Тема 2. Мета і результати розвитку зв’язків із громадськістю. Типи особистості

1. Розвиток зв’язків із громадськістю. Класифікація та діагностика опитуваних.

2. Види виховання. Соціалізація та види ідентифікації.

3. Особистість як ієрархія цінностей. Типи особистості.

4. Види групових та міжгрупових комунікацій.

5. Причини та функції соціальних девіацій (адикції, злочинність, соціальний паразитизм).

PR-проблема: обравши одну із соціальних девіацій та організацію, зацікавлену у зменшенні її масштабів та тяжкості, показати, у чому тут виявляється взаємна недовіра, нехтування інтересами іншої сторони та нечесне й конфліктне поводження щодо неї, пояснюючи при цьому, чому так відбувається. Завдання: сформулювати поетапну програму досліджень, робочих гіпотез і гармонізаційних PR-заходів по вирішенню цієї проблеми.

               

1. Зв’язки з громадськістю – це організаційна структура і діяльність по налагодженню взаєморозуміння та співробітництва між центром зосередження якихось ресурсів (політичних, економічних, інформаційних тощо) та залежними від його діяльності масами (центр є суб’єктом зв’язків із громадськістю, а підлеглі або населення регіону – об’єктом, або – адресатом PR-впливу). Розвиток зв’язків із громадськістю має (1)тактичною метою (яка, фактично, ще не є PR-розвитком) досягти максимальної відкритості та прозорості у діяльності такого центру (що дає когнітивний ефект у вигляді розуміння населенням його сенсу для себе та згоди з його цілями і методами, а також усвідомлення його керівництвом допустимих у своїй діяльності меж, встановлюваних громадською думкою населення), досягти компромісу між мотивами одної сторони та потребами і цінностями другої, а відтак і взаємно-доброзичливого ставлення обох сторін (що в психології називається емоційним контактом і що є емоційним ефектомPR-діяльності) та практичної взаємодопомоги сторін (поведінковий ефект, що виявляється не просто у споживанні певних послуг центру чи виконанні його вимог, а й у намаганні допомогти удосконаленню цих вимог і послуг задля якоїсь спільної мети).

Проте для досягнення справжньої щирості у порозумінні та співробітництві, необхідно PR-діяльність націлювати водночас і на (2)стратегічну мету досягти якомога ширшої та якомога тривалішої залученості, інтегрованості населення у сферу діяльності даного центру: у політиці це називається вищим рівнем легітимності, в економіці – відданістю бренду, а в інформаційній сфері – авторитетом суб’єкта. Щоби залучити людей на свій бік, недостатньо осліпити їх зовнішнім блиском і сподобатись або один раз зробити їм щось хороше, а потім довго цим вихвалятись, - треба добитись того, аби вони ідентифікували себе із даним центром, а це досягається лише систематичною роботою по взаєморозумінню та співробітництву. Отже, піарники мають донести до суб’єкта необхідність такої роботи, а також спланувати її не у вигляді окремих акцій, а як тривалу та різнобічну політику вирішення проблем і прагнень населення (які, звичайно, треба виявити дослідженнями).

Щоби досягти стратегічної мети PR-розвитку, потрібно планувати і добиватись успіхів у тих же трьох ефектах, але у більш стійкій їх формі, яка не залежить від коливань настроїв людей чи безперервності впливу на них. Так, когнітивний ефект має виявитись у переконаній гордості обох сторін за свою приналежність до єдиного цілого (тобто у раціональному аспекті взаємної ідентифікації); емоційний ефект- у почутті взаємної прихильності та лояльності обох сторін (тобто в емоційному аспекті взаємної ідентифікації); а поведінковий ефект виявляється у якомусь практичному співробітництві, спільній діяльності, вигідній обом сторонам (і цю діяльність мають вигадати й організувати піарники).

Першим треба планувати емоційний PR-ефект, тобто те, які почуття викликають у мас пропагандистські повідомлення: якщо необхідно підняти людей на активні дії, то й емоції у них мають бути стенічними, бурхливими (гнів, обурення, захват, гордість і, меншою мірою, цікавість і подив), а якщо потрібно, навпаки, заспокоїти пристрасті і заворушення, то варто спонукати людей до астенічних, пасивних емоцій (сором і розкаяння, сум і розчарування, відраза і байдужість). Обравши якусь емоцію, слід систематично надавати їй інформаційні приводи, розвиваючи пропагандистські повідомлення (а не повторюючи ту ж ідею в дещо змінених словах і ситуаціях), щоби не лише обґрунтувати справедливість викликаних емоцій відповідними образами та їх поясненнями, але й ідейно скерувати ці емоції на якісь дії (зовнішні й фізичні – при стенічних емоціях та внутрішні, розмірковувальні дії – при астенічних емоціях). Теоретичне обґрунтування і спрямування емоцій якраз і буде роботою по досягненню когнітивного PR-ефекту, логічним продовженням якого стане поведінковий PR-ефект, тобто спільна діяльність центру і мас, яку, втім, потрібно ще придумати, аби вона була цікавою і надихаючою для обох сторін (адже не можна просто сказати: працюйте, як і раніше, і пишайтеся цим) і організувати – без примусу, але якомога масовіше.

Нарешті, PR-розвиток передбачає також супутню, але конче необхідну для його успіху (3)дискусійно-медіаційну мету, тобто конструктивну, по можливості, протидію усім спробам конкуруючих центрів (та їх прихильників) зашкодити репутації даного центру та викликати дієву відразу населення до нього (щоби в подальшому мати змогу залучити це населення до своєї сфери впливу). PR-розвиток у цьому напрямі включає три конкретні цілі: (а)переговори із центрами суперників щодо правил ведення конкуренції та знаходження можливостей для компромісу і співробітництву з ними; (б)полеміка та контрпропаганда щодо піарників своїх конкурентів із використанням як раціональних аргументів, так і емоційно-маніпулятивних; (в)медіація, тобто посередництво у найшвидшому вирішенні локальних конфліктів із незадоволеною частиною населення та прихильниками конкурентів.

Подача інформації (досягнення когнітивного ефекту) у PR-розвитку можлива трьома основними шляхами (виходячи зі схеми нідерландських дослідників Й.Бордвика та Б.ван Каама[43]):

Модель мовлення передбачає поширення інформації з центру одночасно багатьом абонентам на периферії. Ця ситуація зустрічається досить часто: наприклад, під час лекції або офіційної доповіді, коли слухачі зосереджені в якій-небудь аудиторії, а також у разі телерадіопередачі, коли деяке повідомлення одночасно приймається досить великою кількістю людей, що знаходяться в різних місцях. Недоліками даної моделі як типової односторонньої комунікації є відносно низька можливість зворотного зв'язку (особливо, якщо мова йде про ЗМІ), а також та обставина, що час і місце комунікації визначені відправником.

У сьогоднішньому, мобільному та демократичному суспільстві таке інформування все більше і більше розходиться із потребами та інтересами адресатів у часі та формі подачі інформації, а тому замінюється більш інтерактивною формою – Інтернетом, яка, однак, важче піддається регламентуванню та нав’язуванню своєї думки, а тому вимагає від піарника імпровізаційності й тонкості у просуванні ідей та оцінок, а також – чутливості до реакції адресатів (що зближує цю модель із діалоговою).

Діалогова модель відноситься до випадку поширення інформації у реальній комунікаційній мережі: індивіди спілкуються безпосередньо між собою, ігноруючи центр чи посередників і самостійно обираючи час, місце і тему інформаційного обміну. Ця модель також має широке коло застосування: від особистого листування і телефонних переговорів до використання електронної пошти та Інтернету. Характерна риса діалогової моделі - у тому, що вона передбачає горизонтальну рівність учасників інформаційного обміну, на противагу вертикальній схемі підпорядкування, властивій моделі мовлення. Очевидно, що така комунікація допускає участь більше як двох сторін (наприклад, невелика зустріч, телефонна конференція, дискусія на Інтернет-форумі і т. д.), однак надмірне збільшення числа учасників і неминуча в такому випадку поява «ведучого» призведе до зближення даної моделі з моделлю мовлення (із усіма її недоліками).

Діалогова модель залишає піарнику менше можливостей для планомірної роботи і вимагає справжньої майстерності для підтримання спілкування «на рівних» (без чого адресати просто припинять із ним спілкуватись). Більше того, піарнику буде вочевидь складно знайти всі існуючі канали діалогового поширення інформації (адже це непостійні й неорганізовані форми комунікації – товариські бесіди, чутки, SMS-повідомлення, чати) та ще й включитися у них так, щоби бути прийнятим. Для цього йому треба бути локальним лідером думок або виступати від його імені. Іще одна можливість – це поєднання діалогової моделі із консультаційною.

Консультаційна модель передбачає, що споживач, який знаходиться на периферії комунікаційної лінії, самостійно шукає необхідні відомості у централізованій інформаційній базі (сервер Інтернету чи інший банк даних, а в найпростішому варіанті - книги, газети та інші носії інформації в архіві та бібліотеці). На відміну від моделі мовлення тут місце і час консультації, а також тема повідомлення визначаються не центром, а периферійним користувачем, що володіє максимальною свободою.

Очевидно, що й ці, доступні адресату PR-розвитку матеріали, піарник може певним чином підготувати для необхідного йому сприйняття, але можливості для цього стають чимдалі меншими (якщо не повертатись до середньовічного «Індексу заборонених книг» та його сучасного аналогу – обмеження доступу до Інтернету та мобільного зв’язку). Саме тому піарникам потрібно уважно слідкувати за рейтингами пошукових систем, інформаційних баз та Інтернет-сайтів, які є найбільш авторитетними та популярними серед споживачів, а вже з їх допомогою створювати консультаційні центри (колл-центри, «гарячі лінії») по проблемним питанням і якомога більше зближувати їх роботу із діалоговою моделлю.

Таким чином, еволюція всіх трьох моделей приводить приблизно до одного і того ж результату: піарник все більше має справу із неорганізованими (а значить і некерованими із центру) формами комунікації – спілкуванням через Інтернет, телефон і «наживо», в які він ще повинен бути прийнятим, знайти своє місце, свою інтонацію та форму роботи (імовірно, консультаційно-діалогову), а також досягти авторитету в колі адресатів своєї PR-дії.

Важливо також розуміти, що досягнення емоційного ефекту PR-розвитку– це не просто нав’язування масам позитивного іміджу суб’єкта зв’язків із громадськістю. Такий, малограмотний підхід збіднює арсенал використаних піарниками засобів, зводячи їх до суто рекламних та облудних. Насправді емоційна складова – це справжній, найважливіший мотив будь-якого спілкування: люди розмовляють насамперед не для того, щоби обмінятись ідеями та діловою інформацією (навіть якщо свідомо вважають, що для цього), а щоби одержати емоційне схвалення та підтримку своїх оцінок. Ділова ціль – лише привід для обміну емоціями, який потрібен, аби не відчувати себе самотнім та ізольованим (саме тому бойкот – найбільш неприємне покарання) та щоби впевнитися у правильності своїх вражень через погодження їх із найближчим колом спілкування. Тому віра деяких людей, що вони не залежать від думки інших – це лише самообман і підліткова зарозумілість, яка є проявом образи на весь світ за його, зауважте, нерозуміння почуттів і прагнень даної особи (тобто, знов-таки, через невдачу в емоційній комунікації).

