Завдання і запитання для самоконтролю
1. Поясніть різницю між бінарною та унітарною системами вищої освіти.
2. Складіть хронологічну таблицю розвитку аграрної школи в Україні.
3. Порівняйте особливості навчального процесу в вищій школі України і Німеччини (або в іншій країні – за вибором студента).
4. Охарактеризуйте основні тенденції розвитку вищої аграрної освіти в Україні.
Індивідуальні творчі завдання
1. Проведіть історико-педагогічне дослідження виникнення і розвитку профільної освіти та тенденції її розвитку в Україні (за фахом студента:
- економічна освіта;
- екологічна освіта;
- медична освіта тощо).
2. Складіть рецензію на статтю Л.А.Медвідь “Розвиток економічної освіти в контексті формування національної школи в Українській народній республіці” (Збірник наукових праць «Педагогічні науки». – Випуск ХХХХ, - ХДУ, 2005. – с. 323-328.
3. Проаналізуйте доповіді студентів на ІІ регіональному науково-практичному семінарі «Болонський процес очима студентів»:
а). Гончарові А., Вожак Н., Деак А. Вища аграрна школа в освітньому просторі України;
б). Діденко Н. Вища інженерна освіта в Україні в контексті Болонського процесу // Другий науков-практичний семінар «Болонський процес очима студентів». – Херсон, ХДУ, 2008.
Що б Ви хотіли доповнити, а за яких проблем подискутувати з доповідачами? Чому?
4. Проаналізуйте статтю Т.М.Соломки “Особливості само-актуалізації особистості майбутніх фахівців аграрної галузі” // Педагогіка і психологія. – 2008. - №1 (58). – С. 102-111.
|
|
|
Чи співпадають Ваші погляди з поглядами автора? Чому?
Орієнтовні теми для самостійних досліджень
та поглиблення знань
1. Запропонуйте коротку історичну довідку про засновників перших вищих навчальних закладів в Україні.
2. Поясніть причини виникнення та особливості діяльності товариства “Просвіта” в Україні. Який вплив здійснювало товариство на вишу школу України?
Міні – модуль 1.3. Особливості університетської освіти. Принципи
побудови і структура системи вищої освіти в Україні.
Університет – будь він для хіміків,
фізиків, математиків, юристів –
вчить завжди багатомірності життя
і творчості, терплячості
до незрозумілого і спроби осягнути
безмежне і різноманітне.
Академік Д.С. Ліхачов
Особливості університетів та університетської освіти.
В 90-х роках минулого століття – на початку ХХІ століття в Україні мала місце тенденція трансформації вищих галузевих навчальних закладів в університети: економічні, лінгвістичні, сільськогосподарські, медичні, педагогічні тощо. Наскільки наразі вони відповідають поняттю "університет"? Тому слід, вочевидь, проаналізувати особливості університетської освіти.
|
|
|
Ідея університету розкривається у самій назві Unieversitas, що в перекладі з латини перекладається як сукупність. Приведений вище короткий аналіз розвитку системи вищої освіти демонструє, що під поняттям "університет" ("сукупність") розуміли різний зміст. По-перше, в організаційному аспекті університетом стали називати результат об'єднання різних типів вищих навчальних закладів. Типовим прикладом може слугувати Паризький університет, який виник як об'єднання богословської школи Сорбонни з медичною і юридичною школами. По-друге, і дуже важливо, що основна місія університету полягає у залученні молодої людини до сукупності усіх видів знання. Історія науки свідчить, що університети намагалися сформувати універсальні світоглядні позиції для розуміння життя, світу, космосу, людини, дати універсальну освіту випускникам, котрі після завершення навчання в A l ma mater, входили до еліти суспільства.
Виокремлюють ще один аспект "сукупності", який відноситься до принципів організації університетської освіти. У першу чергу до них належать принципи, котрі забезпечують неперервність наукової творчості: викладання новітніх наукових знань і методів пізнання та залучення студентів до науково-дослідної діяльності. Тому головне завдання університету полягає у тому, щоб розбудити у юнацтва потяг до науки, допомогти випускникові переносити наукові ідеї в конкретні галузі знань.
|
|
|
С.І. Гессен, узагальнивши історичний досвід, чітко сформулював головні принципи університетської освіти:
- повнота, різнобічність і універсальність, пропонованих університетом знань;
- дух свободи і творчості у процесі викладання і учіння;
- здібність університету до самовідтворення шляхом підготовки викладачів і вчених із числа своїх студентів.
Ці принципи мають бути притаманними кожному університету, незалежно від історичної епохи і характеру його розвитку.
Що слід розуміти під повнотою і універсальністю університетського знання? З точки зору Г.Гельмгольца повнота наукового знання полягає у тому, щоб забезпечити повноцінну взаємодію дослідників зі всіх галузей знання, які ведуть до загальної мети. Саме в університеті повнота науки, яка розвивається, забезпечує, з однієї сторони, широту світогляду майбутнього фахівця, а з іншої – створює засади для розвитку окремих галузей знання. Повноту, різнобічність і універсальність наукових знань розкривають через зміст університетського курсу, безпосередньо через теоретичний, практичний та експериментальний напрями науки, що є основою навчальної дисципліни. Однак співвідношення між теоретичними та практичними компонентами університетської освіти є різним, що безпосередньо впливає на рівень і специфіку підготовки фахівця. Н.В.Бордовська і О.А.Реан підкреслюють, що в умовах університету термін "повнота знань" містить знання основ гуманітарних і природничих наук, знання про природу, людину і суспільство, загальноосвітні знання та глибоку теоретичну підготовку в межах конкретної фахової спеціалізації.
|
|
|
Відповідно вимог різнобічності, повноти і універсальності університетських знань перед Українською вищою школою чітко окреслене завдання: “Формування змісту навчання з дисциплін змістових частин галузевих стандартів вищої освіти має розглядатися відповідно до детального опису визначень і належних знань, навичок і відносин у кожній з восьми галузей, а саме: комунікація рідною мовою; комунікація іноземною мовою; математична грамотність і основні компетентності в науці й техніці; інформаційно-комунікаційна компетентність; “вчись вчитися”; міжособистісні і громадянські компетентності; підприємництво; загальна культура”1.
