ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ І В ПЕРІОД ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ (1945 — перша пол. 1960-х рр.)

· Загальний історичний огляд.

· Державний лад.

· Правоохоронні органи.

· Правова система.

· Загальні висновки.

ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД

Після закінчення другої світової війни український народ сподівався на докорінні зміни: поліпшення матеріального становища, припинення репресій. Але тоталітарний режим залишився, більш того, зміцнів, оскільки перемога у війні приписувалась більшовицькій партії і вождю народів — Сталіну. Прагнення народів до оновлення суперечило самій суті режиму.

Основні напрямки програми відбудови були викладені в законі про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства УРСР на 1946— 1950 рр. За законом, обсяг капіталовкладень в економіку України становив понад 65 млрд. крб., що перевищувало відповідні капіталовкладення за три довоєнні п’ятирічки. В Україну направлялись кадри, надсилалась техніка й устаткування. Відродження промисловості фактично розпочиналось з нуля.

Незважаючи на прогнози західних експертів, які пророкували, що для відновлення економіки СРСР потрібно не менше 20—25 років, обсяг продукції промисловості України в 1950 році уже перевищував рівень 1940 року на 15 відсотків. Була закінчена відбудова шахт, Дніпрогесу, таких промислових гігантів, як “Запоріжсталь”, “Азовсталь”. На кінець п’ятирічки в Україні більше, ніж до війни, добувалося вугілля, залізної руди, вироблялося електроенергії, цементу, продукції машинобудування тощо. Освоювався у промисловому плані західний регіон України.

Важкою ціною досягалися ці успіхи. Певною мірою цьому сприяли можливості централізованої командно-адміністративної системи. Щирий, повсякденний ентузіазм людей, їх готовність до чергової самопожертви в ім’я кращого майбуття уміло використовувалися сталінським режимом.

Іншим, ніж у промисловості, було становище у сільському господарстві. Селянство, як і раніше, залишалося найбільш обездоленою категорією населення. Вироблена колгоспами продукція державою не закуповувалась, а фактично вилучалась методом продрозкладки. Всіляко обмежувалося ведення особистого підсобного господарства. Виснажене війною і сталінською феодальною системою управління українське село в 1946 році вже в котрий раз почало переживати новий страшний голод. І знову, не без допомоги влади, яка заради своїх геополітичних інтересів вивозила хліб до Болгарії, Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Франції та інших країн. В цілому в 18 областях України у 1946 році від голоду померло 282 тис. чоловік, у 1947 році — понад 520 тис. чоловік. І це тільки ті смерті, що були зареєстровані органами ЗАГСу. В січні—червні 1947 року в Україні зареєстрували 130 випадків людоїдства, 189 — трупоїдства. Наслідки гол оду ще довго давалися взнаки. П’ятирічка у сільському господарстві виконана не була, виробництво зернових не досягло навіть довоєнного рівня. Відбудова економіки проходила в умовах зовнішньої ізоляції СРСР, викликаної початком “холодної війни”.

В перші повоєнні роки продовжувалося врегулювання територіальних питань. Воно не обійшлося без досить болісного переміщення населення. Понад 40 тис. чехів і словаків виїхали з України до Чехословаччини. У1944— 1946 роках близько 800 тис. поляків, а також євреїв та українців, які визнали себе поляками, переселилися до Польщі. До України з Польщі добровільно виїхало 90 тис. українців. З середини 1945 року почалося примусове переселення, яке повернуло до України понад 400 тис. українців. На польських землях залишалося ще 150 тис. українців. І тоді польське керівництво своїм рішенням від 29 березня 1947 року спланувало акцію “Вісла”. Ця антиукраїнська акція передбачала переселення українців з їхніх споконвічних земель (Надсяння, Лямківщини, Холмщини, Підляшшя) до західних і північних районів Польщі з обов’язковим розпорошенням серед польського населення. 23 квітня 1947 року політбюро ЦК ПРП, усвідомлюючи досвід старшого московського брата, прийняло рішення про створення спеціального концтабору для українців у Явожно поблизу Кракова. З 1947 по 1949 рік у цьому таборі перебувало біля 4 тис. українців, з них загинуло біля 200 чоловік. Акція “Вісла” є прикладом геноциду польської влади щодо українського населення, відголоски якого є в Польщі і нині. В класичній християнській державі Європи і сьогодні українці є людьми другого сорту: їх переслідують, цькують, обмежують в правах. Українці навіть не мають тієї реабілітації в Польщі, яку отримали татари в Україні. Жаль, що порушення прав людини в Польщі до сих пір не стало предметом уваги світової спільноти. Українській і польській владі треба негайно приймати заходи по взаєморозумінню і ліквідації цієї історичної несправедливості.

Ліквідація УГКЦ. Але репресії щодо українців продовжувалися і на території України. Черговим антинародним кроком сталінського режиму стало знищення Української греко-католицької церкви, національної церкви Західної України. До приходу більшовиків УГКЦ мала 3040 парафій, 4440 церков, Духовну академію, 5 духовних семінарій, 127 монастирів. Церкву очолював митрополит, якому підпорядковувались 10 єпископів і 2950 священиків.

Весною 1945 року почалася, схвалена особисто Сталіним, шалена пропагандистська компанія щодо дескридитації УГКЦ, як “ворога народу”, “слуги Затикану”, знаряддя “українського буржуазного націоналізму”. УГКЦ звинувачували у співпраці з нацистами. У травні 1945 року під контролем органів безпеки було сформовано ініціативну групу, яка мала агітувати за розрив унії з Ватиканом і підготувати умови для “самоліквідації” УГКЦ.

8—10 березня 1946 року відбувся Львівський собор, де під тиском Н КВС була скасована Брестська унія 1596 року і проголошено “возз’єднання УГКЦ з православ’ям і повернення назад до матірної руської церкви”.

