Тема 4. Стратифікація суспільства та соціальні проблеми

1. Стратифікація суспільства та її види.

2. Модернізація суспільства та його види.

3. Соціальна аномія та депривація.

4. Проблема бідності та безробіття в науці і в масовій свідомості.

5. Зв’язки із громадськістю в умовах різних видів соціального конфлікту. Системні та позасистемні конфлікти, шляхи їх розвитку та вирішення.

PR-проблема: назвавши прояви «психології бідності» в політиці керівництва вишу, міста або держави (на вибір), показати, у чому тут виявляється взаємна недовіра, нехтування інтересами іншої сторони та нечесне й конфліктне поводження щодо неї, пояснюючи при цьому, чому так відбувається. Завдання: обравши одну із стратегій ставлення до бідності (або – безробіття): соціальна допомога або лібералізм, сформулювати поетапну програму досліджень, робочих гіпотез і гармонізаційних PR-заходів по вирішенню цієї проблеми.

1. Структура суспільства складається із великих соціальних груп (сьогодні із страт і націй) та об’єднувальних зв’язків між ними. Інакше кажучи, суспільство як велика система і, зокрема, його «кістяк», тобто – структура (яка в будь-якій системі забезпечує взаємозв’язок елементів для підтримання цілісності та стійкості системи) складається не з окремих осіб, а з найбільших соціальних груп (які, у свою чергу, складаються із малих груп, а ті вже – із осіб), і не лише із цих великих елементів, але і з особливих зв’язків між ними. Натомість, суспільство може розкладатися на малі групи (що не об’єднуються у великі), але тільки в умовах соціальної кризи, яка, зрештою, може досягти рівня соціальної атомізації, тобто відсутності згуртованих малих груп із спільними традиціями і соціальним контролем (що виявляється і у відсутності почуття сорому перед кимось). І тільки в останньому випадку суспільство буде складатися із особистостей, що, очевидно, буде найгіршим сценарієм розвитку.

Об’єднувальні зв’язкиу суспільстві бувають двох типів:

1) вертикальні, що об’єднують «верхи» і «низи» в рамках одного «клану» (їх міцність базується на традиціях «сімейних», патерналістських відносин, характерних для доіндустріальної, феодальної епохи);

2) горизонтальні, що об’єднують людей із однаковим матеріальним і соціальним становищем в рамках одної соціальної страти (їх міцність базується на спільних традиціях і стандартах життя, характерних для індустріальної, капіталістичної епохи).

Види соціальної нерівності:

1) касти – системна (законодавчо і культурно закріплена) нерівність можливостей і результатів, що взагалі не залишає людині права вибору соціального статусу;

2) уніфікація – безсистемна (ідеологічно засуджена і майже не використовувана) нерівність можливостей заради рівності результатів, що сильно обмежує соціальну мобільність;

3) стратифікація -рівність можливостей при нерівності результатів, що потребує соціальну мобільність і сприяє їй законодавчо і культурно.

Класова теорія(К.Маркс, 1818-1883) поділяє будь-яке суспільство на дві великі групи, одна з яких експлуатує іншу (отримує надмірний прибуток із спільної діяльності) і між якими завжди точиться класова боротьба. Правомірна для опису перехідної фази у розвитку суспільства, але непридатна для пояснення фази стабільного розвитку.

Теорія соціальної стратифікації (П.Сорокін, 1889-1968) поділяє будь-яке суспільство на декілька прошарків (страт, тобто великих соціальних груп, об’єднаних однаковим матеріальним і соціальним становищем та спільними нормами і цінностями), взаємодія між якими відбувається шляхом соціальної мобільності та наслідування зразків культури вищих страт нижчими. Правомірна для опису стабільної фази у розвитку суспільства, але непридатна для пояснення фази перехідного розвитку.

Види соціальної стратифікації:

1) економічна – поділ людей за ступенем багатства;

2) політична – поділ людей за розміром влади в їхніх руках;

3) професійна – поділ людей за ступенем майстерності та визнання в якості спеціаліста.

Суспільні цінності і суспільна поведінка людини залежать від домінуючого у неї виду стратифікації, адже цей факт означає домінування у її поведінці відповідних цінностей: фінансово-майнових, владних або фахових. Причому з тих пір, як людина стала особистістю, це домінування має у неї незмінний характер (якщо не трапиться у її житті чогось надзвичайного, що призведе до переоцінки цінностей) і виявляється у готовності пожертвувати одними цінностями заради інших. Скажімо, якщо при виборі місця роботи людина жертвує фаховими інтересами ради фінансових вигод, то незалежно від її свідомих обґрунтувань цього вибору можна констатувати домінування у неї цінностей економічної стратифікації. Звичайно, в окремих, рідкісних випадках цей вибір може бути зроблений випадково або під тиском, але як правило люди знаходять можливість ухилитися від тиску, якщо пропонований вибір їм зовсім не по душі. А якщо постфактум вони пояснюють своє рішення моральним обов’язком, тиском чи іншими «поважними причинами», що не дали їм здійснити бажаний вибір, то це лише красиві відмовки або нерозуміння власних цінностей (саме з огляду на це принцип об’єктивності і забороняє зважати на самопояснення).

Якщо ж між указаними альтернативами людина обере діяльність, яка їй фахово цікавіша, жертвуючи високою зарплатнею в іншому варіанті, то вона, вочевидь, схильна до професійної стратифікації. А от до політичної стратифікації вона схиляється, якщо її більше приваблює можливість приймати рішення, що стосуються багатьох людей, керувати ними, відчувати, що від її волі залежать інші (залежать і в хорошому, і в поганому сенсі, - що кому ближче) або що вона просто має вищий статус в очах оточення, зокрема і тому, наприклад, що має більш престижні речі, звання, посаду тощо. Тож такою буде людина, що вибере не надто оплачувану роботу і не цікаву з професійної точки зору, але ту, що дає окремий кабінетик і вивіску на дверях, можливість до чогось примусити відвідувачів і цим піднятись у власних очах та очах інших авторитарних осіб (на жаль, у нас так буває аж надто часто).

