ІНВЕСТИЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ У ТУРИЗМІ

9.1. Основні поняття інвестиційної діяльності

Поточний стан економіки визначається діяльністю господа­рюючих суб'єктів, майбутній — обсягами інвестицій у вироб­ництво.

У результаті виготовлення продукції та надання послуг зно­шуються основні фонди підприємств: будівлі, споруди, машини, обладнання. Для їх відновлення нагромаджується амортизацій­ний фонд. Сума обсягів амортизаційних фондів підприємств, на­рахованих за певний період часу, визначає обсяг коштів, необ­хідних для простого відновлення зношених основних фондів. Основні фонди відновлюються у процесі інвестиційної діяльнос­ті. Якщо обсяг інвестицій дорівнює обсягу амортизаційного фон­ду, відбувається просте відновлення.

Розподіл валового внутрішнього продукту (ВВП) на фонд спо­живання та фонд нагромадження є важливою макроекономічною пропорцією національної економіки. Від того, яку частину ВВП країна витрачає на створення матеріально-технічної та фінансової бази нових виробництв товарів та послуг, залежать майбутні обся­ги ВВП та відповідно добробут населення. Реалізація фонду на­громадження — важлива частина інвестиційної діяльності.

Закон України «Про інвестиційну діяльність» визначає інвес­тиції як усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та іншої діяльності, у ре­зультаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соці­альний ефект. Такими цінностями можуть бути:

• кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні па­пери;

• рухоме та нерухоме майно (будівлі, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);

• майнові права, що випливають з авторських прав, досвіду та інтелектуальних цінностей;

.................... ^„„„„...jj^^j-j^^................................................................................................................................... '""""*^1M'^l'^lW'^W

218

 

• права користування землею, водою, природними ресурсами;

• сукупність технічних та економічних знань у формі докуме­нтації, навичок, виробничого досвіду, необхідних для організації виробництва товарів та послуг, але не запатентованих (ноу-хау).

Існує багато визначень інвестиційної діяльності. У цілому можна вважати, що інвестиційна діяльність — це комплекс за­ходів і дій фізичних та юридичних осіб, які вкладають свої кошти (у матеріальній, фінансовій або іншій майновій формі) з метою отримання прибутку.

Інвестор— це суб'єкт інвестиційної діяльності, який при­ймає рішення та вкладає власні, позичені й залучені кошти в об'єкти інвестування.

Суб'єктами інвестиційної діяльності можуть бути державні органи влади, фізичні та юридичні особи України та інших держав.

Об'єктом інвестиційної діяльності є майно в різних формах, на яке витрачено інвестиції та яке використовується для отриман­ня прибутку: основні та оборотні кошти, цінні папери, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, майнові права.

Комплекс підприємств і установ, продукція чи послуги яких сприяють реалізації інвестиційної діяльності, становить інвес­ тиційний комплекс країни. До нього належать:

• підприємства;

• проектні організації та установи;

• фінансові посередники — інвестиційні банки, компанії, фонди;

• органи державного управління, які регулюють діяльність суб'єктів інвестиційної діяльності;

• інфраструктура фондового ринку.

Увесь національний доход країни поділяється на фонд спо­ живання та фонд нагромадження. Останній є узагальненим об­сягом капітальних вкладень усіх підприємств за рік. Його частка може становити 20—30 відсотків національного доходу. На частку державних коштів за останні роки в Україні припадає лише п'ята частина капітальних вкладень, і можливе подальше її зниження.

За формами відтворення прямі інвестиції (капітальні вкла­дення) поділяються на такі види:

• у нове будівництво — створення нових підприємств (вироб­ництв) на нових місцях за новими проектами;

• на розширення виробництва — введення в дію нових основ­них фондів, подібних до діючих, для екстенсивного збільшення обсягів виробництва на діючих об'єктах;

• на реконструкцію — обладнання діючих виробництв новою технологією та технікою за новими комплексними проектами;

219

• на технічне переустаткування — для підвищення технічного
рівня виробництва за рахунок заміни старого обладнання на но­
ве, продуктивніше.

За складом і характером витрат у прямих інвестиціях можна вирізнити їх технологічну структуру:

• будівельні роботи;

• монтажні роботи;

• машини та обладнання;

• проектні роботи.

Період типової реалізації інвестицій поділяється на три частини:

1) підготовка (проектні роботи, організація фінансування, по­годження, планування та матеріально-технічне забезпечення по­чатку робіт);

2) реалізація — створення нового матеріального об'єкта;

3) експлуатація нового виробництва, отримання прибутку, за­безпечення окупності інвестицій, подальша робота об'єкта.

9.2. Державне регулювання інвестиційної діяльності

За макроекономічне сприяння інвестиційній діяльності відпо­відають органи державної влади. У розпорядженні держави є ва­желі як прямої дії у вигляді централізованих державних капіта­льних вкладень в об'єкти загальнодержавного значення, розвиток державного сектора економіки, так і непрямі засоби регулювання інвестиційного середовища за рахунок бюджетної та грошово-кредитної політики.

