Розділ І. Ідея та її обґрунтування
Небесна Сотня
Калений вік.
Шалений час.
Скажена січа.
Поринув в битву ескадрон останніх мрій.
На серці рана.
Але ран ніхто не лічить --
Дай Бог, щоб хтось хоча б залишився живий.
Кривавий піт стіка чолом понад бровою.
Напнулись жили на зап’ясті, мов струна.
Рука затерпла.
Від світання в цьому полі
Козацька шабля опроваджує жнива.
Падуть снопами вороги.
Падуть і друзі.
Он знову кінь спіткнувся чійсь на віражі.
Козацтво преться без ваги –
на цьому крузі
Лиш смертю мічені залишаться живі.
Он рубонув з плеча козак.
Розправив плечі.
Та властю вжалений відкинувся на круп.
-- Вперед, братове!
Уперед!
Іще не вечір!
Ще майорить, немов бунчук, козацький чуб!
Когось он вихопив з сідла аркан повії
І кінь життя його волочить по гріхах.
Хтось захлинувся у життєвій безнадії.
Когось підняла ввись гординя на списах.
Того он заздрість наскрізь стрілами прошила.
Того в сідлі сягнув спокуси ятаган.
Тому Мамона в душу кішку загачила.
А той із келихом вина упав в бур'ян.
Яріє бій.
Згасає день.
І тануть сили.
Вже проломили стрій козацький у чолі.
Вже на бенкет злетілось птаство чорнокриле.
-- Вперед, братове!
Уперед!
Ми ще живі!
Хрипить насадно кінь гнідий.
Тріщить попруга.
Іскрою креше стремено об стремено.
|
|
|
І не дано зійти нам нині з цього кругу.
І навіть вмерти всім нам нині не дано.
-- За тих, хто впав.
Кому лягло ярмо на плечі.
У кого виступив Знак Звіра на чолі.
Вперед, братове!
Уперед!
Іще не вечір!
Допоки шабля у руці – ми ще живі!
…Спіткнувся кінь.
Хитнувся світ.
Земля поплила.
Криваві роси впали рясно на бур'ян.
-- О, Боже Праведний,
як близько до могили.
І як далеко, як далеко вражий стан.
Брехня і Потолоч вже оргії справляють.
Козацтво зморене заснуло по стерні.
І лиш останні відчайдухи жнуть-рубають --
Крізь зуби зціплені хриплять:
-- Ми ще живі!
І як Світило обірвалося із пругу,
Завили пісню переможну духи злі,
Шарпнув хтось душу!..
І у вись, немов хоругва,
Вознеслась Совість на розірваній душі.
І сталось щось.
Зламалась вісь.
Розтріслись жорна.
Ярило-Сонце знов вернулося на пруг.
Шугнуло з жахом врізнобіч вороня чорне
І світ спинився –
перевів нарешті дух.
В сліпучім сяйві скрес Архангел Перемоги.
Трикрат десницею змахнув.
І з висоти,
До Стягу Совісті, мов доля до порогу,
Лягло три зоряні дороги –
Три Мости.
Литаври вдарили.
І сурми.
Рать крилата
|
|
|
Вогненним вихором додолу понеслась.
Немов ріка гірська із сонячного злата
Із краю в край по браннім полі розлилась.
Пропала темрява.
А з нею зло пропало.
Козацтво приспане збудилося зі сну.
Умилось Совістю.
Молитву прочитало.
Не спішно рушило у Небо.
У Весну.
Цвіли сади.
Лелеки з вирію вертали.
На ниви спраглі благодатний дощ ішов.
На Трьох Мостах Небесних Лицарів стрічали
Христова Віра,
і Надія,
і Любов.
Михайло МИКИТЮК.
Михайло Микитюк
Ярослава Сливка
ГРОМАДА ТРЕТЬОГО ПОКОЛІННЯ
І. Суспільно-історичні передумови
Зародження громади третього покоління
ІІ. Нова національна ідея
І. Суспільно-історичні передумови зародження громади третього покоління
Майдан, мов лакмусовий папірець, проявив дві доленосні ознаки сучасного історичного моменту. З одного боку неймовірно високу зрілість української громади, здатної до такої самоорганізації, толерантності та потуги, яка перевертає усі стереотипи масових зрушень. З іншого — глибоку, всепоглинаючу кризу народних проводирів. Того тонкого, але духовно могутнього прошарку суспільства, якій звемо національною елітою. Який завжди знає куди йти. І ось на цей наріжний камінь українства впала криза. Повна безпорадність. А головне — жодної світлої думки. Як так? Адже свою мудрість національна еліта черпає з вічного джерела — національної ідеї. Цей процес неможливо обірвати. Бо ідея, як сонце — світить незалежно від чиєїсь волі. А істинний елітарій — хто має душевні очі, щоб бачити її. Тому, можна в пень винищити проводирів — ідеї байдуже. Однаково світитиме. А потім народяться нові зрячі, з генами совісті та прямими хребтами і знову побачать те, що не можуть не бачити. І поведуть за собою. То як могла трапитися криза еліти? Вони що, всі осліпли нараз?