Другою важливою особливістю університету є свобода викладання і учіння, що потребує відповіді на декілька запитань:
- Як в межах єдності наукових досліджень і викладання можна реалізувати ідею свободи науково-педагогічної діяльності викладача університету?
- Яким є співвідношення між систематичним навчальним курсом, який складається з лекцій і семінарсько-практичних занять і мета якого полягає в передачі наукових знань, та в стимулюванні до пошуку нових, науковою дисципліною як організацією навчальної діяльності студентів і пошуком ними шляхів вирішення наукових проблем?
Різні університети по різному вирішують ці питання. Викладачі деяких університетів не "читають" окреслений програмою курс, а публічно викладають власні наукові погляди . Відповідно студент не стільки навчається, скільки займається науковою діяльністю. Однак інтенсивна наукова діяльність потребує системних знань наукових теорій і напрямків розвитку наукової думки. Тому сучасний університет зберігає поряд із свободою навчання різноманітні програми предметного і професійного навчання, які мають за мету глибоке оволодіння системою наукових знань та практичних умінь, необхідних для майбутньої професійної діяльності.
Практика інших університетів полягає в наданні переваги викладачам – прекрасним риторам, вмілим пропагандистам наукових знань, які можуть викликати у студентів інтерес до пізнання істини. Однак у обох варіантах важливою особливістю університету є свобода висловлювання наукових поглядів, свобода науково-педагогічної творчості, свобода думки та слова.
І.Г. Фіхте розглядає університет як вищу наукову школу, яка відкриває наукові істини і перевіряє результати новітніх відкриттів. Слід у той же час зазначити, що сучасні університети готують своїх випускників не тільки до науково-дослідної діяльності, але і до професійних обов'язків у конкретній практичній діяльності. При цьому традиційна –духовна і культурологічна місія університету повинна залишатися незмінною. Отже, ідея, яка об'єднує всі університети світу, полягає в їх якості як наукового і інтелектуального центрів розвитку суспільства.
Третя особливість університетів – це їх здібність до самовідтворення науково – педагогічних кадрів з числа власних студентів, що символізує потенціал саморозвитку і свободу науки. Вочевидь, мова йде про наукові школи, які створюються в університетах, і які виконують функції "інкубаторів" науково-педагогічних кадрів. Історики науки традиційно приводять як приклад наукову школу Ернеста Резерфорда, учні якої створили яскраву плеяду всесвітньо відомих вчених – фізиків. Серед представників «школи Резерфорда» в галузі дослідження атома і атомного ядра яскраво сяють такі «зірки» як: Н.Бор, Г. Гейгер, О. Ган, Дж. Кокрофт, Г. Мозлі, М. Оліфант, Дж. Чедвік, П. Капіца, Ю. Харитон, О. Лейпунський, К. Синельников та багато інших.
Парадигми університетської освіти.
В процесі еволюції університетської освіти сформувалися її історично змінні парадигми, кожна з якихутворилася в залежності від домінування в певну історичну епоху ідеального уявлення людини про універсальне знання.
Термін “парадигма” був запозичений педагогікою з філософії, де це поняття має декілька дефініцій. В античній і середньовічній філософії воно характеризувало галузь вічних ідей як прототип, зразок, відповідно до якого Бог – Деміург створює світ. Відомо, що термін “парадигма” вперше запропонував позитивіст Р.Бергман, проте пріоритет у його вживанні й поширенні належить Т.Куну, який в книзі “Структура наукових революцій” (1962) обґрунтував особливість парадигми як сукупність фундаментальних знань, цінностей, переконань і технічних прийомів, які сприймаються за зразок наукової діяльності.
У 90-х рр. ХХ століття цей термін став постійно використовуватися в педагогіці, набув педагогічного значення. В сучасній науці термін “парадигма” визначають як систему теоретичних, методологічних і аксіологічних установок, що приймаються за зразок рішення всіма членами наукового співтовариства.
Є.В.Бондаревська, С.В.Кульнєвич, В.О.Сластьонін стверджують, що педагогічна парадигма – сталий погляд, який став звичним, певний стандарт, зразок рішення освітніх і дослідних задач.
Н.В. Бордовська, О.А. Реан пропонують наступну класифікацію парадигм університетської освіти:
1. культурно – ціннісна;
2. академічна;
3. професійна;
4. технократична;
5. гуманістична.
Культурно-ціннісна парадигма спирається на засвоєння студентами універсальних елементів культури і фундаментальних цінностей минулих поколінь засобами систематичного і поглибленого вивчення надбань великих мислителів. Навчання найчастіше відбувалося латинською чи грецькою мовами, що характерно для перших університетів. Культурно – ціннісна парадигма орієнтувала молодь на різнобічне пізнання оточуючого світу. Випускники університетів отримували вище звання освіченої людини – філософа чи богослова. Така стратегія освіти з далекої давнини до нашого часу традиційно належить до феномену класичної освіти.
