ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НА ПЕРШОМУ ЕТАПІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ



Приєднання Західної України до Української РСР. Відразу ж після вторгнення німецьких війську Польщу населення Західної України почало створювати місцеві органи народної влади і управління. В волостях і селах такими органами стали селянські комітети, а у містах і повітах — тимчасові управління.

Після приходу Червоної Армії постановою Військової ради Українського фронту від 3 жовтня 1939 року для координації діяльності місцевих органів влади і управлін-ня були створені обласні управління у Львові, Луцьку, Станіславі і Тернополі. 4 жовтня Львівське обласне тимчасове управління звернулося до тимчасових управлінь Тернополя, Станіслава і Луцька з відозвою скликати Народні Збори Західної України, щоб вирішити питання “про приєднання до великого Радянського Союзу, про з’єднання земель українських”. Було створено комітет з організації виборів до Народних Зборів Західної України. Вибори призначалися на 22 жовтня, а скликання Народних Зборів — на 26 жовтня 1939 року. Одночасно було затверджене “положення про вибори до Українських Народних Зборів Західної України”, яке фактично мало силу Закону. Цей акт забезпечував населенню реальну можливість прийняти участь у виборах на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Всі повнолітні громадяни незалежно від расової та національної приналежності, віросповідання, статі, освітнього і майнового цензу, соціального становища, цензу осілості володіли активним і пасивним виборчим правом.

Тимчасовими управліннями було створено 1495 виборчих округів і 5858 виборчих дільниць. У виборах взяли участь 4433997 чоловік, що склало 92,83 відсотка від загальної кількості зареєстрованих виборців.

За своїм змістом вибори носили характер плебісциту, оскільки мали відповісти на питання, якою бути владі Західної України — буржуазною чи радянською. Вибрали радянську. Серед депутатів 28 відсотків становили робітники, 52 відсотка — селяни, 18 відсотків — інтелігенція.

26 жовтня 1939 року в приміщенні Львівського оперного театру відкрилися Народні Збори Західної України. 27 жовтня Народні Збори затвердили Декларацію про державну владу в Західній Україні, в якій зазначалося: “Віднині вся влада в Західній Україні належить трудящим міста і села в особі Рад депутатів трудящих”. Одночасно була затверджена Декларація з проханням до Верховної Ради Союзу РСР при йняти Західну Україну до складу СРСР з приєднанням до УРСР з тим, щоб “з’єднати український народ в єдиній державі, покласти край віковому роз’єднанню українського народу”.

28 жовтня одноголосно була прийнята Декларація про конфіскацію земель поміщицьких, монастирських і великих урядовців, а також Декларація про націоналізацію банків і великої промисловості Західної України.

На заключному засіданні Народні Збори обрали 66 депутатів і Повноважну комісію, якій доручили від імені Народних Зборів просити Верховну Раду СРСР про включення Західної України до складу СРСР з приєднанням її до УРСР.

1 листопада 1939 року Верховна Рада СРСР задовольнила прохання Народних Зборів і запропонувала Верховній Раді УРСР прийняти Західну Україну до складу Української РСР. Верховна Рада УРСР, яка працювала 13—15 листопада 1939 року, прийняла рішення про прийняття Західної України до складу Української РСР. Відтепер на територію Західної України поширювалося чинне законодавство СРСР і УРСР.

На території Західної України було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області. 17 січня 1940 року указом Президії Верховної Ради УРСР ліквідується старий адміністративно-територіальний поділ на повіти і волості, а натомість були створені райони за зразком УРСР. На початок лютого 1940 року на Західній Україні були організовані 83 міськради, 199 рад, 89 селищних і 4944 сільських Рад.

Наказом Наркомюсту УРСР від 26 грудня 1939 року в Західній Україні були створені обласні управління НКЮ, обласні і народні суди.

У вересні—жовтні 1940 року завершився процес формування колегій адвокатів, органів державного нотаріату, міліції, прокуратури. Формування органів радянської влади відбувалося у повній відповідності з тією системою, що існувала в СРСР. Окрім того, на більшість утворених посад відряджалися тимчасово або на постійну роботу спеціалісти з УРСР, як правило, члени більшовицької партії.

Приєднання Південної Бессарабії і Північної Буковини до складу УРСР. 28—30 червня 1940 року Червона Армія зайняла територію Бессарабії і Північної Буковини. Політоргани Червоної Армії почали організовувати створення тут місцевих органів влади: робітничих і селянських комітетів. Було проведено ряд організаційних заходів по впровадженню на території Бессарабії і Північної Буковини радянської влади. Проголошується 8-годинний робочий день, проводяться вибори до місцевих органів влади — повітових, міських, волосних і сільських рад. У липні 1940 року до

Москви було відряджено делегацію трудящих краю з проханням возз’єднатися з Українською РСР.

2 серпня 1940 року Верховна Рада СРСР прийняла Закон “Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР”. Решта території Бесса-рабії відійшла до складу Молдавської РСР. 7 серпня за приєднання до УРСР земель були створені дві області: Чернівецька та Акерманська, яка в грудні 1940 року була перейменована в Ізмаїльську (остання у 1954 році була ліквідована і введена до складу Одеської області). 15 серпня 1940 року Президія Верховної Ради СРСР видала укази “Про націоналізацію землі на території північної частини Буковини” і “Про націоналізацію банків, промислових і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту та засобів зв’язку північної частини Буковини”.