|
|
|
Відповідь одна — внаслідок кризи національної ідеї.
Вона розпочалася, щойно проголосили Акт про державну незалежність. Це означало — стара ідея завершилася. Сховалася за обрій. Однак, ми, щасливі та збуджені, не помітили. Продовжували рухатися в сутінках, мовляв, тимчасова хмарність. Та, найважливіше, не підозрювали, що наші уявлення про добро і зло застаріли. І чесноти, що колись допомагали сягнути мети, стали перепонами.
Криза носія ідеї
Якою була національна ідея до 24 серпня 1991 року? Чіткою і зрозумілою — державна незалежність. Вона не лише віками гуртувала і сподвигала націю, але й формувала відповідний ментальний тип носія ідеї — козака-воїна. Це сприймалося, як аксіома. Свободу здобувають у боротьбі. А які головні чесноти такого соціотипу? Без сумніву: мужність, рішучість, готовність покласти на вівтар перемоги не лише власне життя, а й долі людей, за яких відповідаєш. Але, чи вписується у цей реєстр така велична християнська чеснота, як мораль? Ні. хіба частково, щодо побратимів. Та й то не завжди. Трапляються моменти, коли сказати правду бійцям, яких посилаєш на смерть, неможливо. Що ж до ворогів — про мораль взагалі не йдеться. Під час війни вона перетворюється на слабкість. Чи багато навоював би захисник вітчизни тримаючи на штандартах найморальніше гасло — „не убий”? Про менші гріхи, на кшталт „не вкради”, „не обмов” і говорити зайве. Згадаймо історію: котрий провідник був по справжньому моральний? І чи мав хто бодай шанс моральністю побороти ворога?..
|
|
|
Та ось — незалежність здобута. Стара національна ідея виконала вікову місію і зійшла з авансцени історії. За логікою, мав відійти і старий архетип носія ідеї — козака-воїна. Але чи відійшов? Довкола — суцільна боротьба. І все затятіша. Але тепер з внутрішнім ворогом. Країна третє десятиліття перебуває в стані неоголошеної громадянської війни. А на війні, як на війні — перемагає нахабніший. Тому владу вздовж і впоперек окупували люди відповідного соціотипу. І чим далі, тим гірше.
Послідовність: Кравчук — ще доволі м’який керівник-партідеолог з моральними прогалинами; Кучма — вольовий виробничник, здатний переступити найсвятіше (справа Ґонґадзе); Янукович — прямий ставленик кримінального світу.
Козак-воїн після здобуття незалежності деградував спочатку в ідеологічного брехуна, а далі — у відвертого бандита. Природно, що на всіх рівнях такої влади вгніздився вкрай аморальний елемент. Від носія старої ідеї залишилося єдине — затята схильність до боротьби. Щоправда, з полярною відмінністю: до 1991 року — під гаслом „Україна понад усе”, після — „влада понад усе”.
Криза сподівань
І ось у цю боротьбу, вв’язалася еліта. Лише тому, що проспала „зміну караулу”. В день, коли місце старої ідеї заступала нова, ми до безтями гуляли. Нікому й на думку не спадало, що покриті рубцями та славою козаки-воїни, котрі майже сім віків самозречено продиралися до державності, розбудовувати цю державність не зможуть. Через бійцівську ментальність. Не здогадувались, що нову національну ідею піднімати новим носіям. Тим паче, здобуття незалежності не стало здобуттям влади. Вона залишилася в руках тих, кого саме словосполучення „незалежна Україна” доводило до сказу. Тож думка продовжувати боротьбу навіть не обговорювалася. Здавалося, перемога національно пробуджених сил вже сама по собі гарантує розбудову українського дива. принаймні, створить хоча б традиційне демократичне суспільство західного штибу. Тож, коли пізньої осені 2004-го довгоочікувана подія відбулася, всі сподівалися стрімкого злету. Але почалися речі незрозумілі. Падіння, яке за 5 років призвело до краху — повної втрати влади. Та куди страшніше — до глибокого розчарування і зневіри людей. Чи не вперше українська еліта перестала бути авторитетом для українців. Провідники втратили провідницький шарм. Пішли взаємні звинувачення. А справжні елітарії, ті, що бачать ідею серцем, з жахом усвідомили глибину кризи.
