Тема 3. Якісні методи соціологічних досліджень. Системність

1. Методи проведення фокус-груп та інтерв’ю.

2. Напрямки застосування та технологія проведення контент-аналізу та експерименту.

3. Каузальні пояснення. Причини та чинники. Функціональні пояснення.

4. Системність: функціональність соціальних відхилень та закономірність їх відтворення системою.

5. Дослідження злочинності та ефективності покарань для її зниження.

PR-проблема: обравши одну із масових форм злочинності та правоохоронний орган, що їй протистоїть, показати, у чому тут виявляється взаємна недовіра, нехтування інтересами іншої сторони та нечесне й конфліктне поводження щодо неї, пояснюючи при цьому, чому так відбувається. Завдання: сформулювати поетапну програму досліджень, робочих гіпотез і гармонізаційних PR-заходів по вирішенню цієї проблеми.

1. Соціологічне інтерв’ю відрізняється від анкетування тим, що воно не масове, а індивідуальне, обов’язково усне (оскільки дослідників цікавить жива й безпосередня реакція опитуваного, зокрема й розповідь про те, чого вони не передбачали), проводиться не з пересічними працівниками чи жителями, а з їх керівниками, а головне – стосується не загальних настроїв та преференцій, але конкретних деталей організації та управління даною сферою, стимулювання роботи та проблем, із якими стикається керівництво. Тому запитань у ньому багато (100-200) і треба завчасно домовлятися й налаштовувати співрозмовника на півтора- або двогодинну бесіду. Інтерв’ю може бути стандартизованим (із детально розробленим опитувальником та інструкцією для інтерв'юера), яке використовується для порівняння відповідей різних експертів, і нестандартизованим (без заздалегідь підготовленого плану і сформульованих питань), імпровізаційність якого вимагає неабиякої майстерності і застосовується на стадії розвідувального дослідження.

Можливий і варіант напівстандартизованого інтерв’ю, в якому здебільшого передбачений лише список основних питань і частково їх порядок, а отримувана інформація служить для формулювання гіпотез, виявлення соціальних проблем, що підлягають далі більш систематичного аналізу. Напівстандартизоване інтерв'ю передбачає в кожному з тематичних блоків перелік тих моментів, щодо яких має бути отримана інформація. Інтерв'юер повинен вміти в ході бесіди задавати питання, які цікавлять його в даному дослідженні, але робити це так, щоб вони не порушували загального ходу бесіди, а органічно, природно вписувалися в розповідь як уточнення. Якщо це не вдається зробити, то переривати хід бесіди не потрібно, а краще повернутися до питання, що цікавить в кінці інтерв'ю. Пряме спілкування із респондентом і психологічні відносини, що виникають у ході проведення інтерв'ю, створюють чимало переваг для отримання інформації, що є малодоступним при використанні більш регламентованого інтерв'ю. Правда, ці ж переваги обертаються часом новими труднощами, одна з яких у тому, що інтерв'юер у ході вільної бесіди робить певний вплив на респондента, а відповідно і на його думки та відповіді.

Фокус-група є суб'єктивним методом дослідження. Суб’єктивність тут має місце як з боку опитуваних (яка в кількісних методах КСД згладжується чисельністю респондентів та репрезентативністю вибірки), так і з боку дослідників (яким треба правильно витлумачити настрої, що стоять за висловленими думками, та причини цих настроїв). Суб’єктивність опитуваних почасти компенсується розмаїттям думок (яку модератор повинен стимулювати) та їх взаємним узгодженням (у масштабі всієї фокус-групи чи дискутуючих її частин) до рівня найбільш типових, а тому і найбільш авторитетних у даної аудиторії думок. Від суб’єктивності ж дослідників може врятувати лише розуміння цінностей даної категорії опитуваних (які є доволі сталою характеристикою і можуть бути відомі завчасно) та їх настроїв (які треба вміти виявити, навіть якщо люди не прагнуть ними ділитися).

Втім, є і переваги цього методу, адже у груповому обговоренні респондент включений у спілкування із собі подібними (до яких він мимоволі відчуває довіру), і тому психологічні бар'єри, що зазвичай розділяють інтерв'юера та респондента у соціологічному опитуванні або в індивідуальному інтерв'ю, здебільшого знімаються, а емоційні реакції стають більш помітними. Учасників фокус-групи «фокусують» на питаннях, що цікавлять дослідників, із метою отримати неочевидну навіть для самого учасника або приховану від інших інформацію[52].

Можна виділити деякі головні цілі застосування методу фокус-груп:

- генерування ідей та відбір робочих гіпотез для кількісних досліджень;

- вивчення сприйняття нового продукту, організації чи політика та можливого «попиту» на них (що здійснюється як у політичному, так і в економічному маркетингу);

- вивчення емоційної та поведінкової реакції на певні продукти, бренди та іміджеві характеристики, або взагалі – поведінки окремих суспільних груп;

- генерування ідей, направлених на покращення брендових та іміджевих характеристик;

- вивчення лексикону даної категорії населення, корисного для просування продукту, організації чи політика на ринку відповідних послуг, проведення рекламної чи PR-кампанії, проведення опитувань тощо;

- інтерпретація незрозумілих результатів кількісних досліджень.

Проведення фокус-групи має відбуватись у приміщенні, що спеціально обладнане інформаційними, агітаційними або рекламними матеріалами (наочними або роздатковими) та налаштовує на обговорення потрібних тем. Фокус-група триває півтори-дві години, тобто не довше того часу, поки зберігається дискусійний настрій і мотивація для зацікавленого та щирого (по можливості) обговорення.

Оптимальний розмір фокус-групи коливається від 8 до 12 учасників. Це обумовлено тим, що при меншій кількості учасники будуть схильні погоджуватись одне з одним і гору тут візьме думка найбільш упевненого серед них, а отже в дискусії не буде динаміки і мотивації, яку породжує природнє прагнення сперечатись, і модератору доведеться прикладати багато зусиль для активізації роботи групи. Взагалі, закономірність така, що чим меншою є група, тим імовірніше отримання справді глибинної, мотиваційної інформації (завдяки кваліфікованим і наполегливим діям модератора), а чим більшою є група, тим вища імовірність генерування великої, порівняно більшої кількості ідей. Отже, тут доводиться обирати між якістю (мотиваційною глибиною) та кількістю відповідей. У ці групи зазвичай відбирають тих, кого можна вважати більш-менш експертами з обговорюваних питань і водночас – людей із близьких, але не однакових вікових, освітніх, статевих, професійних та інших категорій(але не статусів, - щоб учасники не ніяковіли від присутності нерівних собі людей), причому – саме тих категорій, що помітно впливають на розходження (розподіл) думок із обговорюваного питання.

Таким чином, різниця у віку та освіті повинна бути, але не надто великою, інакше вона із кількісної перетворюється на якісну відмінність у статусі і змушує людей дивитись одне на одного зверху-вниз або навпаки, а це робить неможливим їх рівне спілкування, необхідне для щирої дискусії (адже, як кажуть, сперечатися можна лише з однодумцями). Як показали численні експерименти, чим більш однорідною у соціальному та інтелектуальному статусі є група, тим більш продуктивно вона працює. У тих випадках, коли члени групи явно відмінні за своїм соціальним становищем, розумовими здібностями та рівнем освіти, результати інтерв'ю погіршуються. Респонденти, що належать до різних соціальних верств, схильні зневажати досвід як вищих, так і нижчих від себе, а тому швидко відключаються від дискусії або виявляють нетерпіння, коли говорять не рівні з ними. А респонденти із більш низьким соціальним статусом або освітою почувають себе скуто, зокрема тому, що їм важко конкурувати з освіченішими людьми у здатності формулювати свої думки. Із вікових груп вельми специфічною є підлітки до 18 років та молодь від 18 до 25 років, які в ході дискусії погано співпрацюють зі старшими віками, провокуючи напругу й небажання порозумітися. Чим менший середній вік учасників обговорення, тим більшого значення набуває фактор диференціації за віком, і для осіб молодше 18 років допустимий віковий інтервал становить 1-2 роки.