Греко-католицька церква офіційно припинила своє існування. В 1949 році була ліквідована греко-католицька церква у Закарпатті. 1400 священиків і 800 монахів, що не признали рішення Львівського собору, були заслані в Сибір, 200 — було розстріляно. Наслідком цих заходів стало більш вороже ставлення до радянської влади значної частини населення, яке ще активніше стало підтримувати боротьбу УПА і ОУН проти сталінського режиму.

Збройний опір загонів УПА і підпілля ОУН. У другій половині 1945— 1946 років боротьба українських повстанців із радянськими органами державної безпеки і внутрішніх справ, військами і винищувальними батальйонами посилюється. З метою залякування населення радянська влада почала масові репресії і депортації в районах діяльності УПА. Щоб дискредитувати патріотів, створювали спеціальні загони, які переодягалися у форму УПА і грабували, ґвалтували та знищували українських селян. Повстанці вимушені були на терор відповідати терором. Знищували всіх, хто співпрацював з радянською владою. Фактично в Західній Україні йшла громадянська війна, яка привела до великих, невиправданих жертв серед українського народу. З весни 1947 року ОУН і УПА переходять до глибоко підпільної боротьби. У 1948 році була проведена чергова реорганізація УПА. Були створені самостійні відділи (боївки) чисельністю по 10—15 бійців. Збройні акції не припинилися, але їх кількість значно зменшилася. Якщо в 1947 році їх було 2068, в результаті яких було знищено 4404 чоловіки, то в 1948 році — 1387, в ході яких знищено 910 осіб.

У кінці 40-х років умови боротьби ОУН—УПА погіршали. Сталінська карально-репресивна машина нарощувала оберти. Повстанці несли величезні втрати. 5 березня 1950 року в одній із сутичок загинув командувач УПА Роман Шухевич. У червні 1950 року конференція ОУН прийняла рішення про децентралізацію УПА і передислокацію на Захід, де згодом були створені закордонні частини ОУН. І хоча окремі загони повстанців продовжували опір аж до середини 50-х років, ОУН і УПА перестали існувати в Україні як масові організації, їх сили були підірвані натиском радянської каральної машини і зневірою місцевого населення в можливість втілення за таких умов ідеї створення незалежної Української держави.

Ідеологічна реакція. Погіршення соціально-економічної ситуації, голод 1946—1947 років призвели, як це вже бувало раніше, до політико-ідеологіч-ного тиску. Для зміцнення керівництва в Україну з Москви було відряджено Л. Кагановича. В березні 1947 року його було затверджено першим секретарем ЦК КП(б)У. Як і в тридцяті роки, Каганович всі біди в Україні звів до націоналістичних проявів.

7 жовтня 1947 року політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову “Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнал “Звезда” і “Ленинград”. Розпочалася шалена кампанія проти українських діячів літератури, мистецтва, науки. У серпні 1947 року ЦК КП(б)У приймає постанову “Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР”. Гострій критиці піддавались праці М. Петровського, К. Гуслистого, М. Супруненката ін. В наступні роки в українському націоналізмі були звинувачені кіно-митці, письменники, поети. Всілякі прояви вірності традиціям українського народу, патріотизму підганялися під націоналізм. У липні 1951 року нищівної критики зазнав вірш В. Сосюри “Любіть Україну”.

За період з 1946 по 1951 рік було прийнято 13 партійних постанов, спрямованих на боротьбу з українським буржуазним націоналізмом.

8 повоєнні роки Україною прокотилися всі ідеологічні кампанії, започатковані в Москві: “ждановщина”, “лисенківщина”, “боротьба з космополітизмом”, антиєврейська кампанія.

5 березня 1953 року вакханалію тоталітарного режиму припинила смерть Сталіна. Боротьба за владу, що розпочалася в кремлівській верхівці, привела на владний олімп М. Хрущова, якого у вересні 1953 року обрали першим секретарем ЦК КПРС.

“Відлига”. Процес десталінізації розпочався вже влітку 1953 року. У червні відбулася зміна першого секретаря ЦК КПУ. Керівником республіканської партійної організації було обрано українця — О. Кириченка. Високі урядові посади вперше зайняли громадсько-політичні діячі української національності.

Важливим кроком десталінізації став XX з’їзд КПРС, який відбувся у 1956 році. На закритому засіданні з доповіддю про культ особи виступив М. Хрущов. Критика режиму особистої влади Сталіна позитивно вплинула на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні. Після з’їзду почалося болісне одужання безнадійно, на перший погляд, хворого суспільства. Цей період, за влучним визначенням І. Еренбурга, отримав назву “хрущовська відлига”.

У липні 1956 року було опубліковано постанову ІДККПРС “Про подолання культу особи і його наслідків”. Складовою частиною десталінізації була реабілітація жертв сталінського терору, ліквідація позаконституцій-них органів розправи, відновлення законності.

Але колективне керівництво, що прийшло до влади, незабаром втратило свою цілісність і фактично розкололося. Прибічникам М. Хрущова вдалося отримати верх. У червні 1957 року група В. Молотова, Г. Маленкова, Л. Кагановича, Д. Шепілова була звинувачена в антипартійній діяльності і спробі захопити владу. Особливо гостро критика сталінізму прозвучала на XXII з’їзді КПРС, де йшлося не тільки про злочини Сталіна, а й про злочини його активних помічників, у тому числі Л. Кагановича. Вперше громадськість почула правду про злочинну діяльність Л. Кагановича в Україні.