Криза демократичної моделі
Стало зрозуміло, справа не в Ющенко чи Тимошенко. І не в їхніх чварах. Відбувся системний збій. не спрацювала демократична модель загалом. Тобто, кого б не привела до влади хвиля народного волевиявлення, підсумок той самий. Це був нищівний діагноз усій хваленій демократичній системі. В жорстких пострадянських реаліях, що пройшли школу навіть не подвійних -- потрійних моральних стандартів (коли думають одне, говорять друге, а роблять третє) вона виявилася маразматично немічною. У всій огиді показала справжню, незаличковану західними примочками суть. відома приказка одержала зворотній ефект: що німцеві добре — українцеві смерть. Та, найгірше, — втрата демократичних орієнтирів призвела до втрати шляху загалом. Пропав зміст боротьби. бо для чого? Якщо навіть утвердити демократичну владу, що робити з її раковою пухлиною — корупцією? на поживному ґрунті лицемірної прорадянської ментальності вона пустила смертельні метастази. Природно, що народні симпатії знову хитнулися в бік твердої руки. До влади прорвався кримінально-олігархічний паханат. Взагалі біда. Не підходить категорично. Залізобетонна вертикаль систематизувала колись розрізнені корупційні схеми в єдиний загальнодержавний „общак”. А брутальне попирання найелементарніших прав і свобод лещатами здушили кожного. Народ взвив — хочемо назад, в безпросвітне демократичне хабарництво. Повертай Конституцію 2004 року! Боротьба пішла по колу...
Що далі?
Таким чином, український поступ вперся у глухий кут. Шлях у заможне демократичне сьогодення добіг кінця навіть швидше, ніж попередній — у світле комуністичне майбутнє. куди далі — хоч в око стрель. Народ розділився: одні в Європу — інші в Азію. Постійна запрограмованість на боротьбу заради кращого життя призвела врешті до боротьби заради виживання. Попереду руїна. Козак-воїн вичерпався до краю. Це зрозуміло. Не зрозуміло лише, хто заступить святе місце носія ідеї. над цією еволюційною таємницею роками б’ються кращі уми. І не тільки українські. Увесь мислячий світ усвідомлює безперспективність так званого демократичного шляху, та запропонувати нічого кращого не може. Однак, світ ще терпить. Нам більше несила. Життя скрутило так, що або найближчим часом народимо нову національну ідею, або загнемося під уламками незалежності.
Соціальна модель для української ментальності
Постає питання: в чому суть нової національної ідеї? В розбудові держави, це ясно — але в якій? Яка соціальна модель підходить українській ментальності? Легше визначити, яка не підходить. Кожна, що дозволяє порушувати справедливість. Значить — жодна. Бо немає такого державного устрою, де б окремі люди, клани, чи ідеології не стояли над законом. Але чому справедливість такою важливою є саме для нас? невже, як інші цивілізовані народи, ми не можемо жити в умовах справедливості відносної? за, так званим, демократичним принципом? Виявляється, не можемо. Якщо для західного суспільства, так званого Суспільства Споживання, першочерговою потребою є високий життєвий рівень, а соціальна справедливість лише своєрідний додаток (механізм), що покликаний той рівень повніше забезпечувати), то для українців навпаки — несправедливість болючіша за бідність. Цей феномен має глибокий корінь. Ще з падіння Русі. Але особливо міцно в народній ментальності закарбувався в радянську добу.
Туга за справедливістю
За 70 років радянська система витворила унікальний стереотип сприйняття народом своєї влади. Своєрідну перевернуту піраміду соціальної моралі. Те, що в людей вважалося достоїнством, у нас було ницістю і навпаки. Так, кар’єрний ріст у всьому світі є ознакою талантів та чеснот. За загально-статистичними мірками, зрозуміло. У радянських же реаліях — запроданством та лицемірством. причина — ідеологія. Комуністичний режим підніс її до рівня священної корови, якій належало приносити в жертву совість. Якщо в цивілізованому суспільстві керівник навіть дуже високого рангу мав право бути аполітичним, то в союзі уникання політики розцінювалося як державний злочин. І якщо пересічним громадянам ще сходило з рук прикидатися ідейно недолугими, то начальник зобов’язаний був привселюдно бити поклони радянській владі. Природно, що в таких умовах подвійна мораль, езопова мова та флюгерна ідеологія на кілька поколінь стали нормою життя мільйонів. Виживали гнучкіші. Не дивно, що рідну владу радянська людина тихо зневажала. Ставилася до чільних мужів, як до інвалідів із перебитими хребтами. Адже досягнути бодай мізерного соціального статусу без торгів із совістю було неможливо.