Сценарій (гайд) фокус-групових дискусій звичайно вибудовується за такою схемою. По-перше, він передбачає коротку, але змістовну вступну промову модератора, в якій пояснюється причина даних зборів, тема дискусії, її основна мета і завдання, контекст її бажаного обговорення, тобто той аспект проблеми, на якому слід сфокусувати увагу всім учасникам дискусії. Крім того, ведучий зобов'язаний у вступному слові: (1) установити правила проведення засідання (вислухувати кожного виступаючого до кінця, не перебивати його промови, задавати йому запитання тільки після завершення виступу, говорити все, що хочеться, не боячись помилитися, не допускати образливих зауважень на адресу один одного тощо); (2) мотивувати учасників на активне висловлення і відстоювання своєї думки, підкреслити необхідність вирішення обговорюваної проблеми для учасників фокус-групи, створити довірчу атмосферу в групі.

Що ж до логіки висвітлення теми, то в дедуктивному варіанті дискусія може бути розпочата із найбільш широкої теми (наприклад, із обговорення всієї товарної категорії чи політичної ситуації в цілому), а потім тематика поступово звужується, переходячи безпосередньо до питань якостей конкретного продукту, організації чи політика. Такий тип структурування називається «прямою воронкою» або прямою послідовністю тем. Інший варіант полягає у тому, щоби почати відразу із обговорення конкретних об’єктів та їх оцінок, а потім переходити на суміжні теми, розширюючи рамки дискусії і завершуючи її максимальними узагальненнями. Цей тип структурування носить назву «зворотної воронки» або зворотної послідовності. З точки зору досягнення мети дослідження обидва методи є однаково правомірними, а тому вибір одного з них диктується скоріше намаганням не відкривати відразу мету обговорення і починати із менш значимих (для замовника і дослідників) питань.

Доцільно використовувати і так звані проективні методики (які не ставлять запитань прямо і не дають можливості зрозуміти, що саме хочуть дізнатись дослідники), такі як «словесні асоціації», «незакінчені пропозиції», «фантастичні ситуації», «гіпотетичні сценарії», «задані порівняння» та інші. Проективні методики дозволяють виявляти латентні (приховані) характеристики споживчої чи електоральної поведінки, преференцій та невербалізованих емоцій. Подібним же чином діють і інші якісні методики: рольова (ділова) гра, приховані питання, опис поведінки, протилежної власній і т.д.

Бажано формулювати запитання для обговорення таким чином, аби вони зачіпали «за живе» всіх учасників дискусії, стимулювали їх активність. Після установлення всього спектра думок у ході обговорення, модератор підбиває попередній підсумок і ставить на обговорення друге запитання. Може бути так, що обговорення першого питання ще не призводить до гострої дискусії. Тому друге питання слід формулювати з метою загострення зіткнення думок, але так, щоби не порушити довірчої обстановки. За такою схемою фокус-група працює до виявлення основних розбіжностей групи, усіх «за» і «проти» кожної з основних думок.

Наступну дискусію слід повернути на шлях подолання розбіжностей, стимулювання вироблення консенсусу, формулювання конструктивних рекомендацій. Цьому слугує, скажімо, методика «Запобігання критики самокритикою». Після з'ясування головних шляхів подолання розбіжностей і їх чіткої публічної фіксації ведучим, відбувається їх «затвердження» учасниками фокус-групи. На цьому засідання фокус-групи завершується, але починається підсумковий етап роботи з методу, що характеризується.

Вважається, що умілий модератор повинен у процесі обговорення тримати у свідомості такі питання:

- Що я ще повинен запитати, аби зрозуміти, чому він (вона) так думає?

- Чи почув я усе для того, щоби проаналізувати проблему й оцінити її об'єктивно виходячи з цілей дослідження?

- Що роблять учасники повсякденно? Що я повинен дізнатися про їх преференції, установки, поведінку?

- Як дістатися до реальних почуттів респондентів, які вони приховують за інтелектуальністю і зверхністю або простакуватістю і необізнаністю?

Модератору необхідно знайти той стиль, який найбільше відповідає його здібностям. Це може бути серйозна манера поведінки або, навпаки, весела і розкута. Існує, однак, цілий ряд неприпустимих стилів ведення, які можуть скомпрометувати роботу модератора і знизити якість дослідження. До їх числа відносять такі типи модераторів: авторитарний, розгублений, «комедіант», той, що залякує, потурає або погано слухає тощо.

Груповий процес передбачає певну ієрархічну організацію. Якщо всі члени групи роблять свій внесок у дискусію, то вона встановлюється протягом перших 15-20 хвилин. Наслідком є диференціація респондентів на ролі, які вони грають і відповідно сприймаються й очікуються оточуючими (скажімо, ролі «заводили», «дотепника», «скептика», «всезнайки»). Якщо цього не відбувається, то кожен член групи говоритиме переважно із модератором і відповідатиме тільки на його запитання, внаслідок чого зникає найважливіший чинник функціонування фокус-груп - колективна взаємодія.

Формулювання запитань у фокус-групі теж вимагає певної тонкості. Скажімо, питання, що включають слова «якою мірою», «наскільки задоволені», «краще-гірше» задають певну шкалу вимірювання,і це добре. Натомість, питання, що починаються зі слова «чому» містять в собі певні труднощі, адже відповідь на них вимагає від людей рефлексії власної поведінки, - чого вони робити не звикли. Оскільки в більшості випадків діють за звичкою, без свідомого обмірковування. Відтак, слово «чому» краще замінити на словосполучення «Що ви при цьому відчуваєте?», або «Чому так роблять інші?»

Практичні рекомендації по формулюванню питань у фокус-групі:

1) Питання в фокус-групах мають бути відкритими, тобто – не пропонувати варіантів.

2) Слід уникати довгих питань, за винятком тих, в яких необхідно дати вступ або пояснення.

3) Слова, що використовуються модератором, повинні бути доступні респонденту і однаково усіма розумітися.

4) Слід пояснювати контекст питання, щоб не припускати різні варіанти його тлумачення.

5) Можна задавати «питання – спогади», які допомагають повернути респондента до певних подій, пережитого досвіду.

6) Задавши питання в третій особі («Як це буває?»), інтерв'юер із великою імовірністю отримає опис особистого досвіду респондента.

На завершальному етапі: а) обробляються стенограма засідання (електронний запис) і протоколи спостережень, складені асистентами ведучого; б) формулюються основні висновки про причини і характер розбіжностей з досліджуваної проблеми, способи їх подолання, про систему заходів вирішення даної проблеми; в) отримані матеріали і висновки зіставляються з підсумками аналогічної дискусії в інших фокус-групах, на основі чого визначаються загальні результати проведеного дослідження. Завершуючи опис фокус-групового методу, відзначимо основне обмеження його застосування. На його основі можна вивчати не всі, а лише ті проблеми соціального життя, з яких думки учасників фокус-групи досить компетентні і суперечливі.

2. Контент-аналіз (від англ. content - зміст) – спеціальний, досить строгий метод якісно-кількісного аналізу змісту документів з метою виявлення або вимірювання соціальних фактів і тенденцій, відображених цими документами. Особливість його полягає в тому, що він вивчає документи у їх соціальному контексті[53]. Контент-аналіз може використовуватися в якості основного методу дослідження (наприклад, у дослідженні соціальної спрямованості газети); паралельного, тобто в поєднанні з іншими методами (наприклад, в дослідженні ефективності функціонування засобів масової інформації); допоміжного або контрольного (наприклад, при класифікації відповідей на відкриті запитання анкет).

Не всі документи можуть виступати об'єктом контент-аналізу. Необхідно, щоби досліджуваний текст (або здібності дослідника) дозволяв сформулювати однозначні ознаки для надійного фіксування потрібних характеристик (принцип формалізації), а також щоби потрібні елементи його змісту зустрічалися із достатньою частотою (принцип статистичної значимості). Щоби не бути банальним, контент-аналіз має фіксувати якісь ціннісні характеристики, які найкраще виявляються в усних, довільних висловлюваннях (не зачитаних із паперу), адже за стилем та настроями їх автора (які добре фіксуються кількістю та контекстом емоційно значимих слів) простежується його ставлення до обговорюваних подій та його життєві пріоритети взагалі.

Існують три основні напрямки застосування контент-аналізу:

а) виявлення того, що існувало до тексту і що тим чи іншим чином отримало в ньому відображення (текст як індикатор певних сторін досліджуваного об'єкта – навколишньої дійсності, автора або адресата);

б) визначення того, що існує тільки в тексті як такому (різні характеристики форми – мова, структура і жанр повідомлення, ритм і тон мови);

в) виявлення того, що буде існувати після тексту, тобто після його сприйняття адресатом (оцінка різних ефектів впливу).