Бюджетні важелі — це встановлена державою система різних видів податків, що практично визначають таку систему перероз­поділу доходів підприємств і громадян країни, яку держава вва­жає оптимальною для формування прибуткової частини бюджету та збереження у підприємств і підприємців ринкових стимулів до роботи та отримання прибутків. З бюджетом не можуть порівня­тися фінанси наймогутніших корпорацій. Витрати його є важли­вим засобом формування сукупного попиту, а через нього — стимулювання інвестицій взагалі та їх міжгалузевої структури. Навіть система соціальних бюджетних програм (не кажучи вже про прямі бюджетні інвестиції в державний сектор) впливає на структуру попиту, тому ,що соціальні виплати з бюджету отри­мують люди, які мають витратити їх на ринку споживчих товарів, а це стимулює виробництво та відповідні інвестиції для цього.

Грошово-кредитна політика держави впливає на інвестиційні умови, регулюючи грошовий обіг і роботу банківської системи, яка,

220

по суті, репродукує збільшення коштів в економічній системі. Ос­новними інструментами грошово-кредитного регулювання є:

• норми страхових резервів, які зобов'язані мати комерційні банки й тим самим відволікати певну частину своїх коштів від активного використання для кредитування та інвестування;

• залікова ставка Національного банку, за якою він продає кредитні ресурси комерційним банкам, збільшуючи чи зменшу­ючи обсяги кредитних джерел для фінансування інвестицій;

• операції з державними цінними паперами на відкритому ри­нку. Встановлюючи вигідні умови (у вигляді ціни чи дивідендів) для своїх цінних паперів, держава стимулює їх купівлю юридич­ними та фізичними особами і цим зменшує кількість вільних грошей, які можуть бути використані для кредитування інвести­цій через банківську систему. Погіршуючи ж цінові та дивідендні умови продажу своїх цінних паперів, держава стимулює їх викуп у юридичних і фізичних осіб. У результаті цього у останніх з'являються додаткові кошти, які через банківську систему або безпосередньо використовуються для фінансування інвестицій.

Ринкова економіка розвивається циклічно: періоди швидкого зростання й активного інвестування змінюються економічними кризами, падінням темпів, а іноді й абсолютних рівнів ВВП. Мета державного регулювання — вирівнювати такі циклічні тенденції, гальмуючи надлишкову інвестиційну активність у періоди підне­сення та штучно стимулюючи інвестиції перед спадами виробництва.

Рис. 9.1. Важелі державного регулювання умов інвестиційної діяльності

221

Загальну схему важелів державного регулювання умов інвес­тиційної діяльності показано на рис. 9.1.

9.3. Проблеми залучення іноземних інвестицій в Україну

Економічні реалії в Україні, передусім жорстка фінансова по­літика і неплатежі до бюджету, спричинили гострий дефіцит бю­джетного каналу інвестування державних і змішаних підпри­ємств. Чимало галузей промисловості потребують відновлення зношених основних засобів, рівень розвитку інфраструктури іс­тотно відстає від потреб країни. Прогноз інвестиційної потреби на найближчі п'ять років в економіці країни становить, за оцін­кою Всесвітнього банку, 40 млрд. доларів. Однак економічна си­туація у країні вилучає притоки інвестиційних ресурсів з держ­бюджету.

Певна частина реального припливу інвестицій покривається коштом амортизації основних засобів. Однак, на відміну від ми­нулих років, на більшості підприємств значно складніше відсте-жувати реальні видатки, накопичені у вигляді амортизаційних

відрахувань.

Інший канал внутрішніх інвестицій— національна фондова біржа, тобто обіг акцій підприємств, — не може бути істотно ви­користаний через недостатню платоспроможність корпоративних інвесторів таШізький попит з боку населення. У світовій практи­ці великі міжнародні проекти з участю державних коштів здійс­нюються значно рідше, ніж купівля ліквідних акцій на фондово­му ринку. Ця форма інвестування добре відома, права акціонерів захищені в більшості країн не тільки законом, а й повсякденною юридичною практикою, і тому значну частину всіх фінансових ресурсів капіталовкладення становлять портфельні інвестиції, тобто вкладення в ліквідні цінні папери, щоб одержати дохід у вигляді дивідендів.

Статистика свідчить, що частка портфельних інвестицій в різ­ні роки складає 45—70 відсотків усіх приватних інвестицій роз­винених країн. У закордонних інвестиціях частка портфельних вкладень коливається в різні роки від 30—40 до 60—65 відсотків усіх приватних інвестицій.

За таких умов зростає зросте значення іноземних інвестицій в українську економіку. Приплив капіталу з-за кордону міг би зна­чно ослабити «інвестиційний голод», якби його масштаби можна було порівняти з іноземними інвестиціями в інші країни Центра­льної Європи, які стали на шлях економічних реформ майже од­ночасно з Україною. Однак і це джерело фінансування економіч­ного розвитку є недостатнім. Приплив іноземних інвестицій —

222

єдина можливість для України полегшити ситуацію, яку можна назвати інвестиційною кризою.

Існує принциповий погляд, що іноземні інвестиції вигідні не тільки інвестору, а й економіці країни, яка приймає капітал.