Схильність до політичної стратифікації не означає, що людина буквально йде у політику (хоча там збираються якраз такі люди), адже реалізувати схильність до кожного із названих видів стратифікації можна на будь-якому робочому місці, у будь-якій професії і у будь-якій страті (вищій або нижчій). Скажімо, прибиральниця із економічними цінностями буде намагатися працювати на декількох роботах, причому на кожній – поменше за часом і побільше за оплатою, і цікавити її будуть здебільшого питання, де можна найкраще заробити і на що вигідніше потратити гроші (і в міру здібностей вона буде просуватися нагору по сходах економічної стратифікації). Якщо ж ця сама прибиральниця мріє не про гроші, а про кабінетик із гордою вивіскою «Менеджер по клінінгу», який їй обіцяють, то вона буде старатися, не шкодуючи часу саме через цінності політичної стратифікації (які, втім, можуть виявитись і в тому, що вона вижене поважного професора із туалету під приводом термінового прибирання, але насправді – заради відчуття влади). І лише якщо вона робить те, що їй цікаво, а цікавиться у своїй професії всіма її сторонами, працює, бо вона добре це вміє і її захоплює можливість робити це творчо і самостійно (а якщо примушують працювати строго по інструкції, то вона цікавиться, чому саме так, бо не любить діяти неосмислено), адже інакше взагалі не стане цим займатися, то це схильність до професійної стратифікації.

2. Модернізація суспільства – це цілеспрямоване трансформування усіх сфер життя за взірцем якоїсь іншої країни («доганяючий розвиток»). Буває двох видів:

1) органічна модернізація – реформи, що відбуваються за ініціативи «низів» (добре підготовлених економічною необхідністю та PR-діяльністю) і під проводом гуманітарної еліти, та націлені на отримання економічних вигод;

2) неорганічна модернізація – реформи, що відбуваються за ініціативи «верхів» і під проводом технократичної еліти, та націлені на отримання політичних вигод.

Згадані два види елітвідрізняються таким чином: а)технократична – схильна до авторитарних, свавільно-силових методів керування людьми (запозичених із досвіду роботи з машинами); б)гуманітарна – більш орієнтована на підтримання гарних стосунків із людьми (що близько до завдань PR-діяльності), а тому схильна до ліберальних та демократичних методів управління.

3. Соціальна мобільність – це пересування людини чи групи людей із одної страти в іншу (вертикальна мобільність) або в межах однієї страти заради досягнення кращих позицій для соціального підйому (горизонтальна мобільність). Соціальна маргінальність – стан людини або групи, що за своїм матеріальним та соціальним статусом вийшли із попередньої страти, але не були прийняті в новій через невідповідність своїх норм та цінностей. Переважно буває тимчасовим станом (оскільки люди швидко соціалізуються у новій страті), але якщо він закріплюється, то такі люди випадають з-під дії соціального контролю і складають соціальну базу будь-яких масових злочинів і заворушень.

Відносна депривація – стабільний стан незадоволення людьми своїм суспільним становищем і суспільством узагалі через завищеність їх критеріїв успіху, що виникає при неінтегрованості до соціальної страти із її нормами та цінностями (якими і визначаються спільні стандарти життя та суспільні критерії успіху). Виявляється відносна депривація у постійному незадоволенні всім навколо себе (навіть і цілком позитивними речами), яке є не індивідуальною психічною аномалією, а масовим і тривалим явищем. Вихідною причиною цього є відсутність соціальних страт (в яких, за їх наявності, є загальноприйняті критерії успіху, котрі, з одного боку, досяжні для всіх у даній страті, а з іншого боку, захищені соціальним контролем, - щоби ніхто їх не перевищував і не ігнорував), наслідком чого є брак спільних критеріїв успіху та прагнення негайно мати набагато більше, аніж може реально досягти людина даного соціального рівня. Саме невідповідність завищених бажань і об’єктивних досягнень закономірно породжує подібне незадоволення, прояви якого можна бачити у слабкій, апатичній мотивації та безвільності самих різних працівників, будь-якого рангу і зарплати.

Соціальна аномія – суспільний стан масової готовності до порушення будь-яких правових норм та розпоряджень влади, що виникає при незабезпеченості розповсюджених у суспільстві критеріїв успіху загальновідомими та загальнодоступними шляхами його легального досягнення. Наприклад, якщо студентам невідомі конкретні й надійні шляхи чесного отримання високої оцінки (адже неточний регламент може залишати викладачу багато можливостей для свавільного оцінювання, та ще й не факт, що він його виконуватиме), а можливість оспорити несправедливу оцінку доступна, на ділі, не всім (адже цю можливість ще треба організувати через дієві форми контролю та відновлення справедливості), то студенти неминуче вдаватимуться до нечесних шляхів, які – так чи інакше – обов’язково дадуть їм потрібний результат. Тобто причина – не в нечесності студентів, а в їх недостатній захищеності, і тому боротися з цим відхиленням потрібно не каральними методами або умовлянням та присоромлюванням, а організаційною роботою по налагодженню дисципліни для всіх, і насамперед – для викладачів.

4. Четверте питання студенти мають підготувати самостійно, використовуючи для цього додаткову літературу із папки всередині папки «Соціальні проблеми» всередині папки «t7_Strat-ZMI», що знаходиться в папці «СМК» за наданою вам адресою у Dropbox.com, та знаходячи в Інтернеті відповідні публікації про критерії та причини (або функції) бідності (або прекаріарності), культуру бідності та культуру залежності[57], а також про причини та наслідки безробіття (зокрема – «поріг терпимості» до неї)[58] з точки зору науки і з точки зору стереотипів масової свідомості (а ці два підходи – прямо протилежні).

