Характер Переяславської угоди (1654) та Березневих статей (1654): умови та правове значення
Передумови
У січні 1648 року на Запоріжжі розпочалося масштабне антипольське повстання під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Повстанці отримали низку перемог над урядовими військами Речі Посполитої, їх підтримали народні маси, розраховуючи на збільшення козацького реєстру (який утримувався коштом державної скарбниці), послаблення польського панського гніту, утисків з боку євреїв — керуючих маєтками, а також відновлення позицій православної церкви на своїх землях.
Однак здобута Б.Хмельницьким автономія опинилась затиснутою між 3-х великих держав Східної Європи: Річчю Посполитою, Османською імперією, Московським царством. Проголосити незалежність він не міг, бо був лідером повстання, але не мав права стати легітимним монархом, і такої кандидатури серед лідерів повстання не було.Економічна і людська база Б.Хмельницького — відсталі Київське, а періодично також Брацлавське і Чернігівське воєводства. Вести тривалу війну в таких умовах було неможливо. Єдиний союзник — кримський хан — не був зацікавлений в остаточній перемозі козаків. Отже, первісно Хмельницький намагався побудувати автономне утворення в межах Речі Посполитої, просив військової допомоги у російського царя і його воєвод, з часом — схилявся до рішення стати васалом Османської імперії, що стало чинником, який вплинув на рішення Земського собору у 1653 р. Проведення У Переяславі відбулася 8 (18) січня 1654 р. старшинська рада, а згодом генеральна військова рада. У ній взяли участь представники козацтва Київського, Чернігівського та Брацлавського полків та жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства. Під час публічної церемонії гетьман і козацька старшина присяглися на тім, «щоб бути їм із землею і городами під царською великою рукою невідступно». Після зачитання царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовенство мало привести їх до присяги. Однак Б.Хмельницький зажадав, щоб посли першими принесли присягу від імені царя, що мало б забезпечити Україні збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обома державами. Боярин В.Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка тривала декілька годин, а посли залишились чекати у соборі. В ході наради полковники переяславський П.Тетеря та миргородський Г.Лісницький приходили і просили В.Бутурліна скласти присягу, але безуспішно. Одночасно керівник посольства двічі стверджував, що цар охоронятиме всі права України і заявляв, що «царское слово переменно не бывает».В. Бутурлін відмовився присягати від імені царя, посилаючись на те, що цар не присягає своїм підданим. Ніякого письмового договору в Переяславі укладено не було.Після тривалої наради і враховуючи слова Бутурліна, які гетьман і старшина тлумачили як рівнозначні присязі царя, українська сторона склала присягу. Всього у день Переяславської Ради присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману було вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий прапор (хоругву), булаву та шапку. Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялися за вироблення умов договору. Було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави зі збереженням основних прав і вільностей Війська Запорозького; було написано проект договору у формі петиції до царя з 23 пунктів, якого привезли в Москву наприкінці березня 1654 р. переяславський полковник П. Тетеря і військовий суддя Самійло Зарудний. Після Переяславської Ради представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За їхніми даними присягу склали 122 542 особи чоловічої статі. Безумовно, ця цифра була завищена царськими дяками. Відмовились підтримати Переяславську угоду й присягати московському царю ряд представників козацької старшини, зокрема полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський (царських представників там побили киями), Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С.Косівим. Не присягала Запорізька Січ. "Березневі статті" - важливий правовий документ. Юридично оформили рішення Переяславської угоди і визначили відносне автономне, політичне і правове становище України в складі Російської держави, так звані "березневі статті". Вони були одним з найважливіших правових документів в українській історії. Цей акт було створено в березні 1654 року під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею. Посольство подало 14 березня 1654 року царським чиновникам свій варіант договірних умов, який складався з 23 пунктів (статей) і дістав у літературі назву "Просительські статті". В ході переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 року подати новий текст, власне "Березневі сатті" (інші назви - "Статті Богдана Хмельницького", "Березневі статті Богдана Хмельницького", "Статті війська Запорізького"), який складався вже лише з 11 пунктів. Ці умови, які були оформлені у вигляді прохань-челобитних до царя, дістали схвалення царя і бояр. В них передбачалося:
|
|
|
|
|
|
|
|
|
стаття 1 - право українців обирати старших із свого гурту і саме через них вносити податки до царської казни;
|
|
|
стаття 2 - розміри платні від царського уряду козацькій старшині;
стаття 3 - пожалування козацькій старшині млинів "для прогодовання";
стаття 4 - розміри витрат казни на козацьку артилерію;
стаття 5 - право Війська Запорізького мати дипломатичні зносини з іншими державами, крім Туреччини і Польщі;
стаття 6 - затвердження маєтків київського метрополита;
стаття 7 - надіслання російських військ під Смоленськ;
стаття 8 - надіслання російських військ на польский кордон;
стаття 9 - розміри платні козацькій старшині, про яку не йшлося у статті другій, та рядовим козакам;
стаття 10 - наказ донським козакам не порушувати миру з Кримським Ханством, доки воно буде союзником Війська Запорізького;
стаття 11 - забезпечення порохом і провіянтом козацький залог у фортеці Кодан і у Запорізькій Січі.