Використання іноземних капіталовкладень дає можливість:

— оживити економіку;

— одержати доступ до передових технологій і методів керу­вання;

— протидіяти збільшенню зовнішнього боргу держави, нада­ючи кошти для його погашення;

— стимулювати розвиток власних продуктивних сил суспіль­ства;

— сприяти ефективному виробництву і розвитку економіки, її інтеграції у світову економічну систему внаслідок виробничої та науково-технічної кооперації.

До непрямих переваг іноземних інвестицій належать:

— залучення нових технологій, устаткування і «ноу-хау»;

— можливість підготувати кадри фахівців, керівників і під­приємців, які володіють сучасними технологіями керування й ор­ганізації виробництва;

— активізація експортного потенціалу країни-донора;

— розвиток регіональних ресурсів регіонів.

Ця ж ідеологія є основою більшості законодавчих і норматив­них актів, які належать до регулювання іноземних інвестицій в Україну. Згідно з нормативними актами, залучення іноземних ін­вестицій в українську економіку сприятиме розв'язанню таких проблем соціально-економічного розвитку:

— освоєння незатребуваного науково-технічного потенціалу України, особливо на конверсійних підприємствах військово-промислового комплексу;

— просування українських товарів і технологій на зовнішній ринок;

— сприяння в розширенні й диверсифікованості експортного потенціалу та розвитку імпортозаміщувальних виробництв в окремих галузях;

— створення нових робочих місць і освоєння передових форм організації виробництв;

— освоєння досвіду цивілізованих відносин у сфері підпри­ємництва;

— сприяння розвитку виробничої інфраструктури.
Розглядаючи процес залучення капіталу з-за кордону, слід

врахувати, що капітал іноземних інвесторів спрямовується в ті

™ _22з

країни, де існує сприятливий інвестиційний клімат. Це поняття містить у собі чимало параметрів:

— податкове законодавство країни-донора;

— можливості ефективного вкладення капіталу, ступінь роз­витку загальної (транспорт, зв'язок тощо) і спеціальної (фондо­вий ринок, наявність у країні-донорі представників авторитетних для інвестора консалтингових і аудиторських фірм) інфраструк­тури;

— рівень кваліфікації трудових ресурсів і керівного персоналу;

— запаси корисних копалин;

— ставлення іноземних капіталовкладень місцевої влади і

громадськості.

Одним із інтегральних показників інвестиційного клімату є відомості про вивезення капіталів з України на Захід. Справді, було б дивно очікувати припливу іноземних інвестицій тоді, коли й досі за кордон вивозять, порушуючи українське законодавство, капітал. Це розглядається світовою спільнотою як свідчення ни­зької привабливості ринку для українських інвесторів. Ці інвес­тиції (переважно в об'єкти нерухомості й акції великих компа­ній) означають економічне зростання, виплату податків, ство­рення нових робочих місць, підвищення добробуту населення.

Надмірно ліберальний підхід до переведення капіталів за кор­дон в Україні скоріше виняток, аніж правило для країн з еконо­мікою, що реформується. Для прикладу можна нагадати, що країни, які проводили економічні реформи, законодавчо заборо­няли вивезення капіталу за кордон і жорстко стежили за дотри­манням такої заборони. Приміром, законодавство Японії, яка про­водила свої економічні реформи в 1950-х роках, до кінця 1965 року забороняло вивозити з країни понад 100 тис. дол. США (у 1965— 1968 — 500 тис. дол. США, 1969—1972 — 1 млн. дол. США), на дрібніші суми (відповідно понад 50, 100 і 500 тис. дол.) треба бу­ло щоразу одержувати особливий дозвіл міністерства фінансів

країни.

Обмеження на експорт власного капіталу з Японії або зовсім не поширювалися на вивезення прибутку, отриманого від інозе­мних інвестицій, або істотно полегшували вивезення такого при­бутку порівняно з експортом капіталу. Схожі обмеження засто­совувалися в період економічних реформ у Бразилії, Чилі, Мексиці. Вони й досі діють в Індії, Польщі, Чехії, Угорщині, Ки­таї. Такі заходи сприяють розвитку економіки, попри серйозні проблеми дефіциту інвестицій, до того ж створюють додаткові мотиви залучення іноземного капіталу.

Отже, перше завдання у сфері залучення іноземного капіталу в економіку України полягає у тому, щоб припинити відтік українських капіталів за кордон і — в ідеалі — повернути їх. Од­нак якщо першу частину завдання вирішити відносно легко, змі­нивши законодавство, що регулює відтік капіталів, розробивши ефективні заходи контролю й жорстких санкцій стосовно поруш­ників, то для розв'язання другої його частини потрібно цілеспря­мовано створювати умови вигідного розміщення капіталів усере­дині країни і для послідовно проводити політику «амністії» для капіталів, що повернулись у країну.

