Призначення і склад спеціальних військ та з’єднань і частин, які не входять до складу видів ЗС і спеціальних військ.



Спеціальні війська призначені для забезпечення бойової діяльності ЗС та рішення притаманних ним спеціальних задач.

Вони включають:

Розвідувальні з’єднання і частини;

Інженерні війська;

Хімічні війська;

Війська зв’язку;

З’єднання і частини РЕБ;

З’єднання та частини технічного забезпечення;

З’єднання, частини та підрозділи пошуково-рятувальної служби;

Топогеодезичні, гідрографічні, гідрометеорологічні частини;

Організаційно з’єднання та частини спеціальних військ входять до складу фронтів (військових округів), об’єднань та з’єднань видів Збройних Сил, Тилу ЗС, а також знаходяться в центральному підпорядкуванні та підпорядкуванні головних командувань на Театрах Військових Дій (ТВД).

 

 

При вивченні другого питання (Комплектування Збройних Сил України.) студентам слід звернути увагу на те, що

Закон України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу»

Стаття 4. Комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань військовослужбовцями

1. Збройнi Сили України та iншi вiйськовi формування комплектуються вiйськовослужбовцями через вiйськовi комiсарiати шляхом: призову громадян на вiйськову службу на пiдставi загального вiйськового обов'язку; прийняття громадян на вiйськову службу за контрактом. 2. Для доукомплектування Збройних Сил України та iнших вiйськових формувань особовим складом пiд час мобiлiзацiї проводиться планомiрна вiйськова пiдготовка i забезпечується в запасi необхiдна кiлькiсть вiйськово навчених громадян. 3. Генеральний штаб Збройних Сил України проводить розподiл наявних призовних ресурсiв за ступенями обмеження, станом здоров'я та рiвнем освiти пропорцiйно мiж Збройними Силами України та iншими вiйськовими формуваннями. 4. Порядок комплектування Збройних Сил України та iнших вiйськових формувань вiйськовослужбовцями визначається цим Законом та iншими актами законодавства.

 

При вивченні третього питання (Повноваження державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій у сфері оборони.) студентам слід звернути увагу на те, що

Закон Укра ї ни « Про оборону України » Стаття 14. Діяльність... місцевих державних адміністрацій у сфері оборони

Місцеві державні адміністрації, забезпечуючи на відповідній території виконання підприємствами, установами та організаціями усіх форм власності, посадовими особами і громадянами Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади з питань оборони:

організовують і виконують завдання територіальної оборони;

вирішують питання організації цивільної оборони, виконання органами управління у справах цивільної оборони покладених на них завдань;

організовують надання підприємствами, установами та організаціями комунально-побутових послуг і ресурсів, виробництво та постачання продукції, електро- і теплоенергії Збройним Силам України та іншим військовим формуванням на договірних засадах;

Стаття 15. Діяльність органів місцевого самоврядування у сфері оборони

Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад у галузі оборонної роботи забезпечують:

     організацію та участь у здійсненні на відповідній території заходів, пов'язаних з мобілізаційною підготовкою, територіальною та цивільною обороною;

     проведення мобілізації людських, транспортних та інших ресурсів в особливий період;

здійснення контролю за використанням і охороною наданих у встановленому порядку для потреб оборони земельних, водних та інших природних ресурсів згідно із законодавством;

організацію виробництва і поставки військам підприємствами та організаціями, що належать до комунальної власності, замовленої продукції, енергетичних та інших ресурсів;

Стаття 16. Завдання підприємств, установ та організацій і обов'язки їх посадових осіб у сфері оборони

Підприємства, установи та організації усіх форм власності:

забезпечують та беруть участь у здійсненні заходів цивільної оборони.

При вивченні четвертого питання (Військова служба. Альтернативна (невійськова) служба.) студентам слід звернути увагу на те, що

Військо́ва слу́жба — державна служба особливого характеру, яка полягає в професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я та віком громадян країн, пов'язаній із захистом своєї Батьківщини. Порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються відповідними законами держав та певними положеннями про проходження військової служби, які затверджуються верховною владою країни та іншими нормативно-правовими актами.

