Отже, «доктрина Трумена» мала два аспекти:
1. регіональний - передбачав американську допомогу Греції й Туреччині.
2. глобальний. Глобальний аспект, тобто сутність американської доктрини, передбачав, що США беруть на себе відповідальність за усі країни, які знаходяться під загрозою комунізму. США будуть захищати їх шляхом надання як економічної, так і військово-політичної допомоги.
Г.Трумен підкреслював, що за останні місяці тоталітарні режими утвердилися в ряді держав, а економічна підтримка дозволить забезпечити національну незалежність та побудувати справді вільний світ.
Ця програма заклала підвалини закону від 15 травня 1947 p., згідно з яким були укладені американо-грецькі та американо-турецькі угоди, які визначали умови американської допомоги Греції й Туреччині.
Отже, це було народження «доктрини Трумена». США вперше проголосили, що їх інтереси вимагають «стримування» СРСР, а ситуація, що склалася навколо Греції й Туреччини, загрожує безпеці США.
Питання 24. Доктрина Хальштейна.
22 вересня 1955р. керівництво ФРН проголосило "доктрину Хальштейна", згідно з якою встановлення будь-якою країною дипломатичних відносин з "режимом зони" (НДР) віднині розглядалось як ворожий акт щодо ФРН, яка відповідатиме на такий акт розривом дипломатичних відносин. Це й було згодом зроблено відносно Югославії (1957), Куби (1963) та Занзібару (1964).
Питання 25. Дунайська конференція 1948 р.
|
|
|
Як було погоджено на Нью-Йоркській сесії РМЗС, з ЗО липня по 18 серпня в Белграді проходила Дунайська конференція. В її роботі брали участь представники придунайських держав — СРСР, УРСР, Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини, Чехословаччини, а також США, Великобританії й Франції як учасники РМЗС та Австрія з дорадчим голосом. Отже, Радянський Союз мав значну підтримку.
Радянський варіант нової Дунайської конвенції передбачав поширення компетенції нової Дунайської комісії лише на судноплавну частину Дунаю, без його приток. Військовим кораблям недунайських держав прохід Дунаєм заборонявся, а військовим кораблям дунайських держав дозволявся лише з санкції заінтересованих сторін. Західні країни наполягали на збереженні Дунайської конвенції 1921 р., підписаної без участі СРСР.
Нова Конвенція була розроблена на засадах радянського проекту, підтриманого більшістю учасників. Представники США, Великобританії й Франції оголосили, що не підпишуть його. З ініціативи Болгарії ці країни були вилучені з переліку в преамбулі нової Конвенції держав, які її уклали.
Дунайська конвенція набрала чинності після її ратифікації 11 травня 1949 р. В 1960 р. до неї приєдналась Австрія, яка тоді вже стала незалежною нейтральною державою.
|
|
|
Питання 26. Евіанські угоди.
Деколонізаційні процеси розгорнулися і в Алжирі. В ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1954 р. вибухнуло збройне повстання проти французів, що переросло в партизанську війну. Боротьбу очолив Фронт національного визволення (ФНВ). У 1956 р. ФНВ створив Національну раду алжирської революції, а в 1958 р. Національна рада проголосила Алжирську республіку. Війна в Алжирі тривала до 1962 р. 18 березня цього року Франція змушена була підписати Евіанську угоду, за якою в Алжирі передбачалося провести референдум із метою визначення подальшої долі країни. За результатами референдуму у вересні 1962 р. Національні Установчі збори проголосили утворення Алжирської Народної Демократичної Республіки.
28 травня 1958 р. останній цивільний прем'єр-міністр Четвертої Французької Республіки Пьер Пфлімлен подав у відставку, ставши жертвою алжірської війни, покласти кінець якої не зуміли ні він сам, ні п'ятеро його попередників. 13 травня 1958 року Алжір повстав проти Парижа. За планом повсталих 30 травня їх уряд повинен був здійснити переворот і захопити владу в Парижі. Майже вся Корсіка, що служила трампліном для повстанців, визнала повстанський режим, а половина командуючих військовими округами у Франції готова була не підкорятися центральній владі. Залишалася лише одна перешкода для успішного завершення перевороту в столиці француз, що володів величезним авторитетом і неперевершеним мистецтвом політика. 1 червня генералу де Голлю були надані необмежені повноваження. 4 червня він вилетів в Алжир.
|
|
|
Трапилося так, що він оволодів ситуацією і поступово зосередив в своїх руках владу, що дозволила нав'язати потрібне рішення. На це пішло майже чотири роки. Спочатку він налагодив відносини з Тунісом і Марокко, погодившись вивести французькі війська з обох країн (за винятком туниської військово-морської бази в Бізерте). Потім він перевів з Алжиру багатьох вищих офіцерів.