Другий важливий аспект створення сприятливого інвестицій­ного клімату полягає в стабільній податковій системі, що перед­бачає невисокий рівень обкладання прибутків і побудована на тих же логічних засадах, що й системи оподаткування в розвине­них капіталістичних країнах. Відсутність раціонально побудова­ної податкової системи в Україні є причиною сучасного стану економіки країни. Ситуація може поліпшитися тільки тоді, коли буде прийнято Податковий кодекс України. Найбільший вплив на непривабливість України для західних інвесторів має не лише високий рівень податків, а й повне свавілля у їх введенні та ска­суванні, незаконна податкова ініціатива місцевої влади, яка на­магається в такий спосіб вирішити свої проблеми.

Позитивними характеристиками інвестиційного клімату є єм­ний товарний ринок і можливості виходу на ринки інших країн СНД, більш-менш кваліфікована й дешева робоча сила, значний науково-технічний потенціал, транспортна й енергетична системи.

Негативні характеристики інвестиційного клімату в Україні такі:

1. Недосконалість правового поля. Цей чинник зазвичай на­зивають першим, оскільки перешкоди, з якими передовсім стика­ється інвестор, мають адміністративно-правовий характер Йдеть­ся про нестабільність, суперечливість, заплутаність регулятор­ного поля, численні підзаконні акти, бюрократизм та корупцію, криміналізацію економіки, неврегульованість системи захисту прав власності, слабкість судової системи.

2. Політична нестабільність. Часта зміна урядів, обіцянки різко змінити політичний курс та умови ведення бізнесу аж до націоналізації майна інвесторів, які виголошують різні політичні сили, політичні скандали, і особливо в передвиборчий період, не сприяють іноземним інвестиціям.

3. Непередбачуваність і непрозорість державної політики. Цей чинник суттєво ускладнює довгострокове планування діяль-

225

224

ності компанії. Інвестори скаржаться, зокрема, на раптовість ух­валення деяких рішень, прийняття актів, які набувають чинності або негайно, або мають зворотну дію. А інформація про перспек­тиви динаміки економічної політики держави надається дуже

обмежено.

4. Неврегульованість законодавчого забезпечення процесу інвестування. Йдеться про часті зміни умов залучення інозем­них інвестицій.

5. Надмірна фіскальна активність держави. Потужним ва­желем стримування іноземних інвестицій в Україну є вкрай нері­вномірний розподіл податкового тиску, який є надмірним для суб'єктів, що працюють легально. І це попри існування в країні величезного «тіньового» сектора економіки. Незважаючи на те, що переважна більшість іноземних інвесторів намагається вести цілком прозорий та легальний бізнес, «тінізація» економіки сут­тєво ускладнює їхню співпрацю з українськими підприємствами, які не завжди ризикують вести прозорі й легальні операції. Вели­ка частка вилучення прибутку, нестабільність податкових ставок та правил нарахування перешкоджають ефективному веденню бі­знесу в Україні.

 

6. Вузькість та неструктурованість внутрішнього ринку. Низький рівень-доходів підприємств та населення призводить до недостатнього рівня внутрішнього попиту та, що не менш важ­ливо, унеможливлює кваліфіковану поведінку покупців, які зму­шені здебільшого вибирати якнайдешевшу продукцію. Це спону­кає українські підприємства вести нечесну конкуренцію, призводить до неадекватних моделей конкуренції іноземних компаній, які давно перейшли від цінової до переважно продукто­вої конкуренції.

7. Обтяжлива митна політика. Інвестори звертають увагу на перешкоди для ввезення необхідного устаткування, сировини та комплектуючих і вивезення продукції. У цьому контексті слід за­значити, що послаблення митних бар'єрів для підприємств з ПП все ж потребує державного регулювання.

 

8. Недосконалість галузей інфраструктури. Незважаючи на порівняно високий рівень розвитку, мережа автомобільних доріг та залізниць, системи енерго- та водопостачання, зв'язку тощо потребують суттєвого вдосконалення. На поліпшення інфрастру-ктурних умов спрямована, зокрема, низка проектів Світового ба­нку в Україні.

9. Нерозвиненість інституційної інфраструктури ринку. Світова практика сучасного бізнесу пов'язана з постійною спів-

працею з різними аудиторськими, консалтинговими та іншими фірмами. Те, що фірми не мають середовища, гідного, з позицій іноземного інвестора, довіри, суттєво погіршує його враження від підприємницького клімату в Україні. А тому вважають за краще мати справу з іноземними фінансовими установами та ба­нками. Це спонукає їх здійснювати іноземні інвестиції у банків­ську сферу та відкривати філії іноземних банків. Проте в страте­гічному контексті таке відокремлення фінансових потоків українського та іноземного капіталів ослаблює фінансову систе­му країни. Інвестори також звертають увагу на нерозвиненість державних інституцій, які мають здійснювати супровід інозем­них інвесторів.

10. «Клановість» економіки, нераціональність економіч­ної поведінки. Іноземні інвестори відзначають потребу мати «неформальні» стосунки з представниками державних органів.

11. Низька якість життя. Йдеться про можливості надати житло, побутові, транспортні послуги, гарантувати особисту без­пеку іноземців на території України. Якщо в Києві та інших об­ласних центрах є щодо цього суттєві позитивні зміни, то на решті території України ситуація незадовільна.