       Закон У країни « Про військовий обов'язок і військову службу » Стаття 1. Військовий обов'язок      1. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.      2. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до
законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту (далі - Збройні Сили України та інші військові
формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.      3. Військовий обов'язок включає:      підготовку громадян до військової служби;      приписку до призовних дільниць;      прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу;      проходження військової служби;      виконання військового обов'язку в запасі;      проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.      4. Громадяни України мають право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України "Про
альтернативну (невійськову) службу" . 5. Від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.      6. Військовий обов'язок не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні.
7. Виконання військового обов'язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до законів України військові формування,
підприємства, установи і організації незалежно від підпорядкування і форм власності в межах їх повноважень, передбачених законом, та районні (об'єднані районні), міські (об'єднані міські) військові
комісаріати (далі - районні (міські) військові комісаріати), військові комісаріати Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а також територіальні центри (в Автономній
Республіці Крим, областях, місті Києві) та філіали (в районах та містах) комплектування військовослужбовцями за контрактом.      8. Порядок утворення та повноваження територіальних центрів, філіалів комплектування військовослужбовцями за контрактом визначаються положенням , яке затверджується Кабінетом Міністрів України.      9. Щодо військового обов'язку громадяни України поділяються на такі категорії:      допризовники - особи, які підлягають приписці до призовних дільниць;      призовники - особи, приписані до призовних дільниць;      військовослужбовці - особи, які проходять військову службу;      військовозобов'язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення
оборони держави;      резервісти - особи, які в добровільному порядку проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний
та воєнний час.      10. Громадяни України, які приписані до призовних дільниць або перебувають у запасі Збройних Сил України чи проходять службу у військовому резерві, зобов'язані:      прибувати за викликом районного (міського) військового комісаріату для оформлення військово-облікових документів, приписки, проходження медичного огляду, направлення на підготовку з метою здобуття або вдосконалення військово-облікової
спеціальності, призову на військову службу або на збори військовозобов'язаних;      проходити медичний огляд та  лікування  в лікувально-профілактичних закладах згідно з рішеннями комісії з питань приписки, призовної комісії або військово-лікарської комісії районного (міського) військового комісаріату; проходити підготовку до військової служби, військову службу і виконувати військовий обов'язок у запасі;      виконувати правила військового обліку, встановлені законодавством.      Резервісти зобов’язані прибувати до військової частини, в якій вони проходять службу у військовому резерві, за викликом командира цієї військової частини.      11. Жінки, які мають фах, споріднений з відповідною військово-обліковою спеціальністю, визначеною в переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України, та придатні до проходження військової служби за  станом здоров'я, віком та сімейним станом, беруться на військовий облік військовозобов'язаних.      12. Жінки, які перебувають на військовому обліку, можуть бути призвані на військову службу чи залучені для виконання робіт із забезпечення оборони держави у воєнний час. У мирний час жінки
можуть бути прийняті на військову службу та службу у військовому резерві тільки в добровільному порядку (за контрактом).Громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих відповідно до законодавства релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджується Кабінетом Міністрів України. Цим правом
користуються громадяни, які належать до зазначених релігійних організацій, що діють як із зареєстрованим статутом, так і без його реєстрації. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть бути встановлені окремі обмеження цього права із зазначенням строку їх дії.      3. На альтернативну службу направляються громадяни, якіпідлягають призову на строкову військову  службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім
релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.      Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни, які відповідно до Закону України "Про військовий обов’язок і військову службу" звільнені від призову на строкову військову службу або яким надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на термін дії відстрочки).
        Направлення на альтернативну службу. Для вирішення питання про направлення на альтернативну службу громадянин після взяття на військовий облік, але не пізніше ніж за два календарні місяці до початку встановленого
законодавством періоду призову на строкову військову службу особисто подає письмову заяву до відповідного структурного підрозділу місцевої держадміністрації за місцем проживання.