Обмін враженнями – це найголовніша психологічна потреба людини, без задоволення якої вона не може жити в суспільстві. Адже зрозуміти когось чи щось означає виробити до нього емоційне ставлення (відчуття загрози, гордості, гніву, радості чи розчарування) і тим самим знати, як діяти стосовно нього. Відсутність такого розуміння викликає тривогу і загострює потребу обговорити невизначену ситуацію, - бодай із тими, хто теж нічого не розуміє. Якраз ця, загострена потреба викликає поширення нічим не обґрунтованих чуток, що слугують ерзац-замінниками забраклої, але такої необхідної людям оціночної інформації. Причому чим менше інформації (як раціональної, так і емоційної) доступно людям, тим фантастичнішими стають чутки і тим більш затятою стає віра в них. Цей ефект добре відомий підданим диктаторських режимів, і особливо тим із них, хто є найбільш обмеженим у контактах та інформації (дивись, зокрема, спогади психологів, що побували в концтаборі, В.Франкла та Б.Беттельхейма[44])

Отже, формування у людей емоційного ставлення до суб’єкта PR-розвитку є не стільки (а)одноразовим нав’язуванням та примітивним рекламуванням, скільки (б)допомогою їм у реалізації потреби осмислення основних явищ і процесів навколишнього світу (серед яких, вочевидь, є і рекламований піарниками суб’єкт). Коли піарник обмежує своє завдання прагненням лише всучити виборцям якогось політика, «навішуючи їм на вуха лапшу» про його неіснуючі чесноти і досягнення (що швидко викриється і той утратить довіру, навіть якщо на неї заслуговує), то піарник виявляє себе бездарним і некваліфікованим дилетантом, найманцем, від якого більше шкоди, аніж користі. Адже в цьому випадку він жертвує стратегічною метою PR-розвитку заради тактичної мети сподобатись за будь-яку ціну, хоча би на короткий момент.

Більше того, як це часто буває із рекламою, піарник здебільшого виходить із власних уявлень про те, щó подобається людям, і тому він вдається до найпримітивніших прийомів, які викликають насправді відчуття фальші та надокучливості. Із цього можна зробити аж три практичних висновки: (1)при розробці плану діяльності варто тримати в умі стратегічну мету PR-розвитку і не вдаватися до явного обману (щоби не втратити довіру як адресатів, так і замовників), (2)шляхом конкретних соціологічних досліджень необхідно з’ясувати, які слова, ідеї і цілі насправді хвилюють і цікавлять людей (щоби говорити з ними тією мовою і про те, що вони хочуть почути), (3)в іміджі, ідеях і обіцянках треба добиватися компромісу між тим, чого хочуть люди, і тим, що може і хоче запропонувати їм політик (щоби і йому не кривити душею, і наївним смакам людей не надто потурати).

Ці рекомендації можуть здаватися надто складними, але виконати їх простіше, якщо згадати науково підтверджений факт, що найголовніше, чого прагнуть люди – це не ковбаси, а ясності, тієї ясності, яка зніме тривогу і дасть їм спокій[45]. Люди можуть пережити нестачу продуктів або зарплатні, якщо їм просто і щиро, без демагогічних закликів пояснити, чому склалася така ситуація, який на сьогодні стан речей і які є перспективи його зрушення. А перекидання відповідальності, замилювання очей і пусті обіцянки (такі популярні в нашій країні) – це прямо протилежне тому, що треба було робити для досягнення когнітивного, емоційного і, головне, поведінкового ефекту PR-розвитку, адже замовчування і обман лише збільшують тривогу від нерозуміння того, що діється, налаштовують людей проти політиків і влади і вбивають будь-яке бажання їй допомагати, та й узагалі – працювати чесно (замість того, щоби налаштувати людей співробітничати і боротися з труднощами, або хоча би їх терпіти).

Тобто PR-обман лише здається вигідним і простим шляхом, який не має побічних наслідків, - наслідки обов’язково настають, і шкодять усім більше, аніж дають вигоди. Річ у тім, що емоційний ефект PR-впливу на маси може бути лише двох видів: (а)позитивний (схвалення та ентузіазм або, хоча би, примирення із суб’єктом), який стимулює до конструктивної діяльності (що є вже поведінковим ефектом), або (б)негативний (швидкоплинне засліплення обіцянками, що обертається розчаруванням, зневірою і накопиченням напруги), який стимулює до деструктивної діяльності(спершу до халтурної роботи, потім – до розкрадань майна, зловживання владою та інших корисливих злочинів, а зрештою – до бунтів і революцій, причому, як правило, не мирних).

Отже, робимо висновок: PR-ефект має бути емоційно заспокійливим, роз’яснювальним (когнітивно), і тим самим - мобілізуючим на конструктивну діяльність щодо суб’єкту PR-розвитку і щодо всіх інших (а не критиканським, тобто паразитуючим на схильності мас до переповідання чуток і скандалів, - адже це, зрештою, встановлює атмосферу загальної недовіри, яка протидіє будь-якій PR-діяльності). Звідси виходить, що поведінковий ефектPR-розвитку також може виявлятися двома протилежними способами: (а)у конструктивній діяльності щодо суб’єкту зв’язків із громадськістю (у співробітництві населення або, принаймні, у дисциплінованості поведінки щодо нього) або (б)у деструктивній поведінці щодо цього суб’єкту та й щодо усіх інших (адже деструктивність рідко зосереджується на одній цілі, і, набравши силу, епідемічно розповсюджується на все довкола; це явище називається аномією, і розглядається у темі 4). Так само і когнітивний ефект PR-розвитку може бути: (а)позитивний (згода із діяльністю суб’єкта, або, принаймні, розуміння її необхідності) або (б)негативний (заплутаність, розгубленість, нерозуміння, у що можна вірити, і агресивна напруга від дезорієнтованості).

Таким чином, зв’язки із громадськістю – це не окремі маніпулятивні дії по рекламуванню і просуванню (на політичному чи ще якомусь ринку) суб’єкта PR-впливу, а справді розвиток взаєморозуміння між масами і людьми більш елітного статусу, знаходження у них спільних інтересів, а також - компромісних рішень у питаннях, де їх інтереси розходяться, та досягнення співробітництва, а не конфронтації у їхній взаємодії. Тобто це дійсно має бути всебічний (когнітивний, емоційний та поведінковий) та безперервний поступ у відносинах, із ефективними механізмами виявлення та формулювання намірів і настроїв кожної сторони, а також – їх узгодження задля досягнення взаємної вигоди. І головне, що заважає цьому – це застарілі й помилкові погляди, що виграти у такій взаємодії може лише одна сторона.

Давно вже доведено, що там, де люди послідовно і раціонально відстоюють свої інтереси, їм у довгостроковій перспективі вигідніше не знищити конкурента, а співробітничати з ним. Шляхом математичного моделювання економічних ситуацій (а тепер уже і на практиці, зокрема, японських фірм) виявлено, по-перше, що при тривалому протистоянні (багаторазовій взаємодії) більше ніж двох учасників найбільш вигідною стратегією виявляється компроміс. Учасник гри, що отримав дохід від обману суперників в одноразовій взаємодії, у наступних взаємодіях програє (адже його обман неминуче стає відомим). По-друге, навіть якщо сторони не вступають у прямі переговори, їх поведінка все одно починає взаємно узгоджуватись, оскільки навіть нерівні по ресурсах супротивники залежать один від одного (причому тим більше, чим більшими стають витрати на ведення конфліктних дій). По-третє, при конфліктній взаємодії найбільшу частку вироблених двома сторонами ресурсів отримує та з них, яка менше виробляє і більше витрачає на «озброєння», але, перемігши, вона отримує менше, аніж могла б отримати при кооперації: витрати на ведення «війни» знижують продуктивність і конкурентоспроможність учасників, скорочують загальний обсяг доступних благ на ринку[46].

Конфлікти ж виникають передовсім тому, що між учасниками не вистачає прямої й ефективної комунікації, - вони не чують і не розуміють одне одного, підозрюють іншого в тому, що він не збирався робити, а потім – через ескалацію звинувачень і підозріливості – починають самі схилятися до дій, які вони «передбачали» з боку суперника. І саме цій ескалації і повинні запобігти піарники. А це означає, що PR має бути не хаосом показних і ворогуючих між собою акцій різних фірм, а системою PR-розвитку. Ось чому в англомовних країнах тепер частіше використовується термін «PRD» (Public Relations Development), тобто «Розвиток громадських зв’язків», а не лише «зв’язки» та просування[47].

 

2. Найменша соціальна система – це особистість, тобто «доросла» людина, що здатна до самостійного життя, прийняття незалежних ні від кого рішень, які, до того ж, виявляються ефективними на ділі. Це якщо пояснювати даний термін простими словами і використовувати його у повсякденному вжитку. Але для науки такого пояснення не досить, адже якщо в побуті ми можемо «неозброєним оком» оцінити, чи є дана людина особистістю, чи ні, - не наводячи при цьому точних аргументів, - то в соціології такі приблизні висловлювання неприпустимі. Отже, ми маємо операціоналізувати цей термін (згадайте попередню тему), знайшовши якісь вимірювані ознаки цього стану «дорослості». Для чого це потрібно? Тому, що якою б не була людина за характером, не досягши і, навпаки, досягши рівня особистості, вона веде себе абсолютно по-різному (хоча самій людині це може так і не видаватись). А значить, не можна прогнозувати її поведінку, доки ми не знаємо, на якому вона етапі розвитку.

Втім, аби сформулювати те, що таке особистість, треба спершу зрозуміти, як нею стають. Нібито здається очевидним, що людина формується і стає дорослою, бо її виховують. Насправді це одна з тих ілюзій щодо людини і суспільства, якими більшість людей користується без перевірки і від яких наша наука відмовилась завдяки принципу позитивізму. Отже, що таке виховання, які його, знов-таки, вимірювані ознаки? Вихованням називають будь-що, але найчастіше – той, не окреслений чітко вплив старших людей на молодших, яким перші можуть похвалитися: «Он яка в мене дитина, це я виховав!» Щоправда, пояснити, як він це зробив (і чому на рік молодша дитина – зовсім не така), вихователь не зможе. А якщо спробує, то повідає щось на зразок: «Я їй довго втовкмачував, і вона зрозуміла!» Отже, запам’ятаємо, що виховують словами, роз’ясненнями, а також візьмемо до уваги і те, що «виховним моментом» називають таку ситуацію, коли старший сварить і картає за щось молодшого або застосовує ще більш суворі заходи покарання, аж до побиття.

Виходить, виховання починається з того, що дитині кажуть, як треба або не треба робити, і, можливо, повторюють це декілька разів. Якщо вона так і робить, записують це собі в заслуги і вважають її вихованою, а от якщо ні, то починаються негативні санкції, аж поки дитина не піддасться примусу або вихователь не визнає провал своїх зусиль. Зауважимо також, що в кожній такій, виховній ситуації дитині пояснюється якась конкретна поведінка, що від неї вимагається: «Не кидай сміття на підлогу! Здоровкайся, коли заходиш у гості». Тобто виховується не універсальна охайність, а лише – щодо сміття у домі, тоді як щодо випльовування лушпиння на вулиці жодної заборони немає. Таким чином, виховання – це цілеспрямований процес нав’язування людині окремих якостей. Це визначення наголошує на трьох суттєвих ознаках: виховання є (1) свідомим процесом, націленим на формування (2) окремих, ситуативних звичок поведінки (3) методом примусу.

З точки зору соціології виховання є малоефективним процесом, адже воно формує здебільшого погляди людини (згадайте, знов-таки, попередню тему), а не її поведінку, тобто впливає на те, що людина вважає правильною поведінкою, і майже не впливає на те, що вона робить. Біда виховання в тому, що воно не формує цінностей особи, від яких залежить її поведінка і які є, за визначенням, несвідомими (а всі ті побажання і преференції, які людина може сформулювати свідомо, не є, найскоріше, її справжніми цінностями). Ради справедливості зауважимо: якщо мудрий вихователь завдяки своїй принциповості має справжній авторитет, а виховні повчання робить украй рідко і лише із вагомої причини (і при цьому говорить щиро і по суті, тобто – не для самозвеличування за рахунок приниження інших), то його слова можуть зворушити вихованця і відкластися у підсвідомості останнього в якості норм та цінностей. Але, як бачимо, потрібно дуже багато умов, щоби свідомі настанови реально вплинули не підсвідомість. У більшості ж випадків вони лише спонукають вихованця усвідомлювати, що він чинить невірно і відчувати провину за це, але діяти «вірно» йому не вдається, адже в нього сформувалися інакші цінності (і ми далі скажемо, чому).