Академічна парадигма університетської освіти характеризується пріоритетом теоретичних знань і розвитком фундаментальних наук, орієнтацією на підготовку випускників університету до пошуку нових знань, розуміння і пояснення оточуючого світу з теоретичних позицій. В межах цієї парадигми головною цінністю вважаються наукові знання про природу, людину в суспільстві, космос, життя. За типом та якістю засвоєння наукових знань, фундаментальних і прикладних досліджень розпочали виокремлювати такі види університетської освіти як біологічна, математична, філологічна, фізична, хімічна тощо. Головною академічною традицією університету визначається систематичне вивчення фундаментальних основ науки, яке передбачає безпосередню участь студентів у процесі наукових досліджень.
Професійна парадигма знайшла прояв у збагаченні і розширенні змісту університетської освіти. В межах цієї парадигми наука перестає бути самостійною у якості засобу пізнання і пояснення світу. Вона почала виконувати функцію виробничої сили, яка сприяє розвитку техніки і виробництва. У результаті подібного підходу університет почав концентрувати і розширювати не тільки спектр наукових знань, але й кращі зразки соціокультурної і професійної діяльності людини. З того часу в університетах стали отримувати вищу медичну, юридичну, економічну, педагогічну, інженерно-технічну та іншу вищу професійну освіту як відповідь на соціальний запит суспільства.
Технократична парадигма виступає на перший план в ХІХ-ХХ століттях як своєрідний світогляд, суттєвими рисами якого є: примат техніки і технології над науковими і культурними цінностями, вузькопрогматична спрямованість вищої освіти і розвитку наукового знання. При визначенні мети і змісту університетської освіти згідно цієї парадигми домінують інтереси виробництва, економіки і бізнесу, розвитку техніки і засобів комунікації. У зв’язку з цим у ХХ ст. з гуманітарною та природничо-науковою компонентами університетської освіти відбулися суттєві, далеко не кращі зміни. З цього приводу не можна не взяти до роздумів слова занепокоєння видатного українського мислителя Г.С.Сковороди (1722 – 1794): “Що може бути гірше за людину, яка володіє знаннями найскладніших наук, але не має доброго серця? Вона усі свої знання застосовує для зла”.
Наразі альтернативою технократичній і професійно-прагматичній парадигмі університетської освіти виступає гуманістична (від лат. humanus – людський, людяний) орієнтація університетської освіти. Згідно гуманістичної парадигми головною цінністю університетської освіти постає особистість людини з її здібностями та інтересами. В умовах університету молода людина повинна отримати універсальну освіту і вибрати сферу професійної діяльності не тільки за ознакою соціальної значущості, але й за власними мотивами та інтересами, що забезпечує самореалізацію особистості. Саме тому теперішнього часу пріоритетним у галузі модернізації національної системи освіти визнається особистісно орієнтоване навчання. Сутність цього підходу у відповідності з Національною доктриною розвитку освіти, затвердженої Указом Президента 17 квітня 2002р., полягає у необхідності забезпечення вищою школою таких умов, за яких було б можливим перетворення особистісно-суспільних цілей на дієвий внутрішній стимул професійного становлення майбутніх спеціалістів, розвитку і закріплення в них активної професійної позиції, творчого стилю діяльності, гуманістичних цінностей. Цей процес повинен здійснюватися поступово, грунтуючись на урахуванні індивідуальних психологічних особливостей, ціннісних орієнтацій, професійних сподівань і установок студентів, їхнього ставлення до отриманої професії, має сприяти розв’язанню суперечностей навчального процесу, досягненню гармонії між учінням і викладанням. Згідно гуманістичної парадигми університетської освіти вища школа повинна забезпечити перетворення кожного студента з об’єкта на суб’єкт навчальної роботи, демократизацію і гуманізацію відносин у системі “викладач-студент”, конкретизацію програми і змісту навчання, метою якого повинна стати особистість студента, становлення його професійних рис та гармонійного розвитку.
Структура вищої освіти в Україні.
Гуманістична парадигма є підґрунтям розбудови сучасної системи вищої освіти України (рис. 4). Вища освіта є складовою частиною системи освіти, функціонування якої регулюється законами України “Про освіту ” та “Про вищу освіту”. Система вищої освіти – це сукупність вищих закладів освіти, які забезпечують фундаментальну наукову, професійну і практичну підготовку, здобуття випускниками освітньо-кваліфікаційних рівнів, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення кваліфікації. Теперішнього часу відповідно до рівня підготовки, матеріально-технічного забезпечення та наявності науково-педагогічних кадрів для визначення статусу вищих навчальних закладів установлено чотири рівні акредитації:
– перший рівень – технікум, училище та інші вищі навчальні заклади прирівняні до них;
– другий рівень – коледж та інші, прирівняні до нього вищі навчальні заклади;
– третій і четвертий рівні (залежно від результатів акредитації): – університет, інститут, академія, консерваторія.
У середині 90-х років ХХ століття було запроваджено ступеневу систему підготовки фахівців, яка полягає у здобутті різних освітньо-кваліфікаційних рівнів на відповідних етапах(ступенях) вищої освіти.
Освітньо-кваліфікаційний рівень "молодший спеціаліст" забезпечують вищі навчальні заклади першого рівня акредитації. Рівень “бакалавр” (базову вищу освіту) забезпечують вищі навчальні заклади другого рівня акредитації. Освітньо-кваліфікаційні рівні “спеціаліст”, “магістр”(повна вища освіта) забезпечується вищими навчальними закладами третього і четвертого рівнів акредитації (рис.4).