Після возз’єднання Західної України і Північної Буковини з Українською РСР населення України зросло до 41 млн чоловік.

В роки, після приєднання нових земель до У РСР, на них відбулися певні позитивні зрушення. Поліпшилося медичне обслуговування, освіта, були націоналізовані промислові і торгівельні підприємства, які раніше контролювалися переважно поляками та євреями, були експропрійовані землі великих землевласників. Проте все це здійснювалося за зразком Східної України, без врахування відмінностей в духовному і економічному житті.

Кадри, що прибули сюди із східних областей, не знали місцевих особливостей і допустили ряд помилок у галузі податкової політики, хлібозаготівель, а особливо колективізації, до якої вони приступили у 1940 році, використовуючи досвід Східної України. Тобто у селян відбирали землю, усуспільнювали худобу, реманент тощо. За 1939— 1940 роки були репресовані, головним чином депортовані без суду і слідства, близько 10 відсотків населення Західної України. На листопад 1940 року із цих районів виселили, за неповними даними, 1 млн 173 170чол. Багато років був оповитий таємницею розстріл 21 857 офіцерів польської армії, які здалися в полон Червоної Армії. Нині встановлено, що 3897 чоловік, зокрема, убиті під Катинню, 6295 — у Калінінській (Тверській) області, 4403 — неподалік від Харкова. Місце поховання ще 7262 розстріляних польських офіцерів не відоме.

До цього слід додати, що після початку другої світової війни в тилові райони СРСР до вересня 1941 року було заслано понад 389 тисяч поляків, які перебували там в основному в таборах і в’язницях.

Отже, жителі західноукраїнських земель як українці, так і поляки та представники інших національностей відчули на собі наслідки пакту про ненапад між Сталіним і Гітлером. 1 хоча в економічному, політичному і культурному житті Західної України були певні досягнення, про що йшлося вище, в цілому вони значною мірою зводилися нанівець політикою сталінізму.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Аналіз державного ладу в розглядуваний період включає в себе характеристику Української самостійної держави, яку було проголошено у червні 1941 року у Львові, характеристику німецького і румунського окупаційних режимів і зміни в органах державної влади і управління СРСР і УРСР.

Українська самостійна держава. Ще до початку війни Німеччини з СРСР один із лідерів ОУН — Степан Бандера — став автором ідеї здобуття незалежності України шляхом використання для цього умов війни. Історичний досвід показав, що без власних збройних сил годі було говорити про незалежність. Спираючись на підтримку ідеолога нацистської партії Ро-зенберга, Бандері вдалося отримати згоду гітлерівського командування про створення у складі німецьких військ українського збройного з’єднання “Легіон українських націоналістів”, який мав два підрозділи — “Нахтігаль” і “Роланд”. Німці планували використати їхудиверсійнихцілях, але Бандера вбачав у них основу майбутньої української армії.

Гітлерівське командування не мало єдиної думки про майбутнє України. Частина нацистських керівників (Розенберг, Канаріс) передбачала створення самостійної Української держави під протекторатом Німеччини з метою використання українців в боротьбі з більшовиками. Друга частина (Борман, Гебельс), яку підтримував і Гітлер, відносила слов’ян до другого сорту і стояла за знищення українців і заселення українських земель німецькими колоністами.

ЗОчервня 1941 року в щойно захопленому Львові без узгодження з німцями ОУН-Б проголосила відновлення Української самостійної держави. Було створено уряд — Українське державне правління, який очолив Ярослав Сте-цько. Вищим органом держави стала Українська Національна Рада, на чолі з колишнім головою уряду ЗУНР Левицьким. Цю державу благословив авторитетний митрополит греко-католицької церкви Андрій Шептицький. Бандера і його прибічники розраховували на те, що німецьке командування скоріше визнає Українську державу, ніж піде на конфронтацію з українцями на початку війни. Але німецьке командування прореагувало на цей факт вороже. С. Бандеру і Я. Стецька викликали до Берліна і поставили умову негайно скасувати рішення про утворення Української держави. Після відмови зробити це, С. Бандеру, Я. Стецька і понад 300 їхніх прибічників (членів ОУН-Б) було заарештовано і кинуто до концтабору “Зак-сенгаузен”.

Ужовтні 1941 року члени ОУН-М намагались відновити діяльність Української Національної Ради у Києві. Але гітлерівці жорстоко розправилися з ініціаторами і цієї акції. 40 членів ОУН-М було розстріляно.

Ця відчайдушна спроба відродження української державності знову показала пагубність орієнтації на підтримку визвольної боротьби зовнішніми силами.

Бандерівці, збагнувши, що Німеччина розглядає Україну лише як колонію, перейшли до партизанської боротьби з гітлерівцями. Вже наприкінці 1942 року численні партизанські загони, якими керували оунівці, об’єдналися в Українську Повстанську Армію (УПА). її командиром став офіцер реформованого “Нахтігалю” Роман Шухевич. Він зумів створити професійну партизанську армію, яка фактично контролювала майже всю територію Західної України. В 1943—1944 роках під контролем У ПА на Волині була проголошена Колківська Республіка, де функціонувала українська цивільна та військова влада. Німці боялися потикати в цей район навіть носа.