5. Для вияснення можливостей розвитку зв’язків із громадськістю підчас суспільних криз, необхідно розібратися в особливостях і причинах соціальних конфліктів, а також визначити ефективні способи їх вирішення. Насамперед слід пояснити, що конфлікти бувають трьох рівнів (міжособистісні, міжгрупові та суспільні), для кожного із яких ефективні абсолютно різні способи вирішення. А тому варто знати всі основні способи регулювання криз у відносинах, кожен із яких є ефективним лише при вирішенні суперечок відповідного масштабу і непридатний до інших.

Перший і найпростіший спосіб вирішення конфліктів – це (1)арбітраж (у тому числі – третейський суд), тобто більш чи менш юридично регламентоване судове заслуховування кожної сторони про мотиви і наслідки її дій та оцінка правомірності самих дій у ході конфлікту або перед ним, із винесенням рішень про ступінь провини та покарання кожної сторони (включно із відшкодуванням збитків). На рівні міжособистісних конфліктів цей спосіб діє добре, адже для розгляду одиничних подій якраз і потрібні індивідуалізовані рішення. Однак якщо його застосовують до добре організованих груп та загострених конфліктів, то він викликає їх планомірний і скоординований спротив (бойкот, страйк та інші акції непокори), який робить індивідуально-каральні судові рішення безсилими, адже така група легко протистоїть чужому авторитету, а крім того, цим одиничним рішенням завжди можна протиставити інші (не кажучи вже про можливість індивідуального тиску чи корупції). І тим більше у соціальних конфліктах такі індивідуальні рішення залишають невдоволеними усі сторони, оскільки жодна з них не хоче визнавати своєї провини, хоча насправді усі вони винуваті в загостренні протистояння (а тому і судді тут важко винести однозначне рішення).

Другий спосіб вирішення конфлікту – це (2)регламентація, тобто усвідомлення його усіма сторонами й перетворення його на відкритий і такий, що відбувається за правилами (тобто – чесна конкуренція замість «війни»). Для цього необхідно шляхом компромісу і ретельного дослідження створити справедливі правила майбутньої взаємодії сторін міжгрупового конфлікту, тобто правила, які нікому не дають односторонньої вигоди та переваг, а натомість прописують всі можливі ситуації їхньої взаємодії, щоби не допустити жодного свавілля чи зловживань. Такі правила створюються не за один раз, їх треба довго і навіть безперервно удосконалювати та погоджувати, і саме в цьому і має полягати діяльність по розвитку зв’язків із громадськістю. Створення універсальних правил взаємодії не сильно допоможе вирішувати міжособистісні конфлікти, оскільки вони не можуть передбачити всі індивідуальні варіанти цих суперечок. Не допомагає воно і у вирішенні конфліктів соціального масштабу, оскільки їх викликають уже системні причини, а відтак для їх вирішення треба змінювати не окремі правила, а всю систему.

Тому третій спосіб – це (3)аналітичне вирішення конфлікту, тобто виявлення його рушійних сил, причин його виникнення та розвитку в даному конкретному суспільстві, і внесення, на основі цього, змін в організацію державного управління, що унеможливлять виникнення суперечок такого типу у майбутньому. І хоча аналітичне вирішення міжособистісних конфліктів теоретично є можливим (більше того, саме цим і займаються так звані «психоаналітики» та спеціалісти кризових центрів), але складність у тому, що на практиці мало хто здатен дотримуватись рекомендацій такого аналізу і змінити свої цінності, стереотипи та ставлення до інших (особливо якщо воно обтяжене взаємними образами та самовиправданнями). Тому щодо таких суперечок краще діють окремі присуди, які легше виконати, аніж рекомендації по зміні системи цінностей чи взаємовідносин. Те саме можна сказати і про міжгрупові конфлікти: в них аж надто сильним є компонент засліпленості особистими образами або симпатіями, підпорядкованості звичаям та загальній думці, щоби можна було раціонально і послідовно вибудувати нову структуру групових цінностей і взаємовідносин, не зіткнувшись при цьому із організованим чи стихійним саботажем з боку конфліктуючих груп.

Отже, найефективнішим способом вирішення соціальних конфліктів є аналіз їх конкретних причин у цій країні (а вони завжди – у застарілості й неефективності структури державного управління даною сферою життя) та зміна, реструктуризація наявної системи державного управління всією даною сферою на основі цього аналізу, аби унеможливити виникнення подібних суперечок у майбутньому. Втім, для цього варто розібратися, які саме причини породжують економічні конфлікти, політичні та етно-політичні.

Економічні конфлікти лежать в основі всіх інших, неекономічних соціальних конфліктів, оскільки реалізація економічних інтересів складає основу і професійної діяльності, і сімейного добробуту, і взагалі – виживання людей. Саме економіка є найбільш динамічною сферою життя суспільства і саме за її змінами не встигають реформи державно-правових інститутів. Втім, економічні конфлікти відбуваються не тільки між державою та приватними підприємцями, але і між державними підприємствами, між приватними бізнесменами, між першими та другими, та й узагалі – між усіма, хто займається питаннями створення і продажу матеріальних, а тепер – усе більше – і нематеріальних благ. А роль держави полягає саме у тому, щоби це була не хаотична «війна усіх із усіма», а щоби між собою суперничали рівні по економічних можливостях суб’єкти діяльності (це називається демонополізація) і щоби у них були рівні правові можливості. Як тільки цей принцип порушується через недосконалість механізмів надання і збалансування можливостей, починаються конфлікти, що нерідко перетікають в інші сфери суспільного життя.