І навпаки, ті, кого люди поважали, гибіли на соціальному дні. Маючи кілька дипломів, працювали кочегарами, вантажниками, або не вилазили з таборів. Влада цькувала мов прокажених, але вони ні на грам не поступалися сумлінням. Цим викликали тихе захоплення у нас, пересічних совків, що не сміли дозволити собі подібне. Дика, суто більшовицька градація: кращі вважалися гіршими, покидьки — елітою. Радянський народ жив у перманентних умовах вивернутої справедливості. Це породжувало огидне відчуття морального збочення, яким влада ґвалтувала кожного. І чим совістнішою була людина, тим нестерпнішою ставала туга за розтоптаною гідністю. Погасити її не могли жодні матеріальні блага. Несправедливість пекла болючіше за бідність.
Великі сподівання прокладалися на зміну суспільного ладу. Однак, збочення радянського суспільства не просто збереглося, але й посилилося за часів незалежності. Адже тоталітарний режим виконував також роль стримуючого фактору. Всесильні караючі органи не давали надміру розгулятися бюрократичному свавіллю. Проте, коли Союз і його спецслужби розвалилися, владне свавілля постилося берега -- корупція стала тотальною. Особливо в Україні, яка найбільше всунулася в демократичні процеси. Це остаточно переконало: влада не може бути чесною. Чи авторитарна тверда, чи демократична м’яка — однаково лицемірна. Висновок.
Українська ментальність, що має підвищену чутливість до соціальної несправедливості, не здатна сприймати керівні органи позитивно. Будь-яке рішення викликає підозру та спротив. Тому влада і народ перебувають у постійному антагонізмі. В такій ситуації існування держави можливе у двох випадках: або на основі жорсткого авторитарного режиму, на кшталт путінської Росії, або явленням світові невідомого ще державного устрою із верховенством моралі над законом.
Нова національна ідея
Приходимо до розуміння: нова національна ідея — Моральна Україна. Істинність підтверджують два фактори.
1. Всеприйнятність.
Ідея в буквальному значенні загальнонаціональна. Єдина, здатна об’єднати всі географічні регіони, етнічні групи, соціальні верстви, політичні та релігійні орієнтації. на відміну від псевдоідей Євро-2012, „Русскава міра” чи євроінтеграції — ця потрібна всім. Бо немає людини, яка б не прагнула, щоб держава з нею поводилася морально. Винятком стоять хіба відморозки, котрі по людських долях видряпалися вище закону. Та й це не однозначно. Круті почуваються „хазяями жизні”, коли плюють у душу іншим. Але так само пищать, коли сваволя спрямована проти них. Тому Моральна Україна — ідея, яка дійсно потрібна всім.
2. Очевидність.
Справжня національна ідея не потребує доказів і теоретичних досліджень. Вона очевидна. Настільки, що про це навіть не говориться. Згадаймо стару ідею — державну незалежність. Допоки її не було, само собою розумілося яке першочергове завдання нації. а словосполучення „національна ідея” просто не вживалося. Вона асоціювалася з гаслом „незалежна Україна”.
Новий носій ідеї
Постає питання: якщо все насправді так очевидно, чому про ідею Моральної України ніхто не говорить? Як сталося, що національна еліта загубила національну ідею?
А вона її не губила. Бо хіба критикуючи політику і політиків, корупцію і адмінресурс не маємо на увазі порушені норми соціальної справедливості? Хіба на Майдани виходимо не за ідеали Моральної України? Проблема в іншому. Еліта не знає яким чином утвердити мораль, як реальну силу, що впливає на владу. І ніхто не знає. Бо в демократичній системі цінностей немає механізму, який би не залишав шансів на підлість державному чиновнику. А раз так, то не варто і мріяти. Будувати повітряні замки. Треба боротися. Ось і маємо боротьбу. Вічну і затяту, щоб змусити владоможців бути моральними. Прагнемо злом насадити добро. Тому варто говорити, що еліта загубила не розуміння ідеї, а розуміння носія ідеї. Ніяк не збагне, що козаку-воїну давно пора на спочинок. Його місце має заступити козак-священник. Миротворець, який всіх заспокоїть, об’єднає і вкаже шлях.