Втім, виховувати можна по-різному, головне – бути в цьому достатньо систематичним і наполегливим. Основні ж системи вихованнятакі:

а) ліберальне - виховання, що обмежує нав’язування до мінімуму і тим дає найбільше простору для самовияву. Японський варіант цієї системи взагалі передбачає невтручання вихователів до дій дитини: її можуть попередити про можливу небезпеку якихось її дій, але не будуть припиняти їх силою і терпляче знесуть завдану шкоду, - без жодних докорів, а тим більше – покарань (втім, так триває до 7-літнього віку, із якого дитина здатна розуміти наслідки своїх дій, а тому і несе за них відповідальність, включно із покараннями). Інший варіант – так звані школи Монтессорі – перетворюють навчання із систематичного «напихування» знаннями у цікаву і досить імпровізовану гру із самостійним пошуком відповідей учнями. В результаті такого виховання людина формується більш природнім шляхом, аніж в інших системах, де її стискують вузьким шаблоном потрібних вихователю рис, не враховуючи її задатки. А головне – дитина росте із почуттям власної гідності і без страху помилитися, без страху перед керівником і з готовністю до ініціативи та самостійних рішень.

б) авторитарне - виховання, що обмежує дитину чіткою системою заздалегідь обговорених правил, у яких переважно описані її обов’язки (що не передбачають жодних заохочень) та права (свободу дій, яку вона отримує саме внаслідок виконання обов’язків), а також санкції за порушення приписів. Ця, американська за походженням система здається (особливо – нам) надто жорсткою та нелюдяною, і навіть – тиранічною. Втім, насправді вона не тільки привчає до дисципліни (що очевидно), але і дає дитині чесну свободу вибору, самостійність у рішеннях та, знов-таки, почуття власної гідності: адже їй не доводиться принижуватись та хитрувати у намаганні уникнути покарань, – бо при порушенні їх не уникнеш; а отже вона відповідально обирає, чи відмовитись їй від заборонених бажань, чи свідомо піти на отримання покарань заради того, що їй хочеться. Дитина виростає менш творчою, аніж у попередній системі, але більш раціональною, вольовою та далекоглядною.

в) репресивне - виховання, що взагалі не формулює чітких обмежень для дитини, оскільки вихователі самі не дотримуються жодних обмежень. Вони нібито і встановлюють якісь правила і стимули, але потім самі ж на них і не зважають. А якщо кілька разів поспіль порушення ігнорувалось, вибачалось або забувалось вихователями, а потім несподівано для дитини каралося, то виховального ефекту – змін у поведінці – це покарання викликати не могло (а було фактично проявом роздратування від своєї безпорадності, справжня причина якої – не «зіпсованість» дитини, безсистемність виховальних дій). Іще гірший ефект давало покарання за дії, що не були завчасно обумовлені правилами, але вихователь не зміг утриматись від обуреного застосування кари до «поганих», на його думку, вчинків, – і це замість того, щоби сформулювати і оголосити нові правила, які їх забороняють (тобто відреагувати раціонально, а не як капризний тиран, тим більше, що дитина, найшвидше, не знала, що її дія буде розцінена як погана). Неважко помітити, що спільною для цих прикладів помилкою виховання є його надмірна емоційність та нераціональність. Те саме стосується і правил: вони не тільки застосовуються безсистемно, але і формулюються настільки розпливчасто, що важко зрозуміти, коли вони порушені, а коли – ні. Отож і трактуються вони як заманеться вихователю, і сприймаються дітьми не як правила, а як привід для вияву владного свавілля. Відтак і формує все це в дитині лише страх перед вседозволеністю дій вихователя, і бажання підлеститись, догодити і не сперечатись із старшим, навіть якщо той не правий.

Залишивши за спиною розгляд дещо перехваленого у суспільній свідомості виховання, переходимо до іншого формуючого впливу, який називається «соціалізація» і відбувається нецілеспрямовано й невербально, шляхом переймання чийогось прикладу. А прикладом тут слугує не якась свідома, одноразова демонстрація вихователем «правильної» поведінки (котра нікого не обманить, бо і до, і після неї вихователь веде себе не так), а постійна, типова манера дій, манера мовлення, мислення та емоційного реагування, прийнята в певному колі людей, близьких до того, хто соціалізується, тобто переймає ці манери. Отже, соціалізація – це процес несвідомого копіювання цілісної манери поведінки (норм та цінностей) тієї групи, із якою людина себе ідентифікує. Слово «ідентифікація» («ототожнення») пояснюється далі, а зараз досить буде уяснити, що людина ідентифікує себе з тими, кого вважає «своїми», до кого не байдужа і чию поведінку (несвідомо, звичайно) вважає правильною і більш-менш взірцевою для себе.

Мало сказати, що людину неможливо соціалізувати цілеспрямованим підбором та показом прикладів для неї, важливо додати, що і людина, яка соціалізується, не відбирає собі взірці для наслідування свідомо. Вона може вважати когось своїми кумирами та зразками, але це – свідомі погляди (котрі, як ми довели у попередній темі, не впливають на цінності та практичну поведінку особи). Натомість люди, що справді впливають на її смаки та нахили, тобто ті, з ким вона себе несвідомо ідентифікує та в чиєму колі соціалізується, це, як правило, зовсім не її кумири. Річ у тім, що у більшості випадків людина не може усвідомити та сформулювати свої справжні цінності та людей, від яких вона їх запозичила, - адже це запозичення відбувається непомітно для неї самої. І відбувається воно (принаймні у дорослої людини) не всюди, але і не від якихось окремих, поодиноких осіб (нехай навіть батьків), - а від окремих груп.

Що ж це за групи (із якими, як було сказано у визначенні соціалізації, людина себе ідентифікує)? Це реально існуючі (а не абстрактні категорії, на зразок «інтелігенції»), невеликі і згуртовані навколо однакових цінностей і форм поведінки групи (адже у великих групах реальної згуртованості не буває), які на практиці мають найбільший авторитет для соціалізованої особи, тобто в її повсякденній поведінці вона несвідомо орієнтується саме на них, на їх оцінки та манери, які, зрештою, і переймає. Якщо її сім’я демонструє саме таку згуртованість та послідовність поведінки (принаймні – у якихось питаннях), то вона і стає першою такою групою. А далі йдуть дворові друзі, приятелі зі школи, товариші по якомусь захопленню тощо.

Чому ж саме групи, а не суспільство чи окремі особи? Суспільство – це взагалі абстракція, яку неможливо побачити, тоді як соціалізація передбачає копіювання наочних манер поведінки. А окремі особи повинні мати аж надто великий авторитет, щоби «перебити» вплив більш чисельних спільнот. Тобто вирішальним стає наочність прикладу і чисельність його демонстрацій, яка (в силу законів психологічного сприйняття) і слугує суб’єктивним «доказом» авторитетності та правильності цього прикладу. Інакше кажучи, коли ми не знаємо, як діяти, ми діємо, як усі, - щоправда, усі в нашому колі, а не усі наші знайомі взагалі (адже останніх – багато, вони різні і далеко не всі нам подобаються). Іноді це називають «стадною» поведінкою, але це невірно, адже ми здебільшого діємо не як юрба і не як наше випадкове оточення, а як цілком конкретна і доволі постійна група, яку ми, в силу різних чинників, зробили для себе взірцем.

Важливо додати, що соціалізація триває усе життя. Якщо виховують (хоч скільки-небудь ефективно) до семи років, то обмінюватися цінностями людина продовжує завжди, а це і є соціалізація. Соціалізація, на відміну від виховання, це не примусовий і саме тому набагато більш результативний процес, а крім того – процес не односторонній: всі люди впливають одне на одного (нехай і не однаково) і завдяки цьому досягають певної однорідності у смаках і манерах поведінки. Ось поки людина вважає себе повноцінним членом якоїсь спільноти і зважає на ставлення інших (тобто ідентифікує себе з ними), вона непомітно навіть для себе уподібнюється ним і змінюється разом із ними. Зрозуміло, що у дорослих ці зміни менш радикальні, аніж у дітей (і стосуються лише вторинних цінностей, про що – далі), але вони не закінчуються у людини ніколи.

Людина соціалізується лише в тій групі, із якою себе ідентифікує. Люди – суспільні істоти, а тому ідентифікація породжується генетично запрограмованим прагненням інтегруватись, а значить самоствердитись у групі і не відчувати своєї ізольованості та меншовартості. Крім того, ідентифікація – це визначення свого місця у навколишньому світі шляхом порівняння себе із іншими і виявлення свого статусу у суспільній і груповій ієрархії. Таким чином, ідентифікація – це вирізнення, вибір певного кола осіб, яких людина вважає «своїми», тобто близькими собі по духу і ззовні, і на яких вона рівняється й уподібнюється, тобто орієнтує свою поведінку на їх норми та цінності (приймає їх «правила гри»). А оскільки групи людей у навколишньому світі (і їх «правила гри») сильно відрізняються між собою, то ідентифікація – це насамперед вибір, відмежування за якимись, вряд чи усвідомлюваними ознаками тих осіб, яким людина співчуває і з якими себе ототожнює, а також – усіх інших, до яких залишається байдужою, не наслідуючи їх поведінку. Отже, ідентифікація націлює здатність людини до наслідування зразків поведінки (здатність до соціалізації) на конкретне коло осіб, чиї прагнення та спосіб життя (які в соціології називаються терміном «норми та цінності», або, інакше, «культура»групи) вона відтак і засвоює.

Втім, ширина цього кола упродовж життя змінюється: (1) в дитинстві (а точніше – поки не стала особистістю) людина ідентифікує себе із усіма навкруги, оскільки вона ще не має єдиної ієрархії норм та цінностей (котрі і слугують завжди критеріями вибору), а отже не вміє розділяти на «своїх» і «чужих», «добрих» і «поганих»; (2) сформована особистість ідентифікує себе із однією групою (наприклад, із однодумцями на роботі або із сім’єю, і саме в одній із цих груп реалізуються її головні інтереси); а (3) цілісна особистість ідентифікує себе із власною ієрархією цінностей і усвідомлюваних принципів, а отже найменше залежить у своїй поведінці від думки оточення і його соціалізаційного впливу. Це і є три види ідентифікації: у дитини – тотальна (з усіма), у сформованої особистості – групова (з однією групою), а у цілісної особистості – самоідентифікація (із власною ієрархією цінностей і принципів). 

 

3. Підсумуємо те, що ми вияснили у попередніх пунктах плану: особистість формується переважно шляхом несвідомого копіювання манери поведінки близьких їй людей (а не завдяки повчанням), переймаючи яку вона запозичує і систему цінностей, що стоїть за будь-якою їх поведінкою. Виходячи з цього, ми можемо сформулювати ключові ознаки, що відрізняють дорослу, самостійну і незалежну насправді людину від дитини чи підлітка. Є багато різних визначень особистості, і їх не варто плутати або вважати рівнозначними і взаємозамінними, адже у кожного з них своє завдання і свій кут погляду. У соціології ж нам важливе таке визначення, що дає поведінкові ознаки того, що дитина стала дорослою, і водночас дозволяє інтерпретувати ці зміни у поведінці. Отже: особистість – це людина, яка діє послідовно і системно, оскільки декілька її дитячих ієрархій цінностей склалися в одну, несуперечливу ієрархію.

Ми вже вияснили, що дитина ідентифікує себе із усіма навкруги в силу вікової нездатності розрізняти «своїх» і «чужих», «поганих» і «добрих», – адже така здатність з’являється лише завдяки сформованій ієрархії цінностей, яка і слугує критерієм розрізняння і вибору. Але ієрархію цінностей і мала, і доросла людина переймає у готовому вигляді, оскільки цінності ніколи і не існують поодинці: цінності - це звичка робити певний (один і той же) вибір між двома якимись варіантами, – а отже вони завжди існують у порівнянні. І виявляються вони на ділі у ситуації вибору, і саме тоді, коли людина робить вибір миттєво, не замислюючись, оскільки відповідь на питання, якому варіанту вона надає перевагу у неї готова заздалегідь, – у вигляді ієрархії цінностей.