Програма боротьби УПА спрямовувалась як проти фашистів, так і проти більшовицького режиму. Коли розпочався наступ Червоної Армії на захід, УПА вступає в сутички з радянськими військами.

У серпні 1944 року за ініціативою ОУН-Б під Самбором таємно зібралися делегати різних політичних партій (за винятком ОУН-Б) і представники східних українців і утворили Українську Головну Визвольну Раду, головним завданням якої була боротьба за самостійну Україну.

В тилу Червоної Армії розгорнулася справжня партизанська війна. У селах поряд з Радами нелегально діяли національно-державні структури ОУН (кущові, районні, окружні, крайові проводи), які опирались на УПА. За офіційними даними оунівці вчинили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, знищили біля ЗО тис. партійних і радянських робітників, а також військовослужбовців. Це, в свою чергу, призвело до масових репресій НКВС проти західноукраїнського населення. Знову жтаки, за офіційними даними, до Сибіру було депортовано 213 тис. чоловік. Траплялося, що цілі села за підтримку оунівців відправляли в концтабори.

Окупаційні режими Німеччини і Румунії. Ще у XVIII столітті король Прусії Фрідріх II у своїй книзі “Історія мого часу” писав, що Україна як найбага-тіша частина Російської імперії мусить стати предметом особливого інтересу для німців. З приходом до влади нацистської партії цей інтерес почав втілюватися у життя. Згідно з расовою доктриною усі слов’яни були віднесені до людей другого сорту (Шіегтепзсгіеп) і їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі. В планах гітлерівців Україна була першочерговим об’єктом німецької колонізації.

Після окупації України її територія була розбита на декілька адміністративних одиниць. Найбільша з них називалася “Рейхскомісаріат Україна” і охоплювала Волинь, Полісся, Правобережжя, частину Полтавщини і Запоріжжя. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів: Волинь — Поділля, Дніпропетровськ, Житомир, Київ, Крим і Миколаїв, які в свою чергу поділялися на округи і райони. Рейхскомісаріат очолювала цивільна німецька окупаційна адміністрація, якою керував Е. Кох. Столицею рейхскомісаріату було м. Рівне. Для охорони громадського порядку була створена поліція, яка складалася з місцевого населення.

В липні 1941 року Буковина була окупована румунськими і німецькими військами. 19липня Антонеску видав “Маніфест про приєднання Північної Буковини до королівства Румунії”. Була утворена провінція Буковина з румунським губернатором на чолі.

Галичина, як окремий дистрикт, була приєднана до Генерального губернаторства Польщі. Частина Південно-СхідноїУкраїни, втому числі й Одеса, були також передані Румунії. Ця територія називалася Трансністрія.

Північно-східні прифронтові території України (Чернігівська, Сумська, частина Полтавської, Харківська, Сталінська, Луганська області) передавалися в управління військовій адміністрації. Тут були створені оперативні тилові райони, на чолі яких стояли коменданти. На селі німці відновили посаду старости.

Для забезпечення жорсткого контролю за населенням вся територія України поділялася натри адміністративні зони. Перша, евакуаційна зона, відносилася до фронтового району. Населення цієї зони підлягало примусовій евакуації. В другій зоні населення міст і сіл могло вільно пересуватися тільки вдень. У третій зоні існував спеціальний окупаційний режим з комендантською годиною. На всій окупованій території була введена сурова система реєстрації населення. Вводилася обов’язкова примусова праця. За незначні порушення трудової дисципліни могли відправити в концтабір.

Жорстокість політики нацистів в Україні не знала меж. За роки окупації тут було знищено близько 6 млн цивільного населення та військовополонених, депортовано на примусові роботи до Німеччини 2,5 млн чоловік. Фактично була знищена економіка України.

Порівняно з німецькою румунська окупація була ліберальнішою. На окупованій території була дозволена вільна торгівля, але румуни жорстоко придушували будь-які прояви українського націоналізму.

Возз’єднання з УРСР Закарпатської України. 28 жовтня 1944 року Радянська армія звільнила від фашистських окупантів Закарпатську Україну. На звільненій території розгорнувся масовий рух за вихід Закарпатської України з Чехословацької Республіки і приєднання її до УРСР. На місцях створювалися народні комітети, які стали тимчасовими органами державної влади. 26 листопада 1944 року в Мукачевому відбувся І з’їзд народних комітетів Закарпатської України. На порядку денному стояли такі питання: 1) визволення Закарпатської України від німецько-угорських окупантів; 2) возз’єднання Закарпатської України з Україною; 3) наділення селян, робітників і службовців землею та лісом; 4) вибори Народної Ради Закарпатської України.

З’їзд прийняв Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Україною і вихід зі складу Чехословаччини. Обрана на з’їзді Народна Рада Закарпатської України 27 листопада 1944 року сформувала свій уряд у складі Президії Народної Ради та її уповноважених з таких питань: внутрішніх справ і державної безпеки; комунального господарства; фінансів; землеробства; промисловості та торгівлі; юстиції; освіти; комунікації; охорони народного здоров’я; соціальної опіки.