Початок проведення призову громадян на строкову військову службу встановлюється на підставі Указу Президента України. Заява про направлення на альтернативну службу подається у довільній формі із зазначенням мотивів неможливості проходження строкової військової служби та підтвердженням істинності релігійних переконань громадянина. До заяви додаються документи, що підтверджують істинність його релігійних переконань, копія документа про освіту, довідка про склад сім'ї та довідка з місця роботи або навчання.      У разі порушення громадянином установленого строку подання заяви у ній мають бути зазначені причини її несвоєчасного подання.      Заява про направлення на альтернативну службу приймається за наявності паспорта. Відсутність паспорта є підставою для відмови у прийнятті заяви.      Заява про направлення на альтернативну службу реєструється в Журналі реєстрації заяв громадян, які звернулися з питання проходження альтернативної (невійськової) служби, що ведеться за зразком згідно з додатком 1.      Відповідний структурний підрозділ місцевої держадміністрації протягом календарного місяця вивчає заяву громадянина про направлення на альтернативну службу і у разі потреби в межах наданих повноважень перевіряє повідомлені заявником дані. Про дату явки громадянина до відповідного структурного підрозділу місцевої держадміністрації, на якому розглядатиметься питання про направлення його на альтернативну службу, відповідний
структурний підрозділ місцевої держадміністрації повідомляє  письмово та пропонує громадянинові подати до відповідного  структурного підрозділу місцевої держадміністрації у разі потреби  додаткове підтвердження істинності релігійних переконань в  документальній або іншій формі (зокрема запросити представників релігійної організації тощо). Повідомлення про дату явки до відповідного структурного підрозділу місцевої держадміністрації оформляється за зразком  згідно з додатком 2 та скріплюється печаткою. Воно є підставою для звільнення громадянина відповідно до законодавства від навчання, а  також від роботи на цей час із збереженням середньомісячного заробітку. Громадянин зобов'язаний прибути до відповідного  структурного підрозділу місцевої держадміністрації у строк,  зазначений у повідомленні.   Поважними причинами неявки громадянина до відповідного  структурного підрозділу місцевої держадміністрації можуть бути визнані документально підтверджені: хвороба громадянина;      смерть або тяжка хвороба близького родича - дружини, батьків, дітей, братів, сестер, дідусів, бабусь;      перешкода стихійного характеру або інші обставини, внаслідок яких громадянин не зміг особисто прибути до відповідного  структурного підрозділу місцевої держадміністрації.  У разі визнання причин неявки громадянина до відповідного  структурного підрозділу місцевої держадміністрації поважними розгляд заяви переноситься, про що письмово повідомляється
заявникові. Заява громадянина про направлення на альтернативну службу  розглядається відповідним структурним підрозділом місцевої  держадміністрації протягом календарного місяця після її
надходження в присутності громадянина. У разі потреби до  відповідного структурного підрозділу місцевої держадміністрації запрошуються представники релігійних організацій, громадськості та  вживаються в межах законодавства інші заходи для встановлення
належності громадянина до релігійної організації, віровчення якої не допускає користування зброєю, та істинності його релігійних переконань. Підставою для відмови громадянину в направленні на  альтернативну службу або звільненні від призову на військові збори є: несвоєчасне подання заяви про направлення на альтернативну службу або звільнення від призову на військові збори;      відсутність підтвердження істинності релігійних переконань;      неявка громадянина без поважних причин до відповідного структурного підрозділу місцевої держадміністрації.      Інші причини не можуть бути підставою для відмови в направленні на альтернативну службу або звільненні від призову на військові збори. Рішення місцевої держадміністрації про направлення  громадянина на альтернативну службу або про відмову в направленні  на альтернативну службу протягом п'яти календарних днів видається
заявникові та надсилається у військовий комісаріат, в якому  громадянин перебуває на військовому обліку.Громадянин, щодо якого місцева держадміністрація прийняла  відповідне рішення, повинен звернутися протягом п'яти календарних  днів до військового комісаріату, в якому він перебуває на
військовому обліку. Після проходження призовної комісії відповідно до Закону  України "Про військовий обов'язок і військову службу" та прийняття нею рішення щодо призову на строкову військову службу
військовий комісаріат протягом п’яти календарних днів повідомляє  відповідний структурний підрозділ місцевої держадміністрації про  рішення призовної комісії. У такий же період громадянин повинен звернутися до відповідного структурного підрозділу місцевої  держадміністрації.Протягом оголошеного періоду проведення призову на  строкову військову службу з урахуванням рішення призовної комісії  та наявності вільних робочих місць на підприємствах, в установах, організаціях, визначених відповідним структурним підрозділом  місцевої держадміністрації, та в патронажній службі в організаціях  Товариства Червоного Хреста України (далі - підприємства,
установи, організації) відповідний структурний підрозділ місцевої держадміністрації приймає рішення про конкретне місце проходження громадянином альтернативної служби.      У разі відсутності вільних робочих місць період визначення  місця проходження альтернативної служби громадянином може бути  продовжений, як виняток, за рішенням відповідного структурного  підрозділу місцевої держадміністрації.      Місце проходження альтернативної служби визначається  переважно в межах населеного пункту за місцем проживання  громадянина або у місцевості, звідки він має можливість щоденно
повертатися до місця проживання. Приймаючи рішення про місце  проходження громадянином альтернативної служби, відповідний  структурний підрозділ місцевої держадміністрації може також враховувати його фахову підготовку та рівень кваліфікації,  підтверджені відповідними документами.