Примітка: С – свідоцтво
А – атестат
D - диплом
Рис. 4 Структура освіти України (модернізований варіант)
Вищі навчальні заклади вищого рівня акредитації можуть здійснювати підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями, які забезпечують навчальні заклади нижчого рівня акредитації. Технікуми, училища, коледжі можуть бути структурними елементами вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації. Закінчивши загальноосвітню школу (11-12 років навчання), громадянин отримує “атестат зрілості”, що як і після закінчення професійно-технічної школи (технікуму, училища, та ін.) з отриманням диплому молодшого спеціаліста, надає йому право вступу до ВНЗ. Нині ступенева структура вищої освіти передбачає чотирирічну базову вищу освіту з отриманням сертифіката про базову вищу освіту і надання кваліфікації “бакалавр”. При подальшому навчанні можлива часткова зміна напряму навчання чи спеціальності на другому циклі терміном в 1 рік, навчальний план якого містить переважно спеціальні дисципліни. Випускнику має присвоюватися кваліфікація “спеціаліст”. Продовжити навчання в магістратурі (1; 1,5-2 роки) можуть кращі випускники-бакалаври та спеціалісти, які відбираються для навчання на основі рейтингових показників та досягнень у науково-дослідній роботі. Успішне завершення навчання за магістерськими програмами та захист магістерської роботи дає право отримати диплом професіонала освітньо-кваліфікаційного рівня “магістр”.
Теперішнього часу вищими рівнями підготовки фахівця-професіонала є аспірантура та докторантура. До аспірантури на конкурсній основі зараховують магістрів (в окремих випадках фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня “спеціаліст”) для проведення самостійних наукових досліджень, підготовки і захисту дисертаційної роботи. Студії аспірантів передбачають обов’язковий супровід зі сторони наукового керівника і складання кандидатських іспитів. Успішний захист дисертаційної роботи у Спеціалізованій вченій раді, які функціонують при провідних вищих навчальних закладах або в наукових установах Національної академії наук України чи галузевих академій, дає право на здобуття наукового ступеня “кандидат наук”. Підготовка кандидатської дисертації може здійснюватися і на засадах “здобувача”, процес наукових досліджень якого здійснюється під наглядом наукового керівника та під контролем відповідної фахової кафедри вищого навчального закладу чи структурного підрозділу (відділу) науково-дослідного закладу. Кандидат наук має право продовжити навчання в докторантурі, захистити більшу за обсягом дисертацію у тій самій або іншій (зазвичай суміжній) галузі знань у Спеціалізованій вченій раді на здобуття наукового ступеня “доктор наук”. “Доктор наук” є найвищим рівнем наукової кваліфікації в Україні та дає широкі права на особисту автономію і зайняття вищих посад у науковій ієрархії. Присудження Спеціалізованими вченими радами наукових ступенів “кандидат наук” та “доктор наук” затверджується державним органом – Вищою атестаційною комісією (ВАК) України.
Відповідно підписаних Україною Болонських угод у недалекому майбутньому планується перехід до наступних освітньо-кваліфікаційних рівнів: бакалавр - магістр – доктор філософії (PhD). Тобто у вищій школі фактично запропоновано запровадити три взаємопов’язані наскрізні цикли підготовки фахівців. Перший – має зазвичай тривати 3-4 роки і завершуватися здобуттям академічного ступеню "бакалавр". Навчання упродовж другого циклу може передбачати отримання через 1-2 роки ступеня магістра. За умови загальної тривалості навчання не менше 7-8 років і захисту дисертації може бути отриманий ступінь "доктор наук" (доктор філософії в певній галузі наукових знань).
Для прикладу розглянемо систему кваліфікацій в США. Першим рівнем є бакалавр, підготовка якого найчастіше триває чотири роки (окрім медицини, права і деяких інших спеціальностей). Цей час поділяється на дві половини. У першій – викладаються загальні дисципліни, з яких менше 50% стосується майбутньої спеціалізації, у другій половині – спеціалізованих предметів уже більше половини. Дипломи цього рівня (Bachelor’s Degree) за змістом – це переважно академічні кваліфікації і представлені дипломами бакалавра мистецтв або наук. Програма другого рівня передбачає спеціалізацію у певній галузі та за 1-2 роки навчання має завершуватися присвоєнням диплома магістра (Master Degree). Вимоги для отримання цього диплома досить різноманітні: написання наукової роботи, складання іспиту з іноземної мови, засвідчення вміння користуватися комп’ютером та базами даних, складання заключних іспитів. Третім рівнем є аспірантура і підготовка дисертації для отримання ступеня PhD-доктора філософії в певній науковій галузі. Навчання в аспірантурі має продовжуватися упродовж 3-5 років після отримання диплома магістра. Загальні та фахові іспити складаються зазвичай упродовж перших двох років докторських студій. Звання доктора філософії(PhD) є найвищим академічним званням у США.
18-19 травня 2001 року у Празі на зустрічі європейських міністрів, які відповідають на вищу освіту, в комюніке «До зони Європейської вищої освіти» одним з важливих напрямів Болонського процесу було визначено «Прийняття системи, заснованої, на двох основних шляхах»: «Міністри із задоволенням відзначили енергійне обговорення і розвиток структури ступенів, заснованої на двох основних циклах, які чітко формулюють вищу освіту для ступеневого і післяступеневого навчання. Деякі країни вже прийняли цю структуру, а декілька інших розглядають її з великим зацікавленням. Важливо відзначити, що в багатьох країнах ступені бакалавра і магістра або два інші відповідні ступені можуть бути отримані як в університетах, так і в інших навчальних закладах»1.
