Антропологія права у структурі філософсько-правового знання.

⇐ ПредыдущаяСтр 5 из 41Следующая ⇒

Правова антропологія — галузь філософії права, яка вивчає співвідношення особистості й права, особистість як об'єкт дії права та її вимоги до права, структуру цінностей особистості та право як засіб утілення цих цінностей у суспільне життя, права людини та їх юридичний захист, себто в цілому особистісний аспект права. Під особистістю ми розуміємо індивід, оскільки він не є лише природним організмом, а виявляється у своїй людській якості, тобто як діючий, наділений волею і прагненнями, як представник своїх думок, поглядів, суджень, як істота з претензіями і правами.

Правова антропологія — нова для нашої науки галузь. Не викликає сумнівів її зв'язок з культурною та філософською антропологією, з соціальною психологією тощо. Становлення правової антропології відбувається в межах сучасного гуманітарного ренесансу — різкого підвищення престижу і статусу гуманітарного знання та відмови від технократичного синдрому попередніх десятиліть. Це стає зрозумілим з огляду на численні небезпеки, що загрожують нормальному життю людини, самому її існуванню на Землі. Аби відвести цю загрозу, простого співчуття недосить: потрібна мобілізація нових знань про людину та її середовище, подолання старих спрощених уявлень про її сутність, її місце в природі та історії.

Серед цих знань важливе місце посідає правова антропологія.

У дослідженні проблем правової антропології добре зарекомендував себе аксіологічний підхід. Основним поняттям аксіології є поняття цінності.

Таким чином, в центрі уваги антропології права є взаємозв'язок особистості і права. Під особистістю у філософії права розуміють індивіда, оскільки він не є лише природнім організмом, а виявляється у своїй людській якості, тобто як діючий, наділений волею і прагненнями, як представник своїх думок, поглядів, суджень, як істота з претензіями і правами.

Дослідження проблеми становлення антропології права потребує, перш за все, уточнення таких понять, як “антропологія права” та “юридична антропологія”, які не завжди розмежовуються, а інколи навіть ототожнюються.

У зв’язку з цим можна констатувати, що філо- софсько-антропологічний підхід у правознавстві є методологічною основою для проведення науко- вих досліджень і розроблення сучасної вітчизняної правової доктрини. А оскільки право є сферою спі- льних інтересів юриспруденції та філософії, важ- ливим аспектом розвитку юридичної науки є вико- ристання при проведенні досліджень філософських знань, зокрема, досвіду філософської антропології (філософії людини). Тільки єдність висновків філо- софського вчення про право і людину з “чинними” теоретичними напрацюваннями юриспруденції до- зволяє створити міцну методологічну базу для розвитку правознавства та юридичної практики, позбавити науку догматизму і коментування норм законодавства, а правозастосовчу сферу – окре- мих недоліків її функціонування.

Концепції прав людини і прав громадянина: історія і сучасність.

У політичній та юридичній науках права займають одне з найважливіших прав людини, представляють принципи, норми в полічиш історії взаємовідносин між людьми та державою, що забезпечують людині, особі можливість діяти за розсудом (цю частину прав звичайно називають свободами) або отримувати певні блага (власні права).

В історії суспільства у визначенні прав людини виділяють різноманітність специфічних особливостей і традицій їх походження. Справді, можна говорити про право юридичне і традиціопалістське, про західне (європейське) та східне (азіатське) розуміння права. Зрозуміло, якщо для однієї людини згадування права асоціюється зі статтями Карного кодексу, то для іншої - з Декларацією прав людини та громадянина тощо. Логіка походження європейського розуміння права виходить з необхідності, по-перше, реалізації дилеми свобода або рівність: свобода, що породжує нерівність або рівність, що приносить свободу в жертву па вівтар справедливості; по-друге, обмеження приватного життя громадян від посягань будь-якої, навіть самої демократичної влади. Якщо враховувати обидві обставини, можливо, можна згодитися із сучасними підходами до визначення права, що розглядають право як нормативну форму відображення принципу формальної рівності людей в суспільних відносинах і визнання необхідності примусового обмеження самої державної примушуючої влади.

