Виникнення західноукраїнчьких політичних партій наприкінці ХІХ ст
Створення політичних партій у західноукраїнських землях. 3 огляду на більш сприятливі політичні умови, перші українські політичні партії виникли на терені Австро-Угорської імперії, у Галичині. У 90-х pp. XIX ст. тут провідні позиції зайняли три партії:-Русько-Українська радикальна партія-Українська національно-демократична партія;-Українська соціал-демократична партія.У національному питанні ці партії, як правило, стояли на спільній платформі - політична самостійність України як «програма-максимум» (у менший мірі це стосувалося УНДП), а як «програма-мінімум» - вимога об'єднання всіх українських земель в один Коронний край, з правами широкої автономії у складі Австро-Угорської монархії. Це були легальні, парламентські партії, які мали свої фракції в парламенті.
50.виникнення Східноукраїнських політичних партій на рубежі ХІХ-ХХ ст.
Витоки формування політичних партій України припадають на середину XIX ст. Першою політичною партією європейського зразка на українських землях прийнято вважати Руську українську радикальну партію, яку наприкінці 1890 р. організували відомі українські письменники, вчені та громадські діячі М. Павлик, І. Франко, Є. Левицький, Т. Окуневський, В. Охримович.Восени 1904 р. була створена Українська Демократична партія (УДП).У 1906 р. зі складу УНП виходить група автономістів, які заснували Українську демократичну партію, що проіснувала всього кілька місяців. У лютому 1907 р. свою програму прийняли українські соціал-революціонери. У 1926 р. після об'єднання галицьких радикалів із волинськими соціал-революціонерами утворилася Українська соціалістична радикальна партія (усрп), яка ставила собі за мету боротися за самостійну Трудову Республіку. На виборах до парламенту в 1928 р. вона здобула 8 посольських мандатів, що дало їй можливість сформувати партійну фракцію.
|
|
|
51. Революція 1905-1907рр.- перша демократична революція в Російській імперії. Події революції стали виявом загальноукраїнської кризи , яка загострилась на початку 20 ст. у зв’язку з економічною кризою і поразкою Росії у війні з Японією. Розпочалась революція подіями 9 січня 1905 р. у Петербурзі. Цього дня тут була розстріляна багатотисячна мирна демонстрація робітників, які направлялися з петицією до царя з проханням поліпшити умови їхнього життя . Проте царизм розстріляв мирну демонстрацію – було вбито понад 200 осіб і кілька сотень поранено. Криваві події викликали обурення у всій імперії. Країну охопила хвиля страйків і масових демонстрацій. Проте у 1907р. революція явно пішла на спад і з червня 1907р. царським маніфестом Дума була розпущена , було змінено положення про вибори на користь панівної верхівки.
|
|
|
52.У 1906 р. – було засновано першу законодавчу представницьку установу Російської імперії – Державну думу. Всього в дожовтневі часи відбулося 4 думських скликань: перше – 1 1906 р., друге – в 1907 р., третє – протягом 1907-1912рр. ,четверте – протягом 1912- початку 1917рр. Діяльність думи стала політичною ознакою критичного для російського самодержавства періоду між двома революціями – 1905-1907рр. та буржуазною 1917р. Сам факт скликання думи в 1906р. свідчить про кризу політичної системи царського самодержавства. При цьому перші дві думи все ж таки скликалися з нацією передусім на те, що традиційно монархічні погляди селянства відіграють значну роль у перебудові основ суспільства. Під час скликання дум було скромно, але незмінно присутнє українське питання про Україну як націю , гнобленої у складі Російської імперії. Дума – це максимум тієї перемоги , яку здобуло громадянство над самодержавством . Започаткування і діяльність думи стали певною втіхою в громадському житті українства.
53. Різке загострення економічних, політичних, соціальних та національних проблем, посилене поразкою царизму в російсько-японській війні 1904—1905 рр. призвело до стихійного вибуху народного незадоволення — першої російської революції. Ця революція пройшла у своєму розвитку кілька фаз: "піднесення — кульмінація — спад", яким відповідають кардинальні зміни та зрушення у суспільному житті. Надзвичайно важливо, що в процесі розгортання революційних подій виникли нові суспільно-політичні явища та тенденції, які надалі суттєво вплинули на історичну долю України: переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольного рухів; виникнення широкомасштабних народних виступів; усвідомлення народними масами ефективності та результативності спільного натиску на самодержавство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; суттєве розширення внаслідок проголошення царського Маніфесту меж легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення; активізація процесу масової самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо); поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни.