Окремо після всіх статей визначалась загальна щільність козацького війська (реєстр) у 60 тисяч осіб, а також, що українці самі між собою розбір зроблять: хто буде козак, а хто буде мужик.
Разом із затвердженням "Березневих статей" російський цар 27 березня 1654 року видав українським послам жалувані грамоти:
про прийняття України до складу російської держави, підтверження прав і вольностей її населення, відпуск із Москви українських послів і посилку гетьману військової печатки;
про збереження прав і вольностей гетьмана Богдана Хмельницького і всього Війська Запорізького;
про передачу Чигиронського староства на гетьианську булаву.
В цих трйох грамотах було задоволено майже всі вимоги, що містились у "Просительських статтях", але не увійшли у "Березневі статті". Зокрема було передбачено непорушність "давніх прав", збереження на Україні власного судоустрою, право козаків самостійно обирати гетьмана по давньому звичаю, закріплення за козаками і ії нащадками належних ії маєтків, тощо. "Березневі статті" і доповнюючі їх царські грамоти разом розглядаються як договір України з Росією. Оригінали всіх зазначених документів не збереглися, але зміст їх не викликає сумніву, оскільки до нас дійшло ряд перекладів, чорнеток, робочих записів московських чиновників та інших джерел.
Умови договору з російським царем після обрання кожного нового українського гетьмана перезатверджувалися у так званих "гетьманських статтях". (Переяславських статтях 1659 року, московських статтях 1665 року, Тухівских статтях 1669 року, Коломацьких статтях 1687 року, Решетилівських статтях 1709 року і інших).
31. Після смерті Б.Хмельницького значно ускладнилась зовнішньо- і внутрішньополітична ситуація в Україні. Відчутними стали болючі соціально-економічні проблеми породжені війною. Проливши море крові , щоб позбутися польського гніту, селяни і рядові козаки потрапили в ще страшнішу залежність власних можновладців, які прагнули влади і багатства , не гребуючи будь-якими засобами. За доби Руїни козацька держава значно послабла, вона перетворилася на безпорадну жертву внутрішніх чвар , чужоземних вторгнень і поділів. На кінець 1686 р. Україна виявилась поділеною між сусідніми державами, надзвичайно спустошеною. За приблизними підрахунками , на середину 60-х років 17 ст. лише Правобережна Україна втратила 65-70% свого населення.
32. Андрусівське перемир’я ( 1667)- угода між Московським царством і Польщею за спиною України про припинення війни ( 30 січня 1667 р. в селі Андрусові , термін 13,5 р) Угода стала завершенням російсько-польської війни 1654-1667 рр. Договір визначив місце Московії , Польщі та України в системі міжнародних відносин 60-70-х рр. 18 ст. Вічний мир( 1686)- мирний договір між Річчю Посполитою і Московською державою, підписаний у Москві. Договір було укладено на основі Андрусівського перемир’я. Умови договору: Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну , Київ, Запоріжжя , Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом та Смоленськ; Північна Київщина , Волинь і Галичина відходили до Польщі; Поділля залишалося під владою Туреччини ( в 1699 р. було приєднано до Польщі)
33. І. Мазепа продовжив і зміцнив започатковану Б. Хмельницьким ідею української козацької державності , відтак підніс прапор боротьби за незалежність Гетьманщини. І.Мазепа надавав перевагу верхівковим методам боротьби , сподіваючись досягти визволення України насамперед через таємні переговори й угоди з європейськими монархами. Повстання під проводом І. Мазепи – справа новопосталої української козацької еліти. Мета мазепивців полягала в тому, щоб зберегти в Україні політичний і соціально економічний статус
34. Конституція П.Орлика – договір гетьмана Війська Запорозького П.Орлика зі старшиною та козацтвом Війська , який визначав права та обов’язки усіх членів Війська. Укладений 1710 р. Затверджений шведським королем Карлом 12 . Складається з преамбули та 16 статей. Чинності не набула , оскільки була написана в умовах вигнання.
