Вихідний текст як детермінант перекладацьких дій
Теорія мовного знака, його значення. Роль мовного знака в перекладі
Знак у мові є сутністю, що поєднує в собі як форму, так і зміст, які є нероздільні, взаємозв’язані, взаємообумовлені. Оскільки план висловлювання, на нашу думку, репрезентується асемантичним знаком, а план змісту – семантичним, із цього випливає, що як матеріальній, так і ідеальній стороні слова притаманні своя форма та зміст окремо. Далеко не завжди під формою мають на увазі лише звукову оболонку, як це розумів Л. Блумфілд. Кожна мовна форма – це закріплене поєднання соціальних одиниць фонем. Таке трактування форми мовного знака є недостатнім й однобічним.
У мовному знаку повинні проявлятися всі головні діалектичні особливості, властиві категоріям, що розглядаються:
1) нерозривна, але відносна єдність форми та змісту;
2) визначальна роль змісту;
3) представлення змістом динамічної сторони цілого і охоплення формою насамперед системи стійких зв’язків предмета;
4) здатність форми у певному відношенні впливати на зміст;
5) виникнення на певному етапі невідповідності між формою і змістом: зміна змісту призводить до знищення старої та появи нової форми, адекватної змісту, який розвинувся.
Наведені особливості не можуть реалізуватися у разі розрізнення лише звукової форми висловлення і відповідного їй звукового змісту. Все значно простіше і чіткіше знаходить своє пояснення, якщо своєрідність мовного знака виводити не з довільності форми стосовно змісту, а з факту існування як у значенні, так і звучанні окремих форми та змісту.
|
|
|
У лінгвістиці нерідко вже висловлювалася думка спеціалістів про існування в мовному знаковому комплексі двох форм та двох змістів, онтогенічно нерівноцінних (Р. Барт; Е. В’юстер; Б. Зільберт; В. Перебийніс; О. Потебня; та ін.). У мові доцільно розрізняти семіотичні одиниці акустичного та семантичного походження, кожна з яких має свою форму та зміст й основною умовою функціонування яких є інформативність. Аналогічним чином В. М. Солнцев відзначає, що відношення форми та змісту мовних звучань, наприклад, встановлюються між самою звуковою матерією («рухливі шари повітря») та її організацією і структурою (сюди входять структурні характеристики звуків та їх комбінацій), тобто змістом.
Під субстанціональною інформацією мають на увазі субстанціональний (фонологічний) зміст, у якому немає лексичного значення. Таку інформацію здатні нести як окремі фонеми, так і їх поєднання. Асемантичний знак (звукова оболонка), володіючи акустичною формою (сигналом) і фонологічним змістом (артикуляційні характеристики фонем, диференціювальні ознаки, чергування, сполучення, асиміляція і т. д.), є своєрідним «ярликом», «власним іменем» екстенсіонала поняття, одночасно відсилаючи реципієнта до сфери значень. Розрізняючи звуки та фонеми, не можна забувати про звукове походження останніх. Фонеми структуруються на матеріалі арсеналу звуків реального світу, що становить їх форму з її індивідуальними (людськими) особливостями, а об’єктивним фонологічним змістом вони наповнюються в мові. У семантичних знаках внутрішня форма виступає як форма, а значення одиниці відповідає змісту знака. Тому Л. Ельмслєв цілком закономірно наполягає на розрізненні звучання форми висловлення та форми змісту.
|
|
|
Зв’язок між планом висловлення та планом змісту здійснюється в процесі інтеріоризації знака за допомогою внутрішньої форми, яка виступає як символ, образ значення і, відповідно, орієнтує на інтенсіонал поняття. Г. Гегель підкреслює, що в мові знак перетворюється із чогось зовнішнього у щось внутрішнє і зберігається вже в цій перетвореній формі. Таким внутрішнім зовнішнім є лише «членороздільний звук, слово».
