НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ (1991-1998 рр.)
· Загальний історичний огляд.
· Державний лад.
· Судова система і інші правоохоронні органи.
· Правова система.
· Загальні висновки.
ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
Після прийняття Акту проголошення незалежності України і проведення всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року Україна твердо стала на самостійний державницький шлях. Але одна справа проголосити незалежність, а зовсім інша — втілити її в життя.
Формування незалежної державності здійснювалося мирним шляхом. Проголошення незалежності вимагало створення юридичної бази, здатної забезпечити суверенне існування України. Утвердженню незалежності сприяло дружнє ставлення до України світової спільноти. За грудень 1991 року незалежність України визнали 68 держав світу. 25 грудня 1991 року Україну визнали США. Впродовж 1992 року Україну визнало ще 64 держави. Велике значення для України мало визнання її з боку Росії, яка була впевнена в тому, що збереже за собою роль керівного центру в рамках СНД. Керівники України підтримували курс на економічне співробітництво в рамках СНД, але категорично виступали проти створення наддержавних структур, які б загрожували суверенітету країни.
Україна вважала СНД міжнародним механізмом, який мав існувати на основі двосторонніх взаємовигідних відносин між країнами — членами цього союзу. Уряд України дотримувався політики, яка повинна була забезпечити реалізацію національних інтересів республіки.
|
|
|
Як показав час, найболючішим питанням міжнародної політики для України стали відносини з Росією, яка не відмовилася від імперської політики щодо інших держав. Українське керівництво, незважаючи на провокаційні кроки з боку ряду політичних сил Росії, проводило у відносинах з цією країною зважену політику, намагаючись вирішувати спірні питання шляхом переговорів.
Гострою проблемою взаємовідносин був і залишається Крим і Чорноморський флот. Зважаючи на досить складну ситуацію у відносинах з деякими сусідніми державами, Україна вимушена була приділяти багато уваги проблемам будівництва Збройних Сил республіки.
24 серпня 1991 року позачергова сесія парламенту прийняла постанову “Про військові формування на Україні”, згідно з якою всі війська, дислоковані на території республіки, підпорядковувалися Верховній Раді. Тоді ж було створено Міністерство оборони, а міністром оборони призначено генерал-майора авіації Костянтина Морозова (згодом йому було присвоєно звання генерал-полковника).
Черговим кроком стала розробка концепції оборони та будівництва Збройних Сил України, схвалена Верховною Радою 11 жовтня. У ній заявлялося про намір України одержати у майбутньому статус нейтральної, без’ядерної держави, яка не бере участі у військових блоках. Дві останні тези викликали у суспільстві жваву дискусію. Виявилось чимало прихильників володіння ядерним арсеналом та інтеграції України в НАТО. Прийнятий 6 грудня Закон “Про збройні Сили України” заборонив застосування їх без рішення Верховної Ради для виконання завдань, не пов’язаних з обороною держави. Цим же законом встановлювалось використання у Збройних Силах України державної мови, здійснення військово-патріотичного виховання на національно-історичних традиціях народу, заборонялася діяльність у військах будь-яких політичних партій і рухів. Окремою постановою було затверджено текст військової присяги, яку тут же, в залі Верховної Ради, першим склав міністр оборони України К. Морозов. Указом від 12 грудня 1991 року Президент України Л. Кравчук прийняв на себе обов’язки Головнокомандуючого Збройними Силами України.
|
|
|
Першим етапом реалізації Закону “Про Збройні Сили України” стало добровільне складання військової присяги на вірність народові України в частинах та з’єднаннях, дислокованих на території республіки, яке розпочалося з січня 1992 року. Головнокомандуючий Збройними Силами СНД маршал Є. Шапошников наказав розташованим в Україні військам з 10 по 12 січня скласти присягу на вірність Росії. Потім, мабуть, зрозумівши абсурдність цього наказу, запропонував присягти на вірність неіснуючій державі СНД. Однак переважна більшість воїнів поклялася захищати незалежність України. Решті була надана можливість перейти на службу до будь-якої іншої армії країн Співдружності або звільнитися в запас. Командуючих Київським, Одеським та Прикарпатським військовими округами, шо не присягнули Україні, було усунуто з посад.
|
|
|
Прийнятим 4 листопада Законом “Про Національну гвардію України” було утворено на базі внутрішніх військ озброєний загін для захисту суверенітету і територіальної цілісності держави, а також життя, гідності, конституційних прав та свобод громадян.
