Доктринальні основи зовнішньої політики
Звернемо увагу на те, що метою зовнішньополітичної доктрини є надання загальних правил для проведення зовнішньої політики, шляхом вирішенням ситуацій що виникають у міжнародних відносинах. Ці правила дозволяють політичним керівникам нації діяти у полі міжнародних подій і пояснювати дії нації щодо інших народів. Доктрини, як правило, не призначені для уособлення в собі негативних напрямів політики. Історичними прикладами таких доктрин можуть слугувати доктрини Дж. Монро, Пальмерстона, Т. Блера, Г.С. Трумена та інші. Наприклад, визначною рисою доктрини п’ятого американського президента Дж. Монро було проголошення того, що спроби подальшої колонізації або втручання у внутрішні справи держав, розташованих на обох Американських континентах, розглядатимуться США як акт агресії безпосередньо проти Америки та призведуть до військового втручання з їхнього боку. В той самий час доктрина містила положення про те, що Сполучені Штати Америки не втручатимуться у внутрішні справи існуючих колоній або європейських країн. Доктрина була проголошена в той час, коли багато з-поміж латиноамериканських держав знаходилися на межі проголошення незалежності від Іспанської імперії. Сполучені Штати Америки, приєднуючись до побоювань Великої Британії, намагалися унеможливити отримання влади над колишніми іспанськими колоніями будь-якою європейською державою.
|
|
|
Дилема безпеки
Питання забезпечення безпеки завжди знаходилися в центрі уваги теорії та практики міжнародних відносин. Одним із впливових і розроблених теоретичних напрямків, який зробив істотний внесок у дослідження проблем міжнародної безпеки, є напрямок політичного реалізму, заснований на поглядах Фукідіда, Н. Макіавеллі, Т. Гоббса, геополітичних теоріях Ф. Ратцель, Х. Маккіндер, Н. Спайкмена, і остаточно оформився в роботах Ґ. Морґентау та його послідовників. У рамках політичного реалізму підкреслювалася егоїстична природа держави, передбачалася висока ймовірність насильства, військово-політичної конфронтації та конфліктів між державами, вирішальна роль сили в їхньому вирішенні. Реалістична парадигма як школа політико-силового мислення довгий час була пануючою в теорії та практиці міжнародних відносин. Реалізм обґрунтував феномени війни, імперіалізму, конфронтації, альянсів, державного суверенітету як права на здійснення власної лінії у внутрішніх і зовнішніх справах, національного інтересу, балансу сил та загроз. Найважливішими діючими акторами міжнародної арени на основі реалізму вважалися суверенні держави, які в умовах анархії і панування сили змушені вживати заходів для забезпечення власної безпеки, захищати свої національні інтереси, посилювати свій вплив у світі. Вирішальним фактором у цій боротьбі є військово-політична сила. Теорія реалізму розглядає силу як фундаментальну перевагу в міжнародних відносинах, національні інтереси ― як провідні принципи політиків, баланс сил ― як засіб реалізації даних інтересів без ведення війни, а держави ― як єдино значущі актори в міжнародних відносинах. У рамках реалістичної парадигми були сформульовані різні концепції. Серед них дослідники виділяють неореалістичні концепції та неокласичні реалістичні концепції. Неореалістичні концепції аналізують варіанти розвитку міжнародної ситуації у світі, а саме характер і перспективи міжнародного співробітництва, можливість альянсів різних держав, ймовірність конфронтації і війни. Неокласичний реалізм вивчає зовнішньополітичні стратегії держав.