Більшість перешкод, зрозуміло, стосується макроекономічних чинників інвестиційного клімату, які не можна усунути винятко­во заходами з удосконалення системи державного управління.

Вагомою системною перешкодою для інвестування та ведення бізнесу на території України є високий рівень питомих витрат виробництва, за яким Україна сьогодні неконкурентоспроможна порівняно з іншими країнами Центральної та Східної Європи. Поряд із суб'єктивними, тут діють і об'єктивні чинники: незадо­вільний технічний рівень транспортної інфраструктури, висока вартість будівництва та кредитних ресурсів, а також висока ціна енергоресурсів та нестабільність енергопостачання. Це гальмує розвиток суміжних виробництв, що обмежує кумулятивний ефект іноземної інвестиції.

Перелічені чинники роблять вигіднішим імпорт в Україну по­рівняно з вкладанням капіталу в організацію внутрішнього виро­бництва. Саме це й пояснює домінування чинника щодо оволо­діння ринками перед мотивами інвестування в українську економіку. На сучасному етапі в умовах України будь-яке змен­шення тарифних і нетарифних бар'єрів на шляху імпорту, на чо­му постійно наполягають іноземні радники і представники МВФ, об'єктивно сприяє зменшенню притоку іноземних інвестицій. Певну цінність для іноземних інвесторів, насамперед російських,

 

226

227

матиме лише енерготранспортна інфраструктура— транзитні

нафто- і газопроводи.

Втім, основною метою будь-якого інвестора є отримання пев­ної віддачі від вкладання капітальних ресурсів, а головною хара­ктеристикою інвестиційного клімату є саме спроможність еконо-міко-правового поля забезпечити цю віддачу. У цьому сенсі поняття інвестиційного клімату збігається з поняттям підприєм­ницького клімату. Проте ці два поняття в жодному разі не тото­жні. Адже цілком можливою є ситуація, за якої економіко-правові умови несприятливі для отримання високого прибутку, проте інвестор розглядає інвестиції як такі, що можуть мати зна­чну віддачу у стратегічній перспективі завдяки оволодінню рин­ками збуту, ресурсами, вигідним геостратегічним положенням. І навпаки, умови можуть сприяти швидкому збагаченню внаслідок спекулятивної або й напівзаконної діяльності, користування пільговими умовами, наданими інвестору, проте останній не роз­глядатиме свої вкладення як довгострокові і прагнутиме до як­найшвидшої репатріації максимальної частки прибутку. Отже, одним із базових орієнтирів державної економічної стратегії має бути максимальне зближення параметрів підприємницького та

інвестиційного клімату.

Дія цих чинників дає підстави більшості аналітикам ставитися до українського інвестиційного ринку як до мало привабливого.

Вихід з цієї ситуації вбачаємо у тому, щоб скорегувати держа­вну програму залучення іноземних інвестицій щодо питання про сертифікацію інвестиційних проектів. Державним органам, ком­петентним у цьому питанні, варто розгорнути підготовку фахів­ців зі складання й аналізу бізнес-планів, проводити сертифікації й конкурси бізнес-планів інвестиційних проектів, переможцями яких визнавати проекти, реалізація яких одночасно максимально задовольняє пріоритети економічного розвитку країни і здатна дати максимально можливий прибуток іноземному інвестору.

Такі проекти за підсумками конкурсів мають потрапляти у спеціальні^ «пільговий портфель проектів», що збирається для цільового залучення коштів іноземних інвесторів за допомогою агресивної тактики. Зарубіжний досвід свідчить, що навіть такі країни, як США, використовують саме таку тактику. Вона, на­приклад, передбачає формування спеціальних делегацій, що ви­їжджають у країни — потенційні донори на цільові конференції за участю передбачуваних корпоративних інвесторів. На цих конференціях представники ділових кіл і органів влади країни, яка приймає капітал, пропонують майбутнім інвесторам докладні

проекти спільних інвестицій, обговорюють деталі інвестиційного клімату країни. Можливості інвестиційних проектів обговорю­ються як у спеціалізованій, так і в загальній пресі та по телеба­ченню. У рамках цієї тактики ведеться широка рекламна кампа­нія, значною мірою за рахунок держбюджету.

9.4. Ефективність інвестиційних проектів у туризмі

З різних причин Україна перебуває сьогодні осторонь процесів інтеграції та інтернаціоналізації у світовій економіці. Це стримує її розвиток як суб'єкта світового господарського механізму.

Нам необхідно переглянути теоретичні основи і практику фу­нкціонування економіки і на цій підставі шукати шляхів приєд­нання до світового співтовариства не в якості сировинного при­датка і ринку третьосортних товарів, а як повноправного учас­ника, на якого слід зважати як у політичних, так і в економічних перипетіях сучасного життя.

Україна переживає важкі часи. Основними диспропорціями в економіці держави є дефіцит бюджету, порушення платіжного та торговельного балансів, істотне перевищення імпорту над експо­ртом, що в сукупності визначає фінансові можливості держави, якій необхідно розв'язувати багато складних питань і виконувати національні та регіональні програми, що потребують високих ін­телектуальних та матеріальних видатків.