Згідно вимог Європейського простору вищої освіти (ЄПВО) теперішнього часу пропонується нова модель модернізації структури освіти в Україні2.
При упровадженні пропонованої моделі необхідно досягти конкурентоспроможності бакалавра на ринку праці, як це має місце за кордоном. З цією метою необхідно сформувати громадську думку у кадрових агентств щодо достатньої компетентності бакалаврів, які мають достатній обсяг знань та умінь для виконання професійних обов’язків. Водночас слід урахувати що існують галузі техніки, економіки та суспільної діяльності, в яких бакалавр не зможе знайти свого місця (наприклад, ядерна енергетика, філософія та ін.).
До магістерських студій можуть залучатися студенти, які отримали високий рівень підготовки у першому циклі і здатні навчатися за магістерськими програмами. Магістерські програми у майбутньому пропонується модифікувати. Так, сьогодні в Українській вищій школі пропонуються програма “Магістр наук” і програма, яка орієнтована на практичну діяльність. Нині обговорюється питання еволюції двох варіантів магістерських програм: магістра академічного і магістра і майстра професійного (наприклад, магістр наук та магістр інженерії для технічних спеціальностей). За деякими напрямками, максимально зберігаючи прогресивний національний досвід, необхідно визначитися із підготовкою фахівців за програмою інтегрованих магістрів (Integrated Magister’s Degree). Підготовка інтегрованого магістра має здійснюватися за окремими спеціальностями: педагогічна освіта, медицина, фармація, філософія, мистецтво, транспорт, національна безпека тощо.
В руслі вимог Болонського процесу проблемою для України є реформування двох традиційних наукових ступенів (кандидат-доктор наук) в одну (доктора PhD), яку слід розглядати під кутом сприйняття освітянським та науковим середовищем, ринком праці, соціального забезпечення та існуючих стереотипів. На підсумковій комісії Міністерства освіти і науки 21 березня 2008 року розглядалися наступні заходи переходу на один науковий ступінь: “... необхідно внести зміни у законодавство України, які б зафіксували та створили умови для формування в нашій державі європейських стандартів. При цьому теперішніх кандидатів і докторів треба було б залишити у тому самому статусі, в якому вони є сьогодні. Упродовж перехідного періоду кандидати наук за бажанням мали б можливість у полегшеному порядку здобути ступінь доктора. Докторам такий ступінь надаватиметься автоматично за їх бажанням. З окремо визначеного року потрібно надавати лише ступінь доктора наук”1.
Згідно статті 6 Закону України “Про освіту” освітня політика України ґрунтується на принципах (від лат. principium – основа, начало), орієнтованих на досягнення національною системою вищої освіти сучасного світового рівня, відродження її самобутнього національного характеру, докорінне покращення змісту, форм і методів навчання у ВНЗ, збільшення інтелектуального потенціалу країни. Охарактеризуємо коротко сутність цих принципів та узагальнимо знання про систему принципів у вигляді схеми (рис.5).
Принципи освітньої політики України.
1. Доступність усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою, для кожного громадянина. Згідно цього принципу кожна людина має право вільного вибору на певних умовах будь-якого типу вищого навчального закладу. Принцип доступності реалізується через можливість безплатного навчання в усіх типах державних навчальних закладів і забезпечення студентів стипендією.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Рис.5. Система принципів побудови системи вищої освіти України.
2. Забезпечення рівних умов для повної реалізації здібностей, таланту, всебічного розвитку особистості. Навчальні плани ВНЗ у своїй структурі мають дисципліни, які передбачають як професійну підготовку майбутніх фахівців, так і їх всебічний розвиток. З цією метою студентам забезпечується право самостійного вибору окремих предметів, спеціальних (елективних) курсів тощо.
Розпочинаючи з 2007 року, Міністерство освіти і науки України розпочало здійснення широкого комплексу заходів щодо забезпечення рівного доступу громадян до вищої освіти. Реалізація цього принципу має відбуватися за трьома напрямами:
- розширення доступу молоді до здобуття вищої освіти;
- забезпечення об’єктивності, відкритості, прозорості, демократичності при проведенні вступних випробувань та зарахування абітурієнтів, зокрема за рахунок масового запровадження незалежного оцінювання знань випускників загальноосвітніх закладів освіти, активної участі громадськості у реалізації контрольних функцій процесу вступу до ВНЗ;
- формування у громадян особистої і суспільної мотивації до здобуття вищої освіти.
Реалізуючи принцип рівного доступу до вищої освіти, у 2007-2008 навчальному році на навчання до державних ВНЗ було зараховано майже 30 тис. осіб пільгових категорій громадян, зокрема:
- дітей-сиріт та дітей, що залишилися без піклування батьків – 3,8 тис. осіб;
- інвалідів І і ІІ груп, дітей-інвалідів – 3,7 тис. осіб;
- дітей, батьки яких загинули або стали інвалідами на вуглевидобувних підприємствах – 85 осіб;
- на умовах пільгового прийому згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999р. №1159 “Про підготовку фахівців до роботи в сільській місцевості” – 16,7 тис. осіб.