Систему здолає система
Але яким чином козак-священник має посісти місце очільника нації? І хіба боротьба ведеться не для того, щоб відсунути негідників і покликати праведників?
Для того звісно — результатів нема. І не буде. Красномовне підтвердження — Помаранчева революція.
наївно стверджувати, що політичні лідери, які стояли на Майдані, були наскрізь фальшиві. Що нікого не боліло серце за знедолений люд і всі переслідували тільки власні інтереси. Щирість на Майдані була. І змінити країну на краще тодішні проводирі прагнули. Чому ж не вийшло? Тому, що індивідуальна воля поодиноких лідерів зіштовхнулася з могутньою волею організованої соціальної системи. Мораль окремих людей (далеко не бездоганна), вступила в протиріччя з аморальністю державного бюрократичного апарату. І виявилася безсилою. Апарат пережував та виплюнув. Зробив з національних героїв національних ізгоїв. І можна не сумніватися — така доля чекає кожного, хто наважиться взятися в жили з безсмертною мафією. Чи то пак — бюрократією. Де ж вихід?
У системному підході. Лише система здатна протистояти системі. Людина, навіть група людей, не мають шансів. І тут підбираємося до самісінької суті. Стержневого питання, на якому тримається увесь багатогранний устрій сучасного суспільства.
Екскурс в історію.
Теократія — Громада Першого Покоління
Як відомо, людство розвивається аналогічно людині. У нього теж є свої етапи: дитинство, юність і т. д. Етапи проявляються у соціальному устрої, який панує на планеті. Так, в епоху фараонів влада, що відповідала внутрішній суті тодішніх людей, була теократичною. Народ сприймав очільників, як помазаників божих. ні в кого й думки не виникало, що він, з якогось дива, може стати фараоном. Навіть тодішні повстання були не політичними, а економічними. Люди боролися за кращі умови життя. Могли одного вождя царської крові замінити іншим царської крові, але ніколи простолюдин не додумався б сам воцаритися. Кров не та. Проти такого богохульства повстали б і небо, і земля. Тому теократичну владу можна охарактеризувати, як верховенство Божої волі, або кровної приналежності. Назвемо її — громадою Першого покоління. далекі і дуже спотворені відголоски такої громади донині зберігаються в кастах Індії.
Демократія — Громада Другого Покоління
Людство розвивалося і виростало з пелюшок. З одного боку втрачався зв’язок з духовним світом (стирався дар яснобачення, який в давнину в більшій чи меншій мірі мали всі). Отже люди втрачали і розуміння ваги духовних законів побудованих на кровній спорідненості. З іншого — кожний відчував зміцнілу силу „Я” та егоцентричну значимість. Це породжувало сумніви стосовно божественного помазання одних та меншевартості інших. Всяк почав вважати себе пупом землі. Не дурнішим за жерця чи фараона, здатним так само, а може й краще керувати державою. залишалося серед тисяч достойних обрати найдостойніших. Для цього на чільне місце був возведений Закон. Правила гри, що ставили всіх претендентів у рівні умови. так народилася перша демократична громада стародавніх Афін — громада другого покоління. А подальший розвиток людства — плавний перехід від теократії до демократії. Утвердження сучасного демократичного суспільства. Перехідні форми були найрізноманітніші, від абсолютних монархій і тоталітарних режимів до лицарсько-монаших орденів і піратських братств, однак напрямок завжди залишався незмінним: закон над всіма і всі рівні перед законом. таким чином, кожен отримав шанс упіймати свою Птицю Удачі й стати царем.
Українська криза, як передумова створення Громади Третього Покоління
Проте громада другого покоління має суттєву ваду — закон не гарантує стовідсоткового дотримання закону. Він мертвий. Не лише сліпий, але й глухий. тож всякий дурисвіт може вимацати стежки, щоб обминути закон. А ще краще — вилізти йому на голову. Притому, ним же і послуговуючись, стягуючи конкурентів із владних посад. Крилатий вислів диктатора Франко: „Друзям все, ворогам — закон” — квінтесенція. Сама суть реальної демократії. Тому еволюція демократичного суспільства не що інше, як неупинне нівелювання закону. Якщо на початку спостерігався ще своєрідний природний відбір (закон наважувалися обходити найгеніальніші пройдисвіти), то нині всякий мішок з доларами мнить себе Остапом Бендером. особливо в Україні. бо якщо західне суспільство створює ілюзію соціальної справедливості і ті, хто стоїть над законом, не афішують цього, то у нас бути на короткій нозі з Кримінальним Кодексом обов’язкова норма світського етикету. Мати кишенькового прокурора, депутата чи й всю Верховну раду не менш престижно ніж дорогу яхту. А за рангом посад отих „прикормлених слуг народу” визначається соціальний статус їхнього пана-годувальника. Тому на закон пнуться плювати не просто відкрито — розпіарено. В цьому вся фішка.