Перехід України до відкритої економіки може стати неможли­вим без синхронізації її економічної структури та реформ, висо-корозвиненими країнами. Нашій державі також важливо реалізу­вати комплекс заходів з розвитку підприємництва, що має прискорити інтегрування у міжнародний ринок.

Зважаючи на ситуацію, слід визначити пріоритети сучасної української економічної політики: реанімувати та стимулювати виробництва, створити сприятливий інвестиційний клімат, дове­сти якість продукції (послуг) до рівня, на якому реальним буде вихід на основні світові ринки.

При сучасному рівні інтеграції світової господарської діяль­ності інвестиційна активність та економічне зростання у багатьох країнах, причому не тільки тих, що розвиваються, а й високороз-винених, підтримується та посилюється завдяки участі іноземно­го інвестиційного капіталу.

В Україні й досі основною формою участі іноземного капіталу в економіці є створення спільних підприємств. їх поки що неба-

229

228

гато і обсяги реалізації товарів та послуг, вироблених ними, на внутрішньому та зовнішньому ринках незначна, а тому суттєво впливати на економіку нашої держави вони не можуть. Хоча вже існують і досить переконливі приклади їх ефективної та прибут­кової діяльності. Загалом же іноземний капітал в Україні робить поки що дуже обережні кроки.

А він особливо необхідний у тих сферах економіки України, активізація яких допоможе вивести її з кризового стану, зняти соціальне напруження у суспільстві.

Потенційно Україна може бути однією з провідних країн для прямих та портфельних іноземних інвестицій. Цьому сприяє її величезний внутрішній ринок, порівняно кваліфікована й вод­ночас дешева робоча сила, значний науково-технічний потенці­ал, великі природні ресурси, інфраструктура, хоч і не надто

розвинена.

Україна зацікавлена у притоки прямих інвестицій, оскільки вони не збільшують зовнішнього боргу (навпаки, сприяють оде­ржанню коштів для його погашення), забезпечують ефективну інтеграцію національної економіки у світову завдяки виробничій та науково-технічній кооперації, а водночас є джерелом капіта­ловкладень, залучають українських підприємців до передового господарського досвіду.

Утім, незважаючи на запрошення керівництва держави і при­вабливість українського ринку, іноземні інвестори з неохотою вкладають свої капітали в наші підприємства. їхнє небажання пояснюється низкою проблем, а саме:

— нестабільністю економічної та політичної ситуації;

— недосконалим і суперечливим законодавством;

— нечіткістю визначення прав власності;

— відсутністю реальних пільг і привілеїв для іноземного капі­талу;

— непередбачуваністю змін у податковій системі.

Тому перед нашою державою постає складне і досить деліка­тне завдання: залучити в країну іноземний капітал, не позбавля-ючи його власних стимулів і направляючи його заходами еконо­мічного регулювання на досягнення суспільних цілей. Залучаючи іноземний капітал, не можна допускати дискримінації національ­них інвесторів. Не варто надавати підприємствам з іноземними інвестиціями податкові пільги, яких не мають українські підпри­ємства, зайняті у тій же сфері діяльності. Як показує досвід, такі заходи практично не впливають на інвестиційну активність іно­земного капіталу, але призводять до виникнення на базі колиш-

230

ніх вітчизняних підприємств фірм із формальною іноземною уча­стю, що претендують на пільгове оподаткування.

Необхідно створити сприятливий інвестиційний клімат не тільки для іноземних інвесторів, а й для своїх. І мова не про те, щоб знайти для них кошти на здійснення інвестицій. Українсь­кому приватному капіталу також потрібні гарантії від примусо­вих вилучень і свавілля влади, система страхування від некомер-ційних ризиків, а також стабільні умови роботи для здійснення довгострокових капіталовкладень.

На нашу думку, в Україні інвестиціям у туристичну індустрію приділять мало уваги, не проводяться належні дослідження та поглиблений аналіз ефективності інвестиційних процесів турис­тичної індустрії.

Аналізуючи інвестиційний проект, передусім слід звернути увагу на прийнятність та гнучкість виробництва, суміщення і розвиток життєвих циклів продукту і товару (послуги).

Вирізняють такі основні показники ефективності інвестицій­ного проекту:

— комерційна (фінансова) ефективність, що враховує фінан­сові наслідки реалізації проекту для його учасників;

— бюджетна ефективність, що відображає фінансові наслідки проекту для державного, регіонального та місцевого бюджетів;

— народногосподарська ефективність, що враховує затрати і результати, які виходять за межі прямих фінансових інтересів учасників інвестиційного проекту у вартісному вираженні.

Вибір альтернативи (одного із варіантів інвестиційного проек­ту) здійснюється за допомогою одного або декількох методів. Найкращим слід вважати оцінку інвестиційного проекту за кіль­кома методами. У цьому випадку перевагу надають проекту, зна­чущість результатів якого підтверджена більшою кількістю ви­користовуваних методів (NPV — чистий дисконтний дохід, РІ — індекс доходності, IRR— внутрішня норма доходності, термін окупності).