Упровадженню принципу забезпечення умов для реалізації здібностей, таланту і всебічного розвитку кожної людини сприятиме заплановане на 2008-2010 роки створення особливих умов прийому до ВНЗ за результатами зовнішнього незалежного тестування випускників сільських шкіл і шкіл населених пунктів, які мають статус гірських, розробка програми “Обдаровані діти села”, забезпечення доступу до якісних освітніх послуг осіб з особливими потребами, реалізація національної програми роботи з обдарованою студентською молоддю. З цих позицій особливої уваги потребує розробка нормативної бази щодо створення системи матеріального заохочення студентів, які стали переможцями Всеукраїнських та міжнародних студентських олімпіад, Всеукраїнських конкурсів студентських наукових робіт, що сприятиме підвищенню авторитету цієї діяльності та активізації наукового пошуку студентів і науково-педагогічних працівників, які їх готують. У 2007 році для обдарованих студентів вищих навчальних закладів запроваджено 700 стипендій Президента України та 100 стипендій Кабінету Міністрів України.
3. Гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей. Навчально-виховний процес у вищій школі має орієнтуватися на зміцнення єдності людини, народу і держави.
Викладачів і студентів слід вважати повноправними суб'єктами системи вищої освіти, які мають право вибору навчального закладу, брати участь у вирішенні актуальних проблем ВНЗ, та індивідуальних форм досягнення мети. Гуманізація освіти – це орієнтація освітньої системи на розвиток і становлення відносин взаємної поваги студентів і викладачів, які ґрунтуються на повазі прав кожного, збереженні їх почуття власної гідності і розвитку особистісного потенціалу.
Реалізуючи цей принцип, слід урахувати світову тенденцію демократизації університетського життя – надання університетом широкої автономії. Світовий досвід свідчить, що з погляду автономії функціонування вищих навчальних закладів країни можна поділити на три групи: англо-американська група, де рівень впливу урядових структур незначний (Австралія, Канада, Ірландія, Південна Африка, Нова Зеландія, Велика Британія, Сполучені Штати Америки); європейська група зі значним впливом державних структур (Франція, Німеччина, Італія, Голландія, Росія, Швеція); азійська група (Китай, Малайзія, Японія, Індонезія, Шрі-Ланка, Таїланд), де рівень залежності ВНЗ від урядових структур досить великий. Траєкторія розвитку університетів цих країн значно відрізняється. Так, найбільший можливий вплив державних агенцій на такі аспекти функціонування ВНЗ, як фінанси і адміністрування, академічні стандарти, кадрова політика, навчальні плани і публікації, контингент студентів, мають Франція, Індонезія, Малайзія, Шрі-Ланка, а найменший вплив уряду відчувають університети Великої Британії і Канади. Загальною світовою освітньою тенденцією постає розширення автономії ВНЗ, розвиток академічних свобод, створення умов для педагогічних інновацій і міжнародного співробітництва, стимулювання студентського самоврядування як важливого чинника модернізації вищої школи, формування у майбутніх фахівців навичок управлінської та організаторської роботи. Нам слід вивчати і використовувати накопичений століттями досвід студентського самоврядування Сорбонни, студентських братств Оксфорду та Кембріджу, де функціонують студентські спілки, студентські уряди або студентські ради, упроваджувати це надбання у вітчизняний досвід, який потребує подальшого розвитку і збагачення новітніми демократичними ідеями.
4. Забезпечення органічного зв’язку освіти з національною історією, культурою, традиціями. Реалізації цього принципу повинна сприяти національна спрямованість виховання, вивчення рідної мови, історії культури і народу, прищеплення шанобливого ставлення до культури всіх народів, що населяють Україну. У Національній доктрині розвитку освіти визначено: “Освіта має гуманістичний характер і ґрунтується на культурно-історичних цінностях українського народу, його традиціях і духовності”1.
5. Незалежність навчально-виховного процесу від діяльності політичних партій і релігійних організацій. Реалізація цього принципу забезпечується вимогою Конституції України про недопустимість втручання у навчально-виховний процес закладу освіти політичних партій, громадських і релігійних організацій. Формулюючи цей класичний принцип діяльності університетів, С.І. Гессен зазначав, що тільки наука повинна визначати його (університет) у його внутрішньому бутті, а не сторонні науці інтереси держави, віросповідання, секти і партії2.
6. Світський, науковий характер освіти. Згідно цього принципу у вищому навчальному закладі не викладаються релігійні предмети. Студенти оволодівають науковими знаннями про природу, науку, культуру, людину та суспільство, на основі чого відбувається формування наукового світогляду, моральних, правових, естетичних та інших цінностей. Якщо в навчальну програму упроваджується курс «Релігієзнавство», та його зміст з метою формування поваги і толерантності спрямовується на ознайомлення студентів з основами релігійних знань, сутністю релігійних поглядів народів світу.
7. Інтеграція навчання з наукою і практикою. На основі цього принципу в навчальному процесі ВНЗ забезпечується вивчення найновітніших наукових здобутків, постійне використання у навчальному процесі інноваційних інформаційних, педагогічних і комунікативних технологій, досягнень науки, техніки і культури, посилення світоглядних функцій навчання. Навчальні плани ВНЗ передбачають теоретичну та практичну підготовку студентів, проведення різноманітних видів практики на виробництві, що має на меті формування у випускника системи науково-професійних знань і практичних умінь та навичок.
8. Взаємозв'язок з освітніми системами інших країн, відповідність вищої освіти України світовому рівню.
Нині Україна чітко визначила орієнтири на входження в науковий та освітній світовий простір, згідно Болонських угод здійснює модернізацію освітньої діяльності у контексті європейських вимог. 4 березня 2008 року в Брюселі (Бельгія) Україна стала повноважним урядовим членом Європейського реєстру забезпечення якості (EQAR). Це надзвичайно важливе досягнення нашої держави в орієнтації на забезпечення якості вищої освіти європейського рівня.