У лютому 1945 року декретом № 40 створено при Народній Раді Планово-економічне бюро, а декретом № 41 — Рахунковий відділ Народної Ради Закарпатської України. Головою Народної Ради обрали І. Туряницю, заступниками голови — П. Сову і П. Лінтура.

Місцевими органами державної влади, відповідно до адміністративно-територіального поділу, були окружні, міські та сільські народні комітети. Сільські та міські народні комітети обиралися безпосередньо мешканцями села чи міста на загальних зборах, окружні — делегатами сільських народних комітетів даного округу. Виконавчим органом місцевого народного комітету стала його президія. Міста Ужгород, Мукачеве, Берегове, Севлюш, Хуст вважались окремими адміністративними одиницями, і Народні комітети цих міст були підзвітними у діяльності безпосередньо Народній Раді Закарпатської України. Народна Рада і народні комітети обиралися на термін до остаточного розв’язання питання про возз’єднання Закарпаття з Україною. Місцеві народні комітети були органами державної влади і водночас органами місцевого управління.

Компетенції народних комітетів підлягали всі питання господарського, політичного і культурного будівництва, питання щодо загального добробуту населення. Вони розробляли місцевий бюджет і забезпечували його виконання, здійснювали керівництво і контроль за діяльністю підприємств та підпорядкованих їм органів управління, забезпечували реалізацію актів Народної Ради, охорону державного ладу і прав громадян. Виконавчим органом місцевого народного комітету була його президія. Для підтримання громадського порядку і забезпечення охорони народного добра та прав гро-мадян народні комітети створили народну міліцію, народну дружину, що стали своєрідними збройними силами Закарпатської України.

Декретом № 22, виданим 18 грудня 1944 року, при Народній Раді був заснований Спеціальний суд для боротьби з ворожими елементами, які намагалися не допустити возз’єднання Закарпаття з Україною. Суд мав право застосувати тюремне ув’язнення до 20 років або розстріл.

На підставі декрету №33, виданого 12 січня 1945 року, у всіх адміністративних округах і містах Закарпаття були створені народні суди — основна ланка судової системи краю. Вони обиралися відповідними народними комітетами і затверджувалися Народною Радою строком на три роки. Як цивільні, так і кримінальні справи розглядалися колегіальне з участю народних засідателів. Вищу судову інстанцію — Вищий народний суд — обирала Народна Рада. Порядок діяльності народних суддів регулювався Тимчасовою інструкцією у цивільних справах і Тимчасовою інструкцією у кримінальних справах. Обидві інструкції були затверджені Народною Радою 22 січня 1945 року. Одночасно з організацією нових судів, за декретом Народної Ради № 34, в усіх адміністративних округах і містах Ужгороді та Мукачевому для нагляду за дотриманням законності створювались органи прокуратури на чолі з головним прокурором Закарпатської України. Усіх прокурорів призначала Народна Рада. Арешт громадян дозволявся тільки за санкцією прокурора, чим гарантувалося право недоторканості особи.

Для проведення попереднього слідства у важливих і складних кримінальних справах при прокуратурах створювалися слідчі органи. При Головній прокуратурі Закарпатської України працювали старший слідчий і слідчий у важливих справах, а при окружних і міських прокуратурах — слідчі. Вони призначалися головним прокурором. Органи прокуратури будувалися за принципом суворої централізації, були підзвітні тільки Народній Раді й не мали права втручатись у роботу народних комітетів. Декретом № 35 для подання населенню допомоги в судах і з усіх інших правових питань була організована народна адвокатура (інститут адвокатури на західноукраїнських землях, створений вперше австрійським урядом 1781 року). Трохи пізніше були організовані в усіх окружних центрах краю державні нотаріальні контори, а 23 лютого 1945 року Народна Рада затвердила Положення про державний нотаріат Закарпатської України.

Після визволення Чехословаччини від німецьких військ її новий уряд виразив повну готовність підтримати прагнення закарпатських українців до возз’єднання з Україною.

29 червня 1945 року був підписаний договір між СРСР і Чехословаччи-ною про Закарпатську Україну, ратифікований згодом Тимчасовими Національними зборами Чехословаччини і Президією Верховної Ради СРСР. Здійснилася споконвічна мрія українського народу про возз’єднання в єдиній державі всіх українських земель.

На підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР 22 січня 1946 року в складі України була створена Закарпатська область з поділом на 13 округів (округи Закарпатської області були перетворені 1954 року в райони), а 24 січня 1946 року Указом Президії Верховної Ради України на територію но-воствореної області поширилася чинність законодавства України. Відтак, у лютому 1946 року відбулися перші вибори до Верховної Ради СРСР, через рік — до Верховної Ради України, а у грудні 1947 року — до місцевих Рад, і вся державна влада перейшла до них. Народна Рада Закарпатської України припинила діяльність, передавши повноваження Закарпатській обласній раді та її виконавчому комітетові.

Зміни в державному ладі УРСР. Умови війни диктували необхідність перебудови всього державного механізму на воєнний лад.