Громадянин, направлений на альтернативну службу, не має  права відмовлятися від місця проходження альтернативної служби,  визначеного відповідним структурним підрозділом місцевої держадміністрації.      Направлення для проходження альтернативної (невійськової)  служби видається громадянинові на підставі рішення місцевої  держадміністрації не менш як за десять днів до початку строку
проходження альтернативної служби за формою згідно з додатком 3, а  також надсилається власникові відповідного підприємства, установи,  організації або уповноваженому ним органу. Про видачу
громадянинові зазначеного направлення повідомляється військовий комісаріат, де громадянин перебуває на військовому обліку.Військовий комісаріат знімає громадянина з військового  обліку у зв’язку з проходженням альтернативної служби і видає йому військовий квиток з відміткою: "Знятий з військового обліку у
зв’язку з рішенням місцевої держадміністрації від ___ _______________ р. N ___ про проходження альтернативної служби. Протокол призовної комісії від ___ _________ ____ р. N ___". Направлення для проходження альтернативної (невійськової)  служби є підставою для припинення трудового договору з власником  підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом,
де громадянин працює. З дня прийняття місцевою держадміністрацією рішення про направлення для проходження альтернативної служби громадянин підлягає обліку, що ведеться відповідним структурним підрозділом місцевої держадміністрації. Книга обліку  громадян, які проходять альтернативну (невійськову) службу, оформлюється відповідним структурним підрозділом місцевої держадміністрації за зразком згідно з додатком 4.
Книга обліку громадян, які проходять альтернативну (невійськову) службу, повинна бути пронумерована, прошнурована, підписана керівником відповідного структурного підрозділу місцевої
держадміністрації та скріплена печаткою. Допуск до роботи з книгою повинен бути суворо обмежений. Записи у книзі веде відповідальний працівник. На кожного громадянина відводиться в книзі не менш як 4 - 5 рядків. Записи робляться чорнилом розбірливо і акуратно. Виправлення та доповнення також вносяться чорнилом, підписуються керівником відповідного  структурного підрозділу місцевої держадміністрації (у разі його відсутності - заступником) та скріплюються печаткою. Книга зберігається 75 років. На кожного громадянина, щодо якого відповідним структурним підрозділом місцевої держадміністрації прийнято рішення про направлення на альтернативну службу, ведеться особова
справа. Номер особової справи повинен відповідати обліковому номеру в Книзі обліку громадян, які проходять альтернативну (невійськову) службу.      В особовій справі громадянина, направленого для проходження альтернативної служби, мають зберігатися:      заява громадянина про направлення на альтернативну службу;      документи, що підтверджують істинність його релігійних переконань;      документ про освіту;      довідка про склад сім'ї;      довідка з місця роботи чи навчання;      витяги з рішень місцевої держадміністрації, прийнятих стосовно громадянина;      витяг з рішення призовної комісії; інші документи у разі потреби.      Особова справа громадянина, направленого для проходження альтернативної служби, зберігається протягом 45 років.      Окрема справа ведеться також на громадян, яким відмовлено у направленні на альтернативну службу.