Більше того, ієрархія цінностей – це не просто сукупність багатьох парних порівнянь (наприклад, чаю чи кави на сніданок, і інших), це послідовна у своїх інтересах система преференцій: якщо вже дана група у своїй ієрархії цінностей надає перевагу, скажімо, фізичній силі над начитаністю (і зневажає фізичну слабкість, що є нормою, яка відповідає даній цінності), то вона, як правило, не цікавиться тонкощами психології і красотами поезії, а натомість отримує задоволення від «крутих» (тобто без проблиску думки) кінобойовиків і «музики», що спалює мозок децибелами. Тобто вона послідовна у тому, що любить і що – ні, і це виявляється у будь-якій ситуації: в їжі – знов не до тонкощів, головне з’їсти багато, а якщо вже перебирати, то аби було дороге і престижне; в одязі, в манерах – те саме, грубі, «чоловічі», нібито (а насправді – «гіпермаскулінні»), смаки і водночас – страх виглядати слабким, вразливим або співчутливим. Таким чином, ця стійка і цілісна манера дій виявляється у кожному прояві поведінки, а термін «ієрархія цінностей» лише дає назву її кореням – послідовній і звичній направленості інтересів, що розставлені по рангах.

Ось чому поспостерігавши навіть коротко за такою – усталеною, системною поведінкою, дитина легко переймає всю цю манеру, тобто засвоює ієрархію цінностей. А оскільки груп, за якими вона спостерігає і в яких соціалізується, далеко не одна, то й ієрархій цінностей вона засвоює декілька, і веде себе саме так, як прийнято у тій групі, де вона зараз знаходиться. Причому веде себе у кожному випадку щиро, хоча і відрізняється у цій поведінці разюче, як дві різні людини (або й більше). І в цьому немає жодної патології, – скажімо, роздвоєння особистості, – адже немає ще і самої особистості, немає єдиної ієрархії цінностей. Більше того, дитина не помічає суперечливості у своїй поведінці (в одній компанії вона лагідна і спокійна, а в іншій – агресивна і безжалісна), адже критерієм «правильності» виступає для неї засвоєна саме в цій компанії ієрархія цінностей, і виходячи з цього вона в кожній компанії і в кожній ситуації відчуває, що веде себе «правильно». А оскільки дорослі, як їй здається, не можуть поводитися невірно, тож і її поведінка виправдана і замислюватися над нею не треба.

Таким чином, у дитини виникає декілька ієрархій цінностей, по одній у кожній із тих груп, де вона соціалізується. Причому це відбувається, навіть якщо вона перебуває у такій групі або спостерігає за нею недовго, – бо манера її поведінки справляє на сприйнятливу від природи дитину настільки велике враження, що вона починає себе з нею ідентифікувати, тобто запам’ятовує і намагається поводитись так само. Проте, із настанням так званого «перехідного» і «важкого» підліткового віку (десь років із 12 – 14) дитина починає помічати роздвоєність, непослідовність своєї поведінки, а головне – її залежність від того, у якій групі вона знаходиться. Вона від цього страждає, відчуває свою неповноцінність і, намагаючись подолати цей «недолік» (який справді не є недоліком, а – цілком природнім станом речей), починає із усіма сперечатись, порушувати усі нав’язувані їй правила і просто – дратуватись із будь-якого приводу.

Отут і починається конфлікт «батьків» і «дітей». Однак і його не слід драматизувати, а тим більше – ображатися на дітей: для них це закономірний, а головне - необхідний для повного формування особистості етап індивідуального розвитку, і якщо його не пройти у всьому обсязі, не звільнитись від впливу оточуючих і не навчитись іти всупереч їх думці, наполігши на своєму навіть у ситуації власної неправоти, то не можна стати цілісною, самостійною особистістю. Саме на цьому етапі надзвичайно шкідливим виявляється репресивне виховання, яке силоміць придушує прагнення до особистої незалежності і самоуправління, а в результаті формується авторитарна особистість, що впливу інших нездатна протистояти, але намагається сама їх підкорити і принизити, вважаючи, що таким чином звільниться від їх впливу. А найгірше те, що авторитарна особистість не вміє визнавати свої помилки, адже для цього людині треба спершу переконатися, що вона здатна наполягти на своєму і вже не має потреби доводити це собі зайвий раз, потім відчути гірки наслідки наполягання тоді, коли була неправа, і вже після цього зрозуміти вигідність прислуховуватись до чужої думки (а не бути змушеною до цього силою).

І, нарешті, коли ці декілька дитячих ієрархій цінностей складаються в одну систему, внутрішньо несуперечливу, що базується на природніх схильностях і здібностях людини, тоді вона і стає особистістю, тобто вміє самостійно оцінювати і вибирати, має свою манеру поведінки і скерованість інтересів, а отже і може відповідати за власні дії. Не випадково, що вік, коли це найчастіше відбувається (18 років) і вважається повноліттям. На жаль, ієрархія цінностей рідко буває насправді цілісною і завершеною. Частіше вона має вигляд досить послідовної ієрархії у тих питаннях, із якими людина багато стикалася і в яких на власному досвіді і через переймання смаків свого оточення виробила ціннісні пріоритети. Однак у питаннях, в яких її практичний досвід замалий або взагалі відсутній, у неї нема і не може бути ієрархії цінностей, адже самими лише роздумами або повчаннями її не виробиш!

І якщо людина підчас формування своєї особистості мала занадто вузький життєвий досвід (зокрема, завдяки надмірній опіці й уберіганню від проблем із боку батьків), її ієрархія цінностей також буде обмежена лише знайомими їй домашніми справами і типовими для родинного кола ситуаціями, – а, наприклад, постояти за себе у якійсь ворожій ситуації вона виявиться нездатна. Водночас у дорослому житті вона неминуче буде опинятись саме у таких, незвичних для її ієрархії цінностей ситуаціях, в яких інші легко і, головне, швидко орієнтуються завдяки виробленим ще у дитячому і підлітковому віці критеріям вибору, тоді як дана людина проявляє в них абсолютну несамостійність. І як не обіцяє вона собі діяти рішуче наступного разу, але це у неї не виходить, адже твердість і рішучість дій залежать у всіх людей не від думок і свідомих рішень, а від визначеності підсвідомих пріоритетів, тобто – від сформованості ієрархії цінностей.

Отже, людина, у якої ієрархія цінностей склалася щодо більшості типових для неї обставин життя, але щодо інших, не менш типових і важливих – ні, називається фрагментованою особистістю. Це означає, що її ієрархія цінностей не просто не є цілісною (адже навряд чи взагалі може бути людина, у якої ієрархія цінностей є визначеною для всіх можливих життєвих випадків, зокрема – рідкісних), але ця ієрархія не є визначеною саме у тих обставинах, які є типовими для її життя, що має причиною відсутність досвіду дій у таких обставинах підчас формування особистості. Зауважимо, що первинні норми та цінності – це соціалізовані без зовнішнього тиску базові вибору у важливих життєвих ситуаціях. Зокрема, це цінності того, як людина досягатиме успіху: власними силами чи за допомогою інших, хитрістю і спритністю чи плануванням і дисципліною; цінності того, як вона ставиться до себе, до близьких і до чужих людей (те, що називається мотивацією егоїзму, альтруїзму та колективізму), як готова виконувати обов’язки – старанно і з ентузіазмом чи з нехіттю та униканням, і як реагує на труднощі та небезпеки: обережно і навіть боязливо чи рішуче й авантюрно; взагалі – головні у житті цінності (гроші, влада чи майстерність, - які ми розглянемо у питанні «види стратифікації» теми 4).   

Як бачимо, особистість стає фрагментованою тому, що своєчасно не обрала для себе пріоритети поведінки, наприклад, у конфлікті (адже батьки «уберігали» її від неприємностей), а тому вона просто губиться у такій ситуації, не знає, що тут буде правильно, а що – ні, і тому легко підпадає під чужий вплив. Це результат якраз того варіанту «виховання», коли воно перестає бути вихованням через надмірну опіку і намагання вирішити все за дитину, «полегшивши» їй життя. Допомагає збільшенню фрагментованості і примус або солідарний тиск оточення (мода, загальна думка тощо), якому така особистість нездатна протистояти, а в результаті робить те, що суперечить системі її цінностей, і вже самою регулярністю повтору таких дій «програмує» себе на непритаманні собі вторинні цінності (тобто цінності, що нав’язані ззовні, суперечать первинним і є, скоріше, упередженнями). Нарешті, людину можуть свідомо переконувати у незначущості якихось її рішень, щоби вона не ставилася до них з точки зору первинних норм і цінностей, а натомість вважала їх другорядними технічними діями, які можна виконувати як завгодно (і, зокрема, так, як її просять). Тобто фрагментованості сприяють вторинні норми і цінності, якщо вони не узгоджені із первинними (бо людина звикає «кривити душею» і діяти всупереч собі, аби догодити оточенню) і роблять дії людини непослідовними, невпевненими і такими, яких вона сама потім соромиться.

Саме тому людина конче потребує здійснення вчинків, тобто дій, що заради збереження її первинних норм і цінностей свідомо порушують традиції свого оточення, а отже вимагають від неї зусиль, щоби подолати внутрішні слабкості і перебороти неминучі санкції соціального середовища. Отже, якщо бути точним, дії – це поведінкові акти людини, які є для неї психологічно найпростішими, оскільки вони не розходяться радикально із традиціями оточення і не вимагають вольових зусиль для того, щоб на них зважитись, – навпаки, вони здійснюються механічно і стереотипно, як ритуал, не потребуючи ні роздумів, ні відчуття відповідальності. Тоді як вчинки людина робить, переборюючи власні страхи і сумніви, адже розуміє, що люди не прощають тих, хто виділяється і порушує їхні ритуали. Але якщо ці ритуали її короблять, бо суперечать її моральним звичкам (первинним нормам і цінностям), то вона має свідомо вирішити: піти проти всіх, щоби поважати себе і, як-то кажуть, залишитись собою чи підкоритись вимогам оточення, похитнувши власну віру у свої цінності, а відтак – і самооцінку. Звичайно, людина не формулює собі ці альтернативи і вряд чи усвідомлює наслідки вибору, але його важливість вона відчуває, так само, як і необхідність найважчого для себе варіанту, тобто – вчинку.

Зрозуміло, що всім, за винятком справжніх, природжених лідерів (яких так мало, що їх варіант можна ігнорувати, принаймні у цьому розгляді), майже неможливо самотужки впоратись із подібною моральною дилемою, а тому здійснити вчинок їм допомагає взірець у вигляді референтних осіб. Референтні особи – це люди, чий приклад здійснення вчинків допомагає людині у подібній ситуації. У дитинстві вчинків не здійснюють, а коли у підлітковому віці починають на це зважуватись, то референтними особами стають якісь загальновідомі «бунтівники», радикальні нонконформісти, що кидають виклик усім устоям (їх поведінка називається девіантною, і ми її ще учитимемо), – вигадані персонажі або зірки шоу-бізнесу. Їх зразок вчить лише «не коритись», а для чого, заради яких цінностей, – це не цікавить ні кумирів, ні їх шанувальників. Натомість у дорослих, а значить у сформованих особистостей референтними особами стають реальні люди, які їм особисто відомі і які у схожій ситуації наважуються на вчинок задля захисту цих норм і цінностей (а не ради тотального підліткового бунту).