22 червня 1941 року на переважній більшості території СРСР і на всій території УРСР було запроваджено воєнний стан, а в окремих місцевостях — стан облоги. Це був особливий правовий режим, що характеризувався розширенням повноважень військової влади, застосуванням надзвичайних заходів щодо охорони громадського порядку, державної безпеки, обороноздатності. Спільною постановою Президії Верховної Ради СРСР, Ради Народних Комісарів СРСР і ЦК ВКП(б) від ЗО червня 1941 року з метою мобілізації всіх сил держави був створений Державний Комітет Оборони (ДКО). Це був орган з надзвичайними повноваженнями, який зосередив в своїх руках всю повноту воєнної, політичної і господарської влади. Рішення ДКО були обов’язковими для всіх фізичних і юридичних осіб. Очолював ДКО Сталін, який одночасно був Генеральним секретарем ЦК ВКП(б) і головою РНКСРСР.

Органами ДКО на місцях були міські комітети оборони і уповноважені (в союзних і автономних республіках). Міські комітети оборони створювались в деяких обласн их центрах і великих містах. До їх складу входили пред-ставники радянських, партійних органів, керівники органів НКВС і військового командування. Органи ДКО діяли паралельно, одночасно і через конституційні органи влади і управління.

Швидкий наступ німецьких військ зумовив необхідність проведення евакуації промислових підприємств у східні райони СРСР. З цією метою була створена Рада в справах евакуації при ДКО. В УРСР цю роботу проводили уповноваженні Ради та евакуаційні пункти.

На початку війни Президія Верховної Ради СРСР утворила ряд нових наркоматів: у вересні 1941 року — наркомат танкової промисловості, в листопаді 1941 року — наркомат мінометного озброєння. Було проведено перебудову структури наркомату шляхів сполучення, наркомату зв’язку. Для проведення мобілізації працездатного населення в червні 1941 року при РНК СРСР створюється Комітет з обліку і розподілу робочої сили, а при обласних виконкомах — бюро з обліку і розподілу робочої сили. В 1942 році при РНК СРСР створюється Головне управління з постачання вугіллям, а в 1943 — році Головне управління з постачання нафтою, лісом, штучним паливом і газом. Треба підкреслити, що введення надзвичайних органів не скасувало діяльності конституційних органів влади і управління, але завдання воєнного часу викликали необхідність внесення структурних змін у ці органи, перебудову їх діяльності. Була ліквідована сесійна робота Рад всіх рівнів. Фактично, працювали тільки президії Верховних Рад СРСР та УРСР. Зросла роль виконавчо-розпорядчих органів. Раднаркоми СРСР і УРСР працювали в межах повноважень, наданих їм ДКО, який розробляв найбільш важливі рішення, а Раднаркоми забезпечували їх виконання. Отже, вся діяльність державного апарату була спрямована на забезпечення потреб функції оборони.

У зв’язку з окупацією гітлерівцями України центральні органи влади УРСР вимушені були евакуюватися спочатку в Саратов, а згодом — в Уфу і Москву. В лютому 1943 року, коли почалося звільнення українських земель, уряд УРСР переїхав до Харкова, а потім — до Києва. Вищі органи влади і управління відразу ж очолили роботу по відбудові народного господарства.

З визволенням українських земель від фашистських окупантів почалося відновлення органів радянської влади в Україні.

Війна призвела до серйозних змін у депутатському складі Верховної Ради УРСР. На 1 травня 1945 року з 390 депутатів Верховної Ради УРСР було тільки 289. Вже 1 березня 1944 року Верховна Рада УРСР відновила свою роботу. Вона схвалила діяльність уряду, затвердила державний бюджет, утворення союзно-республіканських наркоматів оборони та закордонних справ УРСР і внесла відповідні зміни до Конституції УРСР. До кінця війни в повному складі відновила роботу Президія Верховної Ради УРСР.

Величезне навантаження з відбудови народного господарства лягало на уряд республіки. РНК УРСР прийняв цілий ряд заходів, спрямованих на відродження енергетичного господарства, залізничного транспорту, зв’язку, сільського господарства.

В надзвичайно важких умовах відбувалося відновлення роботи місцевих органів державної влади. 1 квітня 1944 року Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову “Про керівні органи місцевих Рад депутатів трудящих”, в якій викладався порядок відновлення діяльності Рад і їх виконкомів. На 1 червня 1945 року відновили свою роботу всі місцеві Ради УРСР.

ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ

22 червня 1941 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ “Про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному стані, і в районах воєнних дій”, яким встановлювався порядок організації військових трибуналів і порядок ведення ними справ. Трибунали створювалися при арміях, корпусах, дивізіях, гарнізонах, бригадах на залізницях і в річкових (морських) басейнах. Наглядовими інстанціями для цих трибуналів були воєнна, воєнно-залізнична, воєнна водно-транспортна колегія Верховного Суду СРСР і Пленум Верховного Суду СРСР. Наркомюст СРСР здійснював організаційну роботу. Частина територіальних судів і прокуратур (в місцевостях, де був запроваджений стан облоги) також перетворювались у воєнні. Були також створені окружні та обласні військові трибунали НКВС.

До 1943 року трибунали діяли в складі трьох постійних членів, згодом — з участю засідателів. Терміни розгляду справ були короткими; вироки трибуналів не підлягали касаційному оскарженню (переглядались тільки в порядку нагляду); слухання справ було закритим. Командувачі арміями і округами і військові Ради могли призупинити виконання смертних вироків, які, як правило, виконувались негайно після винесення. Трибунали володіли широкою підсудністю і мали право розглядати всі злочинні діяння, включаючи спекуляцію і хуліганство. Військова влада сама визначала підсудність конкретної справи і передавала її або загальним судам, або трибуналам. В місцевостях, які знаходились в стані облоги, до “провокаторів, шпигунів і інших агентів ворога, які закликали до порушення порядку”, розстріл застосовувався без судового розгляду.