У розробці та практичному застосуванні контент-аналізу виділяють кілька стадій. Після того як сформульовані тема, завдання і гіпотези дослідження, визначаються категорії аналізу, тобто найбільш загальні, ключові поняття, що відповідають дослідницьким завданням. Система категорій грає роль питань в анкеті і вказує, які відповіді повинні бути знайдені в тексті. У практиці контент-аналітичних досліджень склалася досить стійка система категорій, серед яких можна назвати такі як знак, цілі, цінності, тема, герой, автор, жанр та ін. Категорії контент-аналізу повинні бути вичерпними (тобто охоплювати всі частини змісту, що визначаються завданнями даного дослідження); взаємовиключними (одні і ті ж частини не повинні належати різним категоріям); надійними (тобто між кодировщиками не повинно бути розбіжностей з приводу того, які частини змісту слід відносити до тієї чи іншої категорії); доречними (тобто відповідати поставленому завданню і досліджуваному змісту). При виборі категорій необхідно уникати двох крайнощів: вибору надто численних і дробових категорій, які майже повторюють текст, і вибору занадто великих категорій, тому що це може призвести до спрощеного, поверхневому аналізу. Іноді ж необхідно брати до уваги і відсутні елементи тексту, відсутність яких теж може бути значимою.

Після визначення системи категорій вибирається відповідна їм одиниця аналізу тексту - лінгвістична одиниця мови або елемент змісту, що слугують у тексті індикатором (показником) досліджуваних явищ. За одиницю аналізу може бути прийнято: а) слово, б) пропозицію, в) тема, г) ідея, д) автор, е) персонаж, ж) соціальна ситуація, з) частина тексту, об'єднана чимось, що відповідає суті категорії аналізу. Іноді, точніше, коли контент-аналіз виступає єдиним методом інформації, оперують не однією, а відразу декількома одиницями аналізу. Нарешті необхідно встановити одиницю рахунку - кількісну міру взаємозв'язку текстових і позатекстових явищ. Найбільш уживані такі одиниці рахунку, як поява ознак в тексті, частота їх появи (інтенсивність), час-простір (число рядків, площа в квадратних сантиметрах, хвилини, час мовлення тощо).

Важливим є вибір необхідних джерел, що піддаються контент-аналізу. Вибірка тут передбачає відбір джерела, кількості повідомлень, дати повідомлення і досліджуваного змісту. Всі ці параметри вибірки визначаються завданням і масштабами дослідження. Найчастіше контент-аналіз проводиться на матеріалі річної вибірки: якщо це вивчення протоколів зборів, то достатньо 12 протоколів (по числу місяців), якщо вивчення повідомлень засобів масової інформації, - то 12-16 номерів газети або теле- та радіоднів. Зазвичай обсяг вибірки повідомлень ЗМІ становить 200-600 текстів.

Необхідною умовою контентного дослідження є розробка класифікатора контент-аналізу. Класифікатором називається загальна таблиця, до якої зведено всі категорії (і підкатегорії) аналізу та одиниці аналізу. Її основне призначення - гранично чітко зафіксувати те, в яких одиницях виражається кожна категорія, використовувана в дослідженні. Класифікатор можна уподібнити соціологічної анкеті, де категорії аналізу відіграють роль питань, а одиниці аналізу - відповідей. Він є основним методичним документом контент-аналізу, що визначає зміст усіх інших інструментів цього методу. Звичайно, найголовнішим етапом контент-аналізу є інтерпретація його результатів, тобто не просто кількісний підрахунок частоти появи емоційно значимих слів у тому чи іншому контексті (що легко зробити за допомогою добре складеного класифікатору), але й пояснення, про яке ставлення та про які цінності автора це говорить.

Соціологічний експеримент - емпіричний метод вивчення, що полягає у моделюванні конкретних соціальних умов з метою і з'ясування, як вони впливають на поведінку різних категорій людей. Можливість проведення і повторюваність, а значить об’єктивність результатів експерименту є головною відмінністю наукової теорії від псевдонаукової.

У соціологічному експерименті зазвичай створюються дві групи досліджуваних осіб – контрольна (на яку не здійснюється запланований в експерименті вплив і поведінка якої має підтвердити, що без даного впливу поведінка людей перебігає інакше) та експериментальна (яка під указаним впливом демонструє інакшу поведінку і тим підтверджує, що її викликають саме діючі у контрольованих умовах чинники), - порівняння поведінки яких і дозволяє зробити висновок про залежність її від чинників, що впливали на людей у змодельованих умовах.

Студентам потрібно самим ознайомитися із найвідомішими соціологічними та психологічними експериментами (а вони близькі по методам і результатам), користуючись, наприклад, таким списком[54].

3. Факти слід відрізняти від оцінок, а оцінки – від пояснення причин цих фактів. Скажімо, російські ЗМІ в тисячах варіантів доводять до населення думку, що американці організували або, принаймні, спровокували революцію в Україні (так говорили і про революцію 2004 року, і про революцію 2013-2014 років). Це факт чи готова оцінка, що нав’язується масам? Прибічники революції скажуть, що оцінка і пропаганда, а противники – що факт. Проте наука не може вставати на чийся бік і, значить, повинна знаходити точні, недвозначні критерії того, що є фактом, а що – ні. Отже, давайте розберемось.

Факт – це завжди результат «постановки діагнозу», тобто кваліфікування якихось змін як таких, що означають появу нового явища, - оскільки у попереднього явища були принципово інші ознаки. Інакше кажучи, люди домовляються про те, які ознаки є принциповими, істотними для попереднього явища і які – для нового, і коли досліджуване явище все більше втрачає ознаки попереднього, і все більше набуває ознак нового явища, то з певного моменту науковець може кваліфікувати факт виникнення цього нового явища. Скажімо, нагріваючись, рідина перетворюється на газ, і це для нас є фактом лише тому, що ми домовилися називати один стан рідиною, а інший газом.

Таким чином, факти не існують самі по собі, - вони є результатом певних, як правило, несвідомих, загальноприйнятих уявлень (свого роду домовленостей) про те, що чим вважати і за якими ознаками. А значить, факти не можна побачити, їх треба діагностувати за загальноприйнятими ознаками. Біда в тім, що загальноприйняті ознаки доволі розпливчасті, і саме тому науці доводиться формулювати ці ознаки набагато точніше. Припустимо, дивлячись у каструлю, як ви дізнаєтесь, чи кипить у ній вода, чи ні? Приблизно, на око. А наука виробляє конкретний критерій – 100ºС, і визначає момент і повноту переходу із одного стану в інший цілком точно.

Натомість, малоосвічені люди не розуміють, що їх оцінки уже закладені в тому, що вони називають фактами. Так, якщо для когось тиск або, навіть, наступ американців на Росію є «фактом», то вони його бачать у всьому: у «Макдональдсах» і гамбургерах, в американських фільмах або у санкціях, що накладаються на росіян за якісь конкретні порушення зобов’язань. Тобто в підсвідомості цих людей «сидить» переконання на кшталт: «Якщо ми програли, значить нас засудили!» Звичайно, це вже параноя, проте механізм самообману тут той самий, що і у нормальних, але неграмотних людей: їм щось здається фактом, хоча вони цей «факт» несвідомо підшукували через свою переконаність, що він обов’язково станеться (це так званий «синдром пророцтва, що само реалізується»). А ще це наслідок постійного незадоволення усім в рамках явища «відносної депривації» (описаного у темі 4).

Отже, розумна людина має, принаймні, розуміти, що «факти», які вона бачить, переважно «підтасовані» її підсвідомістю, причому відібрані так, щоби відповідати її цінностям. Скажімо, якщо у неї весела вдача, вона бачить усюди привід для жартів, а якщо її погляд на життя більш похмурий, вона помічає лише прикрі, неприємні «факти». І вирішення цієї проблеми не в тому, щоби взагалі не довіряти своїм відчуттям (хоча і сліпо довіряти теж не варто), а в тому, що чим більш терпимою є людина і чим менш одностороннім є її погляд на світ, тим більше різних фактів вона здатна побачити і тим більш адекватними стають її оцінки.

