СУДОВА СИСТЕМА ТА ІНШІ ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ
Невід’ємною складовою частиною побудови демократичної правової держави є проведення судової реформи.
У квітні 1992 року Верховна Рада схвалила Концепцію судово-правової реформи. Судочинство в Україні мало здійснюватися Конституційним Судом і судами загальної юрисдикції.
Організація, порядок діяльності і компетенція судів загальної юрисдикції визначалися Конституцією України, Законами України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 року, “Про арбітражний суд” від 4 червня 1991 року, “Про організацію судового самоврядування” від 2 лютого 1994 року та ін.
Вищим судом цієї системи є Верховний Суд України, який здійснює нагляд за судовою діяльністю судів республіки.
Другу ланку судової системи складають Верховний Суд АРК, обласні. Київський і Севастопольський міські суди.
Основною ланкою судової системи є районні (міські), міжрайонні (окружні) суди. Вони розглядають більшу частину кримінальних і цивільних справ.
До системи судів загальної юрисдикції входять також спеціалізовані суди — воєнні і арбітражні.
Воєнні суди здійснюють правосуддя в Збройних Силах України й інших військових формуваннях. В Україні створені воєнні суди гарнізонів, регіонів і Військово-Морських Сил.
В 1991 році в Україні були скасовані арбітражні органи в системі центрального управління, а натомість створені єдині арбітражні суди, які здійснюють правосуддя в господарських відносинах. Вони розглядають всі господарські справи, які виникають між юридичними особами, державними та іншими організаціями.
|
|
|
Систему арбітражних судів в Україні складають Вищий арбітражний суд України, Арбітражний суд АРК, обласні, Київський і Севастопольський міські арбітражні суди.
З прийняттям Основного Закону утворено якісно нову інституцію у системі державних органів — Конституційний Суд. Його діяльність спрямована на посилення конституційного контролю в усіх без винятку сферах, стабілізацію і зміцнення конституційного ладу, утвердження принципу верховенства права та найвищої юридичної сили Конституції, прямої дії її норм, забезпечення конституційних прав та свобод людини і громадянина. Конституційний Суд України діє на основі положень про нього, закріплених у розділі ХІТ Конституції, Закону України від 16 жовтня 1996 року “Про Конституційний Суд України”, та затвердженого ним регламенту.
Конституційний Суд є окремим, незалежним від судів загальної юрисдикції, єдиним в Україні органом конституційної юрисдикції. Його функція полягає у вирішенні питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, а також офіційному тлумаченні Конституції та законі в.
|
|
|
Суб’єктами звернень до Конституційного Суду можуть бути Президент України, не менш як 45 народних депутатів України, Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим.
Окремі громадяни можуть звертатися до Конституційного Суду не безпосередньо, а через уповноваженого Верховної Ради з прав людини, на якого покладено здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав та свобод людини і громадянина.
Конституційний Суд України складається з 18 суддів, які призначаються у рівній кількості (по шість) відповідно Президентом України, Верховною Радою та з’їздом суддів України терміном на 9 років без права бути призначеними на повторний термін. Голова Конституційного Суду обирається самими суддями із свого складу шляхом таємного голосування на трирічний термін без права бути переобраним.
Основні положення організації і функціонування прокурорської системи регламентовані в Конституції і Законі України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 року. Прокурорська система України складається з Генеральної прокуратури України, прокуратури АРК, обласних, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міських, районних, міжрайонних, спеціалізованих прокуратур.
|
|
|
До спеціалізованих прокуратур відносяться воєнні, транспортні, природоохоронні, прокуратури за наглядом за дотриманням кримінально-виконавчого законодавства.
Очолює систему Генеральний прокурор України.
Перехідними положеннями Конституції України за прокуратурою залишено функції попереднього слідства і нагляду за додержанням і застосуванням законів—до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування.