 

При вивченні п’ятого питання (Адміністративно-правові основи гарантування безпеки у надзвичайних ситуаціях.) студентам слід звернути увагу на те, що

Проблему забезпечення національної безпеки не можна віднести до новітніх. Але й до нині вона залишається не розв’язаною. Особливої актуальності національна безпека набуває в умовах світової економічної кризи, яка не обійшла й Україну.

Незважаючи на ґрунтовну нормативну базу у сфері забезпечення національної безпеки, ефективність державного регулювання в частині захисту національних інтересів і гарантування безпеки особи, суспільства й держави від зовнішніх і внутрішніх загроз залишається проблемною. При цьому, відповідно до чинного законодавства, під національною безпекою розуміється захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання та нейтралізація реальних і потенційних загроз національним інтересам. В Україні залишається науково не дослідженим вплив адміністративно-правового регулювання на забезпечення національної безпеки та її ефективність.

Діяльність органів державного управління у сфері національної безпеки (НБ) носить досить складний характер, який обумовлюється наявністю особливих об'єктів безпеки: особистість її права й свободи; суспільства його матеріальні та духовні цінності. Специфічними рисами цих об'єктів обумовлена об'єктивна потреба створення єдиної системи гарантування НБ України.

Загальна система суб'єктів гарантування національної безпеки охоплює:

а) орган законодавчої влади — Верховна Рада і органи державного управління загальної компетенції — Кабінет Міністрів, місцеві державні адміністрації;

б) органи державного управління спеціальної компетенції — Міністерство внутрішніх справ; Служба безпеки; Міністерство оборони; Державний комітет у справах охорони державного кордону; Міністерство юстиції; Національне бюро розслідувань; спеціалізовані управління і служби Міністерства закордонних справ; Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи тощо;

в) правоохоронні органи — органи прокуратури; суди загальної юрисдикції; Конституційний Суд; адвокатура;

г) громадські структури — адвокатура; Товариство сприяння обороні України; пункти охорони громадського порядку.

Координаційним органом з питань національної безпеки є Рада національної безпеки і оборони України.

Таким чином, механізм гарантування національної безпеки України зорієнтований на практичну координацію всіх видів діяльності державних і громадських інститутів з метою відвернення, виявлення й усунення явних і потенційних внутрішніх і зовнішніх загроз.

Обсяг і складність вирішуваних завдань у системі національної безпеки залежить від оцінки реальних загроз і ступеня їх небезпеки для життєво важливих інтересів України, зроблених на основі об'єктивного аналізу. За результатами цих оцінок завдання НБ слід розділити за часовими параметрами на оперативні, тобто такі, які потребують невідкладного вирішення, тактичні, що передбачають деякий, не дуже значний часовий інтервал для їх вирішення, і стратегічні, тобто такі, вирішення яких здійснюється у віддаленій перспективі.

Гарантування безпеки особистості, суспільства й держави здійснюється на основі розмежування повноважень органів законодавчої, виконавчої та судової гілок влади в цій сфері. Розмежування зазначених повноважень характеризується певною складністю. Оскільки, по-перше, національна безпека як соціально-правова категорія тільки входить в нашу свідомість та діяльність, і, по-друге, Україна ще не має закону з НБ. Проте Верховна Рада прийняла ряд законодавчих актів, які регулюють відносини в сфері національної безпеки, а 16 січня 1997 року — Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України. Як політичне оформлений нормативний документ, ця Концепція має забезпечити злагоджену взаємодію різних державних структур та суспільних інститутів у формуванні та проведенні державної політики в сфері безпеки й оборони країни.

Верховна Рада України: визначає пріоритети у захисті національних інтересів і об'єктів безпеки; розробляє систему правового регулювання відношень у сфері безпеки; встановлює порядок організації та діяльності органів гарантування безпеки; здійснює контроль за кадровою політикою державних органів та посадових осіб щодо здійснення ними відповідних повноважень у сфері національної безпеки; заслуховує щорічну доповідь Президента України про гарантування національної безпеки України; визначає бюджетні асигнування на фінансування органів і програм гарантування національної безпеки; ратифікує та денонсує міжнародні договори і угоди України з питань національної безпеки; ратифікує та денонсує міжнародні договори і угоди України з питань національної безпеки. До повноважень Верховної Ради України Конституція також належать питання війни та укладення миру; направлення підрозділів Збройних Сил до іншої держави; введення воєнного чи надзвичайного стану тощо (ст. 85, 92 Конституції).

Загальне керівництво державними органами щодо гарантування НБ здійснює Президент України, який виступає гарантом безпеки і оборони країни. Він очолює Раду національної безпеки і оборони України; спільно з Верховною Радою визначає стратегію гарантування національної безпеки; контролює й координує діяльність державних органів щодо національної безпеки; приймає оперативні рішення щодо гарантування національної безпеки в межах компетенції, визначеної законодавством; не менше як раз на рік подає Верховній Раді звіт про забезпечення національної безпеки України.

У разі воєнного нападу або загрози збройної агресії проти України Президент приймає рішення про оголошення стану війни, загальну або часткову мобілізацію і своїм указом вводить воєнний стан на всій території України чи в окремих її місцевостях. Про введення воєнного стану та інші заходи з цих питань Президент зобов'язаний невідкладно повідомити Верховну Раду (внести на розгляд); Президент також приймає рішення і видає наказ Збройним Силам на ведення бойових дій (ст. 85, 106 Конституції; ст. 5 Закону України «Про оборону України»)

Рада національної безпеки і оборони України як координаційний орган з питань НБ і оборони при Президентові України координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сферах безпеки і оборони (ст. 107 Конституції).