За декілька місяців Верховна Рада України прийняла майже півсотні документів, які регламентували будівництво Збройних Сил. На їх основі відбувалося реформування армії, формування воєнної доктрини України, вдосконалення матеріального забезпечення армії та системи підготовки військових кадрів, створення механізму соціального захисту військовослужбовців і членів їх сімей тощо.
|
|
|
Ще в Декларації про державний суверенітет Україна виразила своє бажання стати в майбутньому неядерною державою. Вона стала першою і єдиною на сьогодні державою світу, яка добровільно відмовилася від ядерної зброї.
Серед інших нормативних актів, що забезпечували суверенітет України, слід назвати закони “Про громадянство України” від 8 жовтня 1991 року, “Про державний кордон України” і “Про прикордонні війська України” від 4 листопада 1991 року, указ “Про утворення державного митного комітету України” від 12 грудня 1991 року.
З перших днів існування почалася робота по формуванню атрибутів незалежноїдержави. 4 вересня 1991 року було прийнято постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора. 15 січня 1992 року з’явився указ “Про державний гімн України”, який затвердив національний гімн на слова Павла Чубинського та музику Михайла Вербицького “Ще не вмерла Україна”. 28 січня 1992 року синьо-жовтий прапор було проголошено державним прапором України. Малим гербом України було затверджено тризуб.
Як самостійна держава, Україна з перших днів незалежності намагалася створити свою грошову одиницю. Постановою від 9 вересня 1991 року запроваджувався обіг купонів багаторазового використання.
В середині 1992 року Україна вийшла з рубльової зони. Зростання цін на енергоносії привело до інфляції, яка в 1993 році переросла в гіперінфляцію. За 1993 рік купоно-карбованці знецінилися в 103 рази. Такого рівня інфляції на той час не знала жодна країна світу. Жорстка дефляційна політика Національного банку України дала змогу на деякий час приборкати інфляцію.
У таких умовах Україна мала робити більш рішучі кроки до ринкової економіки. Основою формування багатоукладної економіки стали закони “Про приватизацію майна державних підприємств” від 4 березня 1992 року, “Про приватизацію малих державних підприємств” від 6 березня 1992 року, “Про приватизаційні папери” від 6 березня 1992 року.
Але непослідовність в проведенні ринкових перетворень тільки посилила економічну кризу. Державна програма приватизації була провалена. На середину 1993 року 98 відсотків підприємств залишалися власністю держави. У грудні 1993 року інфляція перевищувала 90 відсотків.
Економічна криза призвела до гострої політичної кризи. 24 вересня 1993 року Верховна Рада прийняла рішення про призначення на 24 березня 1994 року дострокових виборів парламенту. Одночасно, на 26 червня 1994 року були призначені вибори Президента.
На виборах, що проходили у два тури з 27 березня по 10 квітня 1994 року, було обрано 338 народних депутатів. Половину всіх місць було віддано політичним партіям. Найбільше місцьотримали комуністи — 101, СПУ і СелПУ — здобули відповідно 14 і 18 мандатів, Рух — 20. Інші партії мали від 1 до 9 представників у Верховній Раді.
Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори. На посаду Президента було зареєстровано 7 кандидатів. Головна боротьба розгорнулася між Л. Кравчуком, який набрав у першому турі 37,68 відсотка голосів, і Л. Кучмою — 31,25 відсотка. У другому турі, який відбувся 10 липня 1994 року, Л. Кучма набрав 52,14 відсотка голосів, Л. Кравчук — 45,06 відсотка. Таким чином, Леонід Кучма став другим всенародно обраним Президентом України.
З обранням нового парламенту і Президента боротьба між законодавчою і виконавчою владою посилюється.
За чотири роки після проголошення Л. Кучмою курсу на радикальні реформи в українській економіці намітилися певні позитивні зрушення. В основному вдалося досягти грошової стабілізації. Здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, малу приватизацію, роздержавлення земель. Запроваджено систему неемісійного, ринкового обслуговування бюджетного дефіциту. Зріс експорт українських товарів.