35. Після перемоги в Полтавській битві, Петро І здійснює заходи по ліквідації автономного устрою України. Так, у 1709 р. цар призначив до І. Скоропадського свого резидента, який мав контролювати діяльність гетьмана. Цілеспрямовано звужувалося вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д.), були накладені обмеження на видання книг, зокрема, з 1721 р. Києво-Печерській і Чернігівській друкарням було заборонено друкувати всі інші книги, крім церковних. Значним ударом царизму по автономії Гетьманщини було створення у травні 1722 р. Малоросійської колегії (1722-1727) - центрального органу російської колоніальної адміністрації у Лівобережній Україні. Вона мала перебувати у гетьманській столиці Глухові і складалася із 6 російських урядовців, прокурора та канцеляристів на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Колегія контролювала діяльність гетьмана, старшини, відала фінансами. З 1724 р. після смерті наказного гетьмана Павла Полуботка (1722 - 1724 рр.) - Лівобережною Україною правила лише Малоросійська колегія. Крім того, фактично скасовувалася вільна торгівля. Українцям заборонялося займатися торгівлею з іншими країнами, крім Росії.
36. Під час гетьманства Розумовський здійснював заходи на зміцнення автономного державного устрою України, станових прав і привілеїв української козацької старшини. 1752 року гетьман домігся царського указу про заборону холопства. Розбудував свою резиденцію в Глухові та Батурині. Без царського дозволу почав роздавати старшині землі, пізніше без погодження з Петербургом призначав полковників. Водночас під тиском царського уряду 1760 року видав універсал, за яким переходи селян дозволялися лише тоді, коли все їхнє майно залишалося на користь поміщика. 1760 року Розумовський відвідав усі полки Гетьманщини й вирішив провести ряд реформ для зміцнення системи управління гетьманської влади. Він здійснив судову реформу й запровадив земські, підкоморські й гродські суди, які регламентували життя окремих станів.
37. В 1750р. було обрано гетьманом К. Розумовського. Новий гетьман діяв і з волі цариці Єлизавети Петрівни. Правління гетьманського уряду було ліквідоване, царських урядовців було відкликано , владі гетьмана було підпорядковано Запорізьку Січ. У 1762 р. російською царицею стала Катерина 2 . Вона намагалася уніфікувати систему управління по всій країні, перетворити навколишні землі , у тому числі й Україну, на провінції Росії. У 1764р. цариця викликала гетьмана Розумовського до Петербурга і під загрозою кари «за зраду» змусила написати прохання про звільнення його від гетьманства. Гетьманство було ліквідовано. А влітку 1775р. за наказом Катерини 2 царські війська захопили і зруйнували Запорізьку Січ.Після ліквідації Січі запорожцям пропонували записатися до селянського та міщанського станів, а багато старшини зазнали переслідувань. Запорозьке військо було оголошено розпущеним. Землі Запорозької Січі царський уряд почав роздавати поміщикам, а козаків покріпачувати. Найнепокірніші запорожці, яких було близько 5 тисяч, подалися за межі Російської імперії - за Дунай, на землі, що були під владою турецького султана. Там вони заклали Задунайську Січ.