Політика десталінізації дала новий імпульс розвиткові економіки. Якщо в промисловості справи налагодилися, то сільське господарство, які раніше, залишалося в скрутному становищі. Тому перші заходи нового керівництва, спрямовані на піднесення економіки, стосувалися сільського господарства. Серед першочергових заходів слід назвати: підвищення заготівельних цін на сільськогосподарську продукцію, скасування заборгованості колгоспів перед державою за минулі роки, зменшення розмірів оподаткування колгоспників тощо. В 1954 році почалося освоєння цілинних земель Казахстану, Сибіру, Уралу, Північного Кавказу, активну участь в якому приймала українська молодь. На розв’язання зернової проблеми було спрямоване рішення про збільшення посівів кукурудзи, які вже в 1957 році займали 20 відсотків усієї посівної площі України. На перших порах це вирішило проблему кормів для тваринництва, але істотно скоротило посіви пшениці. У 1958 році були ліквідовані машинно-тракторні станції (МТС), а сільськогосподарська техніка передана колгоспам.

Нове керівництво СРСР не було послідовним в реформуванні сільського господарства. Як тільки економіка села дещо зміцніла, знову з’явились обмеження щодо особистих господарств колгоспників. У 1955 році встановлено податок з громадян, які тримали худобу в містах. За 1954 —1964 роки поголів’я великої рогатої худоби в підсобних господарствах громадян в Україні скоротилося на 14,4 відсотка.

Відчутними були реформи в промисловості, їх початок ознаменувався децентралізацією управління народним господарством. У квітні 1953 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла рішення про зменшення кількості союзних (з ЗО до 20) та союзно-республіканських (з 21 до 13) міністерств. Це значно розширило економічну самостійність союзних республік. Частка республіканської промисловості України зросла з 36 до 76 відсотків.

Навесні 1957 року Верховна Рада СРСР прийняла закон про ради народного господарства. Система галузевого, вертикального управління була замінена системою раднаргоспів, які здійснювали територіальне управління всіма галузями народного господарства у відповідних адміністративних економічних районах. В Україні було створено 11 раднаргоспів (у 1960 році — ще три). За цією реформою було ліквідовано 10 союзних і 15 союзно-республіканських міністерств. Відтепер майже вся промисловість республіки знаходилась у підпорядкуванні Ради Міністрів УРСР. Проте нова система управління породила таку проблему, як “місництво”, коли місцеві органи управління почали ставити свої інтереси вище республіканських. 26 грудня 1962 року було прийнято указ Президії Верховної Ради УРСР про укрупнення раднаргоспів: замість 14 в Україні було створено 7 економічних районів (Донецький, Київський, Львівський, Подільський, Придніпровський, Харківський і Чорноморський). У цьому ж році керівництво сільськогосподарським сектором економіки було також перебудоване за територіальним принципом. Але, якщо реформування промисловості спричинило ряд позитивних процесів, то реорганізація керівництва сільським господарством завершилася провалом. У 1963 році порівняно з 1958 роком продукція землеробства становила тільки 86 відсотків, тваринництва — 93 відсотки.

Певні кроки зробила держава у вирішенні ряду соціальних проблем. Відбулося скорочення робочого дня, зниження податків, підвищення пенсій і заробітної плати, ліквідація державних позик. Значною мірою вдалося зняти житлову проблему. Покращилося і становище селянства: ліквідована натуроплата, вперше сільські мешканці отримали паспорти.

Десталінізація сприяла і національному відродженню в Україні. У населення зріс інтерес до історії свого народу, до української мови і літератури. Почалося видання “Українського історичного журналу” та першої “Української Радянської Енциклопедії”. На розвиток української культури значно вплинуло покоління молодих митців, які отримали назву “шестидесятники”. Серед них були Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, В. Стус, І. Дзюба, В. Чорновіл та ін.

Але в своїй основі тоталітарний режим правління не був ліквідований. Наприкінці 1962 року почався наступ на “шестидесятників”, відновлюється русифікація української школи. Складовою частиною ідеологізації суспільства стала антицерковна кампанія. Якщо в 1958 році в Україні налічувалось 32 монастирі, то у середині 60-х років ‘їх залишилосьтільки 9. Великого розмаху набула кампанія проти церкви: 1960 року було закрито 747 церков, 1961 року —997, 1962року— 1144 церкви і молитовні будинки. Геноцид проти віруючих, який було започатковано у 30-ті роки, було завершено у 60-ті. Вже на початку 60-х років в Україні, як і в цілому в СРСР, відбувається загострення кризовихявищвусіхсферахекономіки. Прорахунки ваграрній політиці загострили продовольчу проблему. Значно зменшилось виробництво хліба, м’яса, молока, тваринного масла. Почалося скорочення темпів розвитку промисловості.

Все це неминуче вело до відновлення командно-адміністративної системи управління. М. Хрущов відновив практику одноособового керівнийтва, перестав рахуватись навіть з думкою членів Президії ЦК КПРС. Мабуть тому, так легко вдалося здійснити кремлівський переворот. У жовтні 1964 року М. Хрущов, який розірвав усі стосунки з партійно-державною бюрократією в результаті змови був усунений з посади першого секретаря ЦК КПРС. До влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л. Брежнєвим. На зміну “хрущовській відлизі” йшов “брежнєвсько-сусловський” неототалітаризм.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Тоталітарний режим не змінив своєї суті і у повоєнні роки. Але перехід до мирного життя потребував певної реорганізації конституційних органів влади і управління.

Вищі органи влади {управління. Вищим органом влади республіки залишалась Верховна Рада УРСР, перші післявоєнні вибори до якої відбулися у лютому 1947 року. Як і раніше, вибори залишалися фікцією, на одне депутатське місце балотувався лише один кандидат. Було підвищено віковий ценз для обрання до Верховної Ради України — до 21 року. У листопаді 1949 року було затверджено герб, гімн і прапор Української РСР. Але більшої самостійності чи незалежності Україні це не дало.