Однак економічну кризу подолати не вдалося. Заборгованість по заробітній платі становить від одного до шести місяців. Загострилася проблема безробіття. Продовжується спад промислового виробництва.
У 1997—1998 роках було розроблено ряд невідкладних заходів по виправленню економічного становища.
7 липня 1997 року Президент України підписав указ “Про Вишу економічну Раду Президента України” у складі ЗО осіб. На неї покладались завдання розробки стратегії і тактики економічної реформи, аналізу та прогнозу економічної ситуації в державі, здійснення моніторингу ходу економічних перетворень, координація заходів органів державної влади та громадських організацій щодо здійснення економічної реформи.
Однією з головних причин пробуксовування реформ в Україні є незадовільна робота парламенту. Причин цьому декілька. Майже три роки після виборів йшли довибори депутатів. На середину 1997 року їх кількість досягла 415. Змінилося співвідношення політичних сил у парламенті. На вересень 1997 року у Верховній Раді були представленні 22 політичні партії, діяло 3 фракції і 7 депутатських груп.
Станом на початок березня 1997 року в Україні було зареєстровано 41 політичну партію. З розгортанням підготовки до парламентських виборів 1998 року активізувалась діяльність політичних партій по створенню передвиборчих коаліцій та блоків.
Вперше в новітній історії України вибори проводилися за мажоритарною і пропорційною системами. 225 депутатів вибиралися в одномандатних виборчих округах, а 225 — в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на підставі пропорційного представництва.
До виборчого бюлетеня в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі було внесено ЗО політичних партій, виборчих блоків партій, списки кандидатів у народні депутати України від яких зареєстровані Центральною виборчою комісією. Виходячи з загальної кількості голосів виборців у багатомандатному загальнодержавному окрузі, поданих за списки кандидатів у депутати від політичних партій та виборчого блоку партій, які отримали чотири або більше відсотків голосів, та числа мандатів у цьому окрузі Комісією встановлено виборчу квоту (тобто кількість голосів виборців, необхідну для отримання одного депутатського мандата) — 77 тис. 695 голосів виборців. Виходячи з цієї виборчої квоти, кожна з вищезазначених політичних партій та виборчий блок партій отримали депутатські мандати у Верховній Раді України в кількості: Комуністична партія України — 84, Народний Рух України — 32, Виборчий блок Соціалістичної партії України та Селянської партії України “За правду, за народ, за Україну!” — 29, Партія Зелених України— 19, Народно-демократична партія— 17, Всеукраїнське об’єднання “Громада” — 16, Прогресивна соціалістична партія — 14, Соціал-демократична партія (об’єднана) — 14. Списки кандидатів у депутати від інших політичних партій, виборчих блоків партій отримали менше чотирьох відсотків голосів виборців і не набули права на участь у розподілі депутатських мандатів.
На перших пленарних засіданнях Верховної Ради було обговорено й затверджено персональний склад фракцій, яких у новому парламенті стало вісім — за кількістю партій, що подолали на виборах чотиривідсотковий бар’єр. Збільшила кількість місць комуністична партія — 119. Потім йдуть фракції: НДП — 84 парламентарії, Руху — 47, “Громади” — 39, блоку соціалістів та селян — 35, соціал-демократів (об’єднаних) і зелених — по 24 та прогресивних соціалістів— 17.
ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
Після проголошення незалежності Україна сформувалася як парламентсько-президентська республіка. Президент України був як главою держави, так і главою виконавчої влади. За Конституцією України 1996 року Україна за формою правління стає президентсько-парламентською республікою.
За державним ладом Україна є унітарною державою. Адміністративно-територіальними одиницями України є: область, район, місто, селище і сільрада. Особливий статус має Автономна Республіка Крим, яка є невід’ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.
До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська. Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.
Міста Київ та Севастополь мають спеціапьний статус, який визначається відповідними законами України.
За державним режимом Україна є демократичною, соціальною, правовою державою. Конституційний лад України будується за принципом прио-рітету прав і свобод людини і громадянина.
Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
За Конституцією України 1996 року єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада.
Конституційний склад Верховної Ради становить 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки. Вибори до Верховної Ради здійснюються на підставі Закону “Про вибори народних депутатів України” від 24 вересня 1997 року. Верховна Рада правомочна розглядати і вирішувати будь-які питання, не віднесені до компетенції органів виконавчої або судової влади.