Одним з головних підрозділів органів внутрішніх справ, які здійснюють охорону громадського порядку і боротьбу з злочинністю в Україні, є міліція. Правову основу її діяльності становить Закон України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 року. В цьому Законі вперше комплексно регламентований правовий статус міліції, яка визначається як державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне довкілля, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.
|
|
|
Міліція виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшу-кову, кримінально-процесуальну, виконавчу і охоронну функції.
Вона складається з наступних підрозділів: кримінальна міліція, міліція громадської безпеки, транспортна міліція, державтоінспекція, міліція охорони, спеціальна міліція.
В своїй діяльності міліція підпорядкована Міністерству внутрішніх справ України. На покращення роботи органів міліції спрямований Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 року.
Державним правоохоронним органом спеціального призначення є Служба безпеки України, її головне завдання — забезпечити державну безпеку України. СБУ підпорядкована Президенту України і підконтрольна
Верховній Раді України. Організація і діяльність Служби безпеки України регламентовані Законом України “Про Службу безпеки України” від 25 березня 1992 року.
Адвокатура не є державним органом і не входить до системи органів держави. Віднесення її до системи правоохоронних органів пояснюється тільки логікою її функціональної діяльності, спрямованої на сприяння захисту прав, свобод і представлення законних інтересів фізичних і юридичних осіб, надання їм іншої юридичної допомоги. Адвокатура — це добровільне професійне громадське об’єднання, незалежне від органів держави.
Діяльність адвокатури регламентується Законом України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 року.
Закон виокремлює різні організаційні форми і види діяльності адвокатури. Зокрема, адвокат має право займатися адвокатською діяльністю індивідуально, відкривати своє адвокатське бюро, об’єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори і інші адвокатські об’єднання.
ПРАВОВА СИСТЕМА
Проголошення незалежності поставило перед Україною завдання з реформування правової системи. По-перше, необхідно було відмовитися від догм соціалістичного права, по-друге, в короткі терміни впровадити елементи так званого буржуазного права. Процес створення нового права розпочався у трьох напрямках: шляхом пристосування частини норм радянського права; прийняттям нормативних актів у тих сферах відносин, які не врегульовані чинним законодавством; проведення широкомасштабної кодифікації права, при якій реформуванню будуть піддані усі галузі права.
Конституційне право. Проголошення незалежності України потребувало внесення відповідних змін і доповнень до Конституції України. 14 лютого 1992 року було прийнято Закон України “Про внесення доповнень і змін в Конституцію”. Розділ 111 було перейменовано на “Державний і територіальний устрій України”, розділ V — на “Органи законодавчої і виконавчої влади України”, розділ VII — на “Україна — незалежна держава”. Ст. 68 проголосила Україну “незалежною демократичною правовою державою”. Згідно із Законом “Президент є глава держави і глава виконавчої влади України”.
Ще в жовтні 1990 року Верховна Рада утворила конституційну комісію, яка мала розробити проект концепції Основного Закону. Концепція нової Конституції була затверджена у червні 1991 року і комісія зайнялася розробкою проекту Основного Закону. Вивчалися і використовувалися Конституції багатьох демократичних держав світу, міжнародні конвенції і пакти. Враховувався історичний досвід конституційного будівництва вУкраїні.
До жовтня 1993 року було опрацьовано чотири варіанти проекту Основного Закону. Але через політичну кризу, що охопила владні структури, конституційний процес загальмувався.
Після виборів Президента і нового складу Верховної Ради України почала діяти нова конституційна комісія, утворена за принципом представництва двох гілок влади.