Отже, основна передумова економічних конфліктів, як і усіх соціальних, – у недостатній оперативності змін у механізмах державного регулювання економічними процесами. Звичайно, у ринковій економіці держава і не повинна управляти цим процесами «вручну». Але вона повинна слідкувати і законодавчо забезпечувати, щоби у всіх діячів цієї сфери були рівні умови. Важливо додати, що всупереч загальним уявленням, економічна діяльність – це не лише боротьба (хай навіть і у вигляді чесної конкуренції), але також і співробітництво. Більше того, у такій розвинутій країні, як Японія, економічної боротьби в американському сенсі цього слова немає зовсім: великі і малі компанії не намагаються тут підірвати основи успіхів своїх конкурентів і витіснити їх з ринку, - навпаки, вони допомагають фінансово й організаційно тим, хто втрачає позиції, аби ті не зникли. А суперничають вони лише в оригінальності винаходів та методів їх виробництва, якими, втім, охоче діляться із суперниками.

Тож держава має слідкувати, щоби боротьба йшла тільки між рівними, демонополізуючи ринок і надаючи податкові пільги та дотації новим конкурентам на монополізованому ринку. Саме цьому завданню служить прогресивний податок на прибуток, якщо він використовується для стимулювання підприємницької діяльності та збільшення конкуренції. А втім, це не єдиний метод. Наприклад, в усіх найприбутковіших видах спорту в США є ретельно прописані правила переходу гравців з одної команди до іншої. Причому ці правила захищають якраз команди, слабші фінансово і за результатами змагань, оскільки надають їм першочергове право взяти до себе найкращих гравців (або перепродати це право за велику компенсацію). Це вирівнює склади команд по силі їх гравців і не дає можливості найбагатшим зосередити у себе всіх справжніх майстрів (після чого з ними вже неможливо конкурувати, як це є нині в європейському та українському футболі).

А з іншого боку, держава має ідеологічно підтримувати й заохочувати пільгами і нагородами тих, хто виявляє в економічній боротьбі елементи альтруїзму, меценатства та взаємодопомоги, розвиваючи тим самим традиції співробітництва (а не лише боротьби). Інакше кажучи, співробітництво не можна передписати законом і карати за недостатність його прояву, але можна створити атмосферу його суспільного схвалення, пропагувати зразки його щирого виявлення (як це було у «стахановському русі» в СРСР) та робити «модною», а згодом – традиційною таку поведінку (як це сьогодні є в Японії). Причому, якщо в конкуренції між товаровиробниками співробітництво має стимулювати держава, то у взаємодії найманих працівників і роботодавців його мала би стимулювати сама фірма, що на сьогодні є визнаним як у теорії (згадаймо розглянуту раніше «організаційну культуру»), так і на практиці (такими є більшість японських фірм, такою була фірма «Ейпл» часів Стіва Джобса).

На відміну від усіх інших видів протистояння (політичного, етнічного, релігійного), економічний конфлікт, за його природою, побудований на раціональному пошуку найбільшої вигоди, а тому в ньому майже не трапляються суперечки, спрямовані не на досягнення максимальної корисності для себе, а лише на зняття напруги, збільшення групової згуртованості чи нанесення шкоди супернику всупереч власним інтересам. Якщо ж ми спостерігаємо саме такі, нераціональні мотивації конфлікту, значить це є неекономічний конфлікт, хоча він і відбувається у сфері відносин власності та товарообігу. На жаль, в Україні економічна раціональність взагалі не надто розповсюджене явище, особливо серед економічної та політичної еліти, тобто тих, хто надає взірці поведінки усьому суспільству (а це відбувається неминуче, навіть при тому, що більшість населення не відчуває щодо них ні захоплення, ні довіри, - тим не менш переймання зразків нераціональної поведінки відбувається автоматично і невідворотно).

Тому навіть конфлікти між бізнесменами із приводу витіснення конкурента з ринку та перерозподілу власності стають у нас зведенням «особистих рахунків» (не банківських, зауважте) і діям всупереч власній вигоді. Та ще й примус тут найчастіше застосовується не економічний (наприклад, рейдерський захват під прикриттям «друзів» у судових і адміністративних органах). Все це прояв феодальних за походженням явищ, таких як неекономічний примус та не приватна, політично-колективна власність (тобто власність на посаду і на владу, що вона дає, а не на засоби виробництва, що дають прибуток, тобто – не на капітал[59]).

І ще більше політизується економічний нібито конфлікт, коли він є прихованим, а суперник є неочевидним, наприклад, коли масове незадоволення виникає через інфляцію та безробіття, а постраждала сторона не усвідомлює себе як самостійну соціальну силу і не може розібратись, де її друзі, а де – суперники. Внаслідок розмитості об’єкту незадоволення, сліпа лють зростає, не знаходячи собі виходу, а конструктивне осмислення і вирішення його стає неможливим, навіть при бажанні. Тим більше, що далі відбувається обманне скеровування політиками протестних настроїв людей на абсолютно непричетні до кризи цілі, що, звісно, не вирішує саму проблему, а значить і не розвиває відповідну економічну сферу та не підвищує організованість державного управління нею.

Отже, якщо в сучасній західній науці, навпаки, політичний конфлікт бізнесу і влади розглядають як зіткнення економічних інтересів підприємця та чиновника, як слідство протилежності підприємницької та розподільчої функцій (оскільки обидві сторони діють у ньому раціонально, «економічно»), а сама влада розглядається як засіб максимізації корисності в особистих інтересах її власника (Ф.Хайєк, Дж.Б’юкенен), то у нас доводиться наявні економічні конфлікти аналізувати в політико-воєнних термінах, адже його учасники не шкодують нічого і нікого заради перемоги, а тому логіка їх дій абсолютно нераціональна. Виходячи з цього, можна розмежувати економічний та політичний конфлікти у точному сенсі цих термінів.