Проте вчинок – це не єдиний варіант виходу із внутрішнього конфлікту між бажанням догодити оточенню і зробити «по-совісті» (відповідно до своїх цінностей). Іншим, а головне – більш легким варіантом є робити так, як кажуть, тобто підкорятись, переклавши відповідальність за прийняті рішення на того, хто дає накази. Щоправда, таке ставлення до життя стимулює людину підкорятись в усьому, а значить не приймати взагалі жодних рішень щодо своїх дій, адже позбувшись тягаря відповідальності в одних питаннях, його ще важче підіймати в якихось інших. Але кому підкорятись, не першому ж ліпшому? На це людина швидко знаходить відповідь: найсильнішому, а точніше – найстрашнішому для неї у кожній конкретній ситуації; а ще краще – отримати якогось постійного вождя, який би контролював усе її життя і керував кожним кроком (ось чому такі люди радо ідуть в армію або в тоталітарну партію чи секту). Крім того, вона підкоряється установленим правилам – писаним і неписаним, і робить це завзято і бездумно, майже фанатично.

Такий тип людей називається авторитарною особистістю, тобто особистістю, сформованою на основі ієрархії первинних норм і цінностей, яка є не просто істотно неповною (як у фрагментованої особистості), але такою, якій бракує критеріїв вибору щодо більшості життєвих обставин. Фактично у неї склалися лише дві-три власні, стабільні цінності: підкорятись стереотипам загальної думки і керівникам, яких варто боятися, та підкорювати собі силою всіх тих, кого вона не боїться. Із цього очевидно, що вона розуміє людські відносини лише як «вертикальні»: або її підкорюють, або – вона, третього бути не може. І це прямий результат репресивного виховання і панічного, «тваринного» страху перед вихователем, який воно лише і виховує.

Створив теорію авторитарної особистості та дослідив її соціологічно німецький вчений Теодор Адорно (1903-1969), який вивчав психологію і масову свідомість німецького фашизму і виявив дев’ять основних характеристик даного типу: 1) догматизм, стереотипність мислення; 2) упередженість, беззаперечна віра в погляди своєї соціальної групи і нетерпимість до інших; 3) ксенофобія, ворожість до представників інших культур, релігій і рас; 4) ненависть як до багатих, такі до бідних; 5) тяга й догідливе схиляння перед владою і силою; 6) аморальна переконаність, що ціль виправдовує засоби; 7) покірність у подружніх відносинах; 8) боязке дотримання будь-яких суспільних умовностей і ритуалів; 9) схильність до містики. Спрощуючи, можна сказати, що таким людям притаманна «агресивна покірність»: щира (хоча й самопринизлива) догідливість перед більш сильним і владним та мстиве приниження більш слабких і підлеглих[48].

Бути авторитарною особистістю виявляється набагато легше, ніж фрагментованою: жодних вагань щодо правильності своїх дій, жодних картань за помилки, жодного ризику втрати самооцінки, – адже остання залежить не від своїх здобутків і вчинків, а від могутності тієї суспільно-політичної сили, із якою людина себе ідентифікує, - а ідентифікує вона себе завжди із переможцем. Втім, є й інший спосіб не страждати від внутрішніх конфліктів, – бути цілісною (самоактуалізованою) особистістю, тобто людиною, у якої – завдяки особистим принципам – ієрархія норм і цінностей склалася повністю, стала завершеною системою. Ми вже казали, що це вряд чи може бути результатом самої лише соціалізації, адже в сім’ї дитина не може отримати досвід усіх, можливих в житті ситуацій та зразки пригідного саме для неї ставлення і реагування; не допоможе тут і ідеальне виховання, якщо воно взагалі буває. І тим паче неможливо власноруч «доформувати» власну ієрархію цінностей, «соціалізувавши самого себе» (як і свідомо «соціалізувати інших»): процес формування первинних цінностей абсолютно непідконтрольний людським бажанням; навіть знаючи людину, важко спрогнозувати, що саме вона запозичить від інших у даній ситуації, а примусити її запозичити саме те, що треба, взагалі немислимо.

Однак можна виховати самого себе шляхом створення особистих принципів. Інакше кажучи, замістити, компенсувати брак первинних норм і цінностей свідомо сформульованими для себе правилами (що виводяться в якості «уроку» із кожної невдачі), які мають виконуватись завдяки вольовому самопримусу всупереч власним слабостям чи тиску оточення, аж поки не стануть індивідуальними звичками. Очевидно, що кожен випадок такого самоподолання заради ствердження і розвитку своєї системи цінностей є вчинком, – принаймні поки це психологічно важко і вимагає вольових зусиль. Але наслідком цього повільного і важкого вироблення принципів стає зрештою так звана цілісна, або «самоактуалізована» особистість, яка завжди веде себе послідовно і якій просто приймати рішення, адже всі свої пріоритети вона уже визначила.

Теорію самоактуалізованої особистості детально розробив американський психолог Абрагам Маслоу (1908-1970), що сформулював такі характерні риси подібних людей: 1) життя в теперішньому часі (а не в ілюзорному майбутньому чи минулому); 2) творчий, а тому зацікавлений підхід до будь-якої роботи; 3) легке сприйняття змін; 4) задоволення від реалізації власних і чужих здібностей, а не від споживання чи накопичення; 5) самоповага і прийняття себе таким, який є; 6) вміння цінувати достоїнства інших, не зосереджуючись на їх вадах; 7) здатність не стримувати вияви почуттів і не боятись переживати їх глибоко; 8) вміння знаходити емоційний контакт із будь-якими людьми; 9) цілісне, системне розуміння людей і світу. Можна сказати, що така людина не бореться сама із собою і нічого не доказує собі чи іншим, а тому їй легше реалізувати свої здібності і розуміти людей навколо. Також їй неважко правильно визначати цілі і досягати успіху, – і все це результат цілісної системи цінностей, яка дозволяє їй бути всього-на-всього послідовною і ясно розуміти, чого вона хоче (не піддаючись спотворюючому впливу середовища, слабкостям і хибним цілям).

 

4. Перш ніж перейти до розгляду масових комунікацій, варто зрозуміти найпростіші, міжособистісні та групові комунікації. Міжособистісні комунікації за напрямом взаємодії діляться на вертикальні та горизонтальні. В обох випадках мова йде не про службове підпорядкування або координування дій відділів, а про неформальні взаємовідносини, які визначаються не посадовими обов’язками, а більшим чи меншим особистим впливом. Отже, вертикальна комунікація – це взаємодія, в якому один учасник спілкується з позиції вищості (вимагає, критикує, сварить, як мінімум - докоряє, а в гіршому випадку - принижує та ображає іншого), а другий все це терпить або і сприймає як належне. Такий напрям взаємодії переважає в комунікації авторитарних особистостей: вони спілкуються із людьми майже виключно таким чином (принижуючись або принижуючи інших, в залежності від того, відчувають вони себе сильнішими та важливішими за співрозмовників або навпаки), - і тому якщо ми спостерігаємо, що хтось поводиться до одних підлабузницьки, а до решти - по-хамськи, то можемо впевнено діагностувати саме цей тип особистості.

Натомість, горизонтальна комунікація – це взаємодія, в якому обидва учасники спілкуються «на рівних» (без зверхніх повчань і без випрошування жалості й поблажливості). Це доволі рідкісний напрям взаємодії, адже для нього потрібно, щоби всі його учасники були цілісними особистостями, себто такими людьми, які не прагнуть щось довести оточуючим, не намагаються виглядати краще, ніж вони є, і не бояться того, що про них подумають інші. Нагадаємо, що цілісна особистість має таку незалежність від зовнішньої оцінки тому, що при виборі своєї поведінки та при розгляді її наслідків керується не ситуативними, кон’юнктурними вигодами, а власними, свідомо створеними принципами (які замінюють йому несвідомі цінності, відсутні, як і у свіх, через нестачу досвіду або брак у суспільстві однозначних цінностей щодо цього питання).

А втім, найчастіше дорослі люди відносяться до типу фрагментованих особистостей, які в більшості життєвих питань мають усталену ієрархію цінностей, однак у якійсь обов’язковій, але неприємній для них сфері діяльності вони так і не визначились із ціннісними пріоритетами. Інакше кажучи, ця діяльність, - наприклад, навчання, - знаходиться в їх ієрархії цінностей на досить низькому щаблі й помітно «програє» всім іншим їхнім заняттям (вечіркам, спілкуванню з друзями, - живому і віртуальному, в соціальних мережах, - спортивним, комп’ютерним чи КВН-івським іграм, шопінгу, перегляду фільмів, їжі та сну). З огляду на саме таку побудову пріоритетів, їм було би природніше на разі або зовсім не навчатися, або робити це півгодини на тиждень, коли немає чим більше зайнятися. Проте фактично вони мусять приділяти навчанню набагато більше часу, і роблять це, підкорюючись зовнішньому тиску і пересилюючи себе кожного дня і подовгу, тобто діють всупереч власній ієрархії цінностей і тому відчувають відразу до цього процесу, але через несамостійність не створюють жодного принципу, що міг би надати осмисленості цим «мукам» і, згодом, перетворити їх на цілком прийнятну і цінну для себе діяльність.

Фрагментовані особистості дотримуються горизонтальної комунікації лише щодо обмеженого кола близьких їм осіб, спілкування із якими складається найлегшим чином і не вимагає жодних зусиль (і то лише до тих пір, поки вони не сваряться і не починають «качати права»). Зате будь-які труднощі відразу спонукають їх припиняти комунікацію під приводом особистої образи, і тому роблять їх легкою здобиччю для залякування або «тиску на жалість», тобто вертикальної комунікації. А найгірше навіть не те, що вони легко переходять від горизонтальної до вертикальної комунікації або припиняють її зовсім, а те, що фрагментовані особистості підтримують комунікацію на мінімальному рівні, на рівні удаваної зацікавленості й емоційності (тоді як насправді відгороджуються від усіх «стіною байдужості»). Причому цей мінімальний рівень комунікації, хоча і формується, як правило, у колективах навчальних і службових (там, де вони виконують самопримусову, неприємну роботу, не виробляючи щодо неї власних принципів), але переноситься згодом і на сім’ю, на близьких людей, провокуючи конфлікти і взаємне відчуження.

Можна уявити собі таку картину: мати забороняє доньці зустрічатись із якимось, сумнівним на її думку хлопцем, попри те, що останній він подобається. Очевидно, що це вертикальна, «згори-вниз» комунікація, яка була ефективною, поки донька була дитиною, але тепер уже сприймається нею негативно. Якщо мати є авторитарною особою, то донька звично погодиться, підтримавши цю, вертикальну комунікацію і посиливши в собі соціалізовану манеру авторитарності. Якщо ж донька почне ображатися і плакати, то це, найшвидше, теж буде проявом запозиченої від батьків манери поведінки фрагментованих особистостей і вертикальної, «знизу-вгору» комунікації. Причому вертикальна комунікація завжди є насправді байдужою, адже і в цьому випадку мати не цікавилась почуттями доньки, а та, у свою чергу, не спробувала зрозуміти невдало виражені, але найкращі почуття і наміри батьків, зосередившись лише на тому, що їй чогось забороняють.

А от цілісна особистість у цьому випадку знайшла би третій шлях: не підкорялася і не сварилася б, а терпляче і наполегливо спробувала зрозуміти, що саме в її хлопці викликає у батьків занепокоєння і намагалася показати його із кращого боку, поділилася своїми почуттями і зажадала, аби вони їх поважали (а в питаннях самоповаги не варто поступатися, - тоді як в усіх інших можна), і зрештою досягла би компромісу, що задовольнив обидві сторони. Це і був би прояв горизонтальної, найбільш ефективної, але і найбільш важкої комунікації[49].