У грудні 1994 року Л. Кучма вніс на розгляд парламенту проект конституційного Закону “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні”. Проект містив конкретні пропозиції щодо розмежування законодавчої і виконавчої влади. Верховна Рада повинна була віддати Президенту значну частину владних повноважень. 18 травня 1995 року парламент після тривалих і болісних дискусій простою більшістю голосів прийняв Закон “Про державну владу і місцеве самоврядування”. Згідно з ним Президент став одноосібним главою уряду, склад якого він мав формувати сам, без узгоджень і затверджень Верховною Радою. Він мав очолити й систему місцевих органів державної виконавчої влади. Ідея про місцеву владу у вигляді рад депутатів не пройшла. Органами державної влади від обласного до районного рівня (а також у районах Києва і Севастополя) ставали держадміністрації, главами яких Президент повинен був призначити обраних народом голів відповідних рад. У компетенції місцевих рад залишилися обмежені повноваження: затвердження міського бюджету і програм територіального розвитку, заслуховування звітів голів адміністрацій. Всі інші повноваження передавались держадміністраціям. З прийняттям цього Закону Україна перетворилася з парламентсько-президентської держави у президентсько-парламентську республіку.
Закон “Про державну владу і місцеве самоврядування” було прийнято простою більшістю голосів. Щоб ввести його в дію, виявилася потрібною конституційна більшість голосів, тобто дві третини. Існуючий партійний склад парламенту робив це недосяжною справою. В умовах, що склалися, залишався тільки один варіант мирного розв’язання конфлікту: підписання на період до прийняття нової Конституції конституційної угоди між Президентом і Верховною Радою в особі більшості її членів.
Враховуючи ситуацію, що склалася, Верховна Рада як єдиний законодавчий орган, з одного боку, та Президент як глава держави і виконавчої влади — з другого, тобто сторони, які одержали свої повноваження безпосередньо від народу, уклали Конституційний договір “Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України”. Цей договір набрав чинності з моменту підписання його Президентом та Головою Верховної Ради України 8 червня 1995 року. В ст. 61 договору йшлося, що він діє до прийняття нової Конституції. Щодо положень чинної Конституції України 1978 року, то, згідно з конституційним договором, вони визнані чинними лише в частині, що узгоджується із зазначеним договором. Таким чином, Конституційний договір був основним правовим актом, який на той час мав забезпечити організацію і діяльність державного апарату України.
На термін дії Конституційного договору обмежувалися права Верховної Ради та місцевих рад і розширювалися функції виконавчої влади. Прийняття цього договору стимулювало конституційний процес. В лютому 1996 року конституційна комісія передала проект Конституції на розгляд парламенту. Проект розглядався майже три місяці.
Найбільш гостру дискусію викликали п’ять пунктів проекту: про розподіл повноважень між гілками влади, проблема власності, державна символіка, статус російської мови, статус Криму. В ситуації, що склалася, Рада національної безпеки і Рада регіонів рекомендували Президенту винести затвердження проекту Конституції на всеукраїнський референдум. Л. Кучма підписав відповідний указ. Загроза розпуску Верховної Ради змусила народних депутатів в ніч з 27 на 28 червня 1996 року прийняти Конституцію України.
Вона складається з преамбули і п’ятнадцяти розділів: загальні засади; права, свободи та обов’язки людини і громадянина; вибори, референдум; Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади; прокуратура; правосуддя; територіальний устрій України; Автономна Республіка Крим; місцеве самоврядування; Конституційний Суд України; внесення змін до Конституції України; прикінцеві положення; перехідні положення.
Прийняття Конституції України мало величезне історичне значення, оскільки була підведена юридична база під державність українського народу. За оцінками вітчизняних та зарубіжних експертів, Основний Закон України належить до найбільш демократичних у світі.
Цивільне право. Реформування економічної системи в першу чергу забезпечується нормами цивільного законодавства. У період, що розглядається, були прийняті закони України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 року, “Про заставу” від 2 жовтня 1992 року, “Про банкрутство” від 14 жовтня 1992року, “Про аудиторську діяльність” від 22 квітня 1993року, “Про авторське право і суміжні права” від 4 лютого 1994 року та ін.
Згідно з новим цивільним законодавством були внесені зміни до Цивільного кодексу України 1963 року.