Але в цьому ж і спасіння. Соціальна несправедливість, яка суцільною раною вкрила Україну, вказує, що в плані усвідомлення істинної суті демократії ми заглибилися в такі нетрі, про які знають хіба утаємничені члени Більдербергського клубу. Це склалося історично. Ми так прагнули кращого життя, що з розгону проскочили його. Період розвинутої демократії, в якому ніжаться буржуа ситого Заходу, мелькнув мимо нас мов 25-ий кадр. Від фази дикого капіталізму 90-их ми з усієї дурі вгрузли у фазу стагнації. Іншими словами — українська демократія переживає нині те, що світову очікує завтра. Тому так пекельно болить. Але цей біль недаремний. В ньому нуртує велика сила і велика місія. бо наша криза — ідеальна передумова для народження громади третього покоління. Громади, яка над Законом поставить Мораль.
Свобода слова — міфічна опора демократії
Ні на заході, ні на Сході подібних передумов не склалося.
пихатий Захід, задурений високим рівнем життя, ще не скоро розпізнає справжні масштаби правового нігілізму, який сповідують різні моргани та рокфеллери. Бо, на відміну від пострадянських олігархів, діють таємно. Справжні магістри брехні. Навчилися не лише філігранній техніці маскування злочинів, але й інформаційній облуді. Коли суспільству нав’язується єлейна думка — все „о’кей!” Тому то наївні джони та майкли так щиро вірять у казки про соціальну справедливість. А підозрілі факти, що все частіше просочуються у ЗМІ, їх лінькувата свідомість ще довго відноситиме до поодиноких недоліків, неминучих при будь-якому суспільному ладі.
ну, а Схід елементарно не доріс до демократії. Режими, що панують нині в Росії, Білорусії чи Казахстані, не кажучи про інші азіатські ханства, мають до свободи слова такий же стосунок, як Печерський суд до правдивого судочинства. А не пізнавши цієї основоположної величини, праматері усіх демократичних процесів, говорити бодай про найменшу демократію, що про яблуні на Марсі.
І лише тут все по іншому. За короткий час свобода слова пройшла в Україні повний еволюційний цикл. Ми на власній шкірі переконалися, що вона може бути не лише контрольованою, як на Сході, чи маніпульованою, як на Заході, але й ігнорованою. А ось цієї правди світ ще не відає ні сном, ні духом. Тільки в Україні вона стала доконаним фактом. Немов диплом з гербовою печаткою, він підтверджує: ми пройшли школу демократії екстерном. пізнали її справжню суть, по-суті в демократії не живши. Більше того, пізнали глибше ніж ті, хто її придумав, століттями вивчав та розвивав. І, що найцінніше — на рівні народної свідомості. Кожний пересічний українець відчуває — влада (справжня, закулісна) ні за яких обставин не може бути контрольованою народом. Ні авторитарна, ні демократична. Ніяка. Це міф. І свободу слова, головний орган народного контролю, сильні світу використовують не для утвердження справедливості, а щоб виявити слабкі місця в системі маніпуляції. Однак, коли брехня таки буде розкрита, вони, не кліпнувши оком, наплюють на свободу слова, як це вже давно зробили у нас.
Питання із підсумку.
В принципі нічого нового. те, що влада аморальна знають всі. Не є одкровенням і одвічне прагнення людей до справедливості. Питання в іншому. Як звести воєдино владу і сумління? Яким чином спонукати найбагатший і найбезсовісніший прошарок суспільства з доброї волі стати совісними — звернути увагу на волання скривджених і безправних? З позиції здорового глузду -- неможливо. Як і не можливо без боротьби посунути тих, хто визнає лише боротьбу. І потім, навіть в разі перемоги, що далі? Де знайти гетьмана, який би не спаскудився одержавши булаву? Адже споконвіку відомо: кожний герой, що стає на прю з драконом, здолавши його, сам перетворюється на дракона. То як розірвати відьмацьке коло? ЯК?..