Економічний конфлікт – це вид протистояння соціальних сил (адже індивідуальне протистояння – це вже трудовий спір), в якому всі сторони раціонально прагнуть до максимізації прибутків у найближчій і далекій перспективі, а тому надають перевагу боротьбі за правилами і співробітництву (в тій мірі, наскільки це дозволяє рівень державно-правової організації цих процесів). Натомість політичний конфлікт – це вид протистояння соціальних сил, в якому всі сторони прагнуть усунути суперників, завдавши їм максимальної шкоди (нехтуючи правилами і можливими жертвами зі свого боку), і завдяки цьому зосередити у своїх руках максимум влади (і всього, що вона дає); як наслідок, створення коаліцій і співробітництво можливі тут лише заради тимчасового поєднання зусиль проти сильнішого суперника, тобто – як елемент стратегії відкладеного, почергового знищення конкурентів.

Інакше кажучи, справжній економічний конфлікт, якщо його раціонально проводити і вирішувати, дає вигоду обом сторонам (хоча би – інформаційну, у вигляді досвіду), а тому ті його учасники, що орієнтовані на перспективні, стратегічні цілі, неминуче приходять до надання переваги співробітництву, а не протидії. Тоді як політичний конфлікт зосереджений на обмеженому ресурсі (владі, яка, хоч і не є неподільною у принципі, але дає тим більшу вигоду, чим більше вона монополізована), а тому якраз у стратегічній перспективі приводить до безкомпромісної протидії, а не співробітництва[60]. Можна сказати, що ті, хто повірили у надійність союзників у політичному конфлікті, обов’язково зрештою програють і не піднімаються до справжніх висот у цій сфері (а ті, що піднялись, напевно живуть за «вовчими законами», маючи в житті єдине сильне задоволення – від реалізації власних амбіцій[61]).

Проявів політичного конфлікту багато: це не тільки боротьба за центральну або локальну владу (і не обов’язково державну, - це і суперництво за місця у самоврядуванні, включно із студентським, профспілковим тощо, а також – за місця в управлінні бізнесовими фірмами, спортивним командами, або за головування у сім’ї), це також пропагандистська боротьба партій та окремих політиків між собою за симпатії виборців, що може не переслідувати цілей негайного отримання влади (а те, що в Україні стараються лише задля цього, то просто ознака нашої політичної недалекоглядності через нестачу досвіду), це іще й прагнення кожної громадської організації показати себе кращим за інших захисником прав і інтересів людей, а також її намагання перехопити у партій і політиків їх вплив на маси (а потім «продати» їм за лобіювання своїх цілей), і врешті-решт це пряма, без посередників боротьба народних мас проти держави як головного суперника своїх інтересів, - через легальні форми прямої демократії (включно із демонстраціями, мітингами, пікетами, страйками, референдумами та виборами) або нелегальні, такі як акції непокори, сутички із поліцією, захват адміністративних будівель, саботаж, підпали автівок, масові безчинства, грабежі, бунти, революції, громадянські та інші війни.

Французький вчений і державний діяч А.де Токвіль доказав, що навіть найрадикальніші види політичного конфлікту, такі як революція, виникають - всупереч розповсюдженій думці - не через абсолютне зубожіння людей, а через відносне[62]. За його дослідженнями, якраз у найжахливіших соціальних умовах маси ніколи не повстають: вони «атомізуються», тобто ігнорують родинні і будь-які колективні обов’язки і починають жити за принципом «кожен – за себе», а тому радше битимуться одне з одним, аніж із владою (історія голодоморів, коли людям уже нічого було втрачати, але вони не влаштовували бунтів, показує це із усією наочністю). Натомість, коли нижча точка суспільної кризи вже пройдена і починаються зміни на краще, а попереду вже майорить і вабить «світле майбутнє», саме тут популістські політики[63] і просто нетерплячі активісти легко розбурхують «революцію очікувань», яка і провокує революцію політичну.

Схожу думку висловив і англійський соціолог С.Н.Паркінсон (автор «Законів Паркінсона», що описують розвиток бюрократії): «Якби революції виростали із народного невдоволення, вони траплялися б набагато раніше, коли справи йшли іще гірше. Але в тім-то й річ, що тирани процвітають, а крісла тріщать під їх наступниками, у котрих нібито найблагіші наміри». Проте в описаній ним закономірності можна зауважити й іншу причину революції – послаблення суворості режиму, до якого маси вже звикли і про послаблення якого вже не мріяли. Вони звикли до зовнішнього контролю і відучились від внутрішнього (а може, і не були здатні), а коли перший зник, то залишилися зовсім без гальмівних механізмів. Такі люди, що перебувають поза будь-якою системою суспільного контролю, називаються маргіналами, і складають соціальну базу усіх масових заворушень.

Варто згадати і слова Г.Маркузе, одного з ідеологів лівого бунтарства: революція – це «бунт людей, котрим прищепили такі потреби, яких вони не можуть задовольнити». Фактично це опис явища аномії, тобто готовності до порушення будь-яких законів і правил, що виникає в ситуації, коли поширені у суспільстві цілі та цінності (критерії успіху) неможливо досягти загальнодоступним та загальновідомим легальним шляхом. Так, якщо люди цінують багатство, то держава має організувати доступні кожному, важкі, але легальні способи хорошого заробітку, які, до того ж має пропагувати так, аби вони були загально відомими. Тобто держава має або забезпечити людям легальні можливості соціального успіху за тими ознаками, які є «модними» на даний момент, або зробити «модними» ті ознаки, які вона здатна забезпечити легальними можливостями. В усіх інших випадках люди будуть схилятися до аномії, і будь-які поліцейські акції не тільки не зменшать злочинність, а лише налаштують суспільство проти влади і на користь злочинців.