У роки десталінізації вживаються заходи до збільшення у Верховній Раді УРСР представництва робітників і українців. 11 лютого 1957 року Верховна Рада СРСР прийняла закон про розширення компетенції союзних республік. Верховна Рада УРСР отримала право самостійно вирішувати ряд важливих питань економічного характеру. У 1959 році Верховна Рада УРСР прийняла Закон про порядок відклику депутатів Верховної Ради і місцевих Рад, які не виправдали довір’я виборців. У березні 1946 року РН К СРСР було перетворено на Раду Міністрів СРСР, а наркомати — на міністерства. Аналогічні перетворення відбулися і в союзних республіках. Рада Міністрів УРСР стала вищим розпорядчим і виконавчим органом республіки. Для перших повоєнних років характерним було поєднання посад першого секретаря партії і голови уряду, що є характерним для тоталітарного режиму.

У роки десталінізації підвищилась роль Ради Міністрів УРСР, як органу центрального управління, міністерств — як органів галузевого управління. Останні були піддані значній реорганізації.

Перехід Криму до України. У 1954 році святкувалось 300-річчя возз’єднання України з Росією. З нагоди ювілею ЦК КПРС затвердив “Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654—1954рр.)”. Цей партійний документ давав офіційну концепцію історичного розвитку України. Головними положеннями були: “давньоруська народність створила Київську Русь”; “давньоруська народність — колиска трьох братніх народів”; “Переяславська Рада — акт возз’єднання України з Росією” тощо. Київська Русь у “Тезах” розглядалась як загальна держава росіян, білорусів і українців,

існування козацької Української держави взагалі не признавалося, боротьбу українського народу за відновлення державності названо “контрреволюцією”, а видатних українських державних діячів— М. Грушевського, В. Чинниченка, С. Петлюру — “агентами імперіалізму”. У зв’язку з 300-річчям возз’єднання Президія Верховної Ради СРСР 19 лютого 1954 року прийняла указ “Про передачу Кримської області із складу РСФРР до складу У РСР”. 26 квітня 1954 року було прийнято закон “Про передачу Кримської області із складу РСФРР до складу У РСР”. Передача, цілком справедливо, обґрунтовувалася спільністю економіки, територіальною близкі-стю та тісними господарськими і культурними зв’язками, що завжди існували між Україною і Кримом.

За свою історію Крим не раз змінював господарів. Спочатку його колонізували греки, потім в XIII ст. тут осіли татари. Та були на кримській землі й дружини київських князів, і загони запорізьких козаків. У квітні 1783 року Крим було приєднано до Російської імперії. Було утворено Таврійську область (згодом губернію), до складу якої входили три повіти південноукраїнських степів. У листопаді 1917 року Центральна рада проголосила, що Крим входить до УНР. В 1918 році в Криму була утворена Радянська Соціалістична Республіка Таврида. У жовтні 1921 року—Кримська АРСРу складі РСФРР. У травні 1944 року було здійснено геноцид проти кримських татар, їх насильно відправили на спецпоселення з забороною повертатися до Криму. Влітку 1945 року автономію Криму було скасовано і він став звичайною областю РСФРР. В лютому 1954 року Кримську область було передано до складу УРСР.

Місцеві органи влади і управління. В перший повоєнний рік відновили свою діяльність місцеві Ради депутатів трудящих, вибори до яких відбулися 21 грудня 1947 року. Як і раніше, місцеві Ради залишалися сліпими виконавцями волі партійних органів.

В роки десталінізації намітилася певна демократизація діяльності Рад. Але “дозвіл” на демократизацію, знову ж таки,давата партія. 22 січня 1957 року була прийнята постанова ЦК КПРС “Про поліпшення діяльності Рад депутатів трудящих і зміцнення їх зв’язків з масами”, яка була спрямована на зміцнення самостійності, ділової активності Рад, розширення їхніх прав у господарчій сфері тощо.

Правове становище місцевих Рад у нових умовах регламентували прийняті 31 травня 1957 року Президією Верховної Ради УРСР положення про обласні, районні, міські і районні в місті, селищні і сільські Ради депутатів трудящих УРСР. В них чітко визначилось правове становище кожної ланки Рад в системі місцевих органів державної влади, її роль в здійсненні завдань державного, господарського і соціально-культурного будівництва.

Головною формою діяльності Рад була сесія. Сесії сільських, селищних, міських і районних Рад скликались не менше шести разів на рік, сесії обласних і міських Рад (в містах з районним поділом) — не менше чотирьох разів нарік.

Положення розширювали компетенцію виконкомів місцевих Рад у вирішенні ряду питань місцевого життя.

Одночасно с положеннями про місцеві Ради було прийняте “Положення про постійні комісії місцевих Рад депутатів трудящих УРСР”, яке значно підвищило роль постійних комісій в місцевому управлінні. Роботі по удосконаленню діяльності місцевих Рад було завдано шкоди рішенням, яке було прийняте в грудні 1962 року, про поділ обласних Рад за виробничою ознакою на сільські і промислові.

ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ

Уже в вересні 1945 року було відновлено в повному обсязі діяльність цивільних судів всіх інстанцій.

10 жовтня 1948 року приймається Положення про вибори народних суддів. Відтепер вони мали обиратися громадянами на три роки. Положення підвищило до 23 років віковий ценз для кандидатів в народні судді та народні засідателі.

Покращенню діяльності народних судів сприяло Положення про дисциплінарну відповідальність суддів від 15 липня 1948 року. До цього дисциплінарні стягнення на суддів покладалися в адміністративному порядку (їх накладали міністр, начальники обласних управлінь юстиції та голови обласних та крайових судів). За новим Положенням в УРСР засновувалися спеціальні колегії в дисциплінарних справах при обласних і Верховному судах з членів відповідних судів. Ці колегії набували права накладати стягнення на суддів. Загальне керівництво судовою системою, як і раніше, здійснював Мінюст УРСР.