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади, котрий відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, НБ України; громадського порядку і боротьби зі злочинністю.

Кабінет Міністрів здійснює також заходи щодо обороноздатності країни, гарантування НБ, оснащення Збройних Сил озброєнням, військовою технікою, керує мобілізаційною підготовкою й мобілізаційним розгортанням народного господарства та переведення його на режим роботи в умовах воєнного стану тощо (ст. 116 Конституції, ст. 7 Закону України «Про оборону України»).

У межах визначеної законом компетенції Кабінет Міністрів забезпечує керівництво державними органами щодо національної безпеки; організує й контролює розробку та реалізацію заходів щодо гарантування національної безпеки міністерствами і відомствами, іншими підпорядкованими йому органами України, Автономної Республіки Крим і областей.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів у сфері національної безпеки Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України з відповідних питань.

Суди загальної юрисдикції забезпечують захист конституційного устрою в Україні; здійснюють правосуддя у справах щодо злочинів, які посягають на безпеку особистості, суспільства та держави; забезпечують судовий захист громадян, громадських та інших організацій і об'єднань, чиї права були порушені у зв'язку з діяльністю у сфері гарантування національної безпеки.

Прокуратура України здійснює свої повноваження у сфері національної безпеки і оборони відповідно до Конституції України.

Національне бюро розслідувань України здійснює заходи щодо зміцнення НБ держави; забезпечує належний захист конституційних прав і свобод людини й громадянина; проводить відповідно до законодавства України до судове слідство та оперативно-розшукові заходи в особливо складних кримінальних справах про злочини, які становлять значну суспільну небезпеку; виконує інформаційно-аналітичну роботу з метою виявлення й усунення причин та умов, які сприяють корупції, вчиненню інших небезпечних злочинів; прогнозує динаміку злочинності в суспільстві тощо.

Національний банк України розробляє й здійснює емісійно-кредитну політику в інтересах національної безпеки України.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади у межах своїх повноважень, наявних засобів бюджетного й позабюджетного фінансування забезпечують реалізацію законів України, указів Президента України, концепцій, програм, постанов органів державної влади у сфері національної безпеки; забезпечують створення, підтримання в готовності й застосування сил та засобів щодо НБ, а також управління їх діяльністю; розробляють внутрівідомчі інструкції (положення) щодо гарантування НБ і подають їх на розгляд Ради національної безпеки і оборони.

Окрім того, ці органи несуть відповідальність за якість розробки та виготовлення озброєння та військової техніки, за здійснення заходів постачання на потреби оборони у воєнний час (ст. 9 Закону України «Про оборону України»).

Звичайно, сьогодні ще передчасно чітко визначити діяльність органів державного управління в сфері гарантування національної безпеки, але вже безперечно те, що НБ України е об'єктом державного управління і йому властиві загальні для всієї системи державного управління риси та принципи.

Разом з тим конкретні проявлення цих загальних рис і принципів у діяльності органів державного управління щодо гарантування НБ мають специфічний перелом, котрий обумовлений особливим місцем цієї сфери в системі державного управління з її виразним правоохоронним напрямком.

Це означає, що правоохоронні органи та органи державного управління спеціальної компетенції багато виконують загальних завдань в сфері безпеки, але при цьому потрібно мати на увазі єдине: діяльність цих органів управління спрямована насамперед на захист основних об'єктів безпеки — прав і свобод особистості, матеріальних та духовних цінностей суспільства, конституційного устрою, суверенітету й територіальної цілісності держави.

Всебічний характер загальнодержавних заходів гарантування національної безпеки України, різниця у засобах, силах і організаційних формах реалізації цих заходів визначають конкретну роль кожного органу державного правління щодо гарантування НБ України.

Виходячи з концептуальних підходів щодо гарантування НБ та аналізу її законодавчого закріплення коротко визначимо коло завдань лише основних суб'єктів національної безпеки із всієї системи органів державного управління.

Особливе місце посідає Служба безпеки (СБ) України. В інтересах національної безпеки держава покладає на органи СБ завдання захисту державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб.