Основні причини поразки:
1. Майже не підтримали інші міста.
2. Не вдалася агітація в армії.
3. Погане озброєння повсталих.
4. Селяни не підтримали повсталих.
5. Була застосована оборонна тактика ( "Кращий захист - напад" ).
6. Ессери, кадети й ін. партії не підтримали повсталих.
|
|
|
|
|
|
54. Столипінська реформа (Столипінська аграрна реформа) — ряд законодавчих актів, спрямованих на перерозподіл селянської земельної площі вРосійській Імперії та на підвищення продуктивності сільського господарства. Столипінська реформа, допомагаючи заможному селянству, мала на меті — створити з нього, поряд занепалого дворянства, нову соц. підпору для режиму. Щоб зменшити аграрне перенаселення, Столипін підтримував еміграцію селян за Урал. З 1906 по 1913 рік з 9 українських губерній виїхало до Азії 1,2 млн селян (найбільше 1909 року — 290 000), з чого однак одна чверть згодом повернулася.
Реформа спричинила ще більшу соціальну диференціацію селянства: збільшення найдрібніших і великих сел. господарств і зменшення середніх, власники яких продавали землю заможнішим і самі виїздили за Урал або до міст. Невирішена аграрна проблема була однією з причин революції 1917 року.
Столипінську реформу гостро критикував Володимир Ленін, а також російські й українські соціалістичні партії, нібито обороняючи покривджений сільський пролетаріат, фактично побоюючись впливів заможнішого прошарку селянства.
55.У першій світовії війні назва «Україна» використовувалася лише як загальнонаціональна назва території українського народу.
Території, які становлять сучасну Україну, входили до складу Російської імперії (Наддніпрянщина) та Австро-Угорської імперії (Закарпаття, Галичина, Буковина). Під час війни в скрутному становищі опинилося населення Галичини й Буковини. На початку війни галицькі та буковинські землі були завойовані російськими військами. Основною метою російської адміністрації було знищення основного центру українського національного руху, що зосереджувався в цих землях, та створення передумов для органічного їх включення до складу Російської імперії. Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд.
56. Украї́нські січові́ стрільці́ (УСС, усу́си) — єдине українське національне військове формування в складі австро-угорської армії, сформоване з добровольців, які відгукнулися на заклик Головної Української Ради 6 серпня 1914 і стояли під проводом Української Бойової Управи (УБУ). Українські Січові Стрільці були першими українськими частинами на бойовищах Східної Європи після Полтави 1709, вони мали велике значення для відновлення військових традицій, для зростання українського патріотизму, створення військового словництва, термінології, військового фольклору, пісні й музики (оркестра УСС), для устійнення форми українського однострою (мазепинка).
57. Українська революція 1917–1921 років — черга подій, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу у 1917–1921 роках.
Поштовхом до початку Української революції стала Лютнева революція в Російській імперії. У період 1917–1921 років Україна пережила різні форми національної державності (УНР,Українська держава, ЗУНР), але державну незалежність втримати не змогла. Отже, Українська національно-демократична революція зазнала поразки. Ця поразка була наслідком несконсолідованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації, розбіжностей між національними та соціальними завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними й насамперед військовими факторами.[1] Однак, не досягши своєї цілі, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію державності.
58. Українська Центральна Рада (УЦР) - заснована у Києві як міська громадсько-політична організація, яка під впливом революційних подій перетворилася у лідера українського національно-визвольного руху.4 березня 1917 у Києві на Володимирській 42, в приміщенні українського клубу «Родина» з ініціативи Товариства українських поступовців за участю українських політичних партій, українських військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій (Українське Наукове Товариство, Українське Педагогічне Товариство,Товариство українських техніків і аґрономів тощо) було оголошено про утворення Української Центральної Ради. Головою УЦР заочно обрано Михайла Грушевського, якого тимчасово заступав Володимир Науменко, а товаришами голови — Дмитра Антоновича і Дмитра Дорошенка.