Відразу після смерті Сталіна були ліквідовані інструменти масового терору і репресій — воєнні трибунали військ МВС і Особлива нарада МВС, яка мала право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання та ув’язнення. Трохи пізніше, улютому 1957 року, були ліквідовані транспортні суди.

Утравні 1956 року приймається ряд актів, спрямованих на розширення прав обласних судів і Верховного суду УРСР. Були створені президії обласних судів і Президія Верховного Суду республіки. Ця реформа зробила непотрібною діяльність Мінюсту СРСР, і Мінюст УРСР став союзно-республіканським органом. В зв’язку з цим скасовуються обласні відділи юстиції.

Обласні суди отримали право здійснення контролю за всією діяльністю народних судів. На них покладалося також керівництво нотаріальними конторами. 12 лютого 1957 року Верховна Рада СРСР прийняла нове Положення про Верховний Суд СРСР, згідно з яким Верховний Суд отримав право законодавчої ініціативи. Він отримав право нагляду за судовою діяльністю судових органів Союзу РСР, а також судових органів союзних республік. Положення визначило, що до складу Верховного Суду СРСР входять: пленум Верховного Суду, Судова колегія з цивільних справ, Судова колегія з кримінальних справ, Воєнна колегія.

Реорганізація судової системи в Україні була завершена прийняттям 25 грудня 1958 року Основ законодавства про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік та Закону про судоустрій УРСР від ЗО червня 1960 року. Ці акти внесли принципові зміни в побудову системи народних судів. Замість дільничних народних судів вводився єдиний народний суд району чи міста, який тепер обирався на 5 років. Народні засідателі обиралися на два роки на загальних зборах робітників і службовців.

На зміцнення правового становища прокуратури було спрямоване Положення про прокурорський нагляд в СРСР від 24 травня 1955 року. На відміну від Положення 1933 року нове Положення чітко визначило завдання, права і обов’язки, форми і методи діяльності прокурорів. За Положенням органи прокуратури на місцях мали здійснювати нагляд за законністю, незалежно від впливу місцевих органів влади.

Але в практичній діяльності органи влади і партійні органи дуже часто використовували “телефонне право”, що зводило нанівець декларовану незалежність прокурорських органів від горизонтальної влади.

Перші роки десталінізації характеризувалися реорганізацією органів державної безпеки і внутрішніх справ.

У 1953 році Міністерство державної безпеки і Міністерство внутрішніх справ були, як і в 30-ті роки, знову об’єднанні в одне міністерство. Але після арешту Берії органи державної безпеки знову виокремлюються. При Раді Міністрів було створено Комітет державної безпеки СРСР.

У 1960 році ліквідується міністерство внутрішніх справ СРСР і керівництво органами внутрішніх справ повністю передається міністерствам внутрішніх справ союзних республік. 5 вересня 1962 року вони були перейменовані в міністерства охорони громадського порядку, але ненадовго — в 1966 році їм була повернута колишня назва. Місцеві органи внутрішніх справ були передані у підпорядкування Радам та їх виконкомам. Таким чином, на місцях відновлювався принцип подвійного підпорядкування органів внутрішніх справ.

Реорганізація органів внутрішніх справ була завершена прийняттям у 1962 році Положення про міліцію.

Значну допомогу правоохоронним органам надавали органи громадської самодіяльності — товариські суди і народні дружини. В 1961 році приймається Положення про товариські суди. Діяльність народних дружин регламентувалася постановою Ради Міністрів УРСР “Про участь трудящих в охороні громадського порядку в країні” від 2 березня 1959 року.

ПРАВОВА СИСТЕМА

Адміністративно-командна система з її жорстокою централізацією досить швидко перевела правову систему на рейки мирного часу. У перші повоєнні роки зберігається тенденція пріоритету союзного законодавства, а в багатьох випадках союзні закони приймаються як закони прямої дії. Нормою правотворчості стало прийняття спільних з партійними органами нормативних актів у найбільш важливих сферах суспільного життя. Продовжується посилення праворегулюючоїролі вищих органів партії.

11 лютого 1957 року Верховна Рада СРСР прийняла закон, який по-новому перерозподілив компетенцію в сфері законодавства між Союзом РСР і союзними республіками. Згідно цього закону у віданні Союзу РСР зберігалось встановлення основ законодавства в судоустрої і судочинстві, основ цивільного і кримінального законодавства, а у відання союзних республік передавалось прийняття законів про устрій судів, цивільних, кримінальних і процесуальних кодексів.

Прийняття даного закону фактично започаткувало новий етап кодифікації загальносоюзного і республіканського законодавства, основою якої став принцип органічної єдності в розвитку союзної і республіканської державності, оскільки область законодавчої діяльності є однією з найбільш характерних областей діяльності держави. Але ця позитивна риса кодифікації стала водночас і негативною. Уся кодифікаційна самостійність республік зводилася до вироблення кодексів, які б строго відповідали змісту загальносоюзних основ.

Цивільне право. Перехід до мирного будівництва потребував розвитку цивільного обігу. 14 грудня 1947 року приймається постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) про грошову реформу, яка скасувала карткову систему. Була ліквідована комерційна торгівля і запроваджувався продаж товарів за єдиними державними цінами. Але реформа знецінила трудові заощадження громадян, оскільки роздрібні ціни збільшилися майже втричі.

Серйозні зміни відбулися в житловому праві. З метою прискорення відбудови житлового фонду Президія Верховної Ради СРСР 26 серпня 1948 року прийняла указ “ Про право громадян на купівлю та будівництво індивідуальних житлових будинків”. Згідно з указом, кожний громадянин міг купити чи побудувати в місті або за його межами з правом особистої власності одно або двоповерховий дім не більше, ніж на 5 кімнат. Земля під забудову відводилася в безстрокове користування.