До завдань СБ України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції і організованої злочинної діяльності в сфері управління і економіки, інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам особистості, суспільства і держави.

Завданням органів СБ відповідає система прав, яка містить у собі, з одного боку, права, котрі забезпечують правильну організацію і нормальне функціонування самої системи Служби безпеки (внутрівідомча управлінська діяльність у нових умовах розвитку країни), а з іншого права, якими наділені вони безпосередньо для виконання завдань гарантування національно-державної безпеки України як суверенної незалежної країни. При цьому переважне значення мають права на проведення оперативно-розшукової, кримінально-процесуальної та зовнішньої адміністративної (виконавчо-розпорядчої) діяльності. Зовнішня адміністративна діяльність органів СБ це, насамперед, їх діяльність як державного правоохоронного органу спеціального призначення. У ході її реалізації вони (органи) вступають в правові відносини в інтересах гарантування національної безпеки України з іншими державними органами, громадськими організаціями і громадянами на основі законодавчих актів, виданих вищими органами державної влади й управління.

В адміністративній діяльності органів СБ важливе значення мають передбачені законом права на застосування заходів адміністративного впливу, а саме: адміністративно-запобіжних і адміністративного запобігання. Їх призначення полягає у тому, щоб запобігти або покласти край антигромадським проступкам, які можуть перерости у державні злочини, а також усунути ті умови, які іноземні спецслужби можуть використати на шкоду національним інтересам України.

Діяльність органів СБ згідно зі своїми завданнями конкретизується у їх функціональних обов'язках, виконання яких забезпечує життєво важливі інтереси України. До узагальнених функціональних обов'язків потрібно віднести: виявлення й прогнозування загроз об'єктам безпеки, здійснення комплексу оперативних та довготривалих заходів щодо їх попередження і нейтралізації; створення і підтримка готовності сил і засобів гарантування національної безпеки у повсякденних умовах і надзвичайних ситуаціях; здійснення системи заходів щодо відновлення нормального функціонування об'єктів безпеки в регіонах, які потерпіли в результаті виникнення надзвичайної ситуації; участь у заходах щодо гарантування національної безпеки за межами України відповідно до міжнародних договорів і угод, укладених або визнаних Україною.

В комплексі заходів, які проводяться органами державного управління в сфері національної безпеки, важлива роль належить органам внутрішніх справ. Сьогодні їх діяльність носить досить складний характер. Вона містить у собі декілька груп суспільних відносин, зокрема, організацію боротьби зі злочинністю (в тому числі і з організованою); забезпечення громадського порядку і громадської безпеки; паспортної системи; режиму проживання й т. ін.

Об'єктивно існуючий взаємозв'язок цих суспільних відносин дає змогу розглядати їх як цілісний складний об'єкт національної безпеки в сфері управління внутрішніми справами. Разом з тим у теоретичному плані та практичній діяльності потрібно мати на увазі, що ці суспільні відносини не є ідентичними. Це — самостійні інститути діяльності, що визначають головні напрямки діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення основних об'єктів національної безпеки (особистості, суспільства, держави) від явних та потенційних загроз, джерела яких можуть бути розташовані на території України або за її межами.

Нормативні акти, що регулюють діяльність органів внутрішніх справ щодо національної безпеки, покладають на них ряд завдань, до яких належать: гарантування особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод та законних інтересів; охорона й забезпечення громадського порядку; попередження правопорушень та їх усунення; забезпечення громадської безпеки та безпеки дорожнього руху; захист усіх форм власності від злочинного посягання; виявлення й розкриття злочинів, розшук осіб, які їх скоїли; захист природного середовища; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень та гарантування безпеки інших цінностей особи, суспільства і держави.

Для безпосередньо виконання цих завдань органам внутрішніх справ надається відповідна система прав і функціональних обов'язків. Діяльність органів внутрішніх справ містить у собі ряд організаційно-правових форм, що характеризуються специфічними ознаками й призначеннями, а саме: адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну функції. Всі функції нерозривно пов'язані між собою і утворюють єдиний комплекс діяльності органів внутрішніх справ щодо охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки та боротьби зі злочинністю як головною загрозою цим та іншим об'єктам національної безпеки. При цьому зміст і діяльність органів ВС має визначатися рівнем та напрямком загроз життєво важливим інтересам України.