Ураховуючи різну природу зовнішньої та внутрішньої форм лексичної одиниці, було б доцільним також підкреслити їх термінологічні відмінності. Внутрішній формі, наприклад, може відповідати поняття символа, оскільки «символ – штучно виділена ознака», «символи охоплюють саму сутність абстрактних ідей, надають їм чуттєво-наочної форми». Символ менш довільний, ніж сигнал. Як внутрішня, так і зовнішня форми є повноцінними мовними категоріями, онтологічні та гносеологічні характеристики яких істотно відрізняються.
|
|
|
Форма і зміст не існують ізольовано, форма становить внутрішню структуру змісту і є його зовнішнім вираженням, що обумовлює існування внутрішньої та зовнішньої форм висловлення. При цьому необхідно підкреслити, що "підстава для утворення зовнішньої форми – внутрішня". Внутрішня форма, як і лексичне значення, належить семантичному знаку і не може входити як самостійна категорія до плану висловлення. З функціональної ж точки зору внутрішня форма невід'ємна від звучання, саме вона здійснює зв’язок між асемантичними та семантичними знаками, вербалізуючи, наповнюючи мовним змістом матеріальний бік лексичних одиниць.
Щодо подвоєння форми, тобто існування зовнішньої та внутрішньої форм і власне форми змісту, Г. Гегель пише, що зміст є нічим іншим, як перехід форми в зміст, і форма є нічим іншим, як перехід змісту в форму.
|
|
|
Між формою і змістом існує також відношення взаємопроникнення. Форма як наслідок змісту певною мірою створює його. Внутрішня форма більш стабільна, ніж зміст, але вона все-таки відображає (чи повинна відображати) суттєві зміни змісту.
Внутрішня форма є також універсалією, що розвивається, генетично відображає певні грані внутрішньої організації змісту. Виходячи зі взаємовідношення мови та мислення, з функції мови, з функції мови як способу мислення, можна стверджувати про аналогічність і взаємообумовленість походження форми та змісту. Особливо важливий у розвитку слова символ, який є сполучною ланкою між звуковим складом слова та його значенням. Це значення завжди втілене у формі слова, тобто у зовнішній формі, що сприймається слухом. Другий елемент слова, символ, є також формальним елементом, але його формальність зовсім іншого характеру. Тут уже не звук, а уявлення є знаком іншого уявлення, символом значення слова. Це вже не зовнішня, а внутрішня форма.
У зв’язку з таким розумінням знака може виникати закономірне питання: як відрізняти семантичні форму і зміст кореневих (непродуктивних) слів (наприклад, «батько», «хліб», «дім»). Внутрішня форма властива практично всім мовним семантичним одиницям (у тому числі на рівні етимології), кількість нових слів, утворених без експліцитного залучення внутрішньої форми (наприклад, «газ»), незначна і внутрішня форма таких одиниць входить у їхнє значення, орієнтує нанього, викликає в нашому уявленні один із його складових смислів у функції «мисленнєвого образу» (звісно, така внутрішня форма може виникнути лише на основі відомого значення слова). Формою непохідних ісемантичних знаків є саме цей суб’єктивований нашою уявою смисл, що є одним із найважливіших в інформаційному відношенні смислів відповідного значенні (змісту). Це зовсім не означає, що ми виступаємо за існування в мові саме таких «ярликів» – слів, оскільки зрозуміло, що неможливо всі явища, предмети, факти об’єктивної дійсності позначати непродуктивними одиницями, не говорячи вже про методичний бік сприйняття та користування мовою.
Переломлюючи діалектичні принципи форми та змісту крізь призму мови, не варто забувати про той факт, що ці категорії мають у мові особливі гносеологічні функції, які випливають із поняття мови як особливої знакової системи, де ці функції знаходять конкретну інтерпретацію. В ідеальному випадку змісту (лексичному значенню) відповідає одна форма. Проте нерідко трапляються факти, коли одному змісту відповідає декілька мовних форм і, навпаки, одній формі – різні змісти. Такі особливості характерні лише семантичним знакам і відсутні в асемантичних (акустичних) знаках, що ще раз підкреслює необхідність розрізняти два види мовних форм.