38. Кульмінацією гайдамацького руху стало повстання 1768р. , відоме під назвою « Коліївщина». Безпосередньою причиною його спалаху був антиукраїнський терор , розпочатий частиною магнатів і шляхти . Центральною подією Коліївщини став похід гайдамаків на чолі з М. Залізняком з-під Чигирина на Умань. До них приєднався загін надвірних козаків І.Гонти . Разом вони 10 червня визволили Умань. Головною метою повсталих була ліквідація польсько-шляхетського гніту і кріпосництва. Та за наказом російського командування підступно були захоплені М. Залізняк та І. Гонта., а потім увесь уманський табір гайдамаків. Польські і царські війська ліквідували й інші загони. Шляхта влаштувала жорстоку розправу над повстанцями.
39 Перший поділ:5 червня 1772 року повноважні представники Пруссії, Австрії та Росії підписали в Петербурзі договір, за яким відбирали на свою користь так звані санітарні смуги, тобто території по периметру Речі Посполитої. Згідно з цією угодою:
Пруссія забрала Помор’я, Куяви та частину Великопольщі — загальною площею 36 тис. км² з населенням 580 тис. чол
Австрія — Малопольщу і Галичину (Відтоді почався австрійський період історії Львова та краю, тривав він до 1 листопада1918 року) з Руським, Белзьким і західними околицями Волинського та Подільського воєводств обшаром 83 тис. км² з 2.650 тис. мешканців.
Росія — східнобілоруські землі з Полоцьком, Вітебськом та Мстиславлем, а, окрім цього — частину Ліфляндії [Латвії], тобто загалом 92 тис. км² площі з 1.300 тис. населення.
Другий поділ:Втручання сусідів призвело до другого поділу, затвердженого сеймом у Гродні 1793 року.Цього разу від Речі Посполитої відрізали такі частини:
до Пруссії відійшли вся Великопольща та частина Мазовії;
до Росії — українські та білоруські землі;
Австрійських вимог до уваги не взяли.
Третій поділ:Після придушення повстання у 1795 Росія, Австрія та Пруссія здійснили третій поділ, після чого Річ Посполита припинила державне існування. Результат ІІІ поділу Польщі призвів до такого:
до Австрії приєднано Краків, Холмщину, Південне Підляшшя та частину польських земель над Віслою — Нову Галичину (однак незабаром ці землі стали ареною воєнних дій між Францією, Австрією, Пруссією й Росією. Причому в різних коаліційних комбінаціях ці держави часом були союзниками, а часом — ворогами);
до Росії відійшли Литва, Курляндія, Західна Білорусь та Західна Волинь;
Пруссія отримала частину Підляшшя й Мазовецьких земель з Варшавою, а також частину Жемайтії.
40. Загалом політичне становище українців на початок XIX ст. було найскладнішим в Європі. Рівень їх дезінтегрованності, порівняно з іншими народами, був найвищим за тривалістю, масштабами, наслідками. Через зовнішні чинники українці як нація не змогли консолідуватися в рамках власної держави. Проте навіть за таких складних умов наприкінці XVIII — на початку XIX ст. серед інтелігенції України зароджується ідея необхідності боротьби за відродження національної свідомості народу. Відтоді питання української національної ідеї, українського національного відродження стає найголовнішим в політичній історії XIX ст. Воно пов'язане із значним підвищенням уваги до найболючіших національних проблем і процесів, з активізацією діяльності національно свідомих суспільних сил. Спираючись на традиції минулих поколінь, українське національне відродження XIX ст. не реанімовувало архаїчні форми, не просто відновлювало те, що належало минулому, а відбирало з нього все цінне для формування й становлення української нації.
41. національне відродження Галицької україни в першій половині ХІХ ст. причини, наслідки
Перше покоління «будителів» (так називали діячів тогочасного слов’янського відродження) Закарпаття і Галичини вийшло із середовища греко-католицького духовенства. Більшість з них здобула освіту у Відні, в «Барбареумі». Цей навчальний заклад став своєрідним європейським центром слов’янського відродження, з якого вийшло чимало майбутніх слов’янських просвітителів.У Закарпатті роль центру русинського національно-культурного відродження відіграла Мукачівська греко-католицька єпархія. Такої ролі вона набула в роки діяльності найвизначнішого з мукачівських єпископів Андрія Бачинського (1732–1809).Проявами національного пробудження Закарпаття стало зростання потягу до знань. У той час у краї при церковних громадах було створено близько 300 початкових шкіл. Найталановитіші представники закарпатської молоді здобули освіту у провідних європейських університетах і стали відомими вченими.
Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 698; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!