У вересні 1959 року ФНВ оголосив про створення тимчасового уряду Алжиру, прем'єр-міністром якого став Ферхат Аббас, а його заступником що знаходився у в'язниці Бен Белла. Ферхат Аббас поїхав з Туніса в Каїр, де тимчасово було встановлене місцеперебування нового уряду. Алжир звернувся за допомогою до Москви і Пекіна.
Після цих попередніх ходів де Голль, діючи цілеспрямовано і обережно, підготував свою першу важливу заяву: про майбутній статус Алжіру і уперше запропонував мир ФНВ. У вересні 1959 року він запропонував йому вибір між незалежністю, інтеграцією з Францією і асоціацією з Францією; цей вибір потрібно було зробити протягом чотирьох років після закінчення військових дій.
|
|
|
Ця заява спровокувала другий заколот білої общини. 24 січня 1960 р. європейська община показала, що вона швидше виступить навіть проти де Голля, чим визнає незалежність Алжиру. Заколот закінчився невдачею. Французький уряд своїми энергійними діями в Алжирі і в самій Франції продемонструвало, наскільки зросли авторитет і влада Парижа. Але для алжірців пропозиція, висунена де Голлем в 1959 році була лише половинчастим рішенням, що не передбачало справжньої незалежності і тому в даний момент неприйнятним.
грудень 1960 р. - на XV сесії ГА ООН спеціальна резолюція по Алжиру - право на самовизначення і незалежність.
У квітні 1961 року сталося нове повстання білих, яке продовжувалося чотири дні. Очолили його чотири генерали.
Після невдачі цього повстання виникла Секретна озброєна організація (САС), яка діяла терористичними методами і, залякавши європейське населення репресіями з боку майбутнього незалежного алжірського уряду, спровокувала (оскільки незалежність стала неминучою) масовий вихід європейців, що позбавило країну гостро необхідних їй управлінських і викладацьких кадрів, а також працівників інших державних служб.
Перша секретна зустріч, що відбулася в червні в Мелуне закінчилася невдачею, але після дискусії, що проходила між де Голлем і Бургибой, між лідерами ФНВ і Жоржем Помпіду (колишнім в той час приватним банкіром) і між ФНВ і марокканцями, тунисцями і єгиптянами, в Евіані в травні 1961 року відкрилася конференція. Але ФНВ висунув вимоги про визнання його як уряд і про право Ахмеда Бен Белли, що знаходився у в'язниці, бути присутнім на конференції; питання про гарантії для французів, які, можливо, побажали б залишитися в Алжірі; збереження за Францією прав на військово-морську базу в Мерс-эль-Кебире; питання про сахарську нафту і про умови проведення запропонованого референдуму про статус Алжиру.
У вересні 1961 року ОАС здійснила замах на де Голля, який закінчився невдачею. ОАС активізувала свою діяльність на території Франції, а також в Алжирі; з'явилися чутки про проголошення на півночі Алжіру диссидентської французької республіки на чолі з генералом Саланом. У жовтні Бен Хедда запропонував провести новий раунд переговорів.
Друга Евіанська конференція відбулася в березні 1962 року. 18 березня було підписано угода про припинення вогню. На конференції були узгоджені умови проведення референдуму, а також передбачено, що у випадку, якщо в ході референдуму більшість населення висловиться за незалежність Алжиру, наберуть чинності подальші домовленості, зокрема про те, що французькі війська будуть поступово виведені протягом трьох років звідусіль, крім Мерс-эль-Кебира, який залишиться за Францією протягом, принаймні, 15 років; що Франція зможе продовжувати свої ядерні випробування в Сахарі і збереже там на п'ять років свої аеродроми; що Франція продовжить свою економічну діяльність на сахарських нафтових родовищах; що французька технічна і фінансова допомога Алжиру буде виявлятися в колишніх об'ємах протягом, принаймні, трьох років. 3 липня 1962 р. уперше в історії Алжір став незалежною суверенною державою. Однак серед його лідерів не було єдності. Внаслідок подальших розбратів влада виявилася в руках Бен Белли, що повернувся на політичну сцену після шестирічного ув'язнення.
У червні 1965 року він був скинутий в той момент, коли готувався зняти свого міністра оборони полковника Хуарі Бумедьена. Полковник Бумедьен зайняв його місце глави уряду. До 1978 року Бен Белла знов знаходився у в'язниці, а до 1990 року у вигнанні.
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 212; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!