Чим вищий «ступінь» багатозначності слова, тим зазвичай нижчий його словотвірний рівень, тобто полісемантичність найбільш розвинена у кореневих слів і менш поширена у складних лексичних утвореннях. Це свідчить про те, що форма семантичного знака (внутрішня форма) здатна накладати обмеження на відповідні значення. Як би там не було, внутрішня форма (у тому числі і її імпліцитний варіант для непродуктивних одиниць) конкретизується, розмежовується в контексті всього висловлювання, незважаючи на орієнтацію на вихідне значення. Цей факт має практичну цінність, наприклад, для нормалізації термінології, підтверджуючи ту істину, що усунення багатозначності терміна, який вживається з різними значеннями в окремих терміносистемах, є необов’язковим.
Схожим чином омонімічні лексичні одиниці презентують різні семантичні знаки, що мають, на противагу полісемії, зовсім різні значення і, відповідно, різний склад смислів. Виходячи з цього, можна вважати, що лексична одиниця «палець» (у загальновживаній мові та в мові техніки) – полісемантичне слово (наявна загальна семантична складова – повсякденне слово «палець»), а слова з різними значеннями в парах «коса» – «коса», «тік» – «тік», «мир» – «мир» не мають спільних смислів і тому збіг акустичних форм є випадковим, що властиво омонімам. За словами К. І. Льюїса, «якщо різними символами висловлюється одне й те саме значення, то це два висловлювання, а не одне. Якщо ж символ один і той самий, а значення різні, то це також два висловлювання, а не одне».
Разом із тим для будь-якої мовної форми характерна тенденція відносної стійкості. Нерідко саме через стійкість внутрішньої форми стосовно значення виникають невідповідності між формою та змістом мовних знаків, оскільки форма і зміст весь час перебувають у процесі безупинного розвитку та зміни. Проте зміст розвивається зазвичай швидше, активніше, ніж форма, якій властива певна тенденція до збереження, до консервативності.
Розвиток людського суспільства відображається і на змістовній стороні мови і, відповідно, на структурі значень. Новий зміст потребує відповідних змін у формі, але внутрішня форма через свою консервативність залишається попередньою і все більше відстає від зростаючих вимог лексичного значення. Разом із тим різноманітні зміни внутрішньої форми заради нового змісту повинні проводитися цілеспрямовано, обережно, з урахуванням подальших можливих змін плану змісту, інакше ми ризикуємо порушити важливий принцип діалектичної єдності цих категорій – принцип комутації. Згідно з даним принципом будь-які зміни у формі мовного знака призводять у контексті до зміни змісту.
Виходячи з вищевикладених особливостей мовної форми та змісту, можна дещо видозмінити й уточнити схему відомого семантичного трикутника, враховуючи фактор білатерального мовного знака, наявність у мовній одиниці двох різних знаків, наявність у них форми та змісту, між якими існують специфічні та сталі взаємозв’язки. Одну з вершин трикутника позначають як «значення», якому одночасно протиставлені й внутрішня форма, і зміст. Це відображає один із найбільш поширених та бажаних випадків у мові, коли внутрішня форма при її цілеспрямованій побудові «висвітлює» одну із суттєвих сторін значення, тобто є його складовою частиною – частиною змісту, що збігається в цілому в мові зі значенням. На сторонах семантичного трикутника вказують види відношень між знаками. Так, між звуковою оболонкою та значенням існує відношення інтеріоризації. На цьому рівні здійснюється процес семантизаціїї асемантичного знака. Між змістом семантичного знака та денотатом існує відношення відображення. Між звучанням та предметом, як відомо, встановлюється відношення називання (акустичний образ виступає у функції «мітки», «власного імені» денотата).
Дата добавления: 2018-06-01; просмотров: 260; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!