Суб’єкти права як суб’єкти (учасники) правовідносин
Суб’єкти (учасники) правовідносин ‑ індивідуальні або колективні суб’єкти, які на підставі правових норм використовують свою правосуб’єктність у конкретних правовідносинах, тобто реалізують суб’єктивні права і юридичні обов’язки, повноваження і юридичну відповідальність. Наприклад, суб’єктний склад податкових правовідносин містить у собі дві сторони: платник податків (платник зборів) і держава (в особі компетентних органів). Учасниками кримінально‑виконавчих правовідносин є засуджений, а також посадові особи й органи, на які покладений обов’язок виконання покарання.
Щоб стати суб’єктом (учасником) правовідносин, потрібно бути суб’єктом права, тобто мати правосуб’єктність (правоздатність, дієздатність, деліктоздатність).
Види суб’єктів (учасників) правовідносин:
1) індивідуальні (фізичні особи): громадяни, тобто особи, що мають громадянство певної країни; іноземні громадяни; особи без громадянства (апатриди); особи з подвійним громадянством (біпатриди). Спеціальним індивідуальним суб’єктом правовідносин є посадова особа;
2) колективні (державні і недержавні юридичні особи): державні органи, організації, установи, підприємства; комерційні організації (акціонерні товариства, приватні фірми ‑ вітчизняні, іноземні, міжнародні); органи місцевого самоврядування; громадські об’єднання (партії, профспілкові організації тощо); релігійні організації. Зауважимо, що не усякий колектив може бути суб’єктом права. Навчальна група, курс, кафедра в навчальних закладах, виробничі бригади та інші колективи не мають цієї якості, оскільки вони не є постійними, усталеними та внутрішньо організованими утвореннями з єдиною волею і метою;
|
|
|
3) держава та її територіальні структурні одиниці: суб’єкти федерації (штати, землі) у федеративних державах; політичні автономії у регіональних (регіоналістських) державах або адміністративно‑територіальні автономії в унітарних державах; адміністративно‑територіальні одиниці (область, місто, селище та ін.);
4) соціальні спільноти ‑ народ, нація, етнічні або релігійні групи, громадяни виборчого округу, територіальна громада тощо.
Останнім часом з’явилася класифікація суб’єктів права за ознакою нетиповості для особи: 1) звичайні (типові); 2) незвичайні (нетипові): майбутні покоління; ембріон людини, заморожений у кріогенних установках; біороботи тощо.
Відмінність суб’єктів права від учасників правовідносин полягає в такому: 1) суб’єкти права є потенційними учасниками правовідносин; 2) суб’єкти права можуть втілити (реалізувати) свої права й поза правовідносинами; 3) суб’єкти права (діти; душевнохворі) можуть володіти лише правоздатністю, а для учасників правовідносин необхідна дієздатність. Від їх імені у правовідносинах виступають законні представники (батьки, опікуни, піклувальники), щоб набути права та виконати обов’язки.
|
|
|
Правосуб’єктність фізичних осіб як суб’єктів (учасників) правовідносин
Правосуб’єктність фізичної особи ‑ це передбачена нормами права здатність (можливість) особи бути суб’єктом (учасником) правовідносин, здійснювати безпосередньо або через свого представника суб’єктивні права і юридичні обов’язки.
В основі визначення природи правосуб’єктності фізичної особи лежать два критерії: 1) вікова характеристика (певний вік); 2) зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів.
Правосуб’єктність ‑ це самостійна правова категорія, що існує поряд із правами і обов’язками. Вона є постійним громадянським станом особи, свідчить про її правову здатність бути носієм цих прав і обов’язків. Зміст правосуб’єктності (набір суб’єктивних прав і обов’язків) у кожної особи може бути різним, але сама правосуб’єктність в усіх однакова. Суб’єктів права можна порівнювати щодо кола їх прав і обов’язків, а не їх правосуб’єктності, оскільки суб’єктивне право і обов’язок ‑ не підстава, а наслідок правосуб’єктності. Момент переходу правосуб’єктності в суб’єктивне право і обов’язок настає з появи юридичного факту.