Управління проектами здійснюється на основі життєвого цик­лу продукту, враховуючи фазу, в якій він перебуває.

Туризм, як одна із перспективних галузей економіки багатьох країн світу, розвивається і йде крок у крок з науково-технічним прогресом. Для кращої організації турів чи інших видів діяльнос­ті туристичні фірми намагаються впроваджувати в своїй роботі різноманітні новинки для поліпшення обслуговування, комфорту та швидкості доставки туристів і т. ін. Сьогодні не кожна турис­тична фірма дозволить собі таку розкіш, а тому намагається за-

231

лучити кошти зарубіжних і українських інвесторів, розробляючи різноманітні інвестиційні проекти та програми.

Реалізація інвестиційних програм може бути як на стадії ство­рення фірми, так і після її кількарічної діяльності.

За видами інвестиційні проекти можна умовно поділити на декілька груп:

— розроблення і впровадження продукту інтелектуальної вла­сності;

— розроблення і впровадження технічних засобів та елементів

«ноу-хау»;

— реконструкція і будівництво;

— підготовка кадрів та ін.

У диверсифікації діяльності туристичної фірми предметом ін­вестиції можуть бути будь-які інші проекти, не пов'язані безпо­середньо з туризмом:

— розроблення і впровадження малих виробництв;

— організація нетрадиційних форм туризму та ін.

Інвестиційні проекти, пов'язані з розробленням і впроваджен­ням інтелектуального продукту, реалізуються здебільшого на по­чатковому етапі функціонування фірми, а більш капіталоміст­кі — з накопиченням фінансових ресурсів.

Державна підтримка туризму в Україні не передбачає цільо­вих бюджетних інвестицій в його розвиток. Поширеною формою інвестицій є підтримання його на місцевому або регіональному рівнях коштом місцевих бюджетів або спеціального податку.

Низку інтелектуальних інвестиційних програм фінансують рі­зні зарубіжні фонди і банки: Європейський банк реконструкції і розвитку, фонд підтримки малого і середнього підприємництва, деякі благодійні фонди. У межах цих інвестицій проводяться під­готовка та підвищення кваліфікації кадрів, спеціалізовані конфе­ренції, симпозіуми, семінари та ін. Однак цільове фінансування капіталомістких проектів за рахунок цих джерел практично не здійснюється.

Потенційні джерела фінансування можна поділити на чотири

групи:

— власні засоби;

— позичкові засоби;

— цільове бюджетне фінансування;

— інші джерела (зарубіжні фонди, благодійні кошти та ін.). Структура джерел фінансування зображена на рис. 9.2.

Уряд України передбачив цільове інвестування різних про­грам у рамках підтримання малого підприємництва. Однак одер-

232

жати такі пільги непросто. Для цього слід підготувати бізнес-план та отримати відповідні висновки експертів. Потім ці матері­али подають на конкурс інвестиційних проектів з пільговим кре­дитуванням.

Аналогічні дії слід виконати, щоб взяти участь у зарубіжних інвестиційних конкурсах.

Рис. 9.2. Потенційні джерела інвестицій у туризмі

Найбільш надійним джерелом фінансування є власні кошти. Утім, як показує досвід, капіталомісткі проекти реалізуються пе­реважно на базі позичкових коштів.

Найкращим капіталом для інвестицій є безвідсотковий кредит. Ця форма фінансування може бути реалізована тільки за рахунок позичкових коштів, що належать засновникам.

Однією з форм залучення інвестора є передача йому частки у статутному фонді (товариство з обмеженою відповідальністю) або пакета акцій туристичного підприємства (акціонерне товари­ство), що відповідає розміру його інвестиційного вкладу.

233

Залучення інвестора може бути реалізовано і на інших умо­вах, задекларованих в інвестиційному договорі:

— частки власності після реалізації проекту;

— відсотка від майбутнього прибутку;

— квоти місць (при будівництві об'єктів розміщення туристів);

— пільгове надання туристичних послуг та ін.

Особливо жорсткими умовами фінансування інвестиційного проекту є банківські кредити, у тому чилсі кредит під заставу майна, обладнання тощо. Часто, наприклад, купуючи обладнан­ня, слід використовувати форму лізингу.

Уряду України варто розглянути також можливість надання підприємствам податкових інвестиційних кредитів у вигляді від­термінування за сплатою податків, обов'язкових платежів і зборів.

Використання інвестицій для технологічних нововведень сут­тєво вплинуло на ефективність туристичного бізнесу. Туризм ви­явився одним із секторів економіки, де сучасні комп'ютерні тех­нології почали приносити значний прибутку. Це системи броню­вання і резервування місць у готелях, авіаквитків, квитків на інші транспортні засоби, круїзи тощо. Сьогодні такі системи, як «Amadeus», «Gabriel», «Sabre» та інші, мають свої представницт­ва в Інтернеті. Вони дають можливість бронювати місця в готе­лях всього світу, отримувати свіжу інформацію про умови бро­нювання, ціни, знижки, не виходячи з офісу. Колись на це витрачали значно більше часу і коштів.