Із введенням воєнного стану були воєнізовані всі ланки прокуратури. Районні, міські та обласні прокуратури були перетворені у відповідні військові прокуратури.

Воєнні умови викликали необхідність ще більшої централізації керівництва службами державної безпеки і охорони громадського порядку.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 липня 1941 року НКДБ і НКВС СРСР були об’єднані у загальний НКВССРСР. На початку серпня 1941 року були об’єднані наркомати державної безпеки і внутрішніх справ У РСР. Структура органів міліції не зазнала суттєвих змін, але з’явилися нові напрямки роботи, такі як боротьба з організованим бандитизмом, дезертирами, вилучення зброї у населення.

Ще більш репресивною стала діяльність органів державної безпеки. Наказ № 270 від 16 серпня 1941 року, підписаний Сталіним, санкціонував знищення в’язнів радян-ських тюрем. Ще до появи цього указу масові знищення в’язнів відбулися у Львові, Самборі, Станіславі, де загинуло близько 10 тис. в’язнів, у Луцьку, Рівному, де було знищено біля 5 тис. чоловік. Положення Наказу № 270 отримали розвиток в Наказі № 227 від 28 липня

1942 року. Органам НКВС було надано право розстрілу “у позасудовому порядку”, право застосування загороджувальних загонів та штрафних батальйонів. Встановлювалася карна відповідальність близьких родичів репресованих.

Відразу ж після визволення України відновили свою роботу обласні та народні суди, органи прокуратури.

Багато часу приділяли органи прокуратури роботі Надзвичайної державної комісії по виявленню і розслідуванню злочинів німецько-фашистських загарбників і їх спільників, затвердженої ще 2 листопада 1942 року. В УРСР були створені республіканська, обласні та міські надзвичайні комісії.

Організаційні форми діяльності радянської міліції у звільнених районах залишалися такими ж, як і до війни. В областях відновили свою роботу обласні управління НКВС, в районах — райвідділи НКВС. До складу обласних управлінь входили відділи: політичний, карного розшуку, оперативний, боротьби з розкраданням соціалістичної власності, паспортний, державної автоінспекції та секретаріат.

ПРАВОВА СИСТЕМА

Право в роки війни спрямовувалося на виконання основних завдань і функцій держави з оборони країни і охорони соціалістичної власності. Найбільш суттєві зміни і доповнення були внесені в цивільне, трудове, земельне і колгоспне право, кримінальне право і кримінальний процес. Розвиток всіх цих галузей права в УРСР визначався суворою централізацією і відбувався на основі і у відповідності з змінами і доповненнями в загальносоюзному законодавстві.

Цивільне право. Умови воєнного часу висунули на передній план питання захисту права власності, яке тимчасово виходило з володіння як фізичних, так і юридичних осіб. Були розширені права наркоматів і спрощено порядок передачі майна міждержавними підприємствами та установами. Незмінним залишався порядок передачі продукції у власність споживача, заснований на планових актах і договорах.

Постановою РНК УРСР від 4 вересня 1941 року “Про збереження житлової площі за військовослужбовцями і про порядок оплати житлової площі сім’ями військовослужбовців у воєнний час” встановлювалося, що на період війни житлова площа зберігається за всіма категоріями військовослужбовців. В тих випадках, коли ця житлова площа залишається незасе-леною, квартплата за неї не стягується. Мешканці, які оселилися на площі вказаних осіб, зобов’язувались після повернення військовослужбовця негайно її звільнити, у разі відмови вони підлягали виселенню в адміністративному порядку. В такому ж порядку поверталася житлова площа евакуйованим. Порядок адміністративного виселення громадян був визначений постановою РНК СРСР “Про порядок адміністративного виселення осіб, які самочинно зайняли житлову площу” від 1 липня 1943 року. Якщо житлова площа евакуйованого була заселена згідно з ордером міської Ради, справа про її повернення розглядалася судом.

Ряд змін було внесено про питання позовної давності. З метою забезпечення прав осіб, які знаходилися на фронті, терміни позовної давності в справах цих осіб вважались продовженими на весь період знаходження в збройних силах СРСР. Було припинено також плин шестимісячного терміну, встановленого ст. 430 ЦК УРСР для прийняття спадщини відсутніми в місці його відкриття спадкоємцями. Указ від 14 березня 1945 року розширив коло спадкоємців і дозволив заповідати на користь сторонньої особи при відсутності спадкоємців по закону.

