Тема 4. КОНСТИТУЦІЯ – ОСНОВНИЙ ЗАКОН ДЕРЖАВИ ТА СУСПІЛЬСТВА
Конституція України – (Основний Закон) правовий акт, що має найвищу юридичну силу в державі.
Поряд з терміном “конституція” для означення того самого інституту на початкових етапах його становлення застосовувалося ще й найменування “lex fundamentalеs” – з латинської “Основний Закон”.
Конституція – категорія історична: вона постійно розвивається і вдосконалюється. Окремі її елементи були вже сформульовані в працях давньогрецьких філософів Платона, Аристотеля, указах римських імператорів, які мали силу джерела права, в актах конституційного типу – хартіях Магдебурзького та Любекського права XIII-XVIII сторіч.
В часи Київської Русі, Галицько-Волинської та Литовсько-Руської держави організація державної влади в Україні базувалася на засадах звичаєвого права.
Гетьманська держава характеризувалась вже появою актів, що мали певні риси конституції: договори Богдана Хмельницького та Івана Виговського з Польщею, Швецією, Туреччиною та Московією.
Укладені 5 квітня 1710 року у місті Бендери Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорізького, у вітчизняній літературі називають “Конституцією Пилипа Орлика”. Їх було написано під впливом передових на той час західноєвропейських наукових доктрин (природного права, поділу влади тощо).
Період відродження національної Української держави (1917-1920 рр.) позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які передбачали певні варіанти організації державної влади в Україні ( III Універсал Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 року, IV Універсал Української Центральної Ради від 9 (22) січня 1918 року, Конституція УНР (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 року, Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданні 13 листопада 1918 року, Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР від 12 листопада 1920 року та ін. ).
|
|
|
За радянського періоду української державності було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937, 1978 років), які вважають “квазіконституціями”.
В сучасній літературі новітній конституційний процес поділяють на етапи, під час яких розроблялись проекти Конституцій України, було встановлено тимчасовий конституційний порядок, укладено Конституційний Договір між Президентом України і Верховною Радою України, прийнято і урочисто підписано Конституцію України.
Конституція України складається з преамбули та 15 розділів, які об’єднують 161 статтю, в тому числі 2 статті Прикінцевих положень, та 14 пунктів Перехідних положень.
|
|
|
Конституція несе могутній заряд, який має бути переведений у площину конкретних дій різноманітних суб’єктів конституційного права.
Механізм дії конституції полягає в перетворенні, втіленні конституційних норм у фактичній діяльності організацій, органів, посадових осіб і громадян.
Конституція України – акт всеохоплюючої дії. Вона поширює свій вплив на всі сфери життєдіяльності суспільства, цей вплив має ідейно-політичний, морально-психологічний та юридичний характер.
Тема 5. КОНСТИТУЦІЙНІ ВІДНОСИНИ.
КОНСТИТУЦІЙНІ КОНФЛІКТИ
Конституційні відносини є результатом дії норм конституційного права.
Найбільш характерними ознаками конституційно-правових відносин є такі особливості: 1) це найбільш суттєві суспільні відносини, які виникають у сфері здійснення влади народом країни; 2) це різновид політико-правових відносин; 3) цим відносинам властиве особливе коло суб’єктів , головною ознакою яких є реалізація державно-владних повноважень; 4) конституційно-правовим відносинам характерний особливий спосіб реалізації прав і обов’язків учасників відносин.
Зміст конституційних відносин передбачає елементи: суб’єкти, об’єкти, суб’єктивні права, юридичні обов’язки.
|
|
|
Суб’єкт конституційно-правових відносин - це володар конституційно-правової правоздатності, який реалізує її безпосередньо в даних відносинах.
Об’єкти конституційно-правових відносин – певні дії, особисті, соціальні або державні блага, які безпосередньо задовольняють інтереси і потреби суб’єктів цих відносин і з приводу яких їх учасники (суб’єкти) вступають у ці відносини і здійснюють свої суб’єктивні конституційні права та обов’язки.
Виникнення конкретних конституційно-правових відносин пов’язане з юридичними фактами, які приводять у дію конституційно-правову норму.
Юридичні факти формуються у гіпотезах конституційно-правових норм і в залежності від їх зв’язку з індивідуальною волею суб’єкта поділяються на дві групи: події (юридичні факти, що не залежать від волі суб’єктів) та дії (юридичні факти, що залежать від волі і свідомості суб’єктів конституційно-правових відносин).
Конституційно-правова наука сприяє перетворенню галузі конституційного права на ефективний регулятор конституційно-правових відносин, і зокрема відносин протистояння, конфронтації. Довгий час дослідження конституційно-правових відносин відбувалося здебільшого у ракурсі співробітництва суб’єктів цих відносин. Інша сторона взаємодії суб’єктів конституційно-правових відносин – конфронтація – залишалася поза увагою вчених.
|
|
|
Конституційна конфліктність є не тільки природною властивістю конституційно-правових відносин,а й атрибутивною ознакою демократичного устрою держави і суспільства.
Конституційний конфлікт – це відносини між конституційно-правовими суб’єктами, які є носіями певних поглядів, позицій у конституційно-правовій сфері, які є діаметрально протилежними і вимагають конфліктної взаємодії для досягнення урівноваженості. Конституційний конфлікт не є конституційною колізією, тому не є суперечністю між нормами права, актами та інститутами.
Конфліктність у конституційному праві – прояв соціальної активності суб’єктів конституційних правовідносин.
Структура конституційного конфлікту включає предмет (фактичні відносини конфронтації), об’єкт (певні цінності, на які спрямовані дії сторін конфлікту) , суб’єктів та інших учасників (сторони та треті особи), соціальну характеристику (соціальні детермінанти та наслідки конфлікту, соціальні явища, що мали місце одночасно з ним), правову характеристику (співвідношення з інститутами, структурами і механізмами держави і громадянського суспільства).
Конституційна конфліктологія – наука про конституційний конфлікт, що вивчає шляхи його подолання та припинення конфліктної взаємодії між суб’єктами конституційних правовідносин.
Здійснення регулюючого впливу на конституційний конфліктний процес має на меті переведення його у річище раціональної діяльності та взаємодії суб’єктів конституційно-правових відносин; здійснення впливу на конфліктну поведінку суб’єктів з метою досягнення бажаних результатів; обмеження протиборства рамками конституційного законодавства.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 284; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!