Освіта в нашій країні ґрунтується на широкому використанні досягнень світової науки та національних надбань. Важливими завданнями сучасної української вищої школи є участь у науково-технологічному діалозі, скоординованому учасниками Болонського процесу, та розвитку трансрегіонального наукового партнерства, яке сприятиме сталому розвитку і соціально-економічному, інтелектуальному, культурному прогресу держав-учасниць. Співробітництво в галузі освіти передбачає обмін науковою і технічною інформацією, діяльності у контексті професійної підготовки та програми мобільності студентів, науковців і дослідників, співпрацю між навчальними закладами, удосконалення системи вищої освіти і системи професійної підготовки в Україні згідно з сучасними вимогами, включаючи систему сертифікації вищих навчальних закладів і дипломів про вищу освіту. Останніми роками в країні здійснено суттєві зрушення в напрямку міжнародного співробітництва. Так, за підтримки Європейського Фонду освіти в Україні відбувалася реалізація проекту "Реформування професійно-технічної освіти в Україні" в галузі сільського господарства, транспорту і туризму за участю Міністерства освіти і науки України, навчальних закладів Франції, Італії, Австрії, Угорщини, Польщі та Чехії. У реалізації проекту брали участь професійно - технічні навчальні заклади м Києва, Вінницької, Львівської, Закарпатської областей та м. Одеси. Вище означений проект мав головним завданням підготовку фахівців сільського господарства, здатних працювати в умовах ринкової економіки, організовувати і вести фермерське господарство в сучасних умовах.
Херсонським державним аграрним університетом, Херсонським державним університетом, Каледонським університетом м. Глазго (Великобританія), Університетом м. Євле (Швеція) з 2005 року реалізується проект Tempus «Географічні і інформаційні системи в аграрних університетах». Історичне значення цього міжнародного освітнього проекту полягає в тому, що розпочалось відродження науково – технічного співробітництва вчених – гідромеліораторів, ґрунтознавців, гідрогеологів, агрономів, екологів, які працюють над розробкою, вдосконаленням і впровадженням нормування водокористування і водовідведення на основі геоінформаційних технологій. Проведені в 2005 – 2007 рр. Херсонським ДАУ і Херсонським державним університетом міжнародні конференції (GISAU) відкривають нові напрямки розвитку аграрної науки і практики:
– упровадження геоінформаційних систем і технологій у сільське господарство, землевпорядкування, управління водними і земельними ресурсами, економіку природо-користування;
– застосування дистанційного навчання і програмно – методичне забезпечення підготовки фахівців-аграрників;
– застосування ГІС - технологій для нормування і регулювання водних потреб в галузях агропромислового комплексу.
У вирішенні проблеми взаємозв’язку освітнього простору України з освітніми закладами зарубіжних країн великого значення набувають масштабні міжнародні програми1, зокрема:
– ЕРАЗМУС, мета якої полягає у тому, щоб забезпечити мобільність студентів Європи (так, наприклад, в межах програми до 10% студентів повинні пройти навчання у вищій школі іншої європейської країни).
– ЛІНГВА - програма підвищення ефективності вивчення іноземних мов, розпочинаючи з початкових класів.
– ЕВРІКА, задача програми полягає у тому, щоб здійснити координацію досліджень в країнах Східної Європи. Не зважаючи на досить повільну внутрішньо-регіональну реінтеграцію, країни Східної Європи і республіки СНД зберігають загальні елементи інфраструктури освіти, які можуть використовуватися в інтеграційних процесах різного рівня і масштабу.
– ЕСПРІТ – проект, орієнтований на об’єднання зусиль європейських університетів, науково – дослідних установ у створенні нових інформаційних технологій.
– ТЕМПУС – загальноєвропейська програма, орієнтована на розвиток мобільності університетської освіти. Як було показано вище, Херсонський Державний Аграрний Університет та Херсонський державний університет мають певний досвід у реалізації цього проекту.
– ІРІС – система проектів, спрямованих на розширення можливостей професійної освіти жінок.
Згадуючи слова Ціцерона: «Світовий організм – це неперервне ціле», нині можна говорити про світовий освітній простір ХХІ століття як про мета-систему, котра зберігаючи різноманітність своїх складових частин (національних освітніх систем), визначає глобальні тенденції:
- Прагнення до демократичної системи освіти, тобто доступність освіти усьому населенню, доступність її ступенів, рівнів, надання автономності самостійності вищих навчальних закладів. Можна привести деякі приклади. Так, в більшості країн АТР (Азійсько–Тихоокеанського регіону) сформувалась розвинена система вищої освіти: в Корейській республіці біля 1/3 всіх випускників середньої школи вступають до університетів. Подібна картина і серед тайванських абітурієнтів (для порівняння : в Німеччині цей показник складає 18%, Італії - 26%, Великій Британії – 7%). Нині кожен третій іноземний студент у Західній Європі і США – виходець із країн АТР.
Наразі Японія має найбільш високий відсоток фахівців зі вченими ступенями серед країн світу – 68%, для порівняння – 25% в США. Республіка Корея посідає перше місце в світі у розрахунку на душу населення по кількості осіб, котрі отримали ступінь доктора наук1.
- Забезпечення права на освіту всім бажаючим, можливість і рівні шанси для кожної людини на отримання освіти у вищому навчальному закладі, незалежно від національної і расової належності, віку та статі. У зв’язку з цим все більших темпів набуває розвиток системи дистанційної освіти, одним з завдань якої є надання можливості отримати освіту людям з обмеженими фізичними можливостями (інвалідам), молоді з віддалених регіонів, сільської і гірської місцевості, військово-службовцям та іншим категоріям громадян.