59. Другий етап (від Всеукраїнського національного конгресу до падіння Тимчасового уряду) засвідчив перетворення УЦР у провідну політичну силу в Україні, лідера українського національно-визвольного руху. Діяльність Центральної Ради у цей час відбувалась в умовах демократичного державного ладу і мала демократичний характер. Головною особливістю цього періоду була боротьба за національно-територіальну автономію України у складі федеративної демократичної Росії. Ця боротьба передбачала, з одного боку, мобілізацію сил українського суспільства, з іншого - складні політичні маневри у стосунках з петроградським урядом. Мобілізація мас відбувалась шляхом проведення численних всеукраїнських, губернських і повітових з'їздів, які розглядали питання підтримки політики УЦР, ставлення до національно-територіальної автономії, українізації армії, освіти, державних установ. УЦР виступила ініціатором створення губернських і повітових українських Рад. Центральна Рада широко практикувала апеляцію до мас через різноманітні відозви, заклики, декларації. Найпоказовішим з них слід визнати І Універсал (10.6.1917), яким УЦР закликала український народ “творити новий лад вільної автономії України” (див. Універсали Української Центральної Ради).
60.Прихід до влади Павла Скоропадського зумовлювався низкою об'єктивних та суб'єктивних факторів, що пов'язуються із занепадом Української Центральної Ради.
Як відомо, до майже цілковитої втрати популярності Ради серед населення, передовсім, призвела її непослідовна й невдала про-соціалістична внутрішня та зовнішня політика. Вона стала головною передумовою занепаду Української Центральної Ради. Безсилля УЦР в організації державного апарату призвели до втрати реальноІ влади її органів на місцях. Відповідно, на цьому ґрунті з вимогами створення міцної ефективної влади, скасування земельного закону та відновлення приватної власності у політичних, військових, фінансово-промислових колах почала наростати й гуртуватися опозиція. Організаційною основою останньої стала утворена у березні 1918 р. Українська народна громада, яка об'єднувала великих землевласників, колишніх старшин Першого Українського корпусу та козаків з "Вільного козацтва" й мала тісні зв'язки з партією Українських хліборобів-демократів та з Союзом земельних власників (політичні сили, які також готували переворот).
Доба Директорії
Декларації від 26 грудня вгадувалася постать її автора, Володимира Винниченка. Він відігравав провідну роль у Директорії від моменту її утворення (15 листопада 1918 р.) аж до його добровільної відставки 10 лютого 1919 р. Винниченко був прихильником введння в Україні радянської влади, пропонуючи надати їй національного характеру. Іншу течію в Директорії уособлював Симон Петлюра. Від Винниченка його відрізняла менша схильність до утопічних проектів і готовність співпрацювати навіть з "буржуазією” ради торжества національної справи Період політичного і воєнного тріумфу Директорії тривав недовго. Ознаки занепаду сил виявилися дуже рано. Соціальний момент надавав антигетьманському повстанню масового характеру, але водночас служив причиною його внутрішньої слабості. Армія Директорії, що виросла з могутнього зриву селянських мас у боротьбі за землю й волю, як тільки цю безпосередню мету досягнено, стала швидко розпадатися. Селяни не хотіли воювати далі і поверталися до своїх домівок. Весь подальший перебіг української революції після весни 1919 р. – це історія калейдоскопічної зміни урядів, відчайдушних спроб досягти на фронті нових перемог після все частіших військових поразок, розпачливих пошуків союзників та безуспішних намагань одержати визнання серед тих держав, які на мирній конференції у Парижі вершили долю післявоєнної Європи. У середині 1919 р. українські повстанці володіли майже цілою Україною, за винятком Волині і Поділля, де перебувала армія УНР. Різке погіршення ситуації більшовиків на Україні внаслідок селянських повстань у тилу дозволили Білій Армії Денікіна та військам УНР літом 1919 р. розгорнути успішний похід проти більшовицької влади. 