Поняття зовнішньої політики. Інтерпретації
Зовнішню політику та пов’язані з нею відносини найбільше досліджували в теорії міжнародних відносин. Це зумовлено переважанням в ній етатичних теорій, а також тим фактом, що теорія міжнародних відносин формувалася під сильним впливом політології (особливо в 50-60-х роках 20 ст.). Однак поняття зовнішньої політики, як і політики взагалі, залишається надзвичайно дискусійним. Кожна держава, незалежно від її географічного положення, політичного режиму, техніко-економічного та наукового потенціалу є частиною системи міжнародних відносин. Крім поняття «міжнародні відносини» широко вживається і таке поняття як «зовнішня політика». Кожна політична одиниця, тобто держава, в межах своїх можливостей, економічних, соціальних та етнічних особливостей визначає для себе тактичні та стратегічні зовнішньополітичні цілі. Діяльність, спрямована на реалізацію цих цілей, і являє собою суть «зовнішньої політики». Таким чином, зовнішня політика — це система дій міжнародного актора, спрямована на забезпечення впливу на поведінку інших суб’єктів міжнародних відносин та пристосування до наслідків процесів міжнародної системи. Також, можна зазначити, що зовнішня політика це діяльність держави на міжнародній арені, яка регулює відносини з іншими суб’єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями та іншими громадськими організаціями, всесвітніми і регіональними міжнародними організаціями.
|
|
|
У 18–19 ст. поняття «зовнішня політика» переважно трактували як дипломатичну діяльність держави або мистецтво здійснювати відносини між державами. Проблема дефініції зовнішньої політики, однак, полягає в тому, що визначення або мають загальний характер, або зводяться до процесу прийняття рішень у цій сфері. Дж. Франкел трактує зовнішню політику як сукупність дій та прийнятих рішень у відносинах з іншими державами. Найістотнішими елементами є поняття «дії» та «рішення», поєднання яких і визначає поведінку держави в міжнародному середовищі.
Існує досить багато дефініцій поняття «зовнішня політика». Наведемо найпоширеніші інтерпретації:
1. Зовнішня політика випливає з внутрішньої, позаяк вона є проявом однієї з двох найважливіших функцій суверенної національної влади — зовнішньої. Ії регулює внутрішнє законодавство, оскільки цілі та принципи зовнішньої політики формулює національний парламент, а реалізує уряд.
2. Зовнішня політика держави може також трактуватись як загальний курс та діяльність її політичного керівництва у міжнародних відносинах, що спрямовані на реалізацію визначених ним інтересів та цілей через систему інтеракцій з іншими суб’єктами міжнародних відносин.
|
|
|
3. Зовнішня політика ― це загальний курс держави в міжнародних справах. Вона регулює відносини даної держави з іншими державами і народами відповідно до його принципів і цілей, які реалізуються різними способами і методами.
4. Зовнішня політика автономізується від внутрішньої через її виразну особливість. Це твердження випливає з факту нетотожності внутрішнього та зовнішнього середовищ держави. Тобто, зовнішня політика, порівняно з внутрішньою, має виразну специфіку, оскільки реалізується у міжнародному середовищі, особливості якого визначають її зміст і форми.
Таким чином, особливостями зовнішньої політики є:
· відсутність владного характеру. Якщо внутрішня політика є діяльністю щодо здійснення влади, то суб’єктами та об’єктами зовнішньої політики виступають держави як суверенні утворення, жодне з яких не може (не повинно) нав’язувати свою волю іншому. Звичайно, у реальних міжнародних відносинах трапляється домінування одних держав над іншими, проте воно визнається не нормою міжнародних відносин, а її порушенням;
· зумовленість певним етапом розвитку міжнародних відносин і конкретною ситуацією на міжнародній арені. Визначення й реалізація державою цілей у зовнішній політиці, особливо формування програм та організація дій, мають здійснюватися з урахуванням дій і цілей інших суверенних держав. Внутрішня політика має відносну автономію стосовно зовнішніх чинників;
|
|
|
· залежність не тільки від держави, що її здійснює, а й від ступеня погодженості або конфлікту інтересів даної держави з інтересами та устремліннями інших держав; залежно від ступеня узгодженості цих інтересів проведення зовнішньої політики полегшується або утруднюється;
· наявність власного інституціонального забезпечення. Повноваженнями щодо здійснення зовнішньої політики наділяються вищі органи законодавчої та виконавчої влади. Найбільше таких реальних повноважень залежно від форми державного правління є у глави держави або прем’єр-міністра. Водночас у державі існують і спеціальні інститути, призначення яких полягає в безпосередній реалізації зовнішньої політики. Головним таким інститутом є міністерство закордонних справ з мережею закордонних дипломатичних представництв.
Цілі зовнішньої політики — зумовлюються суспільно-політичним ладом, формою державного правління, типом політичного режиму, історичними особливостями, геополітичними умовами та іншими чинниками. Найголовнішими цілями зовнішньої політики є:
|
|
|
· національна безпека — стан держави, який дає їй можливість зберігати свою цілісність і виступати самостійним суб’єктом системи міжнародних відносин. Національна безпека означає захищеність життєво важливих інтересів особи, держави й суспільства, державних кордонів, територіальної цілісності, суспільно-політичного ладу, економіки, культури країни від внутрішньої та зовнішньої загрози;
· збільшення сили держави — покращення її економічного, політичного, воєнного, інтелектуального і морального потенціалу. Одним із вирішальних чинників є авторитет держави, для якого найважливішим є професіоналізм зовнішньої політики;
· зростання престижу держави і зміцнення міжнародних позицій. Умовою реалізації цієї мети є суспільне виконання двох інших важливих цілей зовнішньої політики. Усі три цілі тісно взаємопов’язані.
Англійський економіст Дж. Беллерс, поділив цілі зовнішньої політики держав на анархістські та нормативні. Анархістські цілі полягають у прагненні держав до свободи дій, саморегулювання, усунення впливу на їхню політику з боку інших держав та міжнародних організацій. Нормативні цілі полягають у намаганні держав досягти певного міжнародного порядку, врегулювати за допомогою права та міжнародних організацій стосунки між собою. Дж. Беллерс, зазначає, що для досягнення цих двох цілей держави застосовують дезінтегративні та інтегративні методи. До дезінтегративних методів належать насильство, тиск і втручання у внутрішні справи інших держав. Під інтегративними методами розуміють компроміс, консенсус та позбавлення можливості застосовувати силу у відносинах з іншими державами.
Що стосується функцій зовнішньої політики, то виділяють: захисну, позиціонувальну і прагматичну, які є конкретизацією зовнішніх функцій держави (оборонної, дипломатичної і співробітництва). Захисна функція ― захист суверенітету і територіальної цілісності держави від зовнішніх посягань, а також прав та інтересів держави та її громадян за кордоном. Позиціонувальна функція ― полягає у представництві держави в зовнішніх відносинах через її відповідні органи, а також інформування через ці інституції керівних органів держави про політику, прагнення, наміри інших держав. Прагматична функція ― полягає в організації і використанні міжнародних контактів, базується на втіленні в життя зовнішньо- та внутрішньополітичних концепцій, доктрин і програм держави.
Дата добавления: 2016-01-03; просмотров: 127; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!