Втім, упередженість оцінок – не єдина проблема малоосвічених людей. Інша у тому, що вони не шукають справжніх причин якихось подій, а задовольняються знаходженням «винуватця». Причому «винного» вони знаходять досить передбачуваним способом: оскільки в самому підборі «фактів» вони заклали свої готові оцінки (хто добрий, хто поганий), то винними завжди виявляються «погані», навіть якщо їх причетність нічим не підтверджена.

Приміром, якщо викладач усіх студентів вважає «ледарями», то кожну їх помилку чи нерозуміння він трактує як , як наслідок лінощів і нестаранності, а значить і причину вбачає не в поганій організації занять, не у відсутності стимулів і мотивації до навчання і не в якості своїх лекцій, а виключно в їх особистій провині. Зрозуміло, що це психологічно комфортний спосіб пояснення собі своїх педагогічних невдач: мовляв, не треба нічого міняти у виші, не треба старатися більше самому, - треба лише вимагати більших старань від студентів. І далі вже практичний висновок із цього пояснення стає для нього очевидним: треба їх примушувати працювати, «ганяти» якомога сильніше, давати більше завдань.

Неадекватність такого погляду викладача підтверджується його практикою, адже скільки він не намагається їх «ганяти», але кращими їх результати не стають, а чим більше він дає завдань, тим менший обсяг роботи вони виконують. Щоправда, це ще більше переконує його у тому, у чому він був переконаний від початку (що вони ліниві), - але науковий, тобто не суб’єктивний аналіз цих результатів мав би підштовхувати до прямо протилежних висновків, а саме – що його управління студентами неефективне, і, значить, справжні причини їх нестаранності він не виявив, а тому і змінити нічого не може. Звичайно, коли його методи добре впливають на якихось студентів і вони починають краще вчитись, то це означає, що він був правий у їх оцінках, але щодо інших студентів його примус не діє.

Безумовно, причина поганого навчання не в ньому, а в системі управління вишем і в системі освіти, але в будь-якому разі, якщо його спроби «ганяти» не дають позитивних результатів, значить ці методи треба поміняти на якісь інші. Це, до речі, підтверджує і практика більш терпимих викладачів, що прагнуть не стільки примусити, скільки зацікавити студентів і залучити їх до якоїсь самостійної, творчої роботи, навіть жертвуючи повнотою викладення навчальної програми. Звідси виходить, що той, хто шукає чиюсь провину, а отже – індивідуальні причини масових явищ, не розуміє, що причини тут мають бути спільними, загальними, і саме це, власне, і називається «причиною».

А значить, для виявлення причин треба спершу відмовитися від готових оцінок (а фактично – упереджень) і спробувати знайти такі пояснення подіям (тобто не «фактам», а просто – реальним, кількісним змінам у масових явищах), які відображали б не індивідуальні бажання та оцінки, а кореляцію із такими же раптовими змінами у якихось загальних процесах. Наприклад, причиною стрімкого росту злочинності може бути різке зменшення кількості та якості правоохоронців або раптовий перехід людей у даній місцевості до агресивних настроїв та поведінки в силу накопичення злості на знахабнілих міліціонерів (а отже і неможливості легально досягти справедливості, що і є, за визначенням, причиною аномії і що призводить до психологічного зараження девіантністю, - які згадані у темі 2 і пояснюються у темі 4 даної методички).

Причому конкретний, хамський чи жорстокий вчинок останніх стає лише поштовхом, тобто – приводом для збурення мас, а от причиною є саме бездіяльність влади або навіть її потурання таким діям «перевертнів у погонах». Натомість за кожним конкретним вчинком стоїть ціла сукупність чинників, а зовсім не якась одна причина (навіть та сама бездіяльність влади), адже окрема людина завжди може не здаватися дії будь-якої причини і обирає свою реакцію в залежності від усього комплексу чинників, - тоді як на людей загалом діють різні комплекси чинників, які пригнічують вплив одне одного, а тому для кожної масової події залишається тільки одна якась спільна причина.

Причини і чинники – це два варіанти т.зв. каузального пояснення, тобто такого, що виявляє, чим викликане досліджуване явище, яка сила привела до його виникнення. Але плутати ці два терміни не варто. Причина – це обставина, дія якої на 100% визначає наступний результат, що буває лише при розгляді нерегулярних, одноразових подій у великих соціальних групах (які не є цілісними, єдиними у своїх діях утвореннями). Скажімо, причиною Великої Французької революції або Помаранчевої революції в Україні можна вважати політичну кризу (і перш за все – кризу довіри до влади) і неможливість розрішити її стандартними демократичними процедурами. Але «політична криза» - це знову абстрактний термін, який узагальнює чимало різних явищ, точне число або мінімально необхідний набір яких нікому не відомий. Втім, навіть такими термінами можна користуватися (на відміну від безмежних, а тому пустих абстракцій, як-от «всеохоплююча криза», «народ доведено до відчаю», «все погано»), і саме тому видатний соціолог М.Вебер, проаналізувавши хід багатьох революцій, вивів закономірність, що вони відбуваються не на етапі найгіршої економічної ситуації («голоду і злиднів»), а на етапі стрімкого підйому після цієї нижчої точки падіння, і відбуваються вони тому, що очікування мас ростуть набагато швидше, аніж покращується їх життя, особливо якщо політики хваляться успіхами і занадто багато обіцяють замість того, аби налаштувати усіх на важку і старанну працю.

Отже, причина – це завжди філософсько-історичне узагальнення, для якого важко знайти числові параметри, а тому для соціологічних досліджень цей термін фактично непридатний. Натомість чинники (фактори) - це обставини, дія кожного із яких не визначає на 100% наступний результат, а дає його лише в сумі, причому неможливо передбачити, яка саме їх сукупність до нього призведе, а тому чинники і слід розраховувати лише для дій окремих людей або згуртованих малих груп (таких, що діють послідовно і незалежно від інших, як цілісне утворення). Наприклад, якщо мама докоряє дитині, що та не вдягла шапку і шарф, і саме тому застудилася, то ця мама, користуючись хибними стереотипами неопераціоналізованого мислення, припускає, що переохолодження – то єдина і цілком достатня причина хвороби. Проте неважко помітити, що її дитина застуджувалася зовсім не кожного разу, коли була одіта невідповідно до погоди, а отже на цю хворобу впливають і інші чинники (імунітет, фізична та психічна ослабленість тощо). Отже, тут має місце невиправдане намагання знайти всезагальну причину поодиноких об’єктів і подій, щодо яких можливо шукати лише чинники.

Інакше кажучи, коли соціологи розглядають окреме рішення й окрему дію конкретної людини або згуртованої групи (котра діє як єдине ціле і може вважатись одиничним об’єктом), то вони шукають чинники цього, а коли вивчають якесь масове явище, хоча і одноразове, то говорять про причини його існування. Виявивши чинники, легше скерувати процес у потрібне русло, тоді як причини набагато гірше піддаються керуючому впливу. Річ у тім, що ідея існування якихось шкідливих «причин», які призводять до управлінських невдач і які треба лише вчасно усунути, аби поразки змінилися на перемоги, - це ідея доволі наївна, адже навіть за одноразовими «збоями» ховаються якісь постійні, системні явища та їх об’єктивні, непідвладні нашій волі причини.

Візьмемо для прикладу конфлікт між викладачем і декількома групами студентів, що скаржаться на несправедливість його оцінок (завищення одним і заниження іншим). Очевидно, що це незадоволення є масовим, а отже – споводованим не індивідуальною несумісністю двох людей чи якимись іще чинниками, а спільною для багатьох студентів причиною. Можна сформулювати і причину – «несправедливість оцінювання», і вимагати оцінювати студентів інакше. Але цю вимогу викладач здатен буде виконати, якщо це у нього справді був якийсь одноразовий «збій». Проте найчастіше це прояв його звички до самодурства через загальну і тривалу безкарність усіх викладачів у цьому виші. А отже за цією одноразовою причиною криється більш широка система відносин, безправна для студентів і свавільна для викладачів, у якій все вирішується в обхід правил. А це вже прояв такого масштабного і стійкого (і не тільки у нашій країні) явища, як корупція.