Сімейне право. Війна залишила багатьох дітей сиротами. На вирішення цієї проблеми було спрямовано ряд нормативних актів: постанова Раднар-кому УРСР від 15 лютого 1942 року “Про влаштування дітей, які залишились без батьків”, постанова Раднаркому СРСР від 15 червня 1943 року “Про посилення заходів боротьби з дитячою безпритульністю, бездоглядністю і хуліганством”, постанова Раднаркому УРСР від 27 березня 1943 року “Про організацію допомоги дітям-сиротам, батьки яких загинули в боях з фашистськими окупантами, замордовані або розстріляні фашистськими загарбниками під час окупації районів УРСР”, постанова Раднаркому СРСР від ЗО липня 1944 року “Про заходи боротьби з бездоглядністю і безпритульністю дітей в Українській РСР”. Згідно з цими правовими актами на органи державної влади і управління покладалась робота по влаштуванню дітей-сиріт, створенню довідкової системи при НКВС, дитячих будинків, трудовиховних колоній, створенню надзвичайних комісій при виконкомах та інституту громадських інспекторів. Було вдосконалено порядок усиновлення Указом Президії Верховної Ради УРСР від 24 вересня 1943 року “Про зміну ст. 44 Кодексу законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадського стану Української РСР”. 8 липня 1944 року було прийнято указ Президії Верховної Ради СРСР “Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинства, про встановлення почесного звання “Мати-героїня” і заснування ордена “Материнська слава” та медалі “Медаль материнства”, який збільшив державну допомогу вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям. Указом були внесені істотні зміни в порядок укладання шлюбу і розлучення. Так, права і обов’язки подружжя породжував тільки зареєстрований шлюб, розірвання якого було можливим лише через суд.

Трудове право. Потреби оборони призвели до необхідності введення трудових мобілізацій і трудової повинності. Трудовій мобілізації підлягало працездатне населення міст, з числа тих, хто не працював в державних установах і на підприємствах. Мобілізовані направлялись на важливі виробництва і будови за місцем проживання. Трудова повинність використовувалась для виконання будівельних робіт на оборонних спорудах, заготівлі палива, охорони шляхів сполучення, зв’язку, електростанцій та інших важливих об’єктів, що мали оборонне значення. Трудова повинність поширювалась на чоловіків від 16 до 55 років, а жінок від 16 до 50 років.

Відбулися значні зміни в діючому трудовому законодавстві. Указом Президії Верховної ради СРСР “Про режим робочого часу робітників і службовців на період війни” від 26 червня 1941 року директорам підприємств дозволялося встановлювати обов’язкові понаднормові роботи тривалістю до 3 годин в день. Згідно з указами від 9 квітня 1942 року і 9 січня 1943 року скасовувалися чергові та додаткові відпустки, їх було замінено грошовою компенсацією, виплата якої була тимчасово призупинена. Відпустка надавалася тільки підліткам до 16 років.

В умовах воєнного часу велике значення мала трудова дисципліна. Поряд із заохоченням добросовісних працівників росло застосування примусових заходів до порушників трудової дисципліни. За ряд порушень трудової дисципліни поряд з дисциплінарною відповідальністю застосовувалась кримінальна.

На вирішення проблеми інвалідів війни була спрямована постанова РНК УРСР “Про працевлаштування і побутове обслуговування інвалідів Вітчизняної війни” від 20 квітня 1943 року.

Колгоспне і земельне законодавствовоєнного часу було спрямоване на подальше обмеження прав селян і значно погіршувало їх становище. 13 квітня 1942 року РНК СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли постанову “Про підвищення для колгоспників обов’язкового мінімуму трудоднів”. У 1944— 1945 роках на час збирання врожаю був встановлений обов’язковий вихід на роботу працездатних колгоспників і навіть підлітків у віці від 14 років, незалежно від того, виконали вони мінімум трудоднів чи ні. Дисциплінарна влада органів управління колгоспу поширювалась на всіх осіб, які працювали в ньому, незалежно від їх членства в колгоспі.

У 1945 році було прийнято ряд актів, спрямованих на боротьбу з так званим розбазарюванням земель колгоспів. Тільки в УРСР колгоспам було повернуто сотні тисяч гектарів землі.

Кримінальне право. В роки війни суттєві зміни відбулися в області кримінального права. 6 липня 1941 року приймається Указ Президії Верховної Ради СРСР “ Про відповідальність за поширення у воєнний час брехіивих чуток, які викликають тривогу серед населення”. Він встановлював сувору відповідальність у вигляді тюремного ув’язнення терміном від 2 до 5 років, якщо злочин за характером не вимагав більш тяжкого покарання. Антира-дянські чутки кваліфікувались як контрреволюційна агітація. 15 листопада 1943 року було прийнято указ “Про відповідальність за розголошення державної таємниці або за втрату документів, що містять державну таємницю”, який передбачав покарання за вказані дії позбавлення волі терміном до 5 років. За ті ж дії, якщо вони спричинили або могли спричинити небажані наслідки, застосовувалось позбавлення волі терміном до 10 років. З 19 квітня 1943 року згідно указу “Про відповідальність гітлерівців за вчинені звірства” для спеціальних суб’єктів кримінального права (так називали фашистських злочинців і їх посібників) вводяться особливі міри покарання — страта через повішення і каторжні роботи терміном від 15 до 20 років.

У грудні 1942 року розширюється склад такого злочину, як спекуляція (до нього включається продаж махорки і самогону в великих кількостях). Проявилась загальна тенденція до розширення гіпотез багатьох статей Кримінального кодексу. В січні 1942 року крадіжка особистого майна за обтяжуючих обставин (під час повітряного нальоту, нападу ворога тощо) прирівнювалась по аналогії до бандитизму.