Неоднозначною була житлова політика держави в роки десталінізації. З одного боку, указ Президії Верховної Ради СРСР від 10 вересня 1953 року скасував адміністративне виселення з будинків державних підприємств, установ і організацій робітників і службовців, які припинили з ними трудові відносини. Запроваджувався судовий порядок виселення. З іншого боку, обмежується право особистої власності на житло. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 18 червня 1958 року встановив, шо загальна житлова площа в будинках, які будують громадяни з правом особистої власності, не може перевищувати, як правило, 60 кв.м.

З розширенням прав союзних республік збільшується кількість об’єктів права державної власності. Частина фонду цієї власності спрямовувалась на посилення колгоспів. З метою зближення державної і кооперативної власності МТС були ліквідовані, а їх техніка вводилась у цивільний обіг. Колгоспи набули права купувати сільськогосподарську техніку.

Була введена нова форма соціалістичної власності — власність громадських організацій.

Розвиток майнових і пов’язаних з ними особистих відносин, що регулювались окремими нормативними актами, настійливо потребував узагальнення цих актів, приведення їх в систему. Після прийняття Закону від 11 лютого 1957 року, в відповідності з яким видання Цивільного кодексу було віднесено до компетенції союзних республік, в Україні розпочалася підготовка до кодифікації цивільного законодавства.

18 червня 1963 року Цивільний кодекс УРСР було затверджено Верховною Радою УРСР. Він складався з восьми розділів: загальні положення; право власності; зобов’язувальне право; авторське право; право на відкриття; винахідницьке право; спадкове право; правоздатність іноземців і осіб без громадянства, застосування цивільних законів іноземних держав, міжнародних договорів і угод.

Сімейне право. В 1953 році була ліквідована заборона шлюбів між громадянами СРСР і іноземцями. У цьому ж році Президія Верховної Ради УРСР внесла зміни до Кодексу законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР, які передбачали обов’язок батьків утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття.

Трудове право. Перехід до мирної праці дав можливість відмовитися від методів трудового регулювання, характерних для воєнного часу.

Перш за все, були ліквідовані трудові мобілізації і поновлена система організованого набору робочої сили на підставі договорів господарчих організацій з колгоспами і колгоспниками. Постанова Ради Міністрів УРСР від 21 серпня 1948 року рекомендувала заключати трудові договори терміном не менше двох років. Ще до цього, 4 лютого 1947 року Рада Міністрів УРСР прийняла постанову про поновлення колективних договорів між адміністрацією підприємства і комітетами профспілок.

Кримінальна відповідальність за самовільне залишення підприємств і установ, а також за прогули без поважної причини була скасована тільки 23 квітня 1956 року.

Поступово поновлювались довоєнні норми, які регулювали робочий час. Були скасовані щоденні трьохгодинні понаднормові роботи. З ЗО червня 1945 року відновлюються чергові та додаткові відпустки, розпочинається видача грошової компенсації за відпустки, які не були використані у війну.

У роки десталінізації відбувається подальша демократизація трудового права. З 1957 року було відновлено право робітника з власного бажання припинити роботу, попередивши про це адміністрацію за два тижні до вказаного ним терміну залишення роботи.

13 грудня 1956 року Президія Верховної Ради СРСР видає указ “Про посилення охорони праці підлітків”, яким заборонялося приймати на роботу підлітків, яким не виповнилося 16 років. Відповідні зміни були внесені до Кодексу законів про працю УРСР.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 березня 1956 року було про-, ведено скорочення робочого дня у передвихідні і передсвяткові дні на дві години.

З 1958 року більша частина підприємств і установ переводиться на семигодинний робочий день. У 1960 році в цьому режимі працювали уже всі підприємства і установи. Для робітників, зайнятих на підземних роботах, встановлювався шестигодинний робочий день.

Нарешті відбулися зміни у пенсійному законодавстві. 14 липня 1956року Верховна Рада СРСР приймає закон “Про державні пенсії”. Закон встановлював порядок призначення і виплати пенсій по старості, інвалідності, при втраті годувальника, а також військовослужбовцям і їх сім’ям. Право на пенсію за старістю мали чоловіки — при досягненні ними віку 60 років та при стажі роботи не менше 25 років, жінки — при досягненні ними 55 років та при стажі роботи не менше 20 років. Для осіб, які працювали на підземних роботах, або в інших тяжких умовах ці показники знижувалися.

Важливу роль у покращенні життєвого рівня населення відіграло Положення про підмогу за державним соціальним страхуванням, затверджене Радою Міністрів СРСР від 22 січня 1955 року. На підвищення ролі профспілкових органів в трудовому регулюванні було спрямоване Положення про права фабричного, заводського, місцевого комітету профспілки, затверджене Президією Верховної Ради СРСР від 15 липня 1958 року.

Колгоспне право. Завдання підвищення виробництва сільськогосподарської продукції вимагали вдосконалення норм колгоспного права.

Більшість нормативних актів, шо приймаються у цей час, були спрямовані на покращення організації та діяльності колгоспів.

Але вдосконалення колгоспного ладу пішло по хибному шляху. Влітку 1950 року розпочався широкий рух за об’єднання дрібних колгоспів. До кінця 1950 року їх кількість в УРСР зменшилася до 42 відсотків.

Як і раніше, колгоспники не мали паспортів, що надавало їх праці примусового характеру. Знаряддям залежності колгоспів від держави залишалися МТС. Тільки в 1958 році МТС були реорганізовані в РТС, які вже не були власниками сільськогосподарської техніки. Ця техніка була розпродана колгоспам за досить високу ціну. Внаслідок реорганізації МТС обов’язкові поставки сільгосппродукції були скасовані. Встановлювалась єдина форма заготівки сільгосппродукції — закупка її у колгоспів. Були

підвищені заготівельні та закупівельні ціни на основні сільськогосподарські продукти.