Ідеї природного права, що сформувалися у далекій давнині, стали джерелом сучасного розуміння прав людини. У V-VI стст. до п. є. у Стародавній Греції софісти Лікофроп, Аптісфеи з Афін, Алкідам та ін. стверджували, що всі люди рівні від народження і мають однаково обумовлені природою природні права. Сама ж держава та її закони філософ Мікофон пояснював як результат суспільного договору. В V ст. до п. є. у Китаї філософ Мо Цзи відстоював ідею договірного походження державної влади і рівності усіх людей перед Всевишнім. Відстоюючи й захищаючи права, властиві людині від народження і, насамперед, її право на приватну власність, Арістотель відзначає, що це право має основою саму природу людини і ґрунтується на її початковій любові до самої себе.

В епоху Просвітництва усвідомлюється необхідність обмеження приватного життя громадян від посягань будь-якої влади, що стало в європейській політичній традиції докорінним переворотом. Верховенство правового закону у ставлення до зведеної в закон волі государя - така найважливіша ідея філософів права від Джона Локка до Іммаиуїла Канта. Визнання прав людини - головне, що склалося в основних рисах до кіпця XVIII ст. у розумінні європейського права. Саме європейська людина політична при згадуванні слова право згадує прийняту у 1789 р. Установчими Зборами Франції Декларацію прав людини -перший розгорнутий законодавчий акт про права людини, принципи рівності перед правовим законом. Хоча, зрозуміло, не заперечується історична значимість фрагментарних законодавчих актів про недоторканість особи та рівність перед законом.

Найвидатпіші представники ліберальної течії Джон Локк, Гуго Гроцій, Шарль Моптеск'є, Джефферсои, Адам Сміт, Ієремія Бейтам, Джон Стюарт Мілль та інші обґрунтували розуміння фундаментальних прав людини на життя, безпеку, свободу, власність, опір гнобленню та інші як природні, невід'ємні і священні норми людської поведінки, що є незалежні від держави. По-різному оцінюється і кінцеве джерело прав людини. Одні бачать кінцеве джерело прав людини у природі людини, в основних потребах: підтримання життя, безпеки, у свободі від насилля та соціально пеоправдапих обмежень, поваги людської гідності та ін. Інші ж відносять права людини до найбільш високих з людських прав, до душі, до Бога. Російський філософ Микола Бердяев писав, що «свобода людської особи не може бути дана суспільством і не може по своєму витоку та ознаці залежати від нього,- вона належить людині як духовній суті». Невід'ємні права людини, що встановлюють межі влади суспільства над людиною, визначаються не природою, а духом. Це духовні права, а не природні права, природа ніяких прав не встановлює.

Систематизоване юридичне відображення прав людини ліберальна концепція прав людини вперте знайшла відображення у 1776 р. у Вірджіцській Декларації. В 1789 р. Вірджинську декларацію покладено в основу Білля про права Конституції США. Тоді ж, у 1789 р. у Франції в Декларації прав людини проголошувалися: свобода особи, право па власність, безпеку та опір гнобленню, що стало законом. Ці політико* правові акти не втратили значення і актуальності й в сучасних умовах. Хоча, звичайно ж, сучасні уявлення про права людини значно багатші. Звичайно ж, і політико-правові норми дуже важливі для людини. Але все-таки це лише частина прав і свобод людини. Вузьке тлумачення питання про права людини залишає за межами величезну безліч реальних, не менш значущих для людей прав і свобод. Особливий інтерес викликає точка зору угорського політолога Імре Сабо, що визначає права людини такими, що пе прив'язані до одного якогось засобу виробництва, одного суспільного ладу, ие зафіксовані навічно тільки однією будь-якою системою або типом прав і тільки їм властиві. Імре Сабо відзначає, що такі права людини можуть мати місце тільки в такому суспільстві, в державі такого типу, що проголошує і визнає, хоча б формально, принцип рівноправності своїх громадян. У визначенні Імре Сабо «вічних прав людини» примітне те, що вилучається класово формаційна інтерпретація, показується, що права у вигляді позитивних норм переходять з однієї системи нрава в іншу, наступну за пій, стаючи, природно, правовими нормами не одного типу держави, а декількох, послідовно змінюючих одна іншу, набувають ніби спадковий характер, більш стійкий, аніж інші норми державпо-політичиого змісту. Успадкування деяких прав людини Згладжує в нам'яті людей їх історичне певно соціальне походження, і починає здаватись, нібито такі норми права споконвічні.

Дата добавления: 2018-09-23; просмотров: 335; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 7 8 9 10 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!