|
|
|
Дослідники виділяють також так званий «наступальний» реалізм і «оборонний» реалізм, які по-різному бачать логіку дилеми безпеки у міжнародних відносинах. Представниками «оборонного» реалізму є К. Уолтц (концепція балансу сил), Д. Копеленд (теорія динамічних змін), Р. Джервіс, Б. Міллер (теорія співробітництва великих держав), С. Уолт (теорія балансу загроз), а також автори інших теорій ― Крістенсен, Дж. Шнайдер та ін. Дилема безпеки виникає, коли «держава, що прагне до підвищення своєї безпеки за допомогою нарощування озброєнь, ненавмисно приводить в дію ланцюг подій, які у підсумку знижують його безпеку». Розглядаючи дилему безпеки, прихильники «оборонного» реалізму вважають доцільним прагнути до відносної, а не до абсолютної силової зверхності. Наявність дилеми безпеки, на їхню думку, не обов’язково призводить до підвищення конфронтації в міжнародних відносинах. У теорії балансу загроз відзначається, що держави частіше утворюють коаліції не проти сильної держави, що загрожує їх інтересам у довгостроковій перспективі, а проти тієї держави, яка загрожує їм сьогодні або в найближчому майбутньому. Сприйняття лідерами держав розстановки сил у світі і конкретної ситуації також впливає на рівень міжнародної конфліктності.
|
|
|
Прихильники «оборонного» реалізму не вважають анархію в міжнародних відносинах непереборною, і сам феномен безпеки розглядають як поняття відносне, а не абсолютне, обумовлене силовою перевагою. Представниками «наступального» реалізму є Р. Гілпін (теорія гегемонії), Дж. Кулгар (теорія переходу сили), Р. Швелер (теорія балансу інтересів), Ф. Закарія (державно-центристський реалізм), У. Уолфорт (теорія гегемоністської зовнішньої політики), а також автори інших теорій ― Дж. Міершаймер, Е. Лебс та інші. У рамках «наступального» реалізму стверджується, що анархія є постійним стимулом для експансії, тому держави прагнуть нарощувати свої сили в порівнянні з силами інших держав і вдаються до експансії в тих випадках, коли вигоди від подібної політики перевершують витрати. Тому «в умовах анархії і невизначеності держави повинні вдаватися до військового будівництва, односторонньої дипломатії, ізоляціоністської економічної політики та експансії». «Наступальний» реалізм заснований на інших положеннях і принципах, ніж «оборонний». Прихильники «наступального» реалізму виходять з того, що інтереси одних держав не можуть збігатися з інтересами інших держав, між ними завжди існує конфлікт, а головною метою будь-якої держави є отримання доступу до різних ресурсів. Заради отримання такого доступу та захисту своїх інтересів держава використовує силу, поки це вигідно. Саме наявність сильної держави і прагнення до гегемонії забезпечує стабільність у міжнародних відносинах, оскільки ніхто не буде відкрито протистояти свідомо більш сильному і могутньому противнику. Прихильники «наступального» реалізму також виходять з того, що між державами ведеться постійне змагання за досягнення безпеки, заперечують перспективи успішного міжнародного співробітництва, стан стабільного світу вважають практично недосяжним. Тобто безпека розглядається в абсолютних значеннях, як феномен, який досягається в ході суперництва між державами.
|
|
|
Можна виділити також геополітичний підхід до поняття міжнародної безпеки та її аспектів. Представники американської геополітики вважають основою стабільності і миру гегемонію Сполучених Штатів Америки. Відомий теоретичний напрям досліджень проблем міжнародної безпеки сформувався на базі ліберального підходу і пов’язаний з іменами Г. Гроція, І. Канта та інших мислителів, які бачили перспективу розвитку міжнародних відносин у встановленні певних правил, загальновизнаного порядку, заснованого на універсальних цінностях і загальнолюдських інтересах. Саме представникам ліберального напряму належать ідея світового уряду і концепція колективної безпеки, які пізніше отримали свою реалізацію в установі Ліги Націй і створенні багатьох міжнародних інститутів у сфері безпеки.
Сучасна світова практика знає три основні способи забезпечення міжнародної безпеки:
1. Стримування можливої агресії за допомогою різних форм тиску (економічних, політичних, психологічних та ін.).
2. Покарання агресора шляхом застосування проти нього конкретних практичних дій.
3. Політичний процес як спосіб досягнення мирних цілей без силового втручання (переговори, наради, зустрічі на вищому рівні тощо).
Дата добавления: 2016-01-03; просмотров: 20; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!