31 серпня 1919 р. війська УНР, підкріплені загонами УГА, та денікінські частини, наступаючи з різних сторін ввійшли у Київ. Однак між обидвома арміями зразу ж виник конфлікт навколо питання, хто встановить свій контроль над Києвом. Український головнокомандуючий генерал Антін Кравс від імені галицьких військ підписав договір з денікінцями про добровільний відступ з Києва. У вересні 1919 р. в тилу денікінської армії розпочалося масове селянське повстання. Український уряд хотів скористатися з нього, але на перешкоді стали суперечки між східно- та західноукраїнськими лідерами. Уряд ЗОУНР боявся йти на конфронтацію з білогвардійським рухом, тому що розраховував найти спільну мову з Антантою. Директорія, знаючи про крайні антиукраїнські настрої Денікіна, все більше схилялася до союзу з Польщею. Нарешті, в кінці вересня, обидва українські уряди дійшли до згоди і розпочали спільні військові дії проти Білої Армії. Затиснуте між трьома ворогами – російськими білогвардійцями, поляками й більшовиками – й заблоковане Антантою українське військо понесло величезні втрати. У цьому "трикутнику смерті” армія УНР втратила до 70% свого складу.17 листопада в Кам’янець-Подільськ, останню столицю української держави вступили польські війська. Загнаний у безвихідь, 4 грудня 1919 р. Петлюра вирішив припинити регулярні військові дії і перейти до партизанської боротьби. 6 грудня 1919 р. 5 тис. вояків УНР під проводом Михайла Омеляновича-Павленка та Юрія Тютюнника виступили у "Зимовий похід” по тилах більшовиків і Денікіна. Сам же голова Директорії Симон Петлюра 5 грудня 1919 р. покинув Україну й приєднався до української місії у Варшаві. Водночас зазнала катастрофи й армія Денікіна. Під тиском більшовицького наступу й селянських повстань в тилу білогвардійські частини у листопаді 1919 р. відступили до Криму, своєї бази на чорноморському узбережжі.Частини УГА, знову опинившись у безвихідній ситуації – Денікіна було розбито, зворотня дорога до Петлюри закрита, а Румунія відмовила їм у притулку, – у лютому 1920 р. перейшли на сторону більшовиків й одержали назву Червоної Української Галицької Армії. На початку грудня 1919 р. більшовики взяли Київ і на початку 1920 р. контролювали всю територію УНР, за винятком Волині і Західного Поділля, окупованих восени 1919 р. польською армією.
62. «Акт Злуки» ЗУНР та УНРВелика Злука — урочисте оголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві універсалу про об'єднання УНР іЗУНР у соборну Україну, День соборності України. 22 січня 1918 року Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом проголосила Українську Народну Республікусамостійною, незалежною, вільною державою українського народу. А 22 січня 1919 р. відбулося об'єднання УНР і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення політичної нації.Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним неконтроверсійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної політичної еліти.Об'єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії.Об'єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі. Етнонаціональна консолідація базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об'єднана УНР «не має й думки забрати під свою власть чужі землі».Важливим є й факт легітимності завершального соборницького процесу, який передував Акту Злуки. Ініціатори об'єднавчого руху — Українська Національна Рада та Директорія УНР — ще 1 грудня 1918 року уклали Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі.У січні 1919 року Українська Національна Рада у Станіславі прийняла ухвалу про злуку і надала повноваження своїй делегації завершити оформлення об'єднання двох держав. Президент Ради Євген Петрушевич наголошував: «По лінії з'єдинення не було між нами двох думок». І нарешті завершеного оформлення Акт Злуки дістав після ухвали Трудовим конгресом. Безперечно, сучасні правники і політики повинні робити певні поправки на складні й динамічні процеси української революції, які чимало державних рішень змушували ухвалювати за спрощеною процедурою.Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам'яті українського народу. Свідченням того стали січневі події 1939 року у Карпатській Україні - перше офіційне святкування свята Соборності, а також січневі події 1990 року, коли крізь трухляві ідеологічні лещата агонізуючого режиму ця пам'ять вибухнула енергією інтелігенції і виструнчилась живим людським ланцюгом, єднаючи Київ і Львів, Схід і Захід України.
Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 333; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!