ІІ. Нова національна ідея.
Розділ І. Ідея та її обґрунтування
Найчастіше сучасну модель державотворення характеризують так: демократія далеко не ідеальний устрій, та нічого кращого людство не придумало. А який ідеальний? очевидно той, де влада належала б народові і очільники були не умовними — реальними його слугами. Але це і є демократія. Чому не працює? Нема контролю. А судячи з наведеного вище, ніхто і не припускає, що колись з`явиться. Ідея видається настільки космічною, що в разі здійснення сприйняли б як здвиг континентів — новітній суспільний лад.
Що заважає ефективно наглядати за владою? Аби поставити діагноз розглянемо спочатку діючий механізм контролю. Він трирівневий. Перше — порядність самого чиновника. Людина моральна беззаконня не потерпить. В іншому випадку, в дію вступає друга лінія захисту — суд. Коли ж і суд не здатен — вибори. Сам народ має виказати гучне „фе” недолугому владоможцю.
Здавалося б контроль бездоганний. Звідки ж беззаконня? І тут доречним є ще один крилатий вислів: проблеми демократії у досягненнях самої демократії. Проведемо аналіз.
Чому державний службовець бере хабарі? Бо існують передумови. Найголовніша... принцип справедливості. На основі цього фундаментального демократичного досягнення діє „Закон про корупцію”. Він гласить: відповідальність в однаковій мірі несуть обидві сторони. справедливо? Ще й як. Але що на виході?
Ситуація. Людина привозить до лікарні батька. Допомога потрібна терміново. та лікар явно не поспішає. Чи багато в такий момент зважатиме на „Закон про корупцію”? А зробивши певні дії, чи багато понесе заяву, знаючи, що відповідати доведеться й самому? Ось і подибуємо на кожному кроці реальну житейську несправедливість, що чортополохом буяє на ґрунті абстрактної демократичної справедливості.
Далі. Когось таки зачепило за живе. Вирішив покарати хапугу. Навіть ціною власних проблем. Справа потрапляє до суду. І що? А нічого. В силу вступає другий непохитний принцип демократичних завоювань — презумпція невинуватості. Позивач ризикує наразитися на велику неприємність. Якщо не буде доведена провина хабарника, він сам може перетворитися у підсудного — за наклеп. І потім, хто має шанси виграти справу у „найчеснішому” українському суді: мажор зі статками й статусом, чи простий смертний з порепаними руками?
Але є ще найвищий земний суд — народ. Його святе право міняти все незугарне і недоречне. Чому мовчить ця могутня сила? Тому й мовчить, що могутня. Тобто, маємо проблему з третім і найбільшим досягненням демократії — народовладдям. Згідно нього, уся повнота влади належить народові. він і лише він має найвищу волю карати і милувати, змінювати Конституцію і визначати державний устрій. Здавалося б, і прапор в руки. та... Народ — не запальничка, одним чирком не запалиш. Час від часу він, звичайно, проявляє волю, але винятково у контексті глобальних подій. На кшталт Євромайдану чи Помаранчевої революції. Збирати ж щотижня стотисячні мітинги, аби звільнити чергового держиморду, однаково, що міжконтинентальними ракетами горобців цілити. тому перед локальними проблемами народ беззахисний. Щоб їх вирішувати потрібна структура мобільніша, дрібніша. Значить, і повноваження мають бути обмеженими. Навіть президентські. Аби ніхто не узурпував абсолютну владу, яка належить суто народові. В цьому й проблема. Створюються ідеальні передумови для маніпуляцій і підкилимних домовленостей. На перший план виходить не контроль, а політичні торги: що одержимо взамін, якщо закриємо очі на зловживання? На цьому і побудований сумнозвісний конфлікт трьох гілок влади: парламент може об’явити імпічмент Президенту (а може і не об’явити), Президент — розпустити парламент, суд, до формування якого мають прямий стосунок обидві структури, — їх начебто мирить. І всі спираються на конституцію. Гра називається — знайди крайнього. Ніхто не має абсолютних контролюючих повноважень, а народ задіяти їх не може. Йому залишається лише спостерігати, як владоможці контролюють самі себе і сподіватися на їх добропорядність.
Діагноз. Беззаконня існує тому, що три найбільші завоювання демократії блокують три рівні контролю за владою.
Перший рівень: законопослушність чиновника — підривається „Законом про корупцію”, що побудований на принципі абстрактної демократичної справедливості.