Порядок роботи Верховної Ради України визначається її регламентом, прийнятим 27 липня 1994 року. Верховна Рада України працює сесійно.
Верховна Рада обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України, який: веде засшання парламенту; організує підготовку питань для розгляду на засіданнях Верховної Ради України; підписує акти, прийняті Верховною Радою; представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; організує роботу апарату Верховної Ради України.
Верховна Рада України затверджує перелік комітетів, які здійснюють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання, що виносяться на розгляд Верховної Ради. Повноваження Верховної Ради визначені Конституцією України (ст. 85). Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу.
Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Президент України є ланкою, що зв’язує законодавчу і виконавчу владу. Президентом України може бути громадянин України, який досягтридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.
Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два терміни підряд.
Повноваження Президента визначені Конституцією України (ст. 106). Президент України може бути усунутий з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.
Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження.
Вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який від-пов-дальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Очолює Кабінет Міністрів — прем’єр-міністр України.
Повноваження Кабінету Міністрів передбачені Конституцією України (ст. 116). Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими для виконання. За Конституцією Кабінет Міністрів України об’єднує і направляє роботу міністерств і інших центральних органів виконавчої влади. Управління окремими областями і сферами життя республіки здійснюють міністерства та інші центральні органи виконавчої влади — державні комітети, відомства і службі. Вони діють на підставі “Загального положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України”, затвердженого Указом Президента України від 12 березня 1996 року. Центральний орган державної виконавчої влади здійснює свою діяльність через підпорядковані йому обласні і районні відділи і управління.
7 липня 1997 року Президент України підписав указ “Про державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи”. Комісія мала виробити концепцію реформи, визначити організаційно-правові засади, стратегію і тактику її проведення, розробити конкретні механізми і терміни впровадження адміністративної реформи. На комісію лягала також підготовка пропозицій щодо: структури органів виконавчої влади з поступовим переходом від галузевого до функціонального принципу побудови міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, що має призвести до спрощення і підвищення ефективності управління, скорочення непотрібних ланок управління; запровадження дійової системи державного контролю; перебудови державної фінансової системи, структури, функцій і методів діяльності місцевих органів виконавчої влади; дерегуляції та спрощення системи управлінських послуг, які надаються на різних рівнях виконавчої влади фізичним та юридичним особам; удосконалення законодавчої бази адміністративних правовідносин, економічних засад діяльності органів державної влади, впровадження дійових адміністративних процедур; запровадження в Україні раціонального адміністративно-територіального подіту; реформування системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів; експертна оцінка концепцій і проектів нормативно-правових актів, спрямованих на створення правової бази адміністративної реформи; аналіз діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для здійснення адміністративної реформ й та надання допомоги в її проведенні; розгляд пропозицій і програм наукового, матеріально-технічного, кадрового та фінансового забезпечення адміністративної реформи.
Місцева влада. За роки незалежності декілька раз змінювалася концепція органів місцевої влади. У березні 1992 року був прийнятий Закон “Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування”, за яким діяльність Рад обмежувалася здійсненням функцій місцевого та регіонального самоврядування, а виконавчі функції передавалися представникам Президента України в областях і районах, а також у містах Києві та Севастополі. Реформування місцевої влади було припинено 3 лютого 1994 року, коли Верховна Рада прийняла Закон “Про формування місцевих органів влади і самоврядування” і повернула владу на місцях Радам та їх виконкомам.
Після прийняття Конституції України виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі було передано місцевим державним адміністраціям, які є підзвітними і підконтрольними органам виконавчої влади вищого рівню.
Повноваження місцевих державних адміністрацій визначені Конституцією України (ст. 119).
Конституція України окремий розділ присвятила місцевому самоврядуванню. Положення Конституції про місцеве самоврядування отримали розвиток у Законі “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.
Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради. Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад. Сільські, селищні, міські ради можуть дозволити за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення.
Вибори депутатів і голів місцевих рад здійснюються на підставі Закону України “Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних в містах, обласних Рад” від 24 лютого 1994 року.
Компетенція органів місцевого самоврядування визначена Конституцією України (ст. 143) і Законом “Про місцеве самоврядування в Україні”.
Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території.
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 168; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!