Одним із прикладів є система «ABC Travel Centre», яка дозво­ляє бронювати місця в готелях всього світу, володіє інформацією про авіакомпанії, віртуальні агентства з продажу квитків, графіки поїздів і схеми метро, а також оренду машин, круїзи і багато ін­шого. Досить часто в подібних системах можна купити путівку або авіаквиток на 10—15 відсотків дешевше.

Тепер навіть великі, стійкі й успішні організації вносять сут­тєві зміни у філософію довготермінового планування. Відбува­ються інтенсивна структуризація ринку туристичних послуг, зу­мовлена новою технологічною хвилею. Різко знизилася вартість звернення. Це дає можливість агентству з 2—3 осіб користувати­ся послугами, які раніше були для них недосяжні. А це означає, що невеликі турагентства можуть скласти серйозну конкуренцію крупним організаціям. Яскравим прикладом є німецька фірма «TISS». У 1997 році дві особи, які торгували авіаквитками, забез­печили обіг в 140 млн. німецьких марок. За прогнозами (дані «Herbald Tribun»), у наступні роки 90 відсотків квитків реалізува-тимуть посередники на кшталт «TISS» і такі ж internet-компанії.

234

Реалізація інвестиційного проекту в Україні пов'язана зі знач­ним ризиком. Для отримання будь-якого (тим більше пільгового) кредиту, залучення інвестора, а також власної впевненості у пра­вильності вибраної стратегії необхідно зробити розрахунки ко­мерційного виконання проекту або його техніко-економічного обґрунтування.

Оцінка ефективності інвестиційного проекту — це математи­чна задача пошуку оптимального розв'язання в умовах більшої кількості невизначеностей, до яких належать:

— політична, соціальна і економічна нестабільність;

— високий рівень інфляції;

— недостатній правовий захист інтересів інвестора та його капіталу;

— непередбачувані зміни нормативно-правової бази та ін.

За цих умовах реалізувати інвестиційний проект слід у міні­мальний термін окупності, який би мінімізував ризик інвестора.

Перш ніж приступити до оцінювання комерційної вартості ін­вестиційного проекту, треба дослідити динаміку поведінки основ­них чинників невизначеності на вибраному часовому відрізку. Це важливо для прогнозування ситуації з урахуванням перелічених чинників. Як наслідок, методом оцінки чутливості чинників ви­значається одна конкретна залежність при різних варіаціях решти змінних, у даному випадку— зміні інфляції в часі. Цим можна досягнути поступового виходу зі ст£ дії невизначеності для завдань конкретних вихідних даних і умов іі вестиційної задачі.

Основні вихідні дані:

— фінансові витрати в часі (графік кредитування проекту);

— розміри відсотків за кредитом і графік погашення кредиту;

— прогноз інфляції на весь період реалізації проекту;

— вибір стабільної розрахункової грошової одиниці;

— визначення терміна «життя проекту»;

— визначення величини обігових коштів на запровадження проекту;

— потенційно можливі доходи від реалізації проекту;

— сумарні витрати;

— податки, обов'язкові платежі та збори;

— величина резерву фінансових коштів на непередбачувані витрати та ін.

Очікуваний результат: забезпечити максимальний прибуток при мінімальному терміні окупності проекту.

Якщо є вихідні дані, задачу розв'язуємо класичним мето­дом — прогнозуванням надходжень і видатків грошових коштів

235

у часі. Для цього обраний термін реалізації проекту розбивають на етапи (місяці, квартали, роки).

Щоб оцінити визначеність розрахункових величин у часі, вар­то вибрати стабільну розрахункову одиницю (долар, євро). Такий вибір не означає відходу від прогнозування інфляції, тим більше, так званої, внутрішньої інфляції найбільш стабільної грошової одиниці.

Якщо обраний часовий період розрахунку тривалий (понад рік), то можна вносити корективи за рахунок переоцінки основ­них засобів. Оцінювання комерційної вартості інвестиційного проекту на вимогу інвестора або кредитора проводять комплексно:

— за ліквідністю (фінансовою вартістю);

— за ефективністю інвестування.

Термін погашення кредиту варто вибирати так, щоб розраху­ватися з кредиторами тільки за рахунок власного майбутнього прибутку, не використовуючи нових позик. В іншому випадку зростання внутрішньої заборгованості збільшує інвестиційний ризик. Слід зазначити, що такий ризик може додатково обумов­люватися:

— вищими (порівняно з прогнозованими) темпами інфляції;

— збільшенням періоду обертання обігових коштів;

— нижчою, ніж прогнозувалося, рентабельністю туристично­го продукту або інших послуг;

— збільшенням тривалості інвестиційної фази проекту (буді­вництва, монтажу обладнання, введення в експлуатацію тощо).

Багатоваріантні розрахунки в стабільній грошовій одиниці слід прив'язати до національної валюти в гривнях за цей же ча­совий період розрахунку, тобто реалізувати «двовалютний» роз­рахунок. Потрібно також зробити певний запас фінансування (на рівні 5—10 %) для непередбачуваних ситуацій.

Розрахунки представити незалежним експертам. Це збільшить об'єктивність оцінювання і довіру до проекту.

Розділ 10

---

Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 507; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!