Міжособистісні комунікації існують на трьох рівнях, які відповідають трьом етапам розвитку групової динаміки (тобто – етапам формування групи). На початковому етапі, який можна умовно назвати «етапом зграї» люди лише знайомляться або, якщо така група існує довго (наприклад, лекційний потік у виші), не прагнуть познайомитися ближче, аніж «привіт – бувай». Якраз на «етапі зграї» існує рівень мінімальної(байдужої)комунікації, - коли людей цікавить лише користь і можлива небезпека від оточуючих (саме цим питанням і присвячене будь-яке їх спілкування). Особливістю цієї комунікації є те, що лідерами в ній стають особи із найбільш девіантною (не такою, як у всіх) поведінкою, в силу чого ця напів-юрба виявляється схильною наслідувати найгірші, нераціональні і неконструктивні зразки поведінки.

На другому етапі групової динаміки, на етапі згуртованості, який можна ще назвати «етапом сім’ї» має місце рівень емоційної (інтенсивної) комунікації, - коли люди виявляють активну і щиру зацікавленість в обміні емоціями, взаємній підтримці і намаганні зробити приємне одне одному. Лідерами в цій комунікації стають особи, найбільше здатні до співчуття та емоційного контакту, а їх лідерство виявляється у створенні і підтриманні доброзичливої психологічної атмосфери у колективі. А на третьому етапі, на етапі спрацьованості, або – «етапі команди» розвиток групи досягає рівня ділової комунікації, - коли люди виявляють помірну взаємну емоційність, але найбільшу здатність підлаштувати свої дії до потреб спільної справи, тобто розумітися «із півслова», підміняти одне одного, не очікуючи прохань, якщо ситуація цього вимагає, виявляти при нагоді ініціативу і, навпаки, не сперечатись із тим, хто таку ініціативу виявив. Відповідно, лідером у цій комунікації стає особа, рішення якої спрацьована «команда» визнає найкращим у даній ситуації (тобто лідером насправді може бути кожен).

Втім, комунікації бувають не лише міжособистісні, але й групові. З огляду на це потрібно розрізняти два види груп:формальні, - які створюються за наказом і діють на основі формальних (юридичних, писаних) правил, а складаються із членів групи, що виконують у ній посадові ролі; тоді як неформальні групи об’єднуються добровільно, діють на основі спільних цінностей і складаються із членів групи, що виконують у ній соціальні ролі. Інакше кажучи, всі «офіційні», службові (навчальні) групи, в яких ми виконуємо певні обов’язки, є формальними, а всі сімейні та товариські групи (із якими ми, як правило, себе й ідентифікуємо) є неформальними. Крім того, всі можливі групи можна поділити за складністю – на великі (ті, що мають внутрішній поділ, тобто складаються із малих, а тому зв’язки між членами великої групи опосередковані ставленням «своєї» малої групи до конкретних інших малих груп) та малі (ті, що не мають внутрішнього поділу і складаються лише із членів своєї групи, які виконують розподілені у ній ролі і мають між собою безпосередні зв’язки).

Будь-якавелика формальна групаскладається із двох видів структури, а значить – і з двох видів комунікації:1) функціональнаструктура, - що складається із безпосередніх зв’язків між усіма членами групи, зосереджених на єдиному керівнику, якому для досягнення ефективності у роботі необхідно підтримувати комфортні, спокійно-приязні стосунки всередині колективу, тобто – підтримувати неформальні міжособистісні комунікації (що краще виходить у жінок); 2) лінійнаструктура, - що складається із «піраміди» підпорядкованих ланок, особисті зв’язки між якими опосередковані або відсутні, а тому центральному керівнику слід підтримувати єдину для всіх виконавську дисципліну, причому робити це – неупереджено і безсторонньо, але без зайвої жалості, тобто – підтримувати формальні міжгрупові комунікації (що краще виходить у чоловіків).

У свою чергу мала формальна групамає аж тривиди структури: 1) формальна структура – складається із посадових осіб, між якими службові відносини; 2) неформальна структура – складається із соціальних ролей, між якими емоційні (дружні або недружні) відносини; 3) напівформальна структура – складається із посадових осіб, між якими емоційні (дружні або недружні) відносини. Це потрібно знати, тому що члени групи в різних ситуаціях діють відповідно до того, елементами якої структури вони зараз виступають, а керівник, щоби не втратити «бразди правління», має скеровувати комунікативні процеси в усіх цих структурах. Формальна структура малої формальної групи базується на загальних правилах та посадових інструкціях, які мають бути сформульовані якомога точніше і, так би мовити, технологічніше, - тобто без абстрактних побажань, а з конкретними вказівками, що треба робити, в які строки і під якими стимулами (за що будуть заохочувати і за що – карати).

Неформальна структура малої формальної групи виявляється у злагодженості та взаємодопомозі, але не будь-яка згуртованість корисна для завдань трудового колективу. Якщо його члени «дружать проти» керівника і допомагають одне одному в досягненні своїх егоїстичних інтересів, то це лише шкодить виробничим цілям. Виходить, керівнику недостатньо налагодити дружні комунікації між підлеглими, треба ще пов’язати їх хороше ставлення до кожного члена групи із тим, як добре останній ставиться до роботи і наскільки прагне досягти в ній майстерності. Якщо керівнику це вдається, то його успіх виявляється не просто у згуртованості, а в автоматичному розподілі і перерозподілі групових ролей, таких як: (1)діловий лідер – особа, визнана найкращою за найважливішими цінностями групи, що в очах інших має беззаперечне право наказувати й карати (саме такий лідер є головним на етапі спрацьованості групи); (2)емоційний лідер – член групи, що найкраще вміє підтримувати міжособистісні комунікації і завдяки цьому забезпечує в ній стійку позитивну морально-психологічну атмосферу (такий лідер є головним на етапі згуртованості групи); (3)аутсайдер – особа, визнана найгіршою за найважливішими цінностями групи, яка критикує або смішить усіх (а якщо група іще не склалася, на «етапі зграї» така особа із девіантною поведінкою може зайняти і лідируючу у цій «напів-юрбі» позицію). Насправді в різних за масштабом і родом діяльності групах буває набагато ширший набір ролей (зокрема – ролей ситуативного лідера, «цапа-відбувайла», активістів, інертних), але для розуміння внутрішньої взаємодії достатньо знати три основні, без яких не може існувати жодна стабільна група.

Що ж до напівформальної структури, то вона виявляється або у використанні службової «напів-дружби» та «сімейності» для досягнення егоїстичних цілей учасників (що в нашій країні називається «кумівством» і «блатом», а в науці – непотизмом), або у створенні справжньої «фірми-сім’ї», справді дружніх і сімейних відносин між робітниками (що в науці називається патерналізмом), щиросердно й активно дбаючи про підлеглих і отримуючи від них таке ж прагнення допомогти фірмі (за прикладом японської фірми-сім’ї). Перший варіант напівформальної структури (непотизм, націлений на особисті інтереси учасників) виникає сам собою, а другий (патерналізм, націлений на спільні інтереси організації) вимагає тривалого «вирощування» взаємної довіри і турботи у фірмі (і, фактично, означає досягнення стратегічної мети PR-розвитку).

 

5. Соціальні девіації – це термін, що описує велике коло індивідуальних і групових поведінкових відхилень, значна поширеність яких означає, що їх причина полягає не у психологічних особливостях окремих людей, а у структурних порушеннях усього суспільства. До соціальних девіацій належать адикції, соціальний паразитизм та злочинність[50]. Зокрема, адикції – це психологічні залежності від виконання якихось дій, зокрема – від споживання певних речовин, які можуть бути хімічні: від тютюну, алкоголю та наркотиків,- та нехімічні: від їжі (переїдання та нав’язливе голодування, аж до анорексії), від шопінгу та азартних ігор, від роботи (трудоголізм), від браку вільного часу (т.зв. ургентна адикція, хворобливий перфекціонізм і «духовний пошук»), від міжособистісних відносин (комунікаційні, любовні і групо-терапевтичні адикції) та від турботи про власну зовнішність і здоров’я. Адикції, - а тим більше нехімічні, - можуть здаватися цілком невинним явищем, чимось на кшталт хобі, однак справжня їх суть – це «втеча від реальності», від проблем, які людина не намагається вирішити, а значить – і від власного та суспільного розвитку. А отже шкідливість адикцій – у соціальній пасивності, апатії та деградації як окремих людей, так і всього суспільства, якщо таких людей стає багато (протилежне цій деградації явище називається «пасіонарність», і про обидва ці явища можна прочитати багато цікавого у Л.Гумільова і його послідовників).

Втім, адикції лише частково відволікають від суспільства, роблячи людину неефективною в усіх її спланованих діях і перетворюючи її на легку жертву ідеологічного та аферистського обману (що є вельми поширеним у нашій країні), тоді як соціальний паразитизм відриває від суспільства повністю, нерідко роблячи повернення назад неможливим. Соціальний паразитизм – це спосіб життя, коли людина добровільно (не вимушено) відмовляється від участі у суспільному житті та обміні послугами, не створює матеріальних, організаційних та духовних цінностей, а отже і не приносить жодної користі (бодай – моральної), але отримує від суспільства певні засоби для життя, живучи, тим самим, за рахунок інших. Виявляється соціальний паразитизм у жебракуванні, бродяжництві та утриманстві (коли працездатна, доросла людина живе «на шиї» у батьків, жінки або інших людей). У цього явища можуть бути індивідуально-психологічні чинники, як-от патологічне невміння сконцентруватись і працювати систематично, затяжна депресія, або якісь особисті обставини, що підштовхнули до цього способу життя, та все одно зважується на цей крок людина добровільним, більш чи менш свідомим рішенням, а отже ніякі «об’єктивні причини» тут не можуть слугувати виправданням.

Варто наголосити, що до явища соціального паразитизму жодним чином не відносяться діти, непрацездатні особи та безробітні, що намагаються працевлаштуватись, тобто ті, хто вимушено живуть за рахунок інших і допомога яким приносить, як мінімум, моральну користь суспільству, тобто робить його більш цивілізованим і гуманним. Навіть так звані «бомжі», які на звалищах і смітниках вишукують собі якісь засоби для існування, виконують, тим самим, утилізаційну функцію і не можуть вважатися «паразитами». Натомість, ті, хто хоча би й такої користі не приносить, створює не тільки відомий в економіці «ефект безбілетника», але й деморалізуючий ефекти у сфері суспільної психології (зокрема по відношенню до мотивації досягнень у навчанні та роботі, що особливо помітно у місцях компактного проживання людей із етнічними чи люмпенськими традиціями соціального паразитизму).

Що ж до такої соціальної девіації, як злочинність, то її негативний вплив зовсім не потребує пояснень. Однак менш ясно те, що вона виконує також і позитивну функцію (хоча, як ми вже казали, негативних функцій у системі взагалі не буває, - кожен елемент приносить якусь користь). А втім, давайте спершу вияснимо, що таке «злочин». Визначити це не так просто, як здається. Злочинність – це певна категорія дій, організаційних форм і традицій, які порушують усталені у суспільстві писані норми поведінки (закони). Однак чи будь-який закон можна вважати безумовно правильним, а його порушення – неприпустимим? Очевидно, що ні. А ще важливіше те, що навіть коли закон у принципі є правильним, він може занадто високо піднімати планку того, що вважається порушенням, а відтак злочином стають навіть ті дії, які є звичайними для суспільства і не засуджуються ним. Через це «злочинцями» стають пересічні, законослухняні громадяни, яким важко і, в загальній масі, неможливо уникнути подібних порушень. Негативними наслідками цієї надмірної суворості законів стають, з одного боку, неможливість виловити і покарати всіх злочинців (інакше довелося б ув’язнити більшу частину суспільства), а отже і примирливе ставлення правоохоронців до злочинів, а з іншого боку, співчуття суспільства до порушників і презирливе ставлення до закону (який, за фактом, не виконується).