|
|
|
Щоб стати суб’єктом (учасником) правовідносин, суб’єкти права повинні пройти етапи наділення юридичними властивостями:
1) набути властивостей суб’єктів права як потенційних суб’єктів (учасників) конкретних правовідносин ‑ вступити у загальні відносини правосуб’єктності з усіма іншими суб’єктами, що перебувають під юрисдикцією певної держави ‑ через відповідність певним правовим вимогам про правосуб’єктність: а) розуміти зміст існуючих у суспільстві правових норм; б) оцінювати їх соціальну значущість; в) бути адресатом передбачених правовими нормами суб’єктивних прав й обов’язків; г) мати право своїми діями здобувати ці права й обов’язки; ґ) бути здатним самостійно реалізовувати свої суб’єктивні права й обов’язки, а також своїми діями породжувати нові права і обов’язки;
2) знайти додаткові властивості юридичного характеру в конкретній юридично значущій ситуації ‑ вступити у конкретні відносини правосуб’єктності ‑ через: а) наділення конкретними суб’єктивними правами і юридичними обов’язками, які визначають власне правові зв’язки, відносини між суб’єктами, встановлені правовими нормами; б) індивідуалізовані дії відповідно до суб’єктивних прав і юридичних обов’язків суб’єктів як учасників конкретних правових відносин (матеріальних і процесуальних). У конкретних правовідносинах суб’єкт може виступати як носій загальної, спеціальної (галузевої і міжгалузевої) правосуб’єктності.
|
|
|
Правосуб’єктність складають такі взаємозалежні елементи:
1. Правоздатність ‑ передбачена нормами права здатність особи мати суб’єктивні юридичні права і виконувати юридичні обов’язки. Правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи. Окрім того, у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини (ч. 2. ст. 25 ЦК України від 16.01.2003). В Американській конвенції про права людини від 22.11.1969 (вступила в дію в 1978 р.) захищається право на повагу до життя «з моменту зачаття». Конституція Словацької Республіки (01.09.1992) проголосила: «Життя людини охороняється ще до її народження» (ч. 1. ст. 15).
Правоздатність являє собою своєрідне право на право», яке не може реалізуватися поза відповідною поведінкою його власника; слугує передумовою наділення громадянина правом; є рівною для всіх громадян, не залежить від вікових і особистісних якостей людини; є стабільною, незмінною упродовж людського життя.
2. Дієздатність ‑ передбачена нормами права здатність особи самостійно, своїми усвідомленими діями (бездіяльністю) здійснювати (використовувати, виконувати, припиняти) суб’єктивні права і юридичні обов’язки. На відміну від правоздатності дієздатність є набутою властивістю, що виражається в готовності особи до здійснення певних дій і вчинків, які передбачені законом і становлять його права й обов’язки (укладати угоди (угодоздатність); вступати в інші правовідносини в межах, установлених законом). Дієздатність є тим правовим інструментом, за допомогою якого громадянин перетворює свої права на реальні. Вона залежить від віку, фізичного стану особи (стану здоров’я), інших особистісних якостей людини, які з’являються в міру її розумового, фізичного, соціального розвитку.
Повна дієздатність настає з моменту громадянського повноліття. Вона передбачає зрілість почуттів, розуму і волі. Формальними критеріями повноліття є такі: 1) досягнення 18‑літнього віку; 2) укладання шлюбу до настання офіційного повноліття; 3) емансипація ‑ досягнення 16 років і праця за трудовим договором або запис неповнолітньої особи як матері чи батька дитини.
У більшості галузей права дієздатність і правоздатність збігаються в одній особі, вони нероздільні. Але в деяких галузях права України встановлені різні вікові градації дієздатності: 18 років (конституційне право); 16 років (адміністративне право). У цивільному праві повна дієздатність ‑ 18 років (повнолітня особа); неповна дієздатність ‑ 14‑18 років (неповнолітня особа), іноді ‑ 16 років (праця за трудовим договором; підприємницька діяльність зі згоди батьків, опікунів чи піклувальників); часткова дієздатність ‑ 6‑14 років (малолітня особа); повна недієздатність ‑ до 6 років. Обмежена дієздатність установлюється за рішенням суду і стосується осіб, котрі: 1) страждають на психічний розлад, що істотно впливає на здатність усвідомлювати значення своїх дій і (чи) керувати ними; 2) зловживають спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, чим ставлять себе або свою сім’ю, а також інших осіб, яких вони за законом повинні утримувати, у скрутне матеріальне становище. Відсутність у дітей і психічно хворих власної дієздатності заміняється дієздатністю інших, спеціально визначених осіб ‑ батьків, опікунів чи піклувальників.
3. Деліктоздатність ‑ здатність нести відповідальність за вчинені правопорушення. Вона нерозривно пов’язана з дієздатністю.
У деяких випадках деліктоздатність передує настанню повної дієздатності. Наприклад, в Україні кримінальній і адміністративній відповідальності підлягають особи, яким до здійснення злочину виповнилося 16 років, а за види злочинів підвищеної соціальної небезпеки (особливо тяжкі злочини) вона настає з 14 років. Не досягнувши повної дієздатності, ці особи є деліктоздатними[57].
Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність у момент здійснення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії і керувати ними.
Дата добавления: 2018-10-26; просмотров: 260; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!