У гарантування національної безпеки, і насамперед військової безпеки, важлива роль відводиться органам військового управління Збройних Сил України. Це основний державний інститут, покликаний гарантувати захист України від зовнішньої збройної агресії (ст. 17 Конституції). У даному випадку діяльність органів військового управління у цій сфері носить виконавчо-розпорядчий характер. Система військового управління Збройних Сил, яка складається із центральних органів, органів управління військових округів (флотів), органів управління військових об'єднань, частин тощо, об'єднується й керується Міністерством оборони України як центральним органом військового управління. Специфічним видом органів військового управління потрібно виділити штаб.

Характер управлінських функцій та обсяг компетенції щодо забезпечення оборони й військової безпеки України визначається місцем кожного органу військового управління у централізованій системі військового управління як галузі державного управління.

Якщо узагальнити діяльність органів військового управління в сфері забезпечення національної безпеки, то відповідно до Закону «Про оборону» і Закону «Про Збройні Сили України» вона має бути спрямована на виконання певних завдань. Основними з них є: формування військової політики держави і військової доктрини України; здійснення відповідних заходів на міжнародній арені для запобігання агресії; формування структури й чисельності Збройних Сил України, підтримка їх боєздатності, бойової й мобілізаційної готовності до оборони країни; оцінка військово-політичної обстановки і визначення рівня воєнної загрози; підготовка обґрунтувань рішень Верховної Ради з питань оборони та безпеки; організація захисту суверенітету, незалежності й територіальної цілісності України від нападу зовні.

Як особливо важливий орган гарантування безпеки і виконання завдань оборони країни Міністерство оборони України також розробляє та подає на розгляд Президента України проекти державних програм будівництва Збройних Сил, розвитку озброєння та військової техніки, пропозиції щодо зміцнення обороноздатності держави тощо (ст. 8 Закону України «Про оборону України»).

В умовах введення військового стану завдання й повноваження органів військового управління в сфері забезпечення оборони та безпеки країни, підтримки громадського порядку можуть бути розширені спеціальним правовим актом.

Виконавча і розпорядча діяльність органів військового управління в цій сфері здійснюється у правових (юридичних) формах, безпосередньо виданням правових актів. З їх допомогою військові органи регулюють різносторонні суспільні відносини, які виникають у процесі забезпечення національної безпеки та оборони держави.

В системі гарантування національної безпеки особливе місце відводиться Національній гвардії України. Основними завданнями її є: захист суверенітету України, її територіальної цілісності, життя та особистої гідності громадян, їх конституційних прав і свобод від злочинних посягань; вона покликана брати участь у підтриманні режиму надзвичайного стану, у ліквідації наслідків аварій, катастроф та стихійного лиха; брати участь у бойових діях з відбиття нападу ззовні та інших діях щодо забезпечення безпеки держави.

Правовою основою діяльності головного управління командуючого Національною гвардією в сфері гарантування національної безпеки є Конституція України, Закон України «Про Національну гвардію України», Закон України «Про оборону України» тощо.

У комплексі заходів щодо гарантування НБ важлива роль відводиться Прикордонним військам, головним завданням яких є захист недоторканості державного кордону на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах України, а також охорона економічної зони України.

Виконавчо-розпорядча діяльність Державного комітету у справах охорони державного кордону України як центрального органу управління Прикордонних військ здійснюється безпосередньо виданням правових актів. При виконанні службових обов'язків Прикордонні війська керуються Конституцією України, Законом «Про державний кордон України» та Законом «Про Прикордонні війська України» та іншими законодавчими актами.

Таким чином, надійність захисту життєво важливих інтересів України залежить:по-перше, від вироблення науково обґрунтованої концепції національної безпеки; по-друге, від створення ефективної системи гарантування НБ і механізму її реалізації; по-третє, від розвитку законодавства в галузі НБ; по-четверте, від практичної координації діяльності органів державного управління з метою відвернення виявлення і усунення явних і потенційних внутрішніх і зовнішніх загроз Україні.

При вивченні шостого питання (Поняття і види надзвичайних ситуацій.) студентам слід звернути увагу на те, що

Надзвичайна ситуація (НС) — порушення нормальних умов життя і діяльності людей на об'єкті або території, спричинене аварією, катастрофою, стихійним лихом,епідемією, епізоотією, епіфітотією, великою пожежею, застосуванням засобів ураження, що призвели або можуть призвести до людських і матеріальних втрат.


Дата добавления: 2019-01-14; просмотров: 42; ЗАКАЗАТЬ РАБОТУ