Пояснювати її будь-яким чинником (скажімо, особистою жадібністю) глупо, адже це не індивідуальна погрішність, а дії багатьох людей впродовж багатьох років. Яка ж може бути спільна причина для всіх цих різних і непов’язаних між собою людей? Очевидно, що не варто узагальнювати: для всіх часів і всіх корупціонерів єдину причину не знайдеш; і тільки якщо ми заради спрощення будемо вважати Україну цілісною політичною системою (єдиним утворенням), і розглядати її у конкретний - сьогоднішній - час, то можна буде відшукати абстрактну, але спільну причину. Ця причина стає зрозумілою, коли розглядаєш найбільш поширені випадки корупційних порушень, якими є зовсім не багатотисячні хабарі, а буденні «ліві» домовленості про те, що посадова особа за якусь подяку вчинить дію, яка конче потрібна прохачу, але не передбачена існуючими правилами (хоч вона і необов’язково є незаконною, - наприклад, заміна труби сантехніком). А значить, причиною є невирішеність багатьох нагальних питань у наявних правилах (погана регламентованість цих питань), а відтак і неможливість вирішувати їх інакше як в обхід цих правил, тобто – неформально і особисто.

І ось тут ми, нарешті, підходимо до того, чому виявлення такої абстрактної, стабільно існуючої причини не надто допомагає вирішенню проблеми (і чому для постійно існуючих явищ у соціології шукають їх функцію у системі). Неважко порекомендувати владі писати правила (закони, інструкції) краще, тобто докладніше і конкретніше, із урахуванням усіх можливих ситуацій і справедливих способів їх вирішення, а також із визначенням способів контролю за їх дотриманням. Однак якщо не доручати це комусь, а самим більш детально продумати, хто і як це писатиме, то стає очевидним, що у нас нема кому це робити, і не лише через неопераціоналізованість мислення, а тому, що люди, які «нагорі» пишуть такі правила, не завжди знають, як працюють люди «внизу» (та й не надто хочуть це знати, адже система цього не вимагає). Виникає «хибне коло»: виконавці знають, про що мало би йтися у правилах, але не мають ні прав, ні кваліфікації для їх створення, а керівники – навпаки, і ніхто не може нічого змінити.

Насправді, це не «коло», це – система, і як будь-яка система вона сама себе підтримує, і саме тому існує впродовж віків, попри всі намагання її змінити. Система створення і виконання правил є саме такою – бездарною і нездатною до змін – не через якусь там «нерозумність» наших людей чи нашу «відсталу» ментальність, - вона є такою через надмірну централізованість, яка дісталась нам у спадок від гігантської російсько-радянської держави (що просто не могла не бути дуже централізованою при таких розмірах). Зараз Україні її залишкова централізація лише шкодить, і вона поступово, але неминуче буде зникати. А відтак ослабне і ця причина корупції: центри створення правил будуть наближені до виконавців і життя вимагатиме їх ефективності, яка, відтак, і ростиме, а тому потреба і навіть можливість іти в обхід правил ставатиме все меншою. Інакше кажучи, наявна система – це не вирок, вона змінюється, еволюціонує, і хоча це процес тривалий, але неминучий, а болісним він стає через те, що із системою борються, замість того, щоби її розвивати.

Ось чому, на відміну від філософії, у соціології термін «причина» не використовують щодо масових і тривалих явищ, а шукають функціональні пояснення, які краще враховують системність подібних явищ. Функціональне пояснення, що зрозуміло, виявляє функцію даного елемента системи. Слово «функція» має багато різних, несхожих значень, тому треба чітко уявляти собі, що воно означає у соціології. Отже, функція (у соціології і в системному аналізі) – це «призначення» даного елемента системи, позитивна для існування і функціонування системи роль, яку поведінка цього елемента в ній виконує. Тобто, шукаючи функцію якогось невипадкового соціального явища, ми намагаємось зрозуміти, яку користь його існування приносить усій системі. І завжди виявляється, що будь-яке стабільно і масово існуюче явище – як би ми до нього не ставились – є потрібним для тієї системи, елементом якої воно є (скажімо, «двієчники» - для навчального закладу, а корупція – для погано регламентованої системи управління). І навіть більше того, якщо дане явище, тобто цей елемент системи зникне, то система не зможе функціонувати, і буде змушена або загинути, або замінити цей елемент якимось іншим, що все одно буде виконувати ту саму функцію.

Давайте розглянемо, яку ж позитивну роль можуть виконувати «негативні», з точки зору моралі, суспільні явища? Відразу домовимося, що «негативними» вони можуть вважатись лише тоді, коли їх оцінюють ненауково й однобічно, тобто бачать їх шкоду для окремих людей і не беруть до уваги їх користь для всієї системи. Насправді ж функція завжди є позитивною, негативних функцій не буває. Наприклад, ми можемо засмучуватись від того, що пітніємо, і навіть боротись із цим явищем, оскільки воно порушує смаки (цінності) нашого оточення, але неважко зрозуміти, що це – несистемний погляд, адже цей, прикрий з точки зору чиїхось смаків процес істотно необхідний для виживання як окремої людини, так і людського роду в цілому (мабуть, не варто пояснювати, чому). Так само і «двієчники»: якби їх було обмаль і вони б невідворотно відраховувались із навчального закладу, то вони б точно не були постійно існуючою групою, а зустрічалися рідко й недовго. В цьому випадку їх не можна було б уважати самостійним явищем і елементом системи (яким є навчальний заклад), оскільки остання, вочевидь, не потребує їх, а прагне позбутися.

Якщо ж, навпаки, у навчальному закладі їх багато і вони, попри всю свою недбалість і нестаранність, продовжують вчитись (бо їх жаліють, дають їм ще і ще один шанс після «останнього», закривають очі на порушення і ставлять їм, врешті-решт, «задовільно», хоча вони цього і не заслуговують), значить вони корисні, - і не для керівників або викладачів (тобто не для окремих людей), а для цілої системи. А от щоби зрозуміти, чим «двієчники» можуть бути корисні для системи, уявімо, що буде, якщо вони зникнуть. По-перше, залишаться найкращі учні – обдаровані, допитливі, що легко сприймають простий матеріал і бажають отримати від навчання якнайбільше. Здавалось би, добре, але придивімось до наслідків поближче. Насамперед, вони почнуть задавати питання, і це будуть не найпростіші, банальні питання, до яких звикли пересічні викладачі.

Група «розумників» (із якої були відраховані всі погані учні) легко засвоїть той «полегшений» навчальний матеріал, що викладають нині в розрахунку на невисокий рівень учнів, і почне задавати додаткові питання по темі, на які у викладачів, звиклих до слабкого контингенту і необхідності по десять разів повторювати одне і те ж, просто немає відповідей, як немає і бажання напружуватись їх шукати. Ці питання дратуватимуть вчителів, але не змусять їх більше працювати над своєю кваліфікацією (практика показує, що до цього їх може примусити лише адміністративний тиск і матеріальні стимули), а тому вони знайдуть легший спосіб вирішення цієї проблеми: знущатимуться із «надто розумних» і спробують їх позбутися, а натомість будуть більш поблажливими до невибагливих двієчників. І тут спитаємо себе: а хіба зараз не так? Хіба в школах, а віднедавна і у вишах не глузують із «ботаніків», і не потурають прогульникам і нездарам, які ще й пишаються, що вони не «заучки», а тому і не соромляться нічого не знати?

А втім, зайва допитливість саме по навчальному матеріалу була би проблемою лише для викладачів, а не для всієї системи. Однак допитливість – це така властивість, що не обмежується лише питаннями по одній темі. Повстали б питання і щодо незручності розкладу, і щодо застарілості навчальних програм, що не відповідають реаліям життя, і щодо забезпечення літературою, методичками, професійним обладнанням, і, нарешті, щодо справедливості й розумності правил оцінювання та способів поводження із учнями. І ці питання тоді б уже не просто дратували адміністрацію навчального закладу, а й змусили її якось реагувати, адже вони цілком обґрунтовані законами про освіту та іншими правовими актами. Отож відмахнутись від них неможливо, але і виконати їх – теж (адже це якраз ті питання, що теоретично мають бути реалізовані, проте на їх реалізацію не виділяються ні гроші, ні люди, ні робочий час). І реакція адміністрації, так само, як і вчителів, пішла би найлегшим шляхом: прихильності до тих, хто не задає питань, і позбуття тих, хто задає.