Як зауважив колись М.Салтиков-Щедрін, «суворість російських законів компенсується необов’язковістю їх виконання». І найгірше те, що надмірно суворі закони заганяють у «тінь», у підпілля всі ті процеси, які вони нібито забороняють, але об’єктивно не можуть припинити. А в результаті ці процеси стають просто некерованими і нецивілізованими, кинутими державою напризволяще, а точніше – на відкуп злочинцям. Можна зробити висновок, що будь-яка масова діяльність (тобто дії не одиниць, а тисяч людей і впродовж тривалого часу), цілковито заборонена державою, замість того, щоби ввести в ній конкретні дозволяючи й обмежуючі правила, - це прояв управлінського безсилля (професійної некваліфікованості й інтелектуальної нерозвинутості). А насправді можна легалізувати (тобто вивести із «тіні» та регламентувати) фактично будь-що, крім якихось нелюдяних, патологічних вчинків, до яких схильні одиниці, а всі інші засуджують, - і тому їх можна і заборонити, і виловити всіх винуватців.

Більше того, реальна практика показує, що можна і навіть вигідно легалізувати легкі наркотики, проституцію, хабарі, якщо запровадити чіткі рамки дозволеного, - котрі передбачали би, що людей, які не виходять за ці рамки не будуть, принаймні, дурити, у них буде захист. І рамки ці мають дозволяти робити за правилами те, що робить переважна більшість учасників цих дій (якщо їх багато), а решта, яка хоче більшого і гіршого, буде вважатися злочинцями, від яких усі відвернуться і яких буде нескладно знайти і покарати (забезпечивши авторитет закону). Тобто межа дозволеного має визначатися у законах таким чином, щоби переважна більшість людей не об’являлася порушниками. Наприклад, якщо в нашій країні прийнято дякувати керівнику навіть за просте виконання його обов’язків, доповнюючи подяку обов’язковим «підношенням», то не варто все це оголошувати хабарами, а треба визначити межу, з якої у цих діях починається хабар, і визначити її такими розмірами, до яких більшість зазначених «підношень» у своїй вартості не доходять і які даються лише крупним чиновникам (котрі і є справжніми корупціонерами, що становлять загрозу державі).

Як бачимо, те, що закон оголошує злочином, не завжди є справді шкідливим і неприпустимим явищем, - іноді це прояв невміння держави регламентувати певні суспільні процеси й управляти ними із загальною користю. Як правило, це відбувається із новими й незвичними для керівництва процесами, а отже така «злочинність» або, беручи ширше, такі соціальні девіації виконують свого роду інноваційну функцію (про яку ще в 1893 році писав Е.Дюркгейм у роботі «Про суспільний поділ праці»): вони готують і навіть стимулюють деякі суспільні зміни, сигналізують державі про їх необхідність і змушують дослідним шляхом виясняти, як із ними вправлятися. А от якщо держава навчиться правильно реагувати на необхідні зміни у конкретній сфері, то зовсім незначна, залишкова злочинність буде вже виконувати функцію негативного прикладу, тобто показуватиме суспільству, як не треба себе вести і що буває з порушниками.

А крім того, соціальні девіації (включно із злочинністю) – це певна «віддушина», простір безмежної свободи для людей, які в силу індивідуальних причин не зуміли «вписатися» в існуюче суспільство; і будь-яка відкрита (не штучна) система залишає у себе такий простір, - як для збереження можливості «мутацій» (що, власне, і є інноваційною функцією), так і для того, щоби адаптувати й інтегрувати в себе нові елементи (що є соціалізаційною функцією, яка, зрештою, перетворює навіть затятих злочинців на добропорядних громадян). І навіть якщо взяти таку крайню форму соціальної девіації, як організовану злочинність, яку ЗМІ найчастіше демонізують, то і вона виконує необхідну для суспільства замісну функцію, тобто функцію ерзац-замінника державного регулювання, відсутнього у якійсь сфері: вона уберігає від розгулу вуличної злочинності (від так званого «беспредєлу») і надає послуги, на які є попит, але немає офіційної пропозиції. Втім, робить це мафія аж ніяк не чесним і справедливим чином, і саме тому є не повноцінним, а ерзац-замінником (наприклад, рекет зменшує конкуренцію та підтримує монополію, тоді як державне регулювання мало би робити прямо протилежне).

Виявивши функції, давайте спробуємо визначити ще й причини злочинності. Однак тут ми відразу заходимо у глухий кут: злочинність існувала завжди (можливо, за винятком первісного суспільства), а у такого, вічного явища неможливо знайти якусь конкретну причину, - так само, як не можна сказати, що було першим – курка чи яйце, або визначити, хто кого живить – серце легені чи легені – серце. Так відбувається тому, що це система, і в ній кожен елемент є причиною існування всіх інших, а вони – його. Тобто, якщо брати злочинність узагалі, то у цього штучного, абстрактно-узагальнюючого утворення немає і не може бути причини, тоді як у конкретного масового явища, наприклад, у локального росту злочинності причини знайти можна і потрібно.

І першою із причин є розглянута вище аномія, тобто поширена у суспільстві готовність порушувати будь-які приписи та розпорядження. Натомість другою причиною є також описана вже надмірна суворість законів, що витискує у сферу протиправної діяльності велике число громадян, наміри яких початково не були зловмисними. А третьою причиною є психологічне зараження девіантністю через спостереження за протиправною поведінкою (зокрема - хуліганською або обговорюваною у ЗМІ корупційною) та її наслідками (зокрема – розбитими вікнами, розмальованими стінами та уявною чи справжньою бідністю)[51], - що, по суті, є проявом соціалізаційного впливу кримінальної субкультури. А значить для подолання таких спалахів слід усувати ціннісні й організаційні причини аномії та переглядати закони у бік їх більшої відповідності поведінковим звичкам і наявній правосвідомості мас.

 

Визначення ключових термінів теми №2:

Зв’язки з громадськістю – це організаційна структура і діяльність по налагодженню взаєморозуміння та співробітництва між центром зосередження якихось політичних, економічних або інформаційних ресурсів та залежними від його діяльності масами. (Т.2, п.1)

Розвиток зв’язків із громадськістю має (1)тактичною метою (яка, фактично, ще не є PR-розвитком) досягти максимальної відкритості та прозорості у діяльності такого центру (що дає когнітивний ефект у вигляді розуміння населенням його сенсу для себе та згоди з його цілями і методами, а також усвідомлення його керівництвом допустимих у своїй діяльності меж, встановлюваних громадською думкою населення), досягти компромісу між мотивами одної сторони та потребами і цінностями другої, а відтак і взаємно-доброзичливого ставлення обох сторін (що в психології називається емоційним контактом і що є емоційним ефектомPR-діяльності) та практичної взаємодопомоги сторін (поведінковий ефект, що виявляється не просто у споживанні певних послуг центру чи виконанні його вимог, а й у намаганні допомогти удосконаленню цих вимог і послуг задля якоїсь спільної мети).

Проте для досягнення справжньої щирості у порозумінні та співробітництві, необхідно PR-діяльність націлювати водночас і на (2)стратегічну мету досягти якомога ширшої та якомога тривалішої залученості, інтегрованості населення у сферу діяльності даного центру: у політиці це називається вищим рівнем легітимності, в економіці – відданістю бренду, а в інформаційній сфері – авторитетом суб’єкта. Досягнення стратегічної мети виявляється у тих же трьох ефектах, але у більш стійкій їх формі, яка є наслідком справжнього, систематичного й тривалого PR-розвитку і яка не залежить від коливань настроїв чи безперервності впливу: когнітивний ефект виявляється у переконаній гордості обох сторін за свою приналежність до єдиного цілого (тобто у раціональному аспекті взаємної ідентифікації); емоційний ефект- у почутті взаємної прихильності та лояльності обох сторін (тобто в емоційному аспекті взаємної ідентифікації); а поведінковий ефект виявляється у якійсь практичній взаємодії, спільній діяльності, вигідній обом сторонам (яку і мають винайти й організувати піарники).

Нарешті, PR-розвиток передбачає також супутню, але конче необхідну для його успіху (3)дискусійно-медіаційну мету, тобто конструктивну, по можливості, протидію усім спробам конкуруючих центрів (та їх прихильників) зашкодити репутації даного центру та викликати дієву відразу населення до нього. PR-розвиток у цьому напрямі включає три конкретні цілі: (а)переговори із центрами суперників щодо правил ведення конкуренції та знаходження можливостей для компромісу і співробітництву з ними; (б)полеміка та контрпропаганда щодо піарників своїх конкурентів із використанням як раціональних аргументів, так і емоційно-маніпулятивних; (в)медіація, тобто посередництво у найшвидшому вирішенні локальних конфліктів із незадоволеною частиною населення та прихильниками конкурентів.

У чому переваги і недоліки передачі інформації у моделі мовлення?Модель мовлення передбачає поширення інформації з центру одночасно багатьом абонентам на периферії. Перевага у простоті й широті охвату адресатів, а недоліками (як будь-якої односторонньої комунікації) є низька можливість зворотного зв'язку, а також та обставина, що час і місце комунікації обрані відправником і часто не збігаються із потребами адресатів.

У чому переваги і недоліки передачі інформації у діалоговій моделі? Діалогова модель передбачає поширення інформації у реальній комунікаційній мережі: індивіди спілкуються без посередників чи керівників і самостійно обирають час, місце і тему інформаційного обміну, - що створює горизонтальну рівність учасників (на противагу вертикальній схемі підпорядкування у моделі мовлення), а тому сприймається ними із більшою довірою і щирістю (у чому її перевага). Проте вона залишає піарнику менше можливостей для планомірної роботи і вимагає справжньої майстерності для підтримання спілкування «на рівних» (адже для успіху він має бути у цій мережі лідером думок або виступати від його імені).

У чому переваги і недоліки передачі інформації у консультаційній моделі? Консультаційна модель передбачає, що споживач, який знаходиться на периферії комунікаційної лінії, самостійно шукає необхідні відомості у централізованій інформаційній базі, а значить володіє максимальною свободою і мінімальною керованістю та підконтрольністю з боку центру. Це, як правило, найбільш активний і самостійний споживач інформації, а відтак – і найбільш авторитетний серед інших адресатів PR-розвитку, він важче підкорюється впливу і легше стає локальним лідером думок (а тому залучити його на свій бік дай найбільший ефект, але водночас вимагає максимальної тонкості й майстерності у діях піарника, - що є водночас і перевагою, і недоліком даної моделі).

Які співвідносяться між собою дві метиформування у людей емоційного ставлення до суб’єкта PR-розвитку? Емоційний ефект є не стільки (а)одноразовим нав’язуванням та примітивним рекламуванням (адже це лише тактична мета), скільки (б)допомогою їм у реалізації потреби осмислення основних явищ і процесів навколишнього світу (серед яких є і рекламований піарниками суб’єкт). Ця допомога адресатам є стратегічною метою PR-розвитку, якій має підпорядковуватись тактична (а для цього суб’єкта PR-розвитку потрібно переконувати у необхідності компромісу між його бажаннями негайно сподобатись і потребами об’єкта у розумінні сенсу навколишнього світу).

Емоційний ефект PR-впливу на маси може бути лише двох видів: (а)позитивний (схвалення та ентузіазм або, хоча би, примирення із суб’єктом), який стимулює до конструктивної діяльності, або (б)негативний (швидкоплинне засліплення обіцянками, що обертається розчаруванням, зневірою і накопиченням напруги), який стимулює до деструктивної діяльності, що стає шкідливою суб’єкту PR-розвитку і коли вона виявляється у відвертій ворожості, і коли – у бездушній, апатичній роботі.

Поведінковий ефектPR-розвитку може виявлятися двома протилежними способами: (а)у конструктивній діяльності щодо суб’єкту (у співробітництві населення або, принаймні, у дисциплінованості поведінки щодо нього) або (б)у деструктивній поведінці щодо цього суб’єкту та й щодо усіх інших).

Когнітивний ефект PR-розвитку може бути двояким: (а)позитивним (згода із діяльністю суб’єкта, або, принаймні, розуміння її необхідності) або (б)негативним (заплутаність, розгубленість, нерозуміння, у що можна вірити, і агресивна напруга від дезорієнтованості).