- Збільшення навчально – виховних закладів, спрямованих на забезпечення різноманітних освітніх запитів, розвиток здібностей молодої людини.
- Розростання ринку освітніх послуг.
- Розширення мережі закладів вищої освіти і демократизація соціального складу студентської молоді.
- У галузі управління освітою відбувається пошук компромісу між жорсткою централізацією і повною автономією вищих навчальних закладів.
- Постійне оновлення і корекція освітніх програм і навчальних планів, викликані динамікою соціально – економічних чинників.
- У більшості розвинених країн освіта стає пріоритетним об’єктом фінансування.
9. Гнучкість і прогностичність системи освіти. Цей принцип передбачає варіативність, саморегуляцію і безперервне оновлення вищої освіти, її адаптацію до вимог суспільства, згідно визначених Болонськими угодами європейських стандартів. Реалізації цього принципу має сприяти перехід на модульно-кредитну систему навчання, педагогічний експеримент з упровадження якої в навчальний процес вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації розпочався в Україні з 2004-2005 навчального року. Одним з головних завдань модернізації системи вищої освіти має стати чітке прогнозування потреб суспільства на підготовку усунення структурних невідповідностей між потребами економіки та структурою підготовки і перепідготовки фахівців. Слід, наприклад, урахувати тенденцію зростання попиту на інженерів-механіків, інженерів-приладобудів-ників, енергетиків, хіміків-технологів, фахівців у галузі інформаційних технологій та електроніки. Ці явища мають місце і в таких розвинених країнах як Японія, де нині дефіцит інженерів становить майже мільйон осіб, Німеччині, де цей показник складає 1,5 млн. осіб, у США – 2,5 млн. осіб. У той же час в Україні зафіксовані випадки, коли випускники ВНЗ не можуть працевлаштуватися, оскільки їх професії не затребувані в економіці або рівень кваліфікації не відповідає вимогам роботодавця.
З огляду на це у вищій освіті має чітко прогнозуватися державне замовлення на основі моніторингових досліджень щодо його відповідності реальним соціальним потребам.
10. Безперервність і різноманітність системи освіти. В основу принципу покладена концепція "Навчання впродовж усього життя", яка є істотним елементом Зони європейської вищої освіти. Наразі суспільство, наука, економіка потребують мобільних, постійно оновлювальних знань, тому стратегія навчання протягом усього життя постає поряд із проблемою конкурентоспроможності. Ці функції може забезпечувати самостійне навчання і самоосвіта з метою забезпечення високої якості життя, а також післядипломна освіта. Біля 40% населення країн Європи активного віку (24-65 років) бере участь в освітніх програмах, що стимулюється наданням субсидій, грантів, компенсацією (до 50%) плати за навчання.
Післядипломна освіта у вигляді спеціалізації, стажування, клінічної ординатури, підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів може забезпечуватися:
- академіями, інститутами (центрами) підвищення кваліфікації, перепідготовки, вдосконалення, навчально-курсовими комбі-натами;
- підрозділами вищих закладів освіти;
- відповідними підрозділами в організаціях та на підприємствах.
У зв’язку з потребою “Навчання упродовж життя” одним з найбільш важливих завдань вищої школи є формування у випускників системи вмінь самоосвіти, які є основою неперервної освіти. Свого часу Д.І. Писарєв лаконічно окреслив сутність і значення самоосвіти в житті особистості: "Хто дорожить життям думки, той знає дуже добре, що справжня освіта є тільки самоосвіта і що вона розпочинається тільки з тієї хвилини, коли людина, розпорощавшись назавжди зі всіма школами, стає повним господарем свого часу і своїх занять»1.
11. Поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті. Цей принцип полягає у оптимальному розподілі функцій в управлінні освітою між державними органами та органами самоврядування ВНЗ за умов забезпечення університетської автономії. Аналізуючи проблему демократизації вищої освіти, ми вже зупинялися на проблемах поєднання державного управління і автономізації вищих навчальних закладів.
12. Єдність і наступність системи освіти. Система вищої освіти в Україні побудована на принципі послідовності, який забезпечується внутрішньою єдністю структури освіти та узгодженістю ступенів і етапів навчально-виховного процесу (рис.1). Згідно Болонських угод мова повинна йти про використання прозорих схем та етапів підготовки фахівців, які будуть відкритими і порівнянними для різних країн. Як можлива модель пропонується двоступенева система освітньо кваліфікаційних рівнів за схемою "бакалавр-магістр". Перший етап в академічному плані повинен повністю забезпечити доступ до другого рівня підготовки магістра. Разом з цим освіта на рівні магістра дає право продовжити післядипломну освіту і здобути ступінь доктора наук (доктора філософії). Наступність в освітній практиці забезпечується також методично і психологічно обґрунтованою побудовою програм, підручників, дотриманням послідовності руху від простого до складного в отриманні знань та організації самостійної роботи студентів.
Реалізація головних принципів побудови вищої освіти в України має забезпечити ефективність її функціонування, підвищити статус освіти як “вікна у майбутнє”.
Згідно Державної Національної програми “Освіти (Україна ХХІ століття) вища освіта спрямована на забезпечення фундаментальної наукової, загальнокультурної та професійної підготовки фахівців, має визначати рівень науково-культурного прогресу українського суспільства, інтелектуального потенціалу нації та всебічний розвиток особистості як найвищої цінності суспільства.
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 176; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!