Багато уваги приділяє законодавець боротьбі з розкраданням. Злочинні зазіхання на державну і колгоспну власність кваліфікувалися за Законом від 7 серпня 1932 року. Указом від 23 серпня 1942 року “Про відповідальність за розкрадання пального в МТС і радгоспах” встановлювалось покарання до 5 років тюремного ув’язнення. Зросла також відповідальність за посягання на особисту власність громадян. Отже, кримінальне право воєнного часу характеризувалося рядом особливостей: більш широко став застосовуватися принцип аналогії і відплата як одна із цілей покарання. З’явився ряд нових складів злочинів: самовільне залишення роботи (грудень 1941 року), ухилення від військового обліку (січень 1942 року), приховування трофейної зброї (січень 1942 року) тощо. Було розширено коло діянь, що входило до поняття “спекуляція”. Кримінальна відповідальність стала застосовуватися за дії, які раніше карались адміністративним законодавством.

В умовах війни широко використовувалось умовне засудження, а також відстрочка виконання вироку до закінчення воєнних дій з направленням засудженого до штрафного батальйону.

Кримінально-процесуа.іьнеправо. Кримінально-процесуальне законодавство СРСР, яке діяло до війни, не мало достатньо норм, пристосованих до умов воєнного часу.

22 червня 1941 року Президія Верховної Ради СРСР затвердила “Положення про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному стані і в районі воєнних дій”. За цим Положенням військові трибунали розглядали справи у складі трьох постійних членів суду після 24 годин після вручення копії звинувачувального висновку. Судові справи в трибуналах розглядалися без участі народних засідателів, без прокурора і адвоката. Особиста участь свідків у судовому засіданні вважалась необов’язковою. Вироки військових трибуналів касаційному оскарженню не підлягали і могли бути скасовані чи змінені тільки в порядку нагляду. Про кожний вирок, що засуджував до вищої міри покарання, військовий трибунал негайно повідомляв голову Військової колегії Верховного Суду СРСРі головного військового прокурора Червоної Армії або Військово-Морського флоту. В разі неодержання протягом 72 годин повідомлення про припинення виконання вироку такий приводився в дію.

Цим Положенням керувалися не тільки військові трибунали, але й загальні суди незалежно від місця їх діяльності.

Щодо вимог процесуального законодавства відносно забезпечення повного, всебічного і об’єктивного розслідування всіх обставин справи, вірне її вирішення по суті, охорону прав учасників процесу, то їх значення під час війни було чисто формальним. Продовжував активно діяти позасудо-вий репресивний апарат.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Друга світова війна призвела до страшних наслідків для України. 42 відсотка всіх збитків, спричинених війною Радянському Союзу, припадали на Україну. За приблизними підрахунками в жорнах війни загинуло 5,3млн чоловік, 2,3млн українців було вивезено на примусові роботи до Німеччини. Загальні збитки економіки сягали 40 відсотків.

Не зрозумілою для більшості українського народу залишилася ідея інтегрального націоналізму. Як і в роки першої світової війни, українці часом зму-мені були воювати один з одним. Боротьба з фашизмом загострювалась боротьбою між прибічниками радянської влади і Української незалежної держави, спроба відновлення якої у червні 1941 року закінчилася поразкою. Але ця спроба знову ж таки показала невгамовну тягу українців до власної державності.

Війна потребувала перебудови держави і права України згідно з умовами воєнного часу. Ця перебудова здійснювалась у суворій відповідності зі змінами, що відбувалися в державному механізмі та законодавстві Союзу СРСР. Централізація держави і права, яка с характерною для тоталітарного режиму, особливо посилюється в роки війни. Діяльність надзвичайних органів влади, трибуналів, позасудовихрепресивних органів була візитною карткою командно-адміністративної системи. Будівництво казармового соціалізму

продовжувалось. Але війна принесла і деякі позитивні моменти. Вперше за багатовікову історію український народ возз ‘єднався в єдиній державі. Переможне закінчення другої світової війни значно підвищило міжнародний авторитет України, яка стала одним з фундаторів ООН.

Рекомендована література

1. Городинський 3. Українська Національна Рада: історичні нариси.— К., 1993.

2. Історія держави і права України: У 2 ч. / За ред. А.Й. Рогожина.— К., 1996.— Ч.2.

3. История государства и права Украинской ССР/ Отв. ред. Б.М. Бабий.— К., 1976.

4. Історія України. Нове бачення / За заг. ред. В.А. Смолія.— К., 1996.

5. Кульчицький В. С. та ін. Возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною (соціально-політичні і правові основи).— Львів, 1985.

6. Кульчицький В. С. та ін. Входження Галичини, Північної Буковини та Закарпаття до складу України (1939— 1945рр.).—Дрогобич, 1995.

7. Кульчицький В. С., Настюк М.І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України.—Львів, 1996.

8. Лебедь Микола. УПА.- Дрогобич, 1993.

9. Советское право в период Великой Отечественной войны.— М., 1948.— 4.1,2.

10.СубтельнииО. Україна:історія.— К., 1992.

11. Read Anthony, Fisher David. The deadly embrace: Hitler, Stalin and the Nazi-Soviet Pact 1939-1941. N.Y.-London, 1988.

Розділ XVII


Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 196; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:






Мы поможем в написании ваших работ!