І це була би не чиясь особиста воля, а нагальна потреба виживання навчального закладу в наявній системі організації й фінансування освіти. А якби виш все-таки спромігся підготувати цих допитливих і, зрештою, кваліфікованих випускників, то що, йому б це окупилось? Може б йому виділили додаткові кошти за успіхи? Навряд, бо в бюджеті міністерства просто немає такої статті розходів. Може би вишу заплатили фірми й організації, до яких прийшли ці випускники? Ні, і не через невдячність наших людей, а тому що й вони б не дуже зраділи робітникам, які задають зайві питання. Коло замкнулося: невибагливі двієчники сьогодні потрібні всюди, а розумники – майже ніде. Це – система, вона має своє призначення на даному етапі розвитку суспільства, її можна і потрібно вивчати, і не слід оплакувати й засуджувати. Функція двієчників – підтримувати цю, погано організовану (на всіх рівнях) і погано забезпечену систему навчання своєю невимогливістю і здатністю зносити будь-які незручності. Бо інакше прийшлось би все змінювати, а це зараз нема кому і нема як робити.

Натомість розумники у такому вишу вчаться ліниво, не напружуючись (бо наша система і не вимагає від них зусиль), і більшість своїх знань отримують самостійно, але безсистемно, а після випуску намагаються працювати за кордоном або в іноземних фірмах, тобто – в іншій системі, яка розумників потребує. І це не «витік мозків», як говорять публіцисти, а природна закономірність, вигідна усім – і розумникам, і нашій системі, і чужій системі. Якраз гірше, коли ці розумники залишаються в нашій системі у якості зарозумілих, але безплідних «невизнаних геніїв», незадоволених усім навколо і працюючих без мотивації (що перетворює розумних колись людей на керівників-самодурів, ласих до лестощів). Отже, сьогодні країна не потребує відмінників і не заохочує їх. А от щоби виникла в них потреба, країна має активно розвиватись, ставити складні завдання перед керівниками і жорстко добиватися ефективності управління (а не показних запевнень, що все добре).

Звичайно, можна запитати, а чи справді викладачі й адміністрація такі слабкі й ліниві, що не впорались би із розумними учнями і так недобре обійшлись із ними, як це було описано? Безумовно, є немало викладачів розумних і кваліфікованих, але якби їх була більшість, вони б самі задали всі перелічені питання, а керівники знайшли би способи їх вирішити на користь усім; і це була би вже зовсім інша система. На разі ж у нас саме така система, яка описана вище (і в якій питома вага двієчників невиправдано висока, що є математичним фактом), і це може означати лише одне: допитливих та активних професіоналів у цій системі ще явно не більшість, а тому змінити її вони не можуть. Це і є функціональне пояснення феномена двієчників, яке дозволяє не просто назвати якусь разову причину їх існування (наприклад, чиюсь погану роботу, – що, може, і правда, але є вузьким, однобічним поглядом), але виявити їх необхідність для системи, - системи, що не розвивається. А знаючи, яку потребу вони задовольняють у даній системі, можна зрозуміти, як можна реалізувати цю ж потребу інакше, більш конструктивно (зокрема, перетворюючи нерегламентованість більшості питань на систему неформальних традицій), або як позбутися її взагалі (децентралізуючи управління, підбираючи кваліфіковані кадри і стимулюючи творчу роботу і викладачів, і студентів).

4. Отже, ми тепер на практиці розуміємо, що таке система; залишилось дати її визначення. Система – це складний об’єкт, який неможливо змінити окремою зовнішньою дією, оскільки причини його змін (еволюції) завжди знаходяться всередині нього і визначаються пристосуванням його структури до системи зовнішніх обставин (а ця структура хоч і підлаштовується, проте залишається тією самою). Говорячи простіше, системою є стійка сукупність елементів, яку не вдається змінити за власним рішенням і планом. Саме це і є найголовнішою «діагностувальною» ознакою системи: якщо певний соціальний об’єкт (явище) неможливо знищити або виправити попри всі зусилля влади, значить це – елемент системи, до якої слід поставитися більш уважно і вдумливо. Отже, якщо якесь масове явище, сплеск подій можна припинити або радикально змінити (наприклад, спалах грипу), значить це явище поодиноке, і у нього – одноразова причина. А якщо воно опирається змінам і відновлює себе, якої б шкоди йому не завдали, значить перед нами система, і для її існування не варто шукати причин, - їх нема, - зате варто шукати функцію, що виконує це явище як елемент якоїсь більшої системи.

Застосовуючи цю теорію до соціології, можна сформулювати принцип системності: поведінка людей визначається їх функцією як елемента якоїсь системи, а не випадковою дією чинників. Інакше кажучи, люди завжди є елементами різних соціальних систем (груп, класів, націй тощо), а їх поведінка у кожній ситуації підпорядковується вимогам і очікуванням відповідної системи, хоча самі вони, можливо, цього і не помічають. Якими б оригінальними – на її власний погляд – ні були дії людини, вони завжди відображають якісь засвоєні нею традиції і завжди орієнтовані на якісь спільні смаки та можливу реакцію оточення (у психіці для цього навіть існують спеціальні «програми» відслідковування реакцій, а в мозку – спеціальні «дзеркальні нейрони», про які, при бажанні, можна почитати самостійно). І якщо окрема людина, наодинці із собою може знехтувати якимись суспільними приписами, то чим більшою є група людей, тим суворіше вони їх дотримуються і карають порушників, оскільки саме ці приписи (які називаються – «груповими нормами та цінностями») і роблять їх групою, а значить – системою.

Виходячи з принципу системності, «предмет соціології» – тобто ситуативна поведінка конкретних людей – не є у них всюди однаковим, адже поведінка навіть однієї людини видозмінюється в залежності від того, яку систему вона в даній ситуації представляє: лише себе (особистість теж система, і якщо людина діє лише у власних цілях, то її поведінка формується своєю системою цінностей), малу групу (і тоді вона діє відповідно до ролі, яка їй «дісталась» у групі) або велику соціальну групу (і тоді вона дотримується стереотипів поведінки, традиційно приписаних її соціальному статусу). І відбувається все це «автоматично» та, як правило, несвідомо. Ось чому людина не помічає цих видозмін своєї поведінки і вважає, що веде себе незалежно від ситуації, – хоча насправді в кожній такій ситуації у неї змінюються навіть інтонації голосу, жести, міміка, темп мовлення або дій тощо. Саме тому, як ми казали, у людини і не варто питати її пояснень власної поведінки (принцип об’єктивності), а крім того, щоби зрозуміти її поведінку, найважливіше якраз виявити, на цінності якої групи вона в даній ситуації орієнтується (тобто елементом якої системи себе відчуває).

На практиці соціологів цікавить не будь-яка поведінка досліджуваних, а лише та, яка хвилює замовників, тобто (згадайте, що ми пояснювали у темі 1) - керівників. А хвилює їх поведінка, що відхиляється від офіційних чи неофіційних правил, порушує їх і цим створює певні клопоти керівництву. Ця поведінка називається «соціальним відхиленням» (девіацією) і буває як одноосібною, так і груповою (приміром, індивідуальний прогул або колективний) або масовою і постійною (скажімо, пияцтво, корупція і багато ще чого). Аби надати практичні рекомендації керівникам щодо подолання такого відхилення, ми повинні розібратися, чи є воно (1)разовим та індивідуальним, чи (2)разовим, але груповим, чи, зрештою, (3)системним. В першому випадку шукаємо чинники, що уможливили та спонукали це порушення, у другому знаходимо причину (котру на рівні групи важко, але можливо виправити), а от у третьому випадку нам важливіше зрозуміти, яку функцію виконує це порушення у тій системі, до якої порушники належать. Інакше кажучи, ми виявляємо, чому це соціальне відхилення є корисним для системи, функціональним. Фактично ми розглянули одне з таких відхилень (у пункті 3 цієї теми), а тому можемо лише повторити, що будь-яке масове і стабільно існуюче відхилення є функціональним, тобто виконує якусь позитивну для даної системи функцію (а яку саме, треба кожного разу виясняти окремо).

Зрозумівши, що досліджуване порушення є системним і, значить, функціональним, ми вже не дивуємось тому, що система (наприклад, навчальний заклад) сама відтворює, тобто спонукає і заохочує такі порушення (наприклад, не відраховує двієчників, а надає їм безкінечні додаткові можливості отримати потрібну їм оцінку, не надаючи таких можливостей тим, хто вчиться краще і хоче підвищити позитивні оцінки). Звичайно, в системі відтворюється не тільки те, що є відхиленням («відхиленням» з точки зору звичайних уявлень, як ми попереджали про це вище), але й усе інше, що є для неї функціональним, тобто корисним для підтримання її існування. Власне, розуміючи цю потребу самопідтримання системи, соціологи і формулюють рекомендації про те, що саме можна змінити в системі, аби ця потреба задовольнялась не за допомогою соціальних відхилень, а якимось більш розумним і позитивним для всіх (а не лише для цієї системи) чином.