11 липня 1995 року Верховна Рада внесла істотні змін й до ст. 71 ЦК України, яка визначала загальні терміни позовної давності. За новою редакцією загальний термін позовної давності становить три роки незалежно від того, хто подає позов: фізична чи юридична особа.
У 1993 році було прийнято Повітряний кодекс України, в якому поряд з іншими галузевими нормами є ряд цивільно-правових норм.
Значну роль у регулюванні майнових відносин відіграти декрети і постанови Кабінету Міністрів України. Але які б зміни і доповнення не вносилися до ЦК, це не може виключити потребу суспільства в кодифікації цивільного законодавства. Отже, однією з головних задач Верховної Ради є прийняття нового Цивільного кодексу.
Трудове право. Перехід до ринкових відносин змусив законодавця звернути увагу на захист трудових прав працівників. 14 жовтня 1992 року було прийнято Закон “Про охорону праці”. Законом від 19 грудня 1993 року до Кодексу законів про працю України були внесені зміни і доповнення, які стосувалися охорони праці. На соціальний захист населення спрямований Закон України “ Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку” від 16 грудня 1993 року. В розвиток положень Конституції України 14 січня 1998 року прийняті Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, які визначать види, принципи та загальні правові, фінансові та організаційні засади загальнообов’язкового державного соціального страхування громадян України.
Подальший розвиток одержав інститут контракту. В березні 1993 року Кабінет Міністрів затвердив Положення про порядок укладення контрактів керівником підприємства, що є у загальнодержавній власності, при наймі на роботу, а 19 березня 1994 року — Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівника.
Державні гарантії права на відпустку встановив Закон України “Про відпустки” від 15 листопада 1996 року.
Важливе значення для врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів) має Закон України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” від 3 березня 1998 року. Встановлені цим Законом норми поширюються на найманих працівників та організації, утворені ними відповідно до законодавства для представництва і захисту їхніх інтересів, та на власників підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також на організації власників.
Аграрне право. У прийнятому в 1990 році Земельному кодексі УРСР вже закладались основні положення аграрної реформи. Щоб наповнити ці положення реальним змістом, треба було створити законодавчу та нормативну базу. У жовтні 1991 року було затверджено концепцію роздержавлення і приватизації землі. Передбачалося, що з 1992 року колгоспи будуть перетворені в вільні господарські товариства. При цьому забезпечувалося право кожного колгоспника на вихід з колгоспу і створення власного приватного господарства.
Виходячи з цієї концепції Верховна Рада приймає ряд нормативних актів. 20 грудня 1991 року було прийнято Закон “Про селянське (фермерське) господарство”, який передбачав утворення спеціального земельного фонду шляхом вилучення частини земель колгоспів і радгоспів. Фонд призначався для надання ділянок усім громадянам, які виявили бажання організувати фермерське господарство. ЗО січня 1992 року Верховна Рада прийняла Закон “Про форми власності на землю”, який проголосив, що поряд з державною можуть існувати колективна і приватна форми власності на землю.
У березні 1992 року було прийнято два протилежні за змістом акти: Постанова Верховної Ради “Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі” й Закон України “Про колективне сільськогосподарське підприємство”. Якщо перший акт спрямовувався на прискорення аграрної реформи, то другий — гальмував її. Колгоспи і радгоспи під вивіскою “колективних” підприємств, як і раніше, залишалися єдино важливим у сільському господарстві елементом економічної структури. Згодом стало зрозуміло, що найважливішою ланкою перебудови виробничих відносин в аграрній сфері є земельна реформа. У листопаді 1994 року Президент видав указ “ Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва”. В ньому передбачалося розв’язання трьох основних проблем земельної реформи — приватизації, оцінювання і ринку землі. В указі розмежовувалися форми власності і форми господарювання на землі.
Протягом 1996 року було фактично завершено перший етап земельної реформи — роздержавлення землі та її передачу у власність юридичних осіб. На 1 січня 1997 року документи про землю отримали майже всі колективні господарства.