Втім, революція і бунт – це позасистемні види політичного конфлікту, які виникають насамперед тому, що наявна політично-правова система не надає потужним політичним силам можливості реалізувати свої конфліктні інтереси у системній формі, тобто легально і справедливо. Можна не повторювати ідею, що саме правила дозволяють вирішити будь-які об’єктивні конфлікти, але варто додати, що ці правила мають бути точно й недвозначно сформульовані, а також – бути справедливими, тобто не надавати нікому односторонніх переваг. Інакше кажучи, система повинна бути максимально раціональною у своїх правилах і діях, і чим краще їй це вдаватиметься, тим більше вона заохочуватиме альтруїстичну поведінку своїх елементів, тобто – співробітництво.

Саме ці дві тенденції й прослідковуються у сучасному світі: «економізація» політичних конфліктів (тобто збільшення економічної раціональності учасників) у країнах із давніми ринково-демократичними традиціями та політизація економічних конфліктів у недемократичних країнах (де правова система не розвинута, а неписані традиції в силу закономірного збільшення формальних відносин вже нездатні так сильно впливати на людей, як раніше[64]. Звідси очевидно слідує спосіб вирішення не тільки політизованих економічних, але і суто політичних конфліктів у будь-якій країні: потрібно робити все більш розумною і справедливою політико-правову систему, а вона, у свою чергу, стимулюватиме ріст раціональності в діях і намірах її елементів.

І заважає виконанню цієї простої рекомендації «парадокс демократії», закладений у самих підвалинах даної системи. Як виявив німецький соціолог М.Вебер, демократизація суспільного життя тягне за собою створення великих, а значить все більш бюрократичних організацій для вираження інтересів (а не тільки для управління) залучених до політики широких мас. А бюрократія завжди націлена на формалізацію, а відтак і на обмеження усіх процесів, особливо таких стихійних, як громадська ініціатива. Однак без придушуваної таким чином громадянської активності демократія як система стає неможливою і швидко замінюється авторитаризмом, що у свою чергу приводить до позасистемних, конфронтаційних методів боротьби із режимом[65].

За визначенням, етно-політичні конфлікти є протиборством групових інтересів, в якому політична мобілізація відбувається шляхом апелювання до несправедливості у ставленні до групи через її етнічну відмінність. Саме тому предметом конфлікту стають вимоги політичної автономії, збільшення фінансування із держбюджету, етнічної квоти в органах державної влади.

Етно-політичні конфлікти представляють собою різновид внутрішньо- та зовнішньополітичних конфліктів із усіма, описаними вище їх причинними закономірностями та способами вирішення. Проте мають вони і свої особливості, котрі полягають, насамперед, у переважанні в міжнаціональних відносинах стійких ідеологічних упереджень та інших проявів культурної несумісності, що базуються, як правило, на давніх традиціях історичної ворожнечі. Ці особливості не тільки зменшують можливість раціонального вирішення суперечок (адже раціональність і передсуди несумісні), але й не дозволяють знайти якісь спільні критерії справедливості (через глибокі культурні розбіжності). Відтак виявляється неможливим ані сформулювати якусь єдину для обох сторін правову систему, ані створити традиції взаємного альтруїзму.

Від загальнополітичних конфліктів етно-політичні відрізняються цілим ряд відмінностей, а саме: (1)етно-політичні конфлікти через їх підвищену емоційність мають високу ступінь ірраціональності та готовності до конфронтації; (2)для них характерне домінування деструктивного начала над конструктивним; (3)вони є не стільки конфліктами інтересів, скільки конфліктами ідентичностей (тобто нові учасники конфлікту примикають до тій чи іншій сторони скоріше через спільну культурно-національну приналежність, а не через близькість позицій по конфліктному питанню); (4)найчастіше вони ведуться навколо статусу тієї чи іншої етнічної групи; (5)етнічність може виступати «камуфляжем» політичної боротьби в елітних колах держави; (5)як правило, причини етно-політичних конфліктів криються не в обмеженні прав меншості, а в незадоволенні економічним розвитком регіону компактного проживання (тобто економічними проблемами)[66].

Етно-політичні конфлікти бувають горизонтальними, коли ворогуючі етноси мають приблизно рівні сили (чисельність, політичний та економічний вплив та організаційно-правові можливості), та вертикальними, коли один або декілька учасників конфлікту мають явні переваги над іншими (зокрема, відносяться до так званої титульної нації або національної більшості, мають першочерговий доступ до управління державою та інші привілеї або краще озброєні та готові до боротьби). Перший варіант – це, наприклад, конфлікт між кримськими татарами та росіянами Криму, а другий – це, серед інших, чеченський та косівський конфлікти. Втім, один варіант легко переходить в інший, як тільки один з етносів добивається відчутних переваг над суперником (а вони, як правило, саме цього і добиваються).

Етно-політична мобілізація якраз і означає не тільки кількісне збільшення участі своїх прибічників у боротьбі, але й її інтенсифікацію, тобто надмірну вибуховість емоційних реакцій стосовно будь-яких проявів дискримінації щодо «своїх» при повній байдужості до фактів несправедливості щодо «ворогів» (яких ідеологічно дегуманізують і демонізують, тобто позбавляють їх людських, особистісних рис і приписують їм абсолютно злодійські наміри та почуття).

Втім, поряд із мобілізацією можлива й етно-політична демобілізація, в якій основну роль грають процеси взаємного пізнання та розуміння культури опонента. Можна виділити сім основних способів урегулювання етно-політичних конфліктів: (1)консоціація, тобто інкорпорація етнічних груп і насамперед їх еліт в політичну й адміністративну структуру держави; (2)соціалізація, тобто «розпорошення» етнічної групи по всіх рівнях соціальної стратифікації замість якогось одного, майже кастово закріпленого становища; (3)синкретизм - надання права на «національно-культурну автономію» при фактичній деполітизації етнічності; (4)федералізація - децентралізація та поділ влади по вертикалі, що припускає передачу частини владних повноважень регіональним (тобто територіальним), а фактично етнічним спільнотам; (5)перехід до отримання громадянства за територіальним походженням, а не «за правом крові» (тобто незалежно від етнічності); (6)ідеологічно-символічна політика - пошук спільних історичних символів, загальних героїв, спільних основ відданості даній країні; (7)етнічна політкоректність, тобто вилучення з публічної мови понять, які набули стійкого негативного значення (наприклад, «особи кавказької національності») та заміна їх нейтрально забарвленими задля знищення принизливих стереотипів національного сприйняття.