З 1958 року почала впроваджуватися грошова оплата праці колгоспників. В цьому ж році колгоспники нарешті отримали паспорти. У 1959 році розпочалася чергова кампанія проти особистого господарства колгоспників. Знову скорочувалися розміри присадибних ділянок, кількість худоби у приватному користуванні тощо.

Кримінальне право. Розвиток кримінального права в перший повоєнний період характеризувався скасуванням норм воєнного часу. В ознаменування перемоги Президія Верховної Ради СРСР 7 липня 1945 року прийняла указ “ Про амністію в зв’язку з перемогою над гітлерівською Німеччиною”. Були звільнені від відбуття покарання особи, засуджені до позбавлення волі терміном до 3 років. Від відбуття покарання повністю звільнялись особи, засуджені за злочини, пов’язані з умовами воєнного часу, а також умовно. Наполовину скорочувався термін покарання для осіб, засуджених на термін більше 3 років.

Наступна амністія була оголошена 27 березня 1953 року. Від відбуття покарання звільнялись особи, засудженні до позбавлення волі на термін до 5 років, чоловіки — старші 55 років, жінки — старші 50 років, неповнолітні — до 18 років, а також особи з невиліковуваними хворобами. Засудженим на термін більше 5 років покарання скорочувалося наполовину. Важливе значення мала амністія громадян, які співпрацювали у роки війни з німцями (вересень 1955 року). Адже чимало українців, особливо мешканців західних областей, нерідко безпідставно звинувачених у “по-сібництві ворогові”, було вислано в Сибір або інші віддалені райони СРСР. Тоді ж були достроково звільнені німецькі військовополонені, засуджені радянським судом за вчинені ними у роки війни злочини.

26 травня 1947 року приймається Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про відміну смертної кари”. За злочини, що передбачали смертну кару, вона замінювалась позбавленням волі на 25 років у виправно-трудових таборах. Проте незабаром указом від 12 січня 1950 року смертна кара була відновлена до зрадників Батьківщини, шпигунів, диверсантів.

Більш жорстокими стають кримінальні норми, спрямовані на боротьбу зі злочинами проти життя, здоров’я, свободи, гідності особи, проти соціалістичної особистої власності.

Десталінізація принесла звуження сфери кримінальної відповідальності. Більше уваги став звертати законодавець на запобігання злочинності. Разом з тим законодавець посилив покарання за злочини проти життя. ЗО березня 1954 року приймається указ Президії Верховної Ради СРСР “Про посилення кримінальної відповідальності за навмисне вбивство”, яким було відновлено застосування смертної кари до навмисних вбивць.

У відповідності з законом від 11 лютого 1957 року, 25 грудня 1958 року приймаються Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, які складалися з чотирьох розділів, що містили 47 статей. Основи визначали завдання і основи кримінальної відповідальності, порядок дії кримінальних законів в часі та просторі, розкривали зміст злочину, встановлювали перелік покарань, порядок їх призначення тощо. Фактично, Основи містили в собі загальну частину кримінального кодексу.

28 грудня 1960 року Верховна Рада УРСР затвердила Кримінальний Кодекс УРСР. До нього повністю увійшли союзні Основи, Закон про кримінальну відповідальність за державні злочини і Закон про кримінальну відповідальність за воєнні злочини.

Найважливішими положеннями цього кодексу були:

· відмова від принципу аналогії в кримінальному праві;

· проголошення вини єдиною підставою кримінальної відповідальності;

· підвищення віку кримінальної відповідальності до 16 років, а за тяжкі злочини до 14 років;

· положення про те, що закон, котрий усував чи пом’якшував караність дії, набував зворотньої сили, а закон, який встановлював караність дії чи посилював її, зворотньої сили не мав;

· зменшення кількості суспільне небезпечних діянь, які закон кваліфікував як злочинні;

· зменшення видів покарань;

· оголошення смертної кари виключною мірою покарання;

· зниження максимального, з 25 до 15 років, терміну позбавлення волі;

· відновлення практики умовного засудження;

· призначення покарання лише за вироком суду;

· індивідуалізація покарання;

· посилення боротьби з рецидивною злочинністю.

В цілому головні положення Кримінального кодексу УРСР 1960 року говорили про значну демократизацію кримінальної політики держави.

Процесуальне право. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 вересня 1945 року була скасована широка підсудність справ військовим трибуналам. У 1953 році була ліквідована Особлива нарада, орган, який мав _ право на позасудову репресію. Згодом відміняються постанова ЦВКСРСР від 1 грудня 1934 року про порядок ведення справ “щодо підготовки і здійснення терористичних актів” та постанови від 14 вересня 1937 року про зміни в кримінально-процесуальних кодексах, за якими не дозволялися касаційні скарги у справах про шкідництво, терор та диверсії.

В зв’язку з затвердженням у 1955 році Положення про прокурорський нагляд були внесені відповідні зміни у чинне кримінально-процесуальне законодавство. Важливим актом у галузі кримінального судочинства стати Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік, прийняті 25 грудня 1958 року. Вони складатися з 6 розділів. У відповідності з Основами 28 грудня 1960 року Верховна Рада УРСР затвердила Кримінально-процесуальний кодекс УРСР.

