прийнятого рішення. За певних умов фальсифікація доказів, а також одержання і використання органами чи особами, що ведуть кримінальне судочинство, неприпустимих доказів можуть призвести до притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 372 КХ)
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 102; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!