Другий етап земельної реформи передбачає передачу землі безпосередньо тим, хто її обробляє. Складність земельної реформи потребує реалізації комплексу правових, економічних, технічних і організаційних заходів з урахуванням особливостей перехідного періоду до ринкових відносин, які полягають у паралельному функціонуванні існуючих і нових господарських формувань.
Допомогти суспільству в переході до ринку землі має Указ Президента України “Про оренду землі” від 23 квітня 1997 року.
Прийняті заходи дали можливість запровадити економічні методи регулювання земельних відносин. За останні два роки введено плату за землекористування; розроблено механізм економічного стимулювання суб’єктів землекористування за діяльність, пов’язану з охороною земель та встановлення плати за погіршення природних властивостей угідь; опрацьовані нормативні документи по організації та проведенню земельних аукціонів у населених пунктах; здійснено грошову оцінку земель сільськогосподарського призначення.
Нині виникли можливості для формування в аграрному секторі нового земельного ладу, який базується на приватній власності на землю та інше сільськогосподарське майно і персональній відповідальності за результати праці.
Криміна.іьне право. Розвиток кримінального права відбувався, головним чином, за рахунок внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу України.
В березні 1992 року з Кримінального кодексу України були вилучені такі міри покарання, як заслання і вислання. 17 червня 1992 року був прийнятий Закон “Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України, Кодексу України про адміністративні правопорушення і Митного кодексу України”. Зміни і доповнення торкнулися, головним чином, першого розділу Особливої частини КК. З метою посилення захисту конституційного ладу, територіатьної цілісності України та громадської безпеки 24 грудня 1994 року було прийнято Закон України “Про посилення кримінальної відповідальності за деякі злочини проти держави”. Встановлювалася кримінальна відповідальність за дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, за посягання на територіальну цілісність України, за масові безпорядки. Були переглянуті склади державних злочинів, різко скорочувалося застосування виключної міри покарання — смертної кари.
Виконуючи зобов’язання, які Україна взяла на себе при вступі до Ради Європи, з березня 1997 року було введено мораторій на призупинення виконання смертних вироків.
Але найбільш актуальним залишається прийняття нового Кримінального кодексу України.
Процесуальне законодавство. Досить радикальні зміни були внесені в кримінально-процесуальне законодавство. На посилення процесуальних гарантій громадян було спрямовано норми Закону України “Про опера-тивно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 року.
Законом України “Про внесення доповнень і змін до деяких законодавчих актів України” від 15 грудня 1992 року Кримінально-процесуальний кодекс України був доповнений рядом норм, які посилювали процесуальні гарантії громадян при зверненні їх до суду. Відтепер заарештований, його захисник мали право звертатися до суду з оскарженням санкції прокурора на арешт.
Розширенню прав підозрюваного, обвинуваченого і підсудного на захист сприяв Закон “Про внесення змін і доповнень до окремих статей КПК України” від 23 грудня 1993 року.
4 лютого 1994 року було прийнято Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”.
Аналогічно кримінально-процесуальному розвивалося цивільно-процесуальне законодавство. Наближенню цивільного судочинства до загального типу цивільного процесу сприяє нова редакція ст. ЗО ГПК, за якою суд звільняється від збирання доказів за власною ініціативою. Він може тільки сприяти сторонам в наданні доказів до судового розгляду.
В зв’язку з прийняттям Закону України “Про прокуратуру” було скасовано прокурорський нагляд в цивільному судочинстві.
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
Розбудова самостійної держави — тривалий і складний процес. Україна настирливо веде пошуки власного історичного шляху. В державно-правовому будівництві є і здобутки, і прорахунки.