Водночас у ставленні до вимог національних меншин варто притримуватись наукової політики, зокрема у розумінні, чи є ці вимоги об’єктивно необхідними, чи вигаданими заради певних політичних вигод. Закономірність етнічного розвитку така, що націоналізм, включно із прагненнями до національного самовизначення аж до державно-політичного відокремлення є об’єктивно необхідним на етапі становлення національної ідентичності (який може затягнутися, якщо етнос не сформувався у політичну, державну націю, як це сталося з багатьма народами бувшого СРСР), однак пізніше він має поступитися місцем тенденції до знищення зайвих національних бар’єрів, до взаємопроникнення культур і навіть деякого космополітизму. Проте на цьому шляху не можна заходити аж надто далеко, до «розчинення» всіх національних відмінностей у процесах глобалізації.

Саме загроза знищення національної культури багатьох народів привела з останньої чверті XX століття до відродження й загострення націоналізму по всьому світу. Однак антиглобалісти припускаються не тільки надмірної драматизації становища та ескалації під цим приводом деструктивного конфлікту, а ще й помилки нерозуміння того, що треба захищати. Відстоювати й зберігати слід національну ментальність, тобто локальну специфіку підходів до вирішення питань, самобутність манери мислення, поведінки та емоційного реагування, а зовсім не конкретні елементи одягу чи мови. Образно кажучи, для збереження ідентичності важливо не те, що ти носиш, а – як. Саме тому і українській державі потрібно не таврувати націоналізм і не прославляти його, а підтримувати в ньому ті тенденції, що сприяють розвитку кожного етносу в Україні та політичної нації в цілому, а екстремістським тенденціям, що заважають цьому, потрібно протиставити терплячу і водночас наполегливу інформаційну політику по збільшенню розуміння і співчуття між націями та по доланню національних упереджень і нетерпимості (зокрема і шляхом удосконалення політико-правової системи).

Визначення ключових термінів теми №4:

Структура – це внутрішня будова системи, яка робить її стійкою проти зовнішніх впливів і яка представляє собою, по-перше, необхідну для існування системи сукупність елементів, а по-друге, специфіку їх зв’язків (їх вертикальний чи горизонтальний напрям та гнучкість, в залежності від чого елементи в структурі можуть бути або взаємозамінними та рівнозначними, або жорстко підпорядкованими). Структура суспільства складається із великих соціальних груп (страт і націй) та об’єднувальних зв’язків між ними. (Т.4,п.1)

Суспільство як велика система складається із найбільших соціальних груп, які, у свою чергу, складаються із малих груп, а вже ті – із окремих особистостей, що виконують у групі якусь формальну чи неформальну роль. І лише в умовах соціальної кризи суспільство може розкладатися на малі групи (що не об’єднуються у великі), а крайній рівень цієї кризи називається соціальною атомізацією, яка є станом розпаду і відсутності згуртованих малих груп із спільними традиціями та соціальним контролем (що виявляється у відсутності почуття сорому перед кимось за будь-які дії).

Об’єднувальні зв’язкиу суспільстві бувають двох типів: (1)вертикальні, що об’єднують «верхи» і «низи» в рамках одного «клану» (їх міцність базується на традиціях «сімейних», патерналістських відносин, характерних для доіндустріальної, феодальної епохи); (2)горизонтальні, що об’єднують людей із однаковим матеріальним і соціальним становищем в рамках одної соціальної страти (їх міцність базується на спільних традиціях і стандартах життя, характерних для індустріальної, капіталістичної епохи).

Види соціальної нерівності: (1)касти – системна (законодавчо і культурно закріплена) нерівність можливостей і результатів, що взагалі не залишає людині права вибору соціального статусу; (2)уніфікація – безсистемна (ідеологічно засуджена і майже не використовувана) нерівність можливостей заради рівності результатів, що сильно обмежує соціальну мобільність; (3)стратифікація -рівність можливостей при нерівності результатів, що потребує соціальну мобільність і сприяє їй законодавчо і культурно.

Класова теорія(автор - К.Маркс) поділяє будь-яке суспільство на дві великі групи, одна з яких експлуатує іншу (тобто отримує надмірний прибуток із спільної діяльності) і між якими завжди точиться класова боротьба. Правомірна для опису перехідної фази у розвитку суспільства, але непридатна для пояснення фази стабільного розвитку. Теорія соціальної стратифікації (автор - П.Сорокін) поділяє будь-яке суспільство на декілька страт, взаємодія між якими відбувається шляхом соціальної мобільності та наслідування зразків культури вищих страт нижчими. Правомірна для опису стабільної фази у розвитку суспільства, але непридатна для пояснення фази перехідного розвитку.

Страти – це великі соціальні групи, об’єднані однаковим матеріальним і соціальним становищем та спільними нормами і цінностями. Види соціальної стратифікації: (1) економічна – поділ людей за ступенем багатства; (2) політична – поділ людей за розміром влади в їхніх руках; (3) професійна – поділ людей за ступенем майстерності та визнання в якості спеціаліста. Від домінуючого у людини виду стратифікації залежить, які у неї соціальні цінності (особливо – найголовніші життєві цілі та пріоритети) та який тип суспільної поведінки.