Познайомившись із функціональністю соціальних відхилень, можна не зрозуміти, як, все ж таки, ставитись до їх наявності: як до позитивного чи як до негативного явища? І це буде зовсім не марна цікавість. Навпаки, весь розвиток людського пізнання іде в напрямку збагнення того, що явища, які нам здавалися зайвими або шкідливими, при збільшенні наших знань виявляються не просто корисними, а конче необхідними. Згадаємо банальні приклади про те, що в минулому столітті апендикс, а ще раніше – селезінка вважалися «залишками еволюції», рудиментами і видалялися при кожній хірургічній операції, що проводилася поряд із ними. І це вважалось правильним лише тому, що тодішні медики не знали, яку функцію виконують дані органи. А сьогодні виявляється, що навіть віруси не тільки шкодять здоров’ю окремої людини, але й виконують корисну еволюційну роль для всього людства, яку, крім них, ніхто би не здійснив.

Ми не будемо ставити моральних питань про те, що важливіше: благо однієї людини чи всього людства. Такі запитання виходять за межі точної науки, якою є соціологія. Проте стосовно соціальних відхилень соціологія може поставити і вирішити подібне запитання, адже суспільство, на відміну від природи, не є досконалою системою. Суспільство – не надто цілісна сукупність штучних, створених людьми соціальних систем (груп), найчастіше – невисокого рівня організованості, які ще й неузгоджено змінюються завдяки нерозумним, суперечливим людським зусиллям. І все ж таки наші спільноти є системами, які всупереч різнонаправленій волі окремих людей самі знаходять шляхи для збереження свого існування (а інакше б люди вже давно пересварились і не змогли жити спільно).

Так от, соціальні відхилення (і насамперед – масштабні і тривалі) є свого роду «протезом» для заміни тих елементів системи, які ще не встигли розвинутись або, навпаки, були знищені нерозумним втручанням людей у її діяльність. Двієчники, як ми з’ясували, необхідні в такій кількості тому, що із домінуванням «розумників» погано організована і незабезпечена кваліфікованими кадрами система просто не справиться. Але це не означає, що такою (із «протезом») система має бути завжди. Навпаки, система обов’язково буде еволюціонувати, і саме в напрямку збільшення числа розумних учнів і покращення її організованості. А це означатиме, що соціальні відхилення будуть долатись, адже система не потребуватиме замінників.

І тут ми ще раз можемо пересвідчитись, що система як єдине ціле володіє властивостями, яких немає у жодного її елемента, бо вона є якісно іншим об’єктом, що у своїй поведінці не залежить від поганих чи добрих якостей, цілей чи дій будь-якої з її підсистем, навіть – керуючої. Ось чому із людськими планами щодо систем неодмінно буває так, як сказав «класик» (екс-прем’єр-міністр Росії В.Чорномирдін): «Хотіли, як краще, а вийшло – як завжди». І це – одна із загадок систем, нерозуміння якої підштовхує людей до висновків про невідворотність долі, про незбагненного творця усього сущого і його далекоглядний замисел. Однак все це можна пояснити й інакше. Річ у тім, що «замисел» і «план» - це стереотипи мислення, які передбачають, що розвиток подій відбувається лінійно і в один бік: задумав - зробив - отримав результат, а значить твої дії стають причиною цього результату. Не будемо знов пояснювати, що термін «причина» непридатний до індивідуальних об’єктів (дивись пункт 3 цієї теми) і що тут варто було би шукати ширшу сукупність чинників. Гірше те, що люди із цим стереотипом мислення (навіть якщо його розвинути ідеєю про ряд чинників, а не одноосібну причину) схильні бачити лише однобічний вплив: дія викликає наслідок і, значить, є її причиною.

Проте у системах все набагато складніше: кожен елемент діє на інші елементи, але не є причиною їх змін. Він навіть не є одним із чинників, бо система відповідає парадоксальним чином на будь-який вплив: вона не підкорюється йому, а опирається (крім випадків, коли цей вплив підтримує її існування), і чим сильніший вплив, тим більший опір. Це відбувається тому, що всередині системи, у її структурі немає дії, що йде лише в один бік, – є взаємодія; тобто кожен елемент діє вусібіч, на всі елементи, однак і вони в той же час діють на нього, і сила цього взаємного впливу потужна, але збалансована. А коли на цей баланс сил діють ззовні, вся його міць зосереджується на відпорі. Ось чому систему безглуздо міняти силою: вона або дає відсіч, або ламається, - але не змінюється. Відбувається процес, який французи охарактеризували прислів’ям: «Чим більше все змінюється, тим більше все залишається таким, як раніше».

Згадаймо надміру централізовану бюрократичну систему царського самодержавства, із її економічною й політичною бездарністю та досягненням успіхів через масовість зусиль і нешкодування людських життів. Її нібито знищила революція 1917 року, Громадянська війна та подальші репресії проти представників експлуататорського класу. Здавалось, нова, радянська система не матиме вже нічого спільного із попередньою. І що ж ми бачимо? Надмірна централізація, бюрократична тяганина, управлінська бездарність і досягнення цілей не розумом керівників, а чисельністю безправних підлеглих. Тобто – жодних змін, хіба що - крім «вивіски»: не царська, а «совєтська» влада, освячена не Церквою, а Партією (хоча в обох – єдино вірні, священні цілі і непримиримість до всіх, хто в цьому сумнівається). Подобається нам чи ні, але це та сама система, і вона «відгукується» нам досі у розглянутому вже засиллі «двієчників».

Річ у тім, що визначальним у будь-якій системі є не якість елементів, а її структура, тобто спосіб їх взаємозв’язку і досягнення в ній балансу сил. Централізовані структури Російської Імперії і Радянського Союзу були абсолютно однаковими, а тому особливості того, хто саме входив у цю структуру в якості елементів, уже не мали великого значення. Саме тому класик системного підходу Р.Акофф сформулював такий висновок, що зібрання найефективніших елементів аж ніяк не створює найефективнішу систему, і навпаки, високорівнева організація доволі посередніх за якістю елементів забезпечує створення найкращої за результатами і якостями системи[55]. Якщо уявити собі якусь управлінську структуру, всі керівники якої впродовж тривалого часу приймають виключно найкращі для своїх підрозділів рішення, то ця структура, як не дивно, приречена на провал і загибель, – адже вирішення всіх локальних проблем усіх елементів суперечить реалізації потреб і завдань системи в цілому.

Ось чому, як кажуть, «порядок б’є клас», і команда «зірок» у спорті програє «команді-зірці», в якій ніхто не зловживає індивідуальними цілями й не намагається виявити всі свої найкращі якості на шкоду загальнокомандним інтересам. Цей порядок і формується структурою, що визначає суворі рамки і напрям дій кожного елемента в системі та координацію (в тому числі – взаємозамінність) між ними. А структура у соціальних системах – це певний набір ролей (згадайте тему 3), кожну із яких хтось має виконувати і виконувати максимально точно і якісно, бо інакше система шукає непрацюючим елементам ті чи інші замінники, що завжди призводить до якихось відхилень.

Можна зробити і ще деякі парадоксальні висновки із сказаного. Наприклад, про те, що набирати у збірну команду країни треба аж ніяк не з найкращих, а всі скарги тренерів на відсутність спортсменів світового рівня у їх команді потрібно відкидати як самовиправдання і вияв неквалііфікованості. Згадайте, скільки було в історії команд, переповнених «зірками», які не виправдали сподівань! А з іншого боку, скільки блискучих колективів було створено тренерами-диктаторами із нікому не відомих, цілком посередніх доти гравців, що дивовижним чином перетворювались у непереможну команду! В першому випадку тренер не зміг підкорити «зірок» єдиній структурі гри (а може і не знав про необхідність цього, покладаючись на те, що «зірки» самі все зроблять), а другому це вдалося, і не в останню чергу тому, що гравці були не надто пихаті, вибагливі й егоїстичні (це не нагадує вам функціональність «двієчників» і «трієчників» у навчальних закладах?). Деякі тренери підбирають у команду «середнячків» цілком свідомо. Так, великий тренер В.Лобановський у «Динамо» (Київ) успішно робив це тричі, безжалісно позбуваючись «зірок» і рішуче набираючи новачків.