Другий рівень: правдиве судочинство — унеможливлюється „презумпцією невинуватості”.
Третій рівень: контроль народовладдя — розпорошується і взаємопоборюється між владними структурами.
То чи можливо створити суспільство істинного народовладдя?
Допоки люди, яким народ делегував повноваження, опираються лише на букву закону — ні. Завжди знайдеться можливість обійти. чи „договоритися” з охоронцями. Тому навіть в найблагополучніших демократіях існує корупція. Причина все та ж. Президент та інші ешелони влади підпорядковуються зовнішньому закону. Як в часи Старого Завіту. Тоді нікого не цікавило, що коїлося в душі благовірного єврея — головне, дотримуватись священних норм закарбованих на скрижалях. Та ось, Христос приніс Новий Завіт. Зовнішнє стало внутрішнім. Те, що колись люди не сміли робити через страх покарання, тепер мали не робити через муки совісті. В цивілізації почалися незворотні зміни. Але винятково в плані індивідуального розвитку. Суспільний же устрій, як і дві тисячі років назад, залишається під дією зовнішніх факторів. Нікому і в голову не прийде дозволити владоможцю виносити рішення опираючись не на приписи законодавства, а на сумління. І це слушно. Можна уявити, що б почалося. Тому справа видається абсолютно непідйомною. Недопустимо, щоб у соціумі закони внутрішньої моралі стояли вище законів зовнішнього співжиття. Адже мораль у кожного різна. суспільство ризикує наразитися на сваволю безсовісної людини при владі. Звідси висновок: ніколи, ні за яких обставин громаді не вдасться зійти із старозавітного шляху. Отже, розвиток совісті у напрямку від індивідуального до соціального неможливий.
То що, еволюція вперлася в глухий кут? Здоровий глузд відмовляється вірити. має бути вихід. І підказку дає саме життя — істинна християнська сім’я. Ось ключ. Любляча жінка варить борщ чоловікові не тому, що до цього змушує закон шаріату, як на догматичному Сході, чи відповідний пункт сімейного контракту, як на феміністичному Заході, — діє внутрішній поклик. Поклик сумління, який тримається на добрій волі самої дружини і довірі, що чоловік її також прагне ощасливити. така сім’я не потребує арбітрів. Якщо трапиться неприємність, батьки без Кримінального Кодексу розберуться хто з дітей нашкодив. Тобто, маємо доказ, що жити по совісті здатна не лише окрема людина, але й суспільне утворення. Принаймні його найменша клітина — сім’я. А якщо так, очевидно і весь соціум здатний.
Однак, будьмо об’єктивними. створити атмосферу загальної довіри наразі неможливо. Тим паче в Україні. Народ наїжачений. особливо на владу, що себе дискредитувала до краю. І все ж, існують окремі харизматичні особистості, які не заплямували совісті. Їх знають поіменно і довіряють всенародно. Моральні лідери нації. Уявімо, що громада надала б надзвичайні повноваження органу створеному з таких лицарів сумління. Цей орган здійснював би нагляд за дотриманням чиновницької етики. Нічого іншого — суто нагляд. Державними справами, як і раніше, керує Президент, економічними — Кабінет Міністрів і т. д. Члени наглядового органу не займаються питаннями внутрішньої та зовнішньої політики, законодавства та судочинства, економіки та соціалки, мови та культури, релігії та ідеології тощо. Тобто всім, до чого покликані політичні партії, громадські об’єднання, бізнес та влада. Зате їм делегується найвища воля народу позбавляти мандата будь-якого народного обранця, звільняти з посади будь-якого владоможця. Навіть Президента України. При тому, на свій розсуд. Без офіційного розслідування і суду — винятково за велінням совісті.
Приїхали! Це ж волаюче порушення найпершої і священної заповіді демократії: Закон над всіма і всі рівні перед Законом.
Вірно, порушення. Одвічна проблема народження нового. Адже воно може прийти в світ лише похитнувши старе, устояне. І чим вагоміший камінь основи, тим кардинальніші зміни, що пробиваються крізь його товщу. Так було завжди. Згадаймо лише часи Христа. Тож не робімо передчасних висновків. Проаналізуймо ідею за трьома критеріями:
1. Як вона працюватиме?
2. Які матиме наслідки у суспільстві?
3. Як зможе захистити себе, щоб моральних авторитетів не підмінили авторитети кримінальні?
Дата добавления: 2018-09-23; просмотров: 215; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!