Соціальна мобільність – це пересування людини чи групи людей із одної страти в іншу (вертикальна мобільність) або в межах однієї страти заради досягнення кращих позицій для соціального підйому (горизонтальна мобільність). Соціальна маргінальність – стан людини або групи, що за своїм матеріальним та соціальним статусом вийшла із попередньої страти, але не була прийнята у новій через невідповідність своїх норм та цінностей. Переважно буває тимчасовим станом (оскільки люди швидко соціалізуються у новій страті), але якщо він закріплюється, то такі люди випадають з-під дії соціального контролю і складають соціальну базу будь-яких масових злочинів і заворушень. (Т.4,п.2)

Модернізація суспільства – це цілеспрямоване трансформування усіх сфер життя за взірцем якоїсь іншої країни («доганяючий розвиток»). Буває двох видів: (1)органічна модернізація – реформи економічного характеру за ініціативи «низів» і під проводом гуманітарної еліти; (2)неорганічна модернізація – реформи політичного характеру за ініціативи «верхів» і під проводом технократичної еліти. Згадані два види елітвідрізняються таким чином: (а)технократична еліта – схильна до авторитарних, свавільно-силових методів керування людьми (запозичених із досвіду роботи з машинами); б)гуманітарна еліта – більш орієнтована на підтримання гарних стосунків із людьми, а тому схильна до ліберальних та демократичних методів управління. (Т.4,п.3)

Способи вирішення конфліктів: (1)арбітраж на рівні міжособистісних конфліктів, тобто більш чи менш юридично регламентоване неупереджене заслуховування кожної сторони про мотиви і наслідки її дій та оцінка правомірності самих дій у ході конфлікту або перед ним, із винесенням рішень про ступінь провини і покарання кожної сторони; (2)регламентаціяна рівні групових конфліктів, тобто створення правил взаємодії сторін і перетворення із «війни» на конкуренцію, тобто конфлікт за правилами; (3)аналітичне вирішення соціального конфлікту, тобто виявлення причин його виникнення в даному суспільстві (які завжди – у застарілості структури державного управління), і внесення, відповідно, таких структурних змін в організацію управління, які унеможливлять виникнення подібних суперечок у майбутньому. (Т.4,п.5)

Які бувають соціальні конфлікти і в чому їх відмінність? Економічний конфлікт, якщо його раціонально проводити і вирішувати, дає вигоду обом сторонам (хоча би – інформаційну, у вигляді досвіду), а тому ті його учасники, що орієнтовані на перспективні, стратегічні цілі, неминуче приходять до надання переваги співробітництву, а не протидії. Тоді як політичний конфлікт зосереджений на обмеженому ресурсі (владі, яка, хоч і не є неподільною у принципі, але дає тим більшу вигоду, чим більше вона монополізована), а тому якраз у стратегічній перспективі приводить до безкомпромісної протидії, а не співробітництва.

Бувають і особливі, позасистемні політичні конфлікти(революція і бунт), які виникають тому, що наявна політично-правова система не надає потужним політичним силам можливості реалізувати свої конфліктні інтереси у системній формі, тобто легально і справедливо. Їх рушійними силами стають маргіналізовані маси, що підчас виходу із кризи і під впливом популістської пропаганди переживають «революцію очікувань» і крайнощі розчарувань.

Від загальнополітичних конфліктів етно-політичні відрізняються цілим ряд відмінностей, а саме: (1)етно-політичні конфлікти через їх підвищену емоційність мають високу ступінь ірраціональності та готовності до конфронтації; (2)для них характерне домінування деструктивного начала над конструктивним; (3)вони є не стільки конфліктами інтересів, скільки конфліктами ідентичностей (тобто нові учасники конфлікту примикають до тій чи іншій сторони скоріше через спільну культурно-національну приналежність, а не через близькість позицій по конфліктному питанню); (4)найчастіше вони ведуться навколо статусу тієї чи іншої етнічної групи; (5)етнічність може виступати «камуфляжем» політичної боротьби в елітних колах держави; (5)як правило, причини етно-політичних конфліктів криються не в обмеженні прав меншості, а в незадоволенні економічним розвитком регіону компактного проживання (тобто економічними проблемами).

Сім основних способів урегулювання етно-політичних конфліктів: (1)консоціація, тобто інкорпорація етнічних груп і насамперед їх еліт в політичну й адміністративну структуру держави; (2)соціалізація, тобто «розпорошення» етнічної групи по всіх рівнях соціальної стратифікації замість якогось одного, майже кастово закріпленого становища; (3)синкретизм - надання права на «національно-культурну автономію» при фактичній деполітизації етнічності; (4)федералізація - децентралізація та поділ влади по вертикалі, що припускає передачу частини владних повноважень регіональним (тобто територіальним), а фактично етнічним спільнотам; (5)перехід до отримання громадянства за територіальним походженням, а не «за правом крові» (тобто незалежно від етнічності); (6)ідеологічно-символічна політика - пошук спільних історичних символів, загальних героїв, спільних основ відданості даній країні; (7)етнічна політкоректність, тобто вилучення з публічної мови понять, які набули стійкого негативного значення (наприклад, «особи кавказької національності») та заміна їх нейтрально забарвленими задля знищення принизливих стереотипів національного сприйняття.

Яким має бути наукове ставлення до націоналізму як ідеології та джерела конфліктів? Закономірність етнічного розвитку така, що націоналізм, включно із прагненнями до національно-державного відокремлення є об’єктивно необхідним на етапі становлення національної ідентичності, після виокремлення етносу із складу імперії, однак пізніше він має поступитися місцем тенденції до знищення зайвих національних бар’єрів, взаємопроникнення культур і навіть деякого космополітизму. А значить у націоналізмі слід підтримувати ті тенденції, що сприяють розвитку кожного етносу та політичної нації в цілому, а екстремістським тенденціям, що заважають цьому, потрібно протиставити терплячу і водночас наполегливу інформаційну політику по збільшенню розуміння і співчуття між націями та по доланню національних упереджень і нетерпимості.

Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 149; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 2 345 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!