Система – це такий взаємозв’язок елементів, коли кожен із них допомагає іншому: якщо хтось із елементів тимчасово, в силу обставин стає лідером (скажімо, футболіст бере ініціативу на себе), то інші мають працювати на нього, незалежно від того, «зірки» вони чи ні. Причому це був би варіант найвищого рівня організованості системи (який у групі називається спрацьованістю). Хоча можливий, звичайно, і середній рівень організованості системи, за якого, наприклад, гра команди у кожній ланці зосереджена навколо дій одного незмінного лідера, якому підпорядковані зусилля відповідних «робочих конячок». А найгірший варіант – це коли кожен «тягне ковдру на себе» (аби отримати індивідуальну користь у вигляді слави, преміальних, кар’єри) і ніхто не хоче підлаштовуватися під інших, а тому примусити їх злагоджено працювати може лише страх утратити все; цей варіант є проявом нижчого рівня організованості системи.

5. Із п’ятим питанням плану студенти мають ознайомитись самостійно, використовуючи для цього додаткову літературу із папки «t6_Inrepret» всередині папки «СМК» за наданою вам адресою у Dropbox.com, а також знаходячи відповідні публікації в Інтернеті[56].

Визначення ключових термінів теми №3:

Чим відрізняються між собою якісні методи соціологічних досліджень? Індивідуальне інтерв’ю проводиться з експертом або відповідальною особою щодо максимального кола питань організації діяльності та комунікацій у досліджуваній спільноті; фокусоване інтерв'ю - коротша за часом бесіда з метою виявити ставлення та емоційні реакції опитуваного щодо досліджуваних питань; фокусоване групове інтерв'ю (фокус-група) – стимульована і скеровувана модератором співбесіда (дискусія) невеликого кола максимально різних категорій людей (приблизно одного статусу), що проводиться із метою спровокувати їх на якомога більш щирі, різноманітні й неочікувані думки. Певною мірою відноситься до цих методів і контент-аналіз, який поєднує якісні методи відбору категорій аналізу та кількісні методи підрахунку одиниць аналізу. (Т.3,п.1)

Головні цілі застосування методу фокус-груп: (1)генерування ідей та відбір робочих гіпотез для кількісних досліджень; (2)вивчення можливої емоційної та поведінкової реакції на нові ідеї, продукти, умови та іміджеві характеристики; (3)генерування ідей, направлених на покращення цих брендових та іміджевих характеристик; (4)вивчення споживацького лексикону, корисного для просування продукту на ринку, дохідливості опитувальних питань та гасел рекламної кампанії; (5)інтерпретація незрозумілих результатів кількісних досліджень.

Сценарій («гайд») фокус-групи - це заздалегідь і детально розписаний (у структурованій фокус-групі) або тезисно намічений (у напівструктурованій фокус-групі) набір питань, пропонованих для обговорення, що може починатись із найбільш широкої теми, а потім поступово звужуватися за тематикою (пряма послідовність тем), або починатися відразу із обговорення конкретних об’єктів та їх оцінок, а потім переходити на суміжні теми, розширюючи рамки дискусії і завершуючи її максимальними узагальненнями (зворотна послідовність тем).

Формулювання запитань у фокус-групі вимагає певної майстерності: (1)питання у фокус-групах мають стосуватись почуттів і ставлень, а не знань учасників; (2)питання мають бути відкритими, тобто – не пропонувати варіантів; (3)слід уникати довгих питань, за винятком тих, в яких необхідно дати вступ або пояснення; (4)слова, що використовуються модератором, повинні бути доступні респонденту й однаково усіма розумітися; (5)слід пояснювати контекст питання, щоб не припускати різні варіанти його тлумачення; (6) питання мають ставитися у третій особі («Як це буває?»), щоби отримати індивідуальні спогади; (7)питання мають стосуватися узагальнених причин поведінки («Чому так роблять інші?»), щоби отримати особисті мотиви.

Види інтерв’ю:стандартизоване інтерв'ю (строго за розробленим опитувальником, щоби можна було порівняти відповіді різних осіб), напівстандартизоване е інтерв'ю (вільне у рамках розробленої тематики), нестандартизоване (повністю вільне) інтерв'ю, одноразове і багаторазове (панельне) інтерв'ю, ретроспективне інтерв'ю (оцінка минулих фактів), інтроспективне (оцінка поточних подій) та прожективне інтерв'ю (оцінка можливого ставлення до імовірних подій), інтерв'ю експертів та відповідальних осіб.

Існують три основні напрямки застосування контент-аналізу: (а)виявлення того, що існувало до тексту і що тим чи іншим чином отримало в ньому відображення (текст як індикатор певних сторін досліджуваного об'єкта - навколишньої дійсності, автора або адресата); (б)визначення того, що існує тільки в тексті як такому (різні характеристики форми - мова, структура і жанр повідомлення, ритм і тон мови); (в)виявлення того, що буде існувати після тексту, тобто після його сприйняття адресатом (оцінка різних ефектів впливу). (Т.3,п.2)

Контент-аналіз проводиться в три стадії: (1)розробка вичерпних, однозначних та взаємовиключних категорій аналізу (які грають роль питань в анкеті і вказують, висловлювання про що мають бути знайдені в тексті: цілі, цінності, оцінки, теми, героїв та антигероїв, проблеми, причини та способи вирішення); (2)операціоналізація кожної категорії до конкретних одиниць аналізу тексту та одиниць рахунку (підраховуваних смислових, контекстуальних елементів мови або змісту, що слугують у тексті індикатором досліджуваних явищ: ідей, висловлювань, ситуацій, появ об’єктів); (3)заповнення класифікатора контент-аналізу (загальної таблиці, до якої зведено всі категорії аналізу, що уподібнюються питанням соціологічної анкети, та одиниці аналізу, що виконують роль відповідей у ній) та підрахунок співвідношень частоти появи різних категорій та одиниць аналізу, а також – ступеня їх емоційної інтенсивності, тенденційності, агресивності тощо, із остаточною інтерпретацією отриманих результатів.

Соціологічний експеримент - емпіричний метод вивчення, що полягає у моделюванні конкретних соціальних умов з метою впливу на поведінку людей і з'ясування її причинно-наслідкових закономірностей. У соціологічному експерименті зазвичай створюються дві групи досліджуваних осіб – контрольна (на яку не здійснюється запланований в експерименті вплив і поведінка якої має підтвердити, що без даного впливу поведінка людей перебігає інакше) та експериментальна (яка під указаним впливом демонструє інакшу поведінку і тим підтверджує, що її викликають саме визначені у змодельованих умовах чинники).

Каузальне пояснення шукає причини або чинники, що привели до виникнення досліджуваних явищ. Причина – це обставина, дія якої на 100% визначає наступний результат, що буває лише при розгляді нерегулярних, одноразових подій у великих соціальних групах. Чинники - це обставини, дія кожного із яких не визначає на 100% наступний результат, а дає його лише в сумі, причому неможливо передбачити, яка саме їх сукупність до нього призведе, а тому чинники і слід розраховувати лише для дій окремих людей або згуртованих малих груп. (Т.3,п.3)

Функціональне поясненнявиявляє функцію досліджуваного елемента системи. Функція – це «призначення» даного елемента, тобто позитивна для існування системи роль, яку поведінка цього елемента в ній виконує і без виконання якої система взагалі не могла би функціонувати.

Принцип системності: поведінка людей визначається їх функцією як елемента якоїсь системи, а не випадковою дією чинників. Інакше кажучи, люди завжди є елементами різних соціальних систем (груп, класів, націй тощо), а їх поведінка у кожній ситуації підпорядковується вимогам і очікуванням (нормам і цінностям) відповідної системи, хоча самі люди цього не помічають. (Т.3,п.4)

Система – це складний об’єкт, який неможливо змінити окремою зовнішньою дією, оскільки причини його змін (еволюції) завжди знаходяться всередині нього і визначаються пристосуванням його структури до системи зовнішніх обставин. Визначальним у будь-якій системі є не якість елементів, а її структура, тобто спосіб їх взаємозв’язку і досягнення в ній балансу сил.

Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 221; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 234 5 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!