Яким повинен бути оптимальний PR-ефект? PR-ефект має бути емоційно заспокійливим, роз’яснювальним (когнітивно), і тим самим - мобілізуючим на конструктивну діяльність щодо суб’єкту PR-розвитку і щодо всіх інших (а не критиканським, тобто паразитуючим на схильності мас до переповідання чуток і скандалів, - адже це, зрештою, встановлює атмосферу загальної недовіри, яка протидіє будь-якій PR-діяльності).

Чому, з точки зору PR-розвитку, виникають конфлікти? Конфлікти виникають передовсім тому, що між учасниками не вистачає прямої й ефективної комунікації, - вони не чують і не розуміють одне одного, підозрюють іншого в тому, що він не збирався робити, а потім – через ескалацію звинувачень і підозріливості – починають самі схилятися до дій, які вони «передбачали» з боку суперника.

Виховання – це (1)свідомий процес, націлений на формування (2)окремих, ситуативних звичок поведінки (3)методом примусу. Ліберальне виховання – таке, що застосовує мінімальні покарання і максимальні заохочення, і цим найбільше сприяє особистісному самовияву. Авторитарне виховання– таке, що обмежує дитину чіткою системою заздалегідь обговорених правил, і неухильно застосовує санкції за порушення цих правил, що формує дисциплінованість та самостійність. Репресивне виховання– таке, що здійснюється без системи і не формує у дитини уявлень про обмеження, а лише про залежність від волі вихователя, який сам порушує власні правила. (Т.2, п.2)

Соціалізація – це процес несвідомого копіювання цілісної манери поведінки (норм та цінностей) тієї групи, із якою людина себе ідентифікує.

Ідентифікація – це несвідомий відбір певного кола осіб, яких людина вважає «своїми» і на яких вона рівняється й уподібнюється, тобто орієнтує свою поведінку на їх норми та цінності. Три види ідентифікації: (1)на першому етапі розвитку, поки людина не стала особистістю, вона не розрізняє «добрих» і «поганих» та ідентифікує себе із усіманавкруги (тотальна ідентифікація); (2)на другому етапі, сформована вже особистість ідентифікує себе із однією групою (групова ідентифікація); а (3)на третьому етапі цілісна особистість ідентифікує себе із власною ієрархією цінностей і принципів, а отже найменше залежить у своїй поведінці від думки оточення (самоідентифікація).

Особистість – це людина, яка діє послідовно і системно, оскільки декілька її дитячих ієрархій норм та цінностей склалися в одну, несуперечливу ієрархію. Фрагментована особистість – це людина, в якої єдина ієрархія цінностей склалася щодо більшості типових для неї обставин життя, але щодо інших, не менш важливих, але неприємних обставин – не склалася (через брак самостійних рішень), що виявляється у тривалих коливаннях у прийнятті рішень. (Т.2, п.3)

Первинні норми та цінності – це соціалізовані без зовнішнього тиску базові критерії вибору у важливих життєвих ситуаціях. Вторинні цінності – такі, що нав’язані ззовні, суперечать первинним і засвоюються на догоду оточенню, а тому є, скоріше, упередженнями.

Вчинки– це дії особи, що заради збереження її первинних норм і цінностей свідомо порушують традиції важливого для неї оточення, а отже вимагають від неї зусиль для подолання внутрішніх слабкостей і для протидії тиску її соціального середовища. Натомість, дії – це поведінкові акти людини, які є для неї психологічно найпростішими, оскільки вони не розходяться радикально із традиціями оточення і не вимагають ні роздумів, ні відчуття відповідальності, ні вольових зусиль для того, щоб на них наважитись. Референтні особи – це люди, чий приклад здійснення вчинків допомагає людині у ситуації, що вимагає подібного вчинку від неї.

Авторитарна особистість – така, що внаслідок репресивного виховання сформувалася на основі надто неповної ієрархії первинних норм і цінностей, а тому їй не вистачає критеріїв вибору щодо більшості життєвих обставин і водночас бракує почуття власної гідності і впевненості для свідомого прийняття рішень та вироблення принципів, в силу чого вона остаточно відмовляється від будь-яких прагнень до самостійності та цілковито підкорюється тим, кого боїться (і принижує тих, кого не боїться).

Особистий принцип– це свідомо сформульовані для себе правила (що виводяться в якості «уроку» із кожної невдачі), які мають виконуватись завдяки вольовому самопримусу всупереч власним слабостям чи тиску оточення, - аж поки не стануть індивідуальними звичками, - і які покликані замінити, компенсувати забраклі фрагменти єдиної (але неповної) ієрархії норм і цінностей.

Цілісна (самоактуалізована) особистість – це людина, у якої - завдяки ліберальному вихованню та виробленню особистих принципів - ієрархія норм та цінностей склалася повністю, стала завершеною системою, внаслідок чого основною мотивацією людини стає прагнення до творчої самореалізації та саморозвитку.

Міжособистісні комунікації за напрямом взаємодії діляться на: (1)вертикальні комунікації – це взаємодія, в якому один учасник спілкується з позиції вищості, а другий терпить це або сприймає як належне (переважає у авторитарних особистостей), та (2)горизонтальні комунікації – доволі рідкісна взаємодія, в якому обидва учасники спілкуються «на рівних» (без зверхніх повчань і без випрошування жалості й поблажливості, що характерно для цілісних особистостей). Можливе також їх поєднання, коли із добре знайомими й доброзичливо налаштованими людьми фрагментовані особистості спілкуються «горизонтально», але з усіма, з ким у розмові виникають труднощі, починають створювати вертикальні комунікації образ та звинувачень. (Т.2, п.4)

Міжособистісні комунікації існують на трьох рівнях, які відповідають трьом етапам розвитку групової динаміки (тобто – етапам формування групи): (1)на етапі «зграї» люди взаємодіють на рівні поверхового знайомства, що і є рівнем мінімальної(байдужої)комунікації, - коли людей цікавить лише користь і можлива небезпека з боку інших, а лідерами в ній стають особи із найбільш девіантною (не такою, як у всіх) поведінкою, в силу чого ця напів-юрба більше всього схильна до конфліктної поведінки; (2)на етапі згуртованості (або - «сім’ї») має місце рівень емоційної (інтенсивної) комунікації, - коли люди виявляють активну і щиру зацікавленість в обміні емоціями, взаємній підтримці і намаганні зробити приємне одне одному, а на провідних ролях є емоційні лідери; (3)на етапі спрацьованості (або – «команди») розвиток групи досягає рівня ділової комунікації, - коли люди виявляють помірну взаємну емоційність, але найбільшу здатність підлаштувати свої дії до потреб спільної справи, тобто розумітися «із півслова», підміняти одне одного, виявляти при необхідності ініціативу і, навпаки, не сперечатись із тим, хто таку ініціативу виявив (і став діловим лідером).

Потрібно розрізняти два види груп:формальні, - які створюються за наказом і діють на основі формальних правил, а складаються із членів групи, що виконують у ній посадові обов’язки; тоді як неформальні групи об’єднуються добровільно, діють на основі спільних цінностей і складаються із членів групи, що виконують у ній соціальні ролі. Також групи можна поділити за складністю – на великі (ті, що мають внутрішній поділ, тобто складаються із малих, кожна зі своїми традиціями або правилами) та малі (ті, що не мають внутрішнього поділу і складаються лише із членів своєї групи, які виконують розподілені у ній ролі і мають між собою особисті зв’язки).

   Будь-якавелика формальна групаскладається із двох видів структур, а значить – і з двох видів комунікації:(1)функціональнихструктур у малих робочих колективах, в яких між усіма членами групи безпосередні зв’язки, зосереджені на єдиному керівнику, якому для досягнення ефективності у роботі необхідно підтримувати комфортні, спокійно-приязні стосунки всередині колективу (тобто – підтримувати неформальні міжособистісні комунікації, що краще виходить у жінок); (2)єдина лінійнаструктура, - що складається із «піраміди» підпорядкованих ланок, особисті зв’язки між якими майже відсутні, а тому центральному керівнику слід підтримувати єдину для всіх виконавську дисципліну, причому робити це неупереджено і без зайвої жалості (тобто – підтримувати формальні міжгрупові комунікації, що краще виходить у чоловіків).

У свою чергу мала формальна групамає аж тривиди структури: (1)формальна структура – складається із посадових осіб, між якими службові відносини (для покращення яких треба уточнити правила); (2)неформальна структура – складається із соціальних ролей, між якими емоційні відносини (котрі слід зробити максимально дружніми); (3)напівформальна структура – складається із посадових осіб, між якими емоційні (дружні або недружні) відносини.

Неформальна структура складається із таких соціальних ролей: (1)діловий лідер – особа, визнана найкращою за найважливішими цінностями групи, котра в очах інших має беззаперечне право наказувати й карати (наявність таких лідерів означає досягнення групою спрацьованості); (2)емоційний лідер – член групи, що найкраще вміє підтримувати міжособистісні комунікації і завдяки цьому забезпечує в ній стійку позитивну морально-психологічну атмосферу (такий лідер є головним на етапі згуртованості групи); (3)аутсайдер – особа, визнана найгіршою за найважливішими цінностями групи, яка критикує або смішить усіх (а на етапі «зграї» може на якийсь час зайняти лідируючу позицію).

Напівформальна структура виявляється: або (1)у використанні «кумівства» і «блату» для досягнення егоїстичних цілей учасників (що називається – непотизмом), або (2)у створенні справжньої «фірми-сім’ї» та інтенсивних міжособистісних комунікацій шляхом щирого й уважного піклування про підлеглих та отримуючи навзаєм таке ж прагнення допомогти фірмі ідеями і ділами. Перший варіант напівформальної структури (непотизм, націлений на особисті інтереси учасників) виникає сам собою, а другий (патерналізм, націлений на спільні інтереси організації) вимагає тривалого «вирощування» взаємної довіри і турботи у фірмі.

Соціальні девіації – це термін, що описує велике коло індивідуальних і групових поведінкових відхилень, значна поширеність яких означає, що їх причина полягає у структурних порушеннях усього суспільства. До соціальних девіацій належать адикції (психологічні залежності від виконання якихось дій, зокрема – від споживання хімічних та нехімічних речовин, від браку вільного часу, від міжособистісних відносин та від турботи про власну зовнішність і здоров’я), соціальний паразитизм (спосіб життя, коли людина добровільно відмовляється від участі у суспільному житті та обміні послугами, не створюючи матеріальних, організаційних та духовних цінностей, але отримуючи від суспільства певні засоби для життя) та злочинність(певна категорія дій, організаційних форм і традицій, які порушують усталені у суспільстві писані норми поведінки). (Т.2, п.5)

Соціальні девіації виконують свого роду інноваційну функцію (готують і навіть стимулюють деякі суспільні зміни, сигналізують державі про їх необхідність і змушують дослідним шляхом виясняти, як із ними вправлятися), соціалізаційну функцію (будь-яка девіантна група створює свої традиції, що допомагають адаптувати й інтегрувати несумісні із системою, нові елементи, які, зрештою, знаходять у ній своє місце і функцію) та замісну функцію (тобто функцію ерзац-замінника державного регулювання, відсутнього у якійсь суспільній сфері).

Як має визначатися правова межа законності (та злочинності)? Межа дозволеного має визначатися у законах таким чином, щоби переважна більшість людей не об’являлася порушниками.

Причини конкретного спалаху злочинності – це: (1)ріст аномії, тобто поширення у суспільстві готовності порушувати будь-які приписи та розпорядження; (2)надмірна суворість законів, які оголошують злочинцями і тим витискує у сферу протиправної діяльності велике число громадян, наміри яких початково не були зловмисними; та (3)психологічне зараження девіантністю через спостереження за протиправною поведінкою та її наслідками. Це означає, що для подолання таких спалахів слід усувати ціннісні й організаційні причини аномії, наочні прояви девіантної поведінки та переглядати закони у бік їх більшої відповідності поведінковим звичкам і наявній правосвідомості мас.

---

Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 333; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!