Найбшьшим досягненням.молодої демократіїреспубліки є прийняття Конституції України. Чималими с здобутки у сфері зовнішніх відносин. Україна стала рівноправним членом світової спільноти. Майже завершено процес реформування державного механізму, але не ліквідовані протиріччя між законодавчою і виконавчою гілками влади. Значні зміни відбулися в судовій системі, в інших правоохоронних органах. Не припиняється кропіткаробота по формуванню законодавства. Зароки незалежності Верховна Рада України прийняла близько 600 законів. В умовах відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися відірваними від життя. Створення нових законодавчих актів, внесення змін і доповнень до чинного законодавства часто здійснювалося на недостатньому науковому і юридично-технічному рівні. Нагальним є питання про ефективність чинного законодавства. На порядку денному стоїть проблема загальної кодифікації права.
Рекомендована література
1. История государства и права Украинской ССР/Отв. ред. Б.М. Бабий.— К., 1976.
2. Історія держави і права України: У 2 ч./За ред. А.Й. Рогожина.—К., 1996.— 4.2.
3. Історія України. Нове бачення: У 2 т. / За заг. ред. В.А. Смолія.— К., 1996. — Т. 2.
4. Історія України / За заг. ред. В.А. Смолія.— К., 1997.
5. Калмакан І., Бриндак О. Виникнення та еволюція національної партійної системи в Україні в XX столітті: Дослідження.— Одеса, 1997.
6. Турченко Ф., Панченко П., Тимченко С. Новітня історія України: У 2 ч.— К., 1995.-4.2.
7. Шляхами віків: довідник з історії України.— К., 1993.
ПІСЛЯМОВА
Півторатисячолітній шлях державно-правової традиції українського народу позаду. Шлях злетів і падінь, перемог і поразок, досягнень і прикрих помилок. Головне в тому, що навіть періоди розривів в єдиному діалектичному ланцюзі державно-правового розвитку не знищили тяглості українського народу до національної державності. Особливості національного характеру державотворчого процесу прослідковуються в історичних формах правління, виборності органів влади і управління, судочинстві; пра-вотворення — в правових побудовах, структурі та мові правових норм. Ми можемо говорити про наявність таких рис державотворення, як пріоритетність колективних засад над індивідуальними, сплетіння запозичених і національних традицій, правовий нігілізм і широку ініціативу судів.
Існуючу історико-правову реальність неможливо загнати в жорсткі рамки. Ми не повинні дивитися на історію держави і права тільки очима сучасності. Потрібно враховувати, що і державно-правові реалії, і мислення минулого були зовсім іншими, ніж ті, які ми маємо нині. Історик права повинен вжитися в період, який досліджується, уникати інтерпретації подій минулого з позицій сьогодення.
Історія державності і права українського народу розвивалася і розвивається в контексті інших, не менш складних процесів — релігійного, економічного, політичного, загальнокультурного.
Позаду залишилася півторатисячолітня історія української державності. і вісім років незаіежної України. На порозі третього тисячоліття як ніколи гостро відчувається зв’язок в часі. Негаразди, які переживає сьогодні український народ, тимчасові, їх можна було б уникнути, якби державні мужі частіше зверталися до історичного минулого, вивчати його досвід і уроки. А уроки минулого свідчать:
· влада, якшо вона народна, повинна слугувати народу;
· не можна поєднати демократичний режим з тоталітарним: тоталітаризм відверто протипоказаний українській державності;
· в складному процесі державотворення слід розраховувати тільки на власні сили;
· більшість бід. шо мата і має Україна, ідуть від внутрішнього непорозуміння, від протистояння владних структур;
· неповага до селянина, його праці — одна з головних причин занепаду України;
· неповага до старшого покоління, ігнорування його інтересів — діяльність без майбутнього;
· законодавство працює тільки тоді, коли народ поважає владу.
Як мало потрібно зробити, щоб Україна мала життя, якого заслуговує її добрий, гордий, мужній, працьовитий і талановитий народ. І хіба ми не в змозі здійснити цю мрію?
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 210; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!