Головними складовими частинами КПКУРСР були положення:

· про порушення кримінальної справи;

· дізнання і попереднє слідство;

· про провадження справ у суді першої інстанції;

· про провадження справ у касаційній і наглядовій інстанціях;

· про виконання вироків, ухвал і постанов суду;

· про застосування примусових заходів медичного характеру. Десталінізапія поставила на порядок денний питання про політичну,

юридичну та громадську реабілітацію незаконно репресованих, для чого було створено біля 100 комісій, які мали право реабілітації та помилування. За роки своєї діяльності вони відновили чесне ім’я сотням тисяч не-винно засуджених. До кінця 50-х років органами КДБ і прокуратури України було переглянуто майже 5,5 млн справ, які перебували на обліку репресивних органів. З цього обліку знято 58 відсотків справ.

Ці цифри свідчать про жахливий масштаб репресій, а з іншого боку — про обмеженість реабілітаціїїх жертв. Не розглядалися справи репресованих 20 — початку 30-х років, учасників ОУН—УПА. Поза процесом реабілітації залишилися майже всі, хто був так чи інакше пов’язаний з націоналізмом.

Парадоксом даної кампанії було те, що процес реабілітації жертв сталінських репресій супроводжувався новими політичними репресіями. Протягом 1954—1959 років в Україні було притягнуто до судової відповідальності за “антирадянську діяльність” близько 3,5 тис. чоловік.

Відповідні зміни відбулися в цивільно-процесуальному законодавстві. Законодавство про цивільне законодавство складалося із прийнятих 8 грудня 1961 року Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік та виданого у відповідності з ними у липні 1963 року Цивільно-процесуального кодексу УРСР.

ЦПК УРСР встановлював загальні положення цивільного судочинства; містив норми про осіб, які беруть участь у справі, їх права і обов’язки; про провадження в справах у судах першої інстанції, касаційній та наглядній інстанціях; визначив виконання судових рішень; цивільні процесуальні права іноземних громадян і осіб без громадянства; містив норми про позови до іноземних держав, судові доручення і рішення іноземних судів; визначав порядок розгляду справ у зв’язку з міжнародними договорами та угодами.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Друга світова війна дощенту зруйнувала все господарство України, відкинувши її населення до первісного становища. Надії народу на демократизацію суспільно-політичного ладу не справдилися. Тоталітарний режим, використаний в роки війни для організації опору зовнішньому ворогові, знову спрямовується проти власного народу.

Посилюється тенденція зрощення партійного і державного апарату, що особливо яскраво проявлялося в законодавчому процесі.

Незважаючи на те, що московське керівництво послідовно проводило боротьбу з українським національно-визвольним рухом, для повоєнної України ситуація не була категорично негативною. Високий міжнародний авторитет України дозволив їй стати членом ООН, а також інших міжнародних організацій.

З десталінізацією розпочався процес демократизації державно-правового життя. Але процес цей не був послідовним. З одного боку, намагання поліпшити життя людей, розширити їх права, а з іншого — посилення ролі партії, зміцнення командно-адміністративної системи управління. Спроби реформ наштовхувалися на монолітну єдність партійно-державницького соціалізму. Але поступово підвищувалася свідомість передової частини суспільства, що стало основою подальшої боротьби за демократизацію суспільства.

В Україні було здійснено ряд заходів щодо реорганізації системи центрального у правління, створено союзно-республіканські міністерства. Скоротилися штати адміністративно-управлінського апарату.

Посилився контроль за діяльністю суду, прокуратури, органів державної безпеки. В розглянутий період встановленням радянської влади в Закарпатті закінчився процес зібрання українських земель в єдиній соціалістичній державі. Включення Криму до складу України породило згодом ряд проблем. Незважаючи на територіальну і етнічну спорідненість України і Криму, півострів був ще й історичною батьківщиною кримських татар, яких Сталін депортував звідти в 1944 році. Крім того, за даними перепису 1959року в Криму проживало близько 860 тис. росіян і лише 250 тис. українців. Ця обставина з часом надзвичайно ускладнила політичну ситуацію в Криму, яку на свою користь використовували і використовують різні політичні сили Росії і України.

Всі ці та інші проблеми надавали державно-правовому життю тих років суперечливого і складного характеру.

Позитивні зміни торкнулися і правової системи. З 1957року почалася друга, за всю історію радянської влади, кодифікація права. Вводився новий принцип кодифікації: спочатку приймалися загальносоюзні Основи законодавства СРСР і союзних республік, а вже потім, в розвиток цих Основ, в союзних республіках розроблялися та приймаєшся кодекси.

Завдяки кодифікації в УРСРбули прийняті Закон про судоустрій УРСР (1959р.), Кримінальний кодекс УРСР (1960р.), Кримінально-процесуаІІьний кодекс УРСР (1969р.), Цивільний кодекс УРСР (1963р.), Цивільно-процесуальний кодекс УРСР (1963р.), а також багато інших важливих нормативних актів, які сприяли удосконаленню правової системи.

І хоча реформи М. Хрущова були непослідовними, не змогли змінити відносин власності, політичну систему, унітарний характер Союзу РСР, все ж вони відкривали перспективу майбутнього оновлення суспільства.

Рекомендована література

1. Баран В.К. Україна після Сталіна. Нариси історії 1953—1985,—Львів, 1992.

2. История государства и права Украинской ССР/Отв. ред. Б.М. Бабий,— К., 1976.

3. ІсторіядержавиіправаУкраїни:У2ч./Заред.А.Й. Рогожина,— К., 1996.—

4.2.

4. Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. —Львів, 1996.

5. Історія України. Нове бачення: У 2 т. / За заг. ред. В.А. Смолія. — К., 1996. — Т.2.

6. Турченко Ф., Панченко П., Тимченко С. Новітня історія України: У 2 ч.— К., 1995.-4.2.

7. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т. — К., 1986. — Т. 2.

8. Шляхами віків: довідник з історії України.— К., 1993.

9. Khrushev Sergei. Khrushevon Khrushev.— Boston, 1990.

Розділ XVIII

Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 592; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 